Постанова Дніпровський апеляційний суд № 183/2272/25

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7812/25 Справа № 183/2272/25 Суддя у 1-й інстанції - Парфьонов Д. О. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 вересня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача: Никифоряка Л.П., суддів: Новікової Г.В., Гапонова А.В., Учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в місті Дніпро справу, що виникла із сімейних правовідносин, в якій подана апеляційна скарга ОСОБА_2 на рішення Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2025року, головуючий у суді першої інстанції Парфьонов Д.О., В С Т А Н О В И В: Описова частина Короткий зміст заявлених вимог У березні 2025року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом проти ОСОБА_2 , в якому вимагала розірвати шлюб, укладений між сторонами. Існування таких вимог позивачка пов`язувала із тим, що між нею та ОСОБА_2 21 вересня 2013року зареєстровано шлюб, у сторін по справі є спільні неповнолітні діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які проживають разом з позивачкою. Позивачка вказувала, що подружнє життя з відповідачем не склалося, у зв`язку з чим вони припинили сімейно-шлюбні відносини та не ведуть спільне господарство, проживають у різних місцях. Вважала, що примирення та збереження шлюбу між ними неможливе, збереження шлюбу протирічить її інтересам. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2025року позов ОСОБА_1 задоволено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу є неможливим та суперечить їх інтересам. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу 18 червня 2025року ОСОБА_2 подав безпосередньо до суду апеляційної інстанції апеляційну скаргу на рішення Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2025року. В апеляційній скарзі заявник не погодився з висновками суду та висловив вимогу про скасування рішення та відмову в задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги зводились до того, що суд прийняв сторону позивача та не був об`єктивним, не сприяв повному розгляду даної справи та не вжив заходів щодо примирення сторін. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи У відзиві на апеляційну скаргу, позивачка заперечиала проти задоволення апеляційної скарги, просила її залишити без задоволення, через те, що обставини якими апелянт обґрунтовував свої апеляційні вимоги не підтверджені в результаті розгляду цього спору та доводи наведені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду. Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 10 липня 2025року відкрито апеляційне провадження у справі. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 24 липня 2025року справу призначено до судового розгляду без повідомлення учасників справи. Про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про доставку електронного документу. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Згідно пункту 1 частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи. Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Сторони у справі у встановлений законом строк не звернулися до суду з заявою із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження. Фактичні обставини встановлені в ході судового розгляду, які підтверджені належними та допустимими доказами 21 вересня 2013року зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 /а.с.10/. Згідно з наданими суду копіями свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 03 травня 2019року та серії НОМЕР_3 від 17 лютого 2016року, і від ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася ОСОБА_4 /а.с.13, зворот/, ІНФОРМАЦІЯ_4 народився ОСОБА_3 /а.с.14/, батьками яких вказані сторони у справі. З копій паспортів громадян України позивачки та відповідача /а.с.10, зворот-11, 11, зворот - 12/, довідки про підтвердження місця реєстрації відповідача від 27 березня 2025року /а.с.19/ вбачається, що сторони зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . В судовому засіданні відповідачем визнано, що з січня 2025року ОСОБА_1 фактично проживає не за місцем своєї реєстрації.

Мотивувальна частина Позиція апеляційного суду Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача щодо змісту судового рішення, яке оскаржено, дослідив доводи апеляційної скарги та з`ясував межі, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази. Задовольняючи позов, суд першої інстанції погодився із доводами позивачки про те, що між нею та відповідачем фактично припинені шлюбні стосунки, сторони не ведуть спільного господарства, між ними не існує сімейних стосунків, вони мають протилежні погляди на сімейне життя та давно втратили один до одного почуття любові та поваги. Та суд виходив з того, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу є неможливим та суперечить їх інтересам. Дослідивши наявні в цивільній справі документальні докази апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення так як судом першої інстанції при ухваленні рішення додержані норми матеріального і процесуального права. Мотиви та норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції Статтею 51 Конституції України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Також згідно з частиною першою статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Дружина та чоловік зобов`язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім`ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги /частина перша статті 55 СК України/. Положеннями частин третьої, четвертої статті 56 СК України передбачено, що кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом. Відповідно до частини першої статті 104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Згідно з частиною третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до статті 110 цього Кодексу. Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя (частина перша статті 110 СК України). Відповідно до статті 112 СК України при розірванні шлюбу за позовом одного з подружжя суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову, бере до уваги наявність малолітніх дітей та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Збереження шлюбу можливе на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, тобто на тому, що є моральною основою шлюбу, а позивач не має наміру та бажання зберегти шлюб з відповідачем. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пунктах 10, 11 постанови «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007року № 11 проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя. Тож, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу. Згідно зі статтею 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. За змістом указаної норми заходи щодо примирення подружжя вживаються судом за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя. Надання строку для примирення подружжя є правом суду, а не його обов`язком. Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про розірвання шлюбу. Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону. Також суд правильно врахував, що позивачка категорично заперечувала проти примирення з відповідачем та не бажає відновлювати сімейні відносини, посилаючись на те, що між ними відношення погіршились до того рівня, що відновлення їх неможливе, а тому суд обґрунтовано вважав недоцільним надавати їм строк для примирення. Доводи апеляційної скарги про безпідставність ненадання судом першої інстанції часу на примирення, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не ґрунтуються на вимогах закону, були предметом розгляду в суді першої інстанції, де суд зазначив, що надання строку на примирення є правом суду, а не його обов`язком, де, врахувавши думку позивача, який наполягав на розірванні шлюбу без надання строку для примирення, прийшов до висновку про недоцільність надання такого строку. Відповідно до статті 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Передбачене частиною першою статті 111 СК України вжиття судом заходів щодо примирення подружжя застосовується у випадку відсутності згоди одного з них на розірвання шлюбу за ініціативою однієї зі сторін або суду у формі зупинення провадження у справі та надання сторонам строку на примирення (частина сьома статті 240 ЦПК України). У пункті 84 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Валліанатос та інші проти Греції» від 07 листопада 2013року (заяви №№ 29381/09 та 32684/09) передбачено: «Суд наголошує на принципах, встановлених у його практиці. Мета захисту родини у її традиційному сенсі є доволі абстрактною і для її реалізації може використовуватися широкий спектр конкретних заходів... Також, з огляду на те, що Конвенція є «живим» документом, який слід тлумачити у світлі умов сьогодення..., держава при виборі засобів, покликаних забезпечувати захист сім`ї та повагу до сімейного життя, як цього вимагає стаття 8, обов`язково має брати до уваги зміни, що відбуваються у суспільстві і у ставленні до соціальних питань, цивільного стану і міжособистісних стосунків, включаючи той факт, що не існує лише одного шляху чи лише одного вибору, коли йдеться про те, як вести сімейне або приватне життя». Окрім цього, пунктом 126 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява 56030/07) від 12 червня 2014 року встановлено: «Що стосується права на приватне та сімейне життя, Суд наголошує на важливості для осіб мати можливість вільно приймати рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя. У зв`язку з цим повторно наголошується, що відповідно до статті 8 також надається охорона прав на самореалізацію як у формі особистого розвитку..., так і з точки зору права на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми та навколишнім світом, при цьому поняття особистої автономії є важливим принципом, що береться за основу при тлумаченні гарантій, які викладені в такому положенні». Згідно пункту 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя. Зважаючи на принципи рівноправності жінки і чоловіка, закон вимагає, щоб згода на одруження була взаємною. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії його реєстрації, а і під час знаходження в шлюбі, що зумовлює можливість добровільного розірвання шлюбу, про що записано в статті 16 Конвенції «Про дискримінацію жінок» в ч. 1 підпункту «с», «однакові права і обов`язки під час шлюбу і після його розірвання». Шлюб це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер. Надання строку на примирення при розірванні шлюбу є правом, а не обов`язком суду (постанова Верховного Суду від 30 травня 2019року у справі № 442/6319/16-ц). Із позовної заяви вбачається, що примирення між сторонами неможливе, оскільки у позивача немає почуттів любові та поваги до відповідача, сторони вже тривалий час проживають окремо. В той час, коли надання строку для примирення в даній ситуації не відповідає моральним засадам суспільства, оскільки збереження шлюбу можливе лише на паритетних засадах, на почуттях взаємної поваги та любові. Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що з моменту надходження позовної заяви з березня 2025року і по день розгляду справи у суді апеляційної інстанції, примирення між сторонами не відбулось, заяв про відмову від позову, або залишення позову без розгляду позивач не подавав. За таких обставин, висновок суду про наявність підстав для розірвання шлюбу та недоцільність надання сторонам строку на примирення є правильним, оскільки подальше збереження шлюбу суперечило б інтересам позивачки, а відмова суду першої інстанції у розірванні шлюбу могла б свідчити про примушування ОСОБА_1 до шлюбу проти її волі. Суд буде вживати заходів щодо примирення подружжя лише у тому випадку, якщо це не буде суперечити моральним засадам суспільства і примирення подружжя допоможе зберегти сім`ю. У випадку виявлення обставин або фактів, які свідчать про неможливість збереження шлюбу з позицій моралі, та з позицій інтересів подружжя, суд повинен уникати формалізму та не надавати строку для примирення. Отже за наведених умов, апеляційний суд дійшов до переконання, що висновок суду першої інстанції про наявність підстав для розірвання шлюбу є правильним, оскільки подальше спільне життя сторін неможливе, а збереження сім`ї суперечить їх інтересам. Відповідачем не наведено ніяких нових обставин, що давали б апеляційному суду підстави для проведення переоцінки обставин зроблених судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні. Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду. Решта доводів, приведених в апеляційній скарзі, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб відповідач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про законність рішення суду, що дає підстави суду апеляційної інстанції відповідно до статті 375 ЦПК України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення. Водночас, вирішуючи питання розподілу судових витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, апеляційний суд вважає, що розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивачки у сумі 5000грн є завищеним, неспівмірним із складністю справи та не відповідає обсягу наданої адвокатом правової допомоги, виходячи з наступного. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18). Як вбачається з матеріалів справи, така розглянута судом в порядку спрощеного позовного провадження. Представником позивачки на підтвердження понесених витрат надано копію додаткової угоди про розрахунок суми гонорару №2 до договору про надання правничої допомоги №2901/25 від 29 січня 2025року, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Соболь О.І.; Акт виконаних робіт №2 відповідно до додаткової угоди про розрахунок суми гонорару №2 до договору про надання правничої допомоги №2901/25 від 29 січня 2025року з переліком наданих послуг, в тому числі підготовка відзиву на апеляційну скаргу; Платіжну інструкцію про сплату гонорару адвоката у розмірі 5 000,00грн. При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих послуг, апеляційний суд приходить до висновку про можливість зменшення понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції до 3 000грн. Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони. Таким чином з відповідача на користь позивачки слід стягнути судові витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 3 000грн. Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2025року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 3000,00грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 24 вересня 2025року. Судді: