Окрема думка КЦС ВС № 554/2991/23

Окрема думка судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І., 15 вересня 2025 року м. Київ справа № 554/2991/23 провадження № 61-6067сво24 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач), суддів: Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є., повернув справу № 554/2991/23 за позовом ОСОБА_1 до Державної Казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Об`єднана палата зазначила, що: «проаналізувавши судові рішення у справах, від висновків у яких пропонується відступити, та встановлені у них обставини, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачає подібності правовідносин у цих справах та у справі, яка передана на розгляд. Так, у справі № 522/2493/18 суди встановили, що за наслідками розгляду кримінальної справи ОСОБА_1 за частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 КК України повністю виправдано, за частиною другою статті 364 КК України кримінальну справу закрито у зв`язку з відсутністю в діях позивача складу злочину, а також визнано винною, проте звільнено від кримінальної відповідальності за частиною першою статті 366 КК України у зв`язку із закінченням строків давності. Верховний Суд у цій справі зауважив, що за змістом пунктів 1 і 2 статті 2 Закону України № 266/94-ВР особа може реалізувати право на відшкодування у разі постановлення виправдувального вироку суду, а також закриття кримінальної справи за відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення. Проте щодо особи, яка була повністю реабілітованою за тими обвинуваченнями, у зв`язку з якими їй суд у кримінальній справі обрав запобіжний захід у вигляді взяття під варту, а також не могла триматися під вартою з огляду на її стан здоров`я зазначені приписи юридичною визначеністю не характеризуються. З огляду на ситуацію позивача, описану саме у цій конкретній справі, Верховний Суд підкреслив, що позивач не був незаконно засудженим, як цього вимагає пункт 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 04 березня 96 року № 6/5/3/41 (далі - Положення), для того, щоби особа мала право на відшкодування шкоди на підставі цього Закону. Крім того, позивач, якого суд визнав винним у вчиненні одного злочину та звільнив від кримінальної відповідальності за його вчинення через сплив строків давності, не був повністю реабілітований за всіма обвинуваченнями, але був повністю реабілітований за тими з них, у зв`язку з якими зазнав позбавлення свободи на стадії досудового слідства (був виправданий за одними такими обвинуваченнями, а за іншим, у зв`язку з яким його тримали під вартою, кримінальну справу було закрито через відсутність складу злочину). Виходячи з наведеного вище, Верховний Суд у справі № 522/2493/18 зробив висновок про те, що приписи статті 2 Закону України № 266/94-ВР не характеризувалися юридичною визначеністю щодо позивача. А право на відшкодування завданої шкоди випливає зі змісту статті 3 Конвенції через порушення державою негативного та позитивного матеріального обов`язку. Враховуючи зміст висновку, який пропонує зробити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за результатом розгляду цієї справи, де йдеться про право на отримання відшкодування, передбаченого нормами Закону України № 266/94-ВР, висновок, зроблений Верховним Судом у справі № 522/2493/18 про право на відшкодування згідно приписів Конвенції, не є релевантним до правовідносин у цій справі, оскільки його зроблено за інших, відмінних фактичних обставин. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду також звертає увагу, що зазначення Верховним Судом у мотивувальній частині постанови від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18 про те, що право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону виникає в незаконно засудженої особи у випадку її повної реабілітації не має характеру висновку про застосування норми права та по своїй суті є цитуванням припису пункту 3 Положення. Крім того, вказівка на те, що право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, а відповідні посилання на згаданий вище пункт 3 Положення наявні також в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 727/7635/21. При цьому незгода із таким висновком може бути підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду за наявності відповідного обґрунтування. Не є також подібними до правовідносин у цій справі й правовідносини у справі № 229/870/20, де, згідно встановлених обставин, питання, яке вирішувалось у судовому порядку, стосувалось того, чи наявні підстави в особи для отримання від держави відшкодування моральної шкоди у випадку коли особу виправдано у вчиненні одного з двох кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями КК України, які, на думку сторони обвинувачення, були вчинені одним діянням, тобто утворювали ідеальну сукупність. Натомість встановлені обставини у справі, яка передана на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, не свідчать про те, що позивачу інкриміновано вчинення порушень, що охоплюються одним діянням. Водночас, підставою звернення позивача із позовом про відшкодування йому шкоди став не сам факт виправдання по частині обвинувачення, а незаконне, на його думку, перебування під вартою, яке було до нього застосовано після перегляду в апеляційному порядку вироку суду першої інстанції та подальшого закриття апеляційного провадження у зв`язку із відмовою прокурора від поданої апеляційної скарги». Не можу погодитися із цим висновком Об`єднаної палати з таких мотивів.

1. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2025 року передано справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. 1.1. Ухвала колегії суддів мотивована тим, що: «позивача було виправдано у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 306, частинами 1, 2 статті 307, частиною 3 статті 27, частиною 3 статті 307 КК України, але в подальшому він перебував під вартою 9 місяців 24 дні за вчинення злочинів, передбачених частиною 2 статті 307, частиною 3 статті 27, частиною 3 статті 307 КК України на підставі вироку суду, який був скасований. В той же час в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2022 року у справі № 229/870/20 зазначено, що «ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 190, частиною першою статті 364 КК України, та судовими рішеннями у кримінальній справі № 229/1197/15-к (вироком Дружківського міського суду Донецької області від 05 вересня 2017 року і вироком Донецького апеляційного суду від 19 грудня 2018 року) його було визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за частиною першою статті 364 КК України та виправдано, у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення, а також визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України, та призначене покарання у вигляді обмеження волі із позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах. ОСОБА_1 обґрунтовував завдання йому моральної шкоди притягненням до кримінальної відповідальності за частиною першою статті 364 КК України на протязі 44 місяців у період із 06 квітня 2015 року (повідомлення про підозру) по 19 грудня 2018 року (набрання законної сили вироком суду в частині виправдування). Аналіз судових рішень у кримінальній справі № 229/1197/15-к свідчить, що ОСОБА_1 обвинувачувався у злочинах, передбачених частиною другою статті 190 та частиною першою статті 364 КК України, які, на думку сторони обвинувачення, були вчинені одним діянням, тобто утворювали ідеальну сукупність. При цьому на відміну від ідеальної, реальна сукупність злочинів має місце коли особа в різний час, кількома різними та відокремленими одне від одного діяннями, вчиняє два і більше злочини (постанова Верховного Суду від 12 серпня 2020 року в справі № 127/31068/19). Зокрема, сторона обвинувачення вважала, що ОСОБА_1 під час вчинення шахрайства, будучи працівником правоохоронного органу, зловживав своїм службовим становищем. Міський суд, виправдовуючи ОСОБА_1 за статтею 364 КК України, констатував, що ним вчинено кримінально каране діяння у вигляді шахрайства (стаття 190 КК України), в якому однак відсутні елементи складу злочину зловживання службовим становищем. За таких обставин, саме по собі виправдання ОСОБА_1 судом першої інстанції за частиною першою статті 364 КК України не свідчить про наявність підстав для відшкодування йому державою моральної шкоди». В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 61-18287св20) зазначено, що «за статтею 2 вказаного Закону у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій у кримінальній справі, право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 1) постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення. Відповідно до пункту 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації. Отже, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону виникає в незаконно засудженої особи у випадку її повної реабілітації». Колегія суддів вважала за необхідне передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновків щодо застосування норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2022 року у справі № 229/870/20(провадження № 61-14119св21), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 61-18287св20) та зробити висновок про те, що: «право на відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури та суду» виникає в незаконно засудженої особи, в тому числі, у випадку ухвалення виправдувального висновку по частині обвинувачення за умови наявності підстав встановлених законом».

2. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

3. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. 3.1. Тлумачення частини другої статті 403 ЦПК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що єдиною передбаченою законом умовою реалізації права колегії суддів є доходження судом висновку про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

4. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). 4.1. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

5. З урахуванням вказівки про наявність підстав для відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2022 року у справі № 229/870/20 (провадження № 61-14119св21), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 61-18287св20) та подібності відносин у вказаних справах та в справі № 554/2991/23, в Об`єднаної палати були відсутні підстави для повернення справи № 554/2991/23. Суддя В. І. Крат