Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/12015/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/12015/25 Перша інстанція: суддя Стефанов С.О., П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Коваля М.П., суддів - Осіпова Ю.В., Скрипченка В.О., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 травня 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення - 23.05.2025р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И В: 21.04.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ГУ ДМС в Одеській області, в якому просив визнати протиправним і скасувати рішення відповідача від 08.04.2025р. про скасування рішення від 18.04.2024р. про набуття ним громадянства України «за територіальним походженням». Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, відповідно до положень Закону України «Про громадянство України», 18.04.2024р. набув громадянства України (за територіальним походженням). Так, він, у встановленому порядку, подав до міграційної служби усі необхідні документи, пройшов відповідні перевірки, отримав паспорт громадянина України, ідентифікаційний код, був зареєстрований за місцем проживання та здійснював усі права та обов`язки громадянина України. Так, 15.01.2025р. ним було отримано паспорт громадянина України № НОМЕР_1 (запис №19851025-11351, орган що видав 5115). Разом з тим, 08.04.2025р. ГУ ДМС в Одеській області прийняло рішення про скасування оформлення набуття ним громадянства України, посилаючись на рішення Одеського апеляційного суду від 08.04.2025р., яким було скасовано рішення Білгород-Дністровського суду Одеської області від 08.12.2023р. по справі №495/12830/23 про встановлення факту постійного проживання його батьків на території України станом на 24.08.1991р., яке, в свою чергу, послугувало єдиною підставою для прийняття попереднього рішення від 18.04.2024р. про набуття ним громадянства України. В обґрунтуванні спірного рішення відповідачем зазначено про те, що начебто мало місце «приховування» істотного факту, який унеможливив би набуття громадянства. Тобто, відповідач фактично зробив висновок, що приховування суттєвого факту пов`язується із скасуванням судового рішення. ОСОБА_1 , у свою чергу, звертає увагу на те, що постанова Одеського апеляційного суду була винесена 08.04.2025р., і в цей же день було підготовлено відповідне подання та в цей же день відповідачем прийнято спірне рішення про скасування його громадянства. Також, позивач у своєму позові вказує на те, що ним було дотримано вимоги щодо підстав набуття громадянства України «за територіальним походженням», а саме: надано рішення Білгород-Дністровського суду Одеської області від 08.12.2023р. у справі №495/12830/23 про встановлення факту проживання батьків на території України (яке на момент подачі ним документів набрало законної сили та було чинним на дату набуття позивачем громадянства України) та в подальшому надано документ щодо припинення ним громадянства іншої держави - Грузії. Ці факти, як вказує позивач, були перевірені міграційною службою та 18.04.2024р. було прийнято рішення - про оформлення набуття ним громадянства України «за територіальним принципом». При цьому, на момент звернення позивача із відповідною заявою, жодних недоліків у поданих документах та недостовірних відомостей в них уповноваженим органом встановлено не було, і доказів протилежного не надано. Отже, оскільки відповідачем беззаперечних доказів набуття позивачем громадянства України шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів суб`єктом владних повноважень не надано, позивач вважає, що міграційний орган 08.04.2025р. скасував своє рішення про оформлення набуття громадянства України за відсутності достатніх правових підстав. Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги категорично не визнав та мотивовано просив відмовити у їх задоволенні. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 травня 2025 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі. Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду першої інстанції, представник позивача 19.06.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23.05.2025р. та прийняти нове, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24.06.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. 26.06.2025р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач категорично заперечував проти її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України). Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини. Позивач - ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Кутаїсі, Грузинської РСР, про що свідчить свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 (в книзі реєстрації актів про народження 30.10.1985р. зроблено відповідний актовий запис №1534). Батько позивача - ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Кутаїсі, Грузинської РСР. Мати позивача - ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Кутаїсі, Грузинської РСР. 27.02.2024р. ОСОБА_1 подав до ГУ ДМС в Одеській області заяву №5114-000064297 про оформлення набуття ним громадянства України «за територіальним походженням». Так, підставою набуття громадянства України громадянин Грузії (на той момент) ОСОБА_1 у своїй заяві №5114-000064297 вказав про факт постійного проживання його батьків на території України до 24.08.1991р., який, в свою чергу, підтверджувався рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р. у справі №495/12830/23, яке на момент його звернення із даною заявою набрало законної сили. Як вбачається зі змісту вказаного вище судового рішення від 08.12.2023р., Білгород-Дністровським міськрайонним судом було встановлено факт «постійного проживання» ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 (якому на той момент фактично було 17 років) і ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_5 (якій на той момент фактично було 16 років), які є «батьками» позивача ОСОБА_1 , на території України до 24.08.1991р., а саме в період «з грудня 1978р. по лютий 1982р.». 18.04.2024р. ГУ ДМС в Одеській області, розглянувши заяву ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ) та додану ним копію рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р. у справі №495/12830/23, прийняло рішення про набуття позивачем громадянства України «за територіальним походженням» відповідно ч.1 ст.8 Закону України «Про громадянство України». Однак, в подальшому, т.б. 20.09.2024р. ГУ ДМС в Одеській області було подано апеляційну скаргу на вказане вище рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р. у справі №495/12830/23. Далі, ухвалою Одеського апеляційного суду від 10.10.2024р. було відкрито апеляційне провадження у справі №495/12830/23 за апеляційною скаргою ГУ ДМС в Одеській області та «зупинено» дію рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р. Проте, 15.01.2025р. позивач, не зважаючи на відкрите апеляційне провадження у справі №495/12830/23 та «зупинку» дії рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р., отримав паспорт громадянина України № НОМЕР_1 (запис №19851025-11351, орган що видав 5115). Після цього, т.б. 08.04.2025р., постановою Одеського апеляційного суду у справі №495/12830/23 апеляційну скаргу ГУ ДМС в Одеській області було задоволено частково, а зазначене рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08.12.2023р. скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, відмовлено. В той же день, т.б. 08.04.2025р., ГУ ДМС в Одеській області, на підставі постанови Одеського апеляційного суду від 08.04.2025р. у справі №495/12830/23 (яка набрала законної сили), було прийнято Рішення - про скасування свого попереднього Рішення про набуття позивачем ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ) громадянства України «за територіальним походженням», у зв`язку із тим, що громадянство України було набуто ним шляхом приховування суттєвого факту, за наявності якого особа не могла набути громадянства України, а саме у зв`язку із не підтвердженням факту постійного проживання на території України батьків ОСОБА_1 до 24.08.1991р., який, в свою чергу, раніше нібито був підтверджений скасованим рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08.12.2023р. у справі №495/12830/23. Вважаючи таке рішення ГУ ДМС в Одеській області від 08.04.2025р. протиправним, позивач звернувся до суду із даним позовом. Вирішуючи справу по суті і повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності позовних вимог і, відповідно, з відсутності правових підстав для визнання рішення ГУ ДМС в Одеській області протиправним. Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими та заснованими на законі, з огляду на наступне. Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України. Згідно зі ст.26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, а також право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч.1 ст.33 Конституції України). Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, а також повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій або ж бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб безпосередньо визначено Законом України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. №2235-III (зі змінами і доповненнями). Так, дійсно, як передбачено нормами п.2 ст.6 Закону №2235-III, громадянство України набувається, серед іншого, в т.ч. і «за територіальним походженням». Як вбачається зі змісту приписів ч.1 ст.8 Закону №2235-III, особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука «народилися» або ж «постійно проживали» - до 24.08.1991р. (т.б. саме до цієї дати) на території, яка стала «територією України» у відповідності до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра «народилися» або «постійно проживали» на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки, і є «особою без громадянства» або «іноземцем», який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. У той же час, за приписами п.2 ч.1 ст.19 Закону №2235-III, підставами для «втрати» громадянства України є, зокрема, набуття особою громадянства України на підставі ст.9 цього Закону «внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів». Так, відповідно до вимог ст.21 Закону №2235-III, рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується у випадку, якщо особа набула громадянство України відповідно до ст.ст.8,10 цього Закону шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України. Тобто, підставою для скасування рішення про оформлення набуття громадянства України, у відповідності до ст.21 Закону №2235-III, можуть бути протиправні дії особи, яка звернулась за оформленням набуття громадянства, зокрема обман, подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України. Вказані обставини повинні бути підтверджені відповідними документами, які свідчать, серед іншого, про факт подання особою свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів. Окрім того, встановленню підлягають також й факти, підтверджуючі провину або злочинний намір, подачу завідомо хибних відомостей, обман заявника при отриманні ним паспорта громадянина України. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої апеляційної скарги, судова колегія виходить із такого. Так, як уже зазначалося вище, встановлення факту «постійного проживання» на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом №2235-III є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до п.1,2 ч.1 ст.3 цього Закону. Згідно з нормами п.п.1,2 ч.1 ст.3 Закону України №2235-III, «громадянами України» є: - усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України, т.б. станом на 24.08.1991р., «постійно» проживали на території України; - особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які, на момент набрання чинності Законом №2235-III, т.б. станом на 13.11.1991р., «проживали в Україні» і «не були громадянами інших держав». Особи, зазначені у п.1 ч.1 цієї статті, є «громадянами України» - з 24.08.1991р., а зазначені у п.2, - з 13.11.1991р. (ч.2 ст.3 Закону №2235-III). Встановлення ж юридичного факту «постійного» проживання на території України також є підставою для оформлення належності до громадянства України. При цьому, юридичне значення має лише тільки факт «постійного» проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або ж іншого її законного представника виключно саме «на момент проголошення незалежності України» (т.б. станом на 24.08.1991р.) або «набрання чинності» Законом України від 08.10.1991р. №1636-XII «Про громадянство України» (т.б. станом на 13.11.1991р.). Для встановлення факту належності до громадянства України, відповідно до положень ст.293 ЦПК України та ст.3 Закону №2235-III і залежно від підстав цього встановлення, предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24.08.1991р.; постійного проживання на території України станом на 13.11.1991р. Так, як вже зазначалося вище, згідно ч.ч.1,2 ст. 8 Закону №2235-III, особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука «народилися» або «постійно проживали» до 24.08.1991р. на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов`язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано «статус біженця» в Україні чи притулок в Україні, замість зобов`язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. Іноземці із числа осіб, зазначених у ч.20 ст.4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», замість зобов`язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі ч.20 ст.4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених у частині першій цієї статті) і є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов`язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24.08.1991р.; постійного проживання на території України станом на 13.11.1991р.; постійного проживання дитини на території України станом на 24.08.1991р. або станом на 13.11.1991р.; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24.08.1991р. чи 13.11.1991р.; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо. Так, як беззаперечно встановлено судовою колегією з матеріалів справи та вже неодноразово вказувалося вище, позивач ОСОБА_1 «народився» ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Кутаїсі, Грузинської РСР, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (актовий запис №1534). Батьки позивача - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) та ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ), які уклали шлюб 14.09.1982р. у відділі РАГСу м.Кутаісі (свідоцтво про шлюб НОМЕР_3 ), теж народилися в м.Кутаїсі, Грузинської РСР. Далі, як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ), уклавши шлюб з ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ), змінив своє прізвище - на « ОСОБА_5 », а після розірвання цього шлюбу 29.11.2022р., знову повернув собі своє прізвище « ОСОБА_6 », що підтверджується наявними у справі довідкою віце-консула ОСОБА_7 від 14.04.2023р. та копією свідоцтва про розірвання шлюбу від 14.04.2023р. (т.1 а.с.132,133), а потім, т.б. 30.12.2022р. уклав новий шлюб з громадянкою України ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_8 ), від якого у них ІНФОРМАЦІЯ_9 народилася донька ОСОБА_9 (т.1. а.с.21,22). Будь-якої інформації або доказів того, де саме знаходився або постійно проживав позивач ОСОБА_1 (або його батьки) в період з 1985р. (т.б. з моменту народження) по лютий 2024р. (т.б. до моменту подання заяви про оформлення набуття громадянства), т.б. 39 років, матеріали справи не містять, як і не міститься у справі жодних доказів його звернень в цей період до органів ДМС з подібними заявами. Не має в матеріалах справи і будь-яких доказів перебування позивача (та його батьків) на території України саме на момент 24.08.1991р. або станом на 13.11.1991р. Далі, як свідчать матеріали справи та вже зазначалося вище, 27.02.2024р. ОСОБА_1 подав до ГУ ДМС в Одеській області заяву №5114-000064297 про оформлення набуття ним громадянства України «за територіальним походженням» (т.1 а.с.107). Так, підставою набуття громадянства України громадянин Грузії (на той момент) ОСОБА_1 у своїй заяві №5114-000064297 вказав - факт «постійного проживання» його батьків на території України до 24.08.1991р., який, на той момент підтверджувався доданим до цієї заяви рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р. (яким, в свою чергу, було встановлено лише тільки факт постійного проживання батьків позивача на території України в період з грудня 1978р. по лютий 1982р.) у справі №495/12830/23, яке на момент його звернення до відповідача набрало законної сили. Тобто, як встановлено колегією суддів, позивач перед своїм зверненням до ГУ ДМС в Одеській області звертався до суду із заявою про встановлення юридичного факту. Отже, оскільки позивач звернувся до суду із заявою про встановлення факту «постійного проживання» своїх батьків на території України до 24.08.1991р. з метою встановлення своєї належності до громадянства України, тому вказаний факт підлягав ретельному встановленню загальним судом на підставі ст.293 ЦПК України та ст.3 Закону України «Про громадянство України». Аналогічна правова позиція з цього питання викладена у постановах Верховного Суду від 02.06.2021р. у справі №125/1472/19, від 27.02.2023р. у справі №517/445/19 та від 09.08.2023р. у справі №523/7192/19. Так, відповідно до приписів пп. «а», «б» п.7 «Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень» (затв. Указом Президента України від 27.03.2001р. №215/2001), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього «постійного проживання» на території України - станом на 24.08.1991р. або проживання в Україні - станом на 13.11.1991р.; дітей осіб, зазначених у п.п. «а» цього пункту. Одним із документів для встановлення належності до громадянства України, відповідно до п. 1 ч.1 ст.3 Закону №2235-III, що повинна подати особа, яка станом на 24.08.1991р. «постійно проживала» на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, - є судове рішення - про встановлення юридичного факту «постійного проживання» особи на території України станом на 24.08.1991р. (пп. «в» п. 8 Порядку). Тобто, у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду (що набрало законної сили), яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24.08.1991р. Це підтверджується і пунктом 44 цього ж Порядку, яким, в свою чергу, чітко встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт «постійного проживання» чи «народження» особи станом на 24.08.1991р. на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду. Таким чином, відповідно до згаданих вище положень Закону №2235-III і Порядку №215/2001, для набуття громадянства України «заявник» повинен, зокрема, подати документи, що беззаперечно підтверджують факт «народження» його на території України, або факт «постійного проживання» на ній, або «родинні відносини» з такою особою, або рішення суду. В даному ж випадку, як встановлено апеляційним судом та вже зазначалося вище, позивач ОСОБА_1 на території України не народився, станом на 24.08.1991р. в Україні постійно не проживав, а його батьки, в свою чергу, згідно рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р. у справі №495/12830/23, «постійно проживали» на території України лише тільки «в період з грудня 1978р. по лютий 1982р.». Отже, враховуючи вищевикладені обставини, на думку колегії суддів, позивачем, в даному випадку, на підтвердження своєї заяви фактично не було надано до міграційної служби будь-яких належних і беззаперечних доказів факту «постійного проживання» його батьків на території України саме на момент проголошення її «незалежності», т.б. станом на 24.08.1991р. До того ж, наявними у матеріалах справи доказами та вказаним вище рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р. (яке стало підставою для оформлення громадянства), навпаки підтверджується той факт, що батьки останнього станом на 24.08.1991р. на території України «взагалі не проживали» (оскільки ще у лютому 1982р. виїхали з України), про що свідчать договір оренди будинку (за адресою: АДРЕСА_1 ) від 03.12.1978р. (укладений строком на 4 роки) та письмові пояснення свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , на які посилається міськрайонний суд в цьому рішенні. Стосовно ж доводів позивача про наявність вже встановленого судом, на підставі рішення від 08.12.2023р. (яке, в свою чергу, в подальшому, т.б. на момент прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, було скасовано постановою Одеського апеляційного суду від 08.04.2025р.) факту «постійного проживання» його батьків на території України «в період з грудня 1978 року по лютий 1982 року», то колегія суддів, як і суд 1-ї інстанції, зазначає, що, відповідно до чинного законодавства, для оформлення належності до громадянства України юридичне значення має лише тільки факт «постійного проживання» на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) виключно на момент проголошення незалежності України (т.б. станом на 24.08.1991р.) або на момент набрання чинності Законом України від 08.10.1991р. №1636-XII «Про громадянство України» (т.б. станом на 13.11.1991р.). Тобто, встановлення загальним судом 1-ї інстанції вказаного вище факту «постійного проживання» батьків заявника (позивача) на території України протягом іншого (не визначеного Законом) періоду, т.б. «з грудня 1978р. по лютий 1982р.» (а не станом на 24.08.1991р.), фактично не має суттєвого правового значення для вирішення даної справи. До того ж, судова колегія ще раз вважає за необхідне наголосити на тому, що на момент прийняття Відповідачем оскаржуваного рішення від 08.04.2025р. про скасування свого попереднього рішення від 18.04.2024р. про набуття позивачем громадянства України «за територіальним походженням», рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р. (яке стало підставою для оформлення позивачу громадянства), було скасовано постановою Одеського апеляційного суду від 08.04.2025р., що, в свою чергу, стало однією з головних підстав для ухвалення саме такого рішення. Таким чином, уважно дослідивши матеріали справи, надані сторонами докази та спірне рішення окружного суду від 23.05.2025р., колегія суддів вважає, що суд 1-ї інстанції, в даному випадку, дійшов цілком обґрунтованого висновку про правомірність рішення Відповідача від 08.04.2025р. про скасування свого попереднього рішення від 18.04.2024р. про набуття позивачем громадянства України «за територіальним походженням» (яке базувалося виключно на наявності рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р. та було скасовано постановою Одеського апеляційного суду від 08.04.2025р.), який, в свою чергу, діяв в межах своїх «дискреційних» повноважень та у встановлений Законом спосіб. Іншого рішення, на думку колегії суддів, Одеський окружний адміністративний суд станом на 23.05.2025 року прийняти не міг, оскільки, як вже зазначалося вище, на момент прийняття міграційним органом оскаржуваного рішення від 08.04.2025р. про скасування свого ж рішення від 18.04.2024р. про набуття позивачем громадянства України, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08.12.2023р. було скасовано постановою Одеського апеляційного суду від 08.04.2025р., а інших підстав або доказів, які б свідчили про наявність у позивача права на набуття громадянства України «за територіальним походженням», матеріали справи не містили. Що ж стосується посилань представника позивача на наявність на цей час (т.б. після ухвалення ООАС рішення від 23.05.2025р.) постанови Верховного Суду від 23.07.2025р., якою було скасовано вказану вище постанову Одеського апеляційного суду від 08.04.2025р. та направлено справу на новий апеляційний розгляд, то на переконання судової колегії, даний факт наразі жодним чином не впливає на законність та обгрунтованість оскаржуваного рішення окружного суду від 23.05.2025р., а апеляційний адміністративний суд, в свою чергу, переглядає судові рішення суду 1-ї інстанції виключно на момент їх ухвалення. При цьому, судова колегія зважає й на те, що обов`язок доказування або виправлення помилок та недоліків (у випадку якщо такі мали місце) покладається виключно на державний орган, що приймав рішення, та ні в якому разі не є підставою для обмеження у правах та свободах, або незаконному позбавленню громадянства України. Водночас, доводи апеляційної скарги представника позивача не містять належних та документально підтверджених доказів та міркувань, які б беззаперечно спростовували вказані вище висновки органу міграційної служби (відповідача) та суду 1-ї інстанції. Аналогічна правова позиція з цих спірних питань була викладена й Верховним Судом, зокрема, у постанові від 09.08.2023р. по справі №523/7192/19. Враховуючи викладені обставини, колегія суддів не знаходить підстав для скасування спірного рішення суду 1-ї інстанції з мотивів, наведених в апеляційній скарзі представника позивача. До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. А за правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову, що, у свою чергу, було належним чином реалізовано представником відповідача при розгляді справи в судах обох інстанцій. Таким чином, судова колегія доходить висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»). Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу позивача без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін. Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 травня 2025 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено: 22.09.2025р. Головуючий у справі суддя-доповідач: М.П. Коваль Судді: Ю.В. Осіпов В.О. Скрипченко