Ухвала ККС ВС № 754/1519/22

УХВАЛА 28 серпня 2025 року м. Київ справа № 754/1519/22 провадження № 51-28 км 25 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , захисника ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції), представника потерпілих ОСОБА_7 , представника цивільного відповідача ОСОБА_8 , розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу представника цивільного відповідача - Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) ОСОБА_8 на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року у кримінальному провадженні, дані про яке внесені до ЄРДР за № 42016000000000875 за обвинуваченням ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Краснодольне Джанкойського району АР Крим, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 41 ч. 2 ст. 365, ч. 4 ст. 41 ст. 340, ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України (далі - КК). Короткий зміст ухвалених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2024 року ОСОБА_9 засуджено за ч. 4 ст. 41 ч. 2 ст. 365, ч. 4 ст. 41 ст. 340, ч. 1 ст. 111 КК із застосуванням положень ст. 70 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з позбавленням права обіймати посади в державних чи правоохоронних органах на строк 3 роки. На підставі ст. 54 КК позбавлено ОСОБА_9 спеціального звання - підполковник міліції. Обраний ОСОБА_9 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ухвалено залишити без зміни, строк відбування покарання ухвалено рахувати з моменту фактичного затримання у порядку виконання вироку. Цивільний позов потерпілого ОСОБА_10 до ОСОБА_9 та Міністерства внутрішніх справ України задоволено, ухвалено стягнути на користь потерпілого моральну шкоду, завдану злочином, у розмірі 200 000 грн. Вказане кримінальне провадження розглядалося із застосуванням спеціальної процедури судового розгляду «in absentia». Відповідно до змісту вироку, за детально викладених у мотивувальній частині обставин, ОСОБА_9 засуджено за те, що він, перебуваючи на посаді заступника командира полку міліції особливого призначення «Беркут» - начальника штабу при ГУ МВС України в АР Крим, тобто будучи працівником правоохоронного органу, очолюючи підрозділ у складі 100 чоловік, прибув до м. Києва на вул. Хрещатик, де з 00:00 по 04:00 11 грудня 2013 року, діючи умисно, всупереч інтересам служби, виконуючи завідомо незаконний наказ, розуміючи, що учасники акції протесту не порушують громадський порядок та не вчиняють протиправних дій, не чинять опору представникам правоохоронних органів, не загрожують їх життю та здоров`ю, надав незаконний наказ підрозділу ПМОП «Беркут» про силове відтиснення громадян з метою звільнення вулиці Хрещатик та Майдану Незалежності, в ході виконання якого співробітники підрозділу без попередження, не маючи на це законних підстав, застосували до учасників акції грубу фізичну силу та спеціальні засоби, чим заподіяли 20 учасникам мирної акції тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості та фізичний біль. За встановлених фактичних обставин дії ОСОБА_9 кваліфіковані як: державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітету, територіальній цілісності та недоторканості України; перевищення влади та службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою - працівником правоохоронного органу, з метою виконання явно злочинного наказу, дій, які явно виходять за межі наданих йому прав та повноважень, що супроводжувалося насильством, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілих діями та заподіяли істотної шкоди охоронюваним законом правам і інтересам окремих громадян, громадським інтересам; незаконне перешкоджання проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій, яке було вчинене службовою особою, на виконання явно злочинного наказу, із застосуванням фізичного насильства. Ухвалою Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року апеляційну скаргу представника МВС України ОСОБА_11 залишено без задоволення, а вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2024 року - без змін. Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - ККС) від 13 березня 2025 року клопотання представника цивільного відповідача - МВС України ОСОБА_8 про передачу кримінального провадження стосовно ОСОБА_9 на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС) залишено без задоволення, а кримінальне провадження за його касаційною скаргою передано на розгляд об`єднаної палати ККС. Ухвалою об`єднаної палати ККС від 23 травня 2025 року матеріали кримінального провадження за касаційною скаргою представника цивільного відповідача - МВС України ОСОБА_8 на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року щодо ОСОБА_9 повернуто на розгляд Третьої судової палати ККС для прийняття рішення по суті. Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі представник цивільного відповідача ОСОБА_8 , посилаючись на порушення вимог матеріального та процесуального законів, ставить питання про скасування вироку суду першої інстанції та ухвали суду апеляційної в частині вирішення цивільного позову і ухвалення в цій частині нового рішення, яким відмовити у задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_10 до МВС України. Вказує, що потерпілий, мотивуючи вимоги свого позову, не надав жодних доказів на підтвердження спричинення йому моральної шкоди, не зазначив у чому саме вона полягає, не обґрунтував, як саме підтверджується розмір заявленої ним моральної шкоди. Зазначає, що суди обох інстанцій не взяли до уваги, що ГУ МВС України в АР Крим, співробітником якого був ОСОБА_9 на час інкримінованих подій, з 07 листопада 2015 року перебуває у стані припинення, є окремою юридичною особою публічного права, та самостійно відповідає за своїми обов`язками, тоді як МВС України не є його правонаступником, засуджений ОСОБА_9 не працював в МВС України, матеріали провадження не містять жодних доказів, що службовими особами МВС України було вчинено протиправні дії чи заподіяно шкоду потерпілому. Більше того, у своєму позові потерпілий також не вказує, хто саме та як спричинив йому тілесні ушкодження, та чи це були службові особи саме МВС України. Крім того, стверджує, що Державна казначейська служба України є спеціально уповноваженим суб`єктом, який відповідає від імені держави за зобов`язання, які виникли через завдання шкоди, обов`язок по відшкодуванню якої покладено на державу, а тому МВС України не може бути належним відповідачем за позовом у цьому кримінальному провадженні. Враховуючи викладене, вважає, що суди обох інстанцій не навели правого обґрунтування підстав для задоволення позову, не врахували вимог кримінального процесуального та цивільного процесуального законодавства, не врахували судової практики суду касаційної інстанції, свого рішення належним чином не мотивували та безпідставно дійшли висновку про солідарне стягнення з ОСОБА_9 та МВС України моральної шкоди на користь потерпілого ОСОБА_10 . У письмових запереченнях на касаційну скаргу представника цивільного відповідача адвокат ОСОБА_7 , діючи в інтересах потерпілого ОСОБА_10 , а також прокурор ОСОБА_5 вказували про необґрунтованість касаційних вимог, а тому просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без зміни. Від інших учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу представника цивільного відповідача не надходило. Позиції учасників судового провадження У судовому засіданні 28 серпня 2025 року представник цивільного відповідача - МВС України ОСОБА_8 підтримав свою касаційну скаргу, зазначив, що МВС України не може бути цивільним відповідачем у цьому кримінальному провадженні і просив ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_10 до МВС України. Захисник ОСОБА_6 , діючи в інтересах засудженого ОСОБА_9 , заперечив проти задоволення касаційної скарги представника цивільного відповідача. Прокурор ОСОБА_5 та представник потерпілого ОСОБА_10 - адвокат ОСОБА_7 заперечили щодо задоволення касаційної скарги представника цивільного відповідача, просили відмовити у її задоволенні, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду залишити без зміни. Відповідно до вимог ст. 323 КПК ОСОБА_9 був повідомлений про касаційний розгляд шляхом опублікування такого повідомлення в газеті «Урядовий кур'єр» та на офіційному сайті Верховного Суду, однак, в судове засідання не з'явився, що не перешкоджає касаційному розгляду. Інші учасники були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, у судове засідання не з`явилися, клопотань про відкладення касаційного розгляду до Суду не надходило. Мотиви Суду Заслухавши доповідь судді, думку учасників касаційного розгляду, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційної скарги представника цивільного відповідача, колегія суддів дійшла таких висновків. За останні декілька років у Верховному Суді почалася формуватися практика, згідно з якою цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану потерпілим особам в результаті кримінальних правопорушень, вчиненими працівниками правоохоронних органів під час виконання ними службових обов`язків, покладається (або висловлюється позиція щодо необхідності покладення) не лише на обвинувачених, а й солідарно на юридичних осіб, з якими обвинувачені знаходилися у трудових відносинах. Так, постановою Третьої судової палати ККС від 15 лютого 2023 року, ухваленою у справі № 712/10956/16-к (провадження № 51-3095 км 22), скасовано вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 23 червня 2021 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 20 червня 2022 року, відповідно до яких обов`язок відшкодування шкоди потерпілим було покладено тільки на обвинуваченого, хоча представник потерпілих вважав, що стягнення матеріальної шкоди на користь потерпілих має бути покладено солідарно на обвинуваченого, ГУ НП в Луганській області та МВС України, і призначено в цій частині новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства. Постановою Другої судової палати ККС від 14 листопада 2024 року, ухваленою у справі № 755/6856/17 (провадження № 51-6199 км 19), скасовано вирок Київського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року, яким цивільні позови потерпілих до ГУ МВС України в Харківській області, ГУ Державної казначейської служби України у Харківській області залишено без задоволення, та призначено новий судовий розгляд в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства. Нарешті, постановою Першої судової палати ККС від 03 грудня 2024 року, ухваленою у справі № 761/18548/18 (провадження № 51-4443 км 23), відповідно до ч. 5 ст. 128 КПК та п. 4 ч. 1 ст. 409 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) ухвалу Київського апеляційного суду від 22 червня 2023 року в частині вирішення цивільного позову потерпілого скасовано і залишено в силі вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 14 червня 2021 року, яким на користь потерпілого стягнуто із засуджених, ГУ НП в м. Києві та МВС України солідарно 400 000 грн моральної шкоди. У перших двох із зазначених вище рішень (постанова Третьої судової палати ККС від 15 лютого 2023 року та постанова Другої судової палати ККС від 14 листопада 2024 року) суд касаційної інстанції, посилаючись одночасно на положення статей 1172, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), вказав, що для покладення на юридичну особу відповідальності за наслідками вчинення кримінального правопорушення необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності, так і спеціальних, зокрема, перебування у трудових (службових) відносинах з юридичною особою або фізичною особою - роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов`язків. Отже, відповідальність юридичної або фізичної особи настає лише у випадках, коли особа, з вини якої заподіяна шкода, знаходиться з цією юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, і шкоду така особа заподіяла у зв`язку з виконанням трудових (службових) обов`язків. Проте, на погляд колегії суддів, одночасне посилання як на підставу матеріально-правової відповідальності на ст. 1172 ЦК та ст. 1174 ЦК є неправильним застосуванням норм цивільного права, оскільки відповідно до ст. 1172 ЦК шкода, завдана працівником під час виконання трудових (службових) обов`язків, відшкодовується юридичною або фізичною особою, тоді як згідно зі ст. 1174 ЦК шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування. Правильне застосування ст. 1172 ЦК або ст. 1174 ЦК безпосередньо впливає на правильність покладання цивільної відповідальності або на фізичну/юридичну особу-роботодавця, або на державу, Автономну Республіку Крим чи орган місцевого самоврядування. У третьому з наведених рішень Верховного Суду (постанова Першої судової палати ККС від 03 грудня 2024 року) колегія суддів, посилаючись на ст. 1174 ЦК, зазначає, що та обставина, що позивач вказав відповідачами за позовними вимогами конкретні органи державної влади, які несуть відповідальність за дії своїх працівників відповідно до ст. 1174 ЦК, не означає, що у спірних правовідносинах суб`єктом відповідальності є не держава, а саме певні її органи (орган). Специфіка відносин із відшкодування державою шкоди полягає у тому, що держава діє одночасно і як боржник, і як суб`єкт, який уповноважив діяти у спірних правовідносинах певний орган влади від імені держави-боржника. Таким чином цим рішенням суду касаційної інстанції по суті сформована правова позиція, згідно з якою шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується не державою, а відповідною юридичною особою, створеною державою, а також, що обов`язок відшкодування такої шкоди може покладатися солідарно на особу, яка безпосередньо вчинила кримінальне правопорушення та державний орган, посадовою або службовою особою якого був обвинувачений (засуджений). Не погоджуючись з такою позицією, колегія суддів, навівши відповідні аргументи, звернулася до об`єднаної палати ККС для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі колегій суддів з інших палат, а саме: у постанові Третьої судової палати ККС від 15 лютого 2023 року у справі № 712/10956/16-к (провадження № 51-3095 км 22), Другої судової палати ККС від 14 листопада 2024 року у справі № 755/6856/17 (провадження № 51-6199 км 19), Першої судової палати ККС від 03 грудня 2024 року у справі № 761/18548/18 (провадження № 51-4443 км 23). Об`єднана палата ККС, посилаючись на постанови ВП ВС від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515 цс 19), від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161 гс 18), від 21 серпня 2019 року в справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316 цс 19), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14 447 цс 19), від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження 14-36 цс 19), зазначила, що питання, які виносить колегія суддів на розгляд об`єднаної палати ККС, були вирішені в постановах ВП ВС, які мають пріоритет по відношенню до рішень об`єднаної палати або окремих колегій суддів, та по ним існує сформована єдина судова практика, а право відступу від висновків ВП ВС відповідно до ч. 4 ст. 434-1 КПК належить лише ВП ВС і повернула матеріали кримінального провадження для прийняття рішення по суті. Натомість колегія суддів не ставила і не ставить питання про відступ від висновків, викладених у постановах ВП ВС у справах, розглянутих в порядку цивільного та господарського видів судочинств. Навпаки, цілком погоджується з позиціями ВП ВС, згідно з якими у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, що залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган. Проте колегія суддів позбавлена процесуальної можливості прийняти самостійне рішення по справі, оскільки воно не буде узгоджуватися з правовою позицією ККС, від якої колегія суддів вважає за необхідне відступити. При підготовці до розгляду кримінального провадження після повернення з об`єднаної палати ККС, суддя-доповідач звернувся до науково-консультативної ради при Верховному Суді, у результаті чого було отримано 9 наукових висновків, у яких викладені різні, навіть кардинально протилежні, позиції науковців стосовно застосування норм права, що свідчить про існування виключної правової проблеми з питань, які є предметом розгляду цього провадження. Незважаючи на невелику кількість рішень Верховного Суду, колегія суддів проаналізувала ситуацію у кримінальних провадженнях, які знаходяться на розгляді в місцевих та апеляційних судах, де вирішуються аналогічні питання. Так, у справі 759/3498/15-к, яка розглядалася Святошинським районним судом м. Києва заявлено цивільні позови про відшкодування шкоди на загальну суму 164 985 000 грн (на теперішній час провадження перебуває на розгляді Київського апеляційного суду); у справі № 758/14218/21, яка розглядається Подільським районним судом м. Києва, заявлено цивільні позови про відшкодування шкоди на загальну суму 37 500 00 грн (провадження зупинено до звільнення обвинуваченого з військової служби); у справі № 761/24681/16-к, яка розглядається Шевченківським районним судом м. Києва, заявлено цивільні позови про відшкодування шкоди на загальну суму 33 088 700 грн; у справі № 761/18348/15, яка розглядалася Шевченківським районним судом м. Києва, заявлено цивільні позови про відшкодування шкоди на загальну суму 11 850 000 грн (провадження закрито у зв`язку зі спливом строків, передбачених ст. 49 КК, роз`яснено право пред`явити позов у порядку цивільного судочинства); у справі № 753/13469/16-к, яка розглядалася Святошинським районним судом м. Києва, заявлено цивільні позови на загальну суму 4 800 000 грн (провадження закрито у зв`язку зі спливом строків притягнення до відповідальності), у справі № 757/36473/16-к, яка розглядається Святошинським районним судом м. Києва, заявлено цивільні позови на загальну суму 2 500 000 грн; у справі № 757/72925/17-к, яка розглядалася Подільським районним судом м. Києва, заявлено цивільні позови про відшкодування шкоди на загальну суму 2 000 000 грн (провадження закрито у зв`язку зі спливом строків, передбачених ст. 49 КК, позови залишені без розгляду); у справі № 757/34962/19, яка перебуває на розгляді Дніпровського районного суду м. Києва, заявлено цивільні позови про відшкодування шкоди на загальну суму 1 900 000 грн. Як стверджував представник цивільного відповідача у цій справі в клопотанні про передачу провадження на розгляд ВП ВС (яке залишено без задоволення ухвалою колегії суддів ККС від 13 березня 2025 року) за даними Офісу Генерального прокурора України від злочинів, пов`язаних з перешкоджанням проведенню акцій протесту, постраждало 2442 особи. За інформацією Державного бюро розслідувань станом на лютий 2025 року лише у «справах Майдану» до судів передано 147 обвинувальних актів щодо 279 осіб. Зазначене, на переконання колегії суддів, вказує на наявність кількісного критерію, необхідного для передачі кримінального провадження на розгляд ВП ВС. Відповідно до ч. 5 ст. 434-1 КПК суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати таке кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Звертаючись до ВП ВС, колегія суддів вважає за необхідне просити Палату вирішити низку питань застосування норм матеріального та процесуального права, які самі по собі окремо, так і в сукупності містять виключну правову проблему і вирішення яких сприятиме однаковому застосуванню цих норм у правозастосовній практиці та розвитку права.

1. Чи може держава виступати у кримінальному провадженні як цивільний відповідач у разі виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди на підставі ст. 1174 ЦК? Відповідно до ч. 1 ст. 62 КПК цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально протиправними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред`явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом. На відміну від цього, згідно з ч. 2 ст. 48 ЦПК позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Відсутність згадки держави у тексті ст. 62 КПК з врахуванням імперативного методу правового регулювання, який є превалюючим у кримінальному процесі, унеможливлює її залучення під час розгляду кримінального провадження як цивільного відповідача, що не позбавляє потерпілого права звернутися за відшкодуванням шкоди на підставі ст. 1174 ЦК у порядку інших видів судочинства. Така позиція узгоджується з висновком ВП ВС, яка визначила, що питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами кримінального процесуального закону, а суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази (постанова ВП ВС від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199 гс 18). Як зазначалося вище, відповідальність держави за шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, має іншу юридичну природу, ніж відповідальність особи, визнаної безпосередньо винною у вчиненні кримінального правопорушення. Вона ґрунтується на принципі відповідальності держави за дії чи бездіяльність її органів або посадових осіб під час виконання владних повноважень відповідно до положень ст. 1174 ЦК. Суд цивільної юрисдикції має процесуальні можливості для дослідження обставин, що є умовами деліктної відповідальності держави. Основною ж метою кримінального провадження є встановлення вини обвинуваченого, притягнення його до кримінальної відповідальності та стягнення з нього або з цивільного відповідача шкоди, безпосередньо завданої діяннями підозрюваного, обвинуваченого. Відповідно вимоги потерпілого про відшкодування шкоди державою за ст. 1174 ЦК мають розглядатися винятково у порядку цивільного судочинства. Якщо суд у кримінальному провадженні задовольнив цивільний позов, таке рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні цивільного позову до МВС України, що діє від імені держави у таких відносинах, має бути відмовлено. Аналогічну позицію висловлюють більшість вчених - фахівців в галузі кримінального процесу, які надали свої висновки на запит Суду (д. ю. н., професор ОСОБА_12 , д. ю. н., професор ОСОБА_13 , д. ю. н., професор ОСОБА_14 , д. ю. н., професор ОСОБА_15 , к. ю. н., доцент ОСОБА_16 ). Так, ОСОБА_12 зазначає: «Конституція України у ст. 56 проголошує, що «Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень». Це конституційне положення є безпосереднім втіленням ч. 2 ст. 3 Конституції України, яка проголошує , що «держава відповідає перед людною за свою діяльність». Незважаючи на те, що ст. 56 Конституції України є нормою прямої дії, її положення конкретизуються у ЦК (зокрема, ст. 1174), Законах України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» тощо. Кожен із наведених Законів України окреслює власний предмет правового регулювання, містить відповідні нормативні положення та визначає механізм відшкодування шкоди, завданої незаконними діями представників органів державної влади. Отже, закріплюючи право особи на відшкодування шкоди, завданої вказаними незаконними діями (або бездіяльністю) представників державної влади, законодавець закріплює юрисдикцію для спорів, які виникають у таких випадках, а саме - цивільну процесуальну юрисдикцію. Зазначені вимоги виходять за межі предмета кримінального провадження, що, своєю чергою, слугує аргументом на користь позиції про неможливість залучення держави як цивільного відповідача в межах кримінального провадження. Залучення держави як відповідача потребує окремого провадження в порядку цивільного судочинства, що передбачає інші процесуальні гарантії та механізми захисту». Цілком ґрунтовною убачається аргументація свого висновку ОСОБА_13 : «З позицій внутрішньої логіки кримінального процесу повністю виправданим видається виключення наразі держави з кола потенційних цивільних відповідачів. Відповідно до статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює підтримання публічного обвинувачення в суді від імені держави. Це означає, що у кримінальному провадженні держава завжди постає як сторона обвинувачення, реалізуючи через прокурора свої публічно-правові функції. Визнання держави цивільним відповідачем у межах того самого провадження створило б очевидну колізію: одна й та сама держава, з одного боку, ініціює та підтримує публічне обвинувачення, а з іншого - змушена «захищатися» від цивільного позову, пред`явленого у цьому ж процесі. Парадоксальність такої конструкції стає ще більш очевидною, якщо врахувати, що прокурор наділений правом пред`являти цивільний позов в інтересах держави. За умов допустимості участі держави як цивільного відповідача це фактично означало б ситуацію, коли держава пред`являє позов сама до себе. Подібний правовий «самопозов» суперечив би фундаментальним засадам змагальності сторін, нівелював би принципи змагальності, процесуальної рівності та створював загрозу штучного змішування публічно-правових і приватно-правових функцій у межах одного кримінального провадження. У цьому сенсі логіка законодавця, на нашу думку, є послідовною та внутрішньо обґрунтованою: розмежування ролей держави у кримінальному провадженні та в інших (цивільних чи господарських) видах судочинства не лише запобігає внутрішнім суперечностям, а й забезпечує дотримання базових принципів правосуддя - об`єктивності, неупередженості та функціонального балансу. Додатковим аргументом на користь такого підходу є практика розгляду спорів про відповідальність держави у цивільному та господарському судочинствах (не кримінальних видах судочинств). Ці справи за своєю природою є надзвичайно складними, мають високий рівень процесуальної специфіки та часто відзначаються тривалими строками розгляду. Якщо б аналогічна модель була механічно перенесена у сферу кримінального провадження, це фактично унеможливило б досягнення його завдань, визначених у статті 2 КПК. Адже серед завдань кримінального провадження законодавець виокремлює не лише захист особи, суспільства і держави від кримінальних правопорушень, але й забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду. Включення держави як цивільного відповідача потенційно заблокувало б досягнення цих завдань, ускладнюючи процес і створюючи загрозу надмірного затягування розгляду справи. Таким чином, «аргумент здорового глузду» підтверджує, що виключення держави з числа цивільних відповідачів у кримінальному процесі є не випадковим, а цілеспрямованим і системно виправданим кроком законодавця, покликаним забезпечити ефективність та внутрішню узгодженість кримінального судочинства». Натомість представники цивільної та цивільної процесуальної науки (д. ю. н., професор ОСОБА_17 , д. ю. н., професор ОСОБА_18 , д. ю. н., професор ОСОБА_19 , д. ю. н., професор ОСОБА_20 , д. ю. н., доцент ОСОБА_21 ) притримуються іншого погляду. Так, ОСОБА_17 вважає, що виключення держави з кола цивільних відповідачів у кримінальному процесі суперечить таким завданням кримінального провадження, як захист особи від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду. ОСОБА_19 та ОСОБА_21 у своєму висновку зазначають: «Можна виокремити дві основні мети інтегрування цивілістичної конструкції позову в кримінальне судочинство, перша з яких є публічно-правовою та полягає в забезпеченні економії судового ресурсу, друга - приватно-правова, яка полягає у забезпеченні якнайшвидшого та ефективного відшкодування шкоди потерпілому. У такому розумінні було б дискримінаційно надавати спрощені можливості відшкодування шкоди виключно для випадків, коли цивільний позов пред`явлено до фізичних та юридичних осіб, і не надавати такої можливості у випадку відповідальності держави. Протилежний підхід призводив би також до звуження прав цивільного позивача або потерпілого порівняно із позивачем за аналогічним позовом в порядку цивільного судочинства, неузгодженості розуміння статусу відповідача в межах цивільного судочинства та при подачі цивільного позову у кримінальному провадженні в аналогічній категорії спорів, адже в цивільному судочинстві сторонами (позивачем та відповідачем) виступають фізичні та юридичні особи, а також держава (ч. 2 ст. 48 ЦПК)».

2. З огляду на положення ч. 2 ст. 176 ЦК чи правомірно покладати обов`язок відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування на юридичну особу, створену державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами? Правові позиції, викладені у постанові Третьої судової палати ККС від 15 лютого 2023 року у справі № 712/10956/16-к (провадження № 51-3095 км 22), Другої судової палати ККС від 14 листопада 2024 року у справі № 755/6856/17 (провадження № 51-6199 км 19), Першої судової палати ККС від 03 грудня 2024 року у справі № 761/18548/18 (провадження № 51-4443 км 23), на думку колегії суддів, суперечать положенням ч. 2 ст. 176 ЦК, відповідно до яких юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов`язаннями відповідно держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад. Згідно зі ст. 173 ЦК у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування. Тобто, участь представників органів державної влади як агентів держави, від її імені не призводить до того, що матеріально-правова відповідальність покладається на такі органи, замість держави. Цей висновок співпадає з ідеєю, закладеною у висновках ВП ВС про те, що залучення або незалучення до участі у спорах з державою Державної казначейської служби України (у нашому випадку МВС України, який у цих правовідносинах діє від імені держави) чи її територіального органу, не впливає на правильність визначення відповідача у справі, оскільки таким належним відповідачем є держава Україна, а не Державна казначейська служба України, чи її територіальний орган (постанови ВП ВС від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (пункт 64), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (пункт 95). На думку колегії суддів, відповідальність держави за ст. 1174 ЦК має іншу юридичну природу, ніж відповідальність особи, яка вчинила злочин. Делікт особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, та спеціальний делікт держави за рішення, дії або бездіяльність її посадової особи за ст. 1174 ЦК мають відмінний юридичний склад. Держава може нести відповідальність лише у випадках, коли шкода завдана діями чи бездіяльністю її органів або посадових осіб під час виконання владних повноважень. Відповідно держава фактично відповідає за нездійснення ефективного контролю і нагляду за діяльністю її агентів або за будь-які дії, що виходять за межі їхніх службових обов`язків. Відповідачем у таких справах є саме держава Україна (незалежно від того, чи пред`явлено позов безпосередньо до держави чи в особі або до органу, співробітник якого діяв як суб`єкт владних повноважень, як посадова (службова) особа. Таким чином у разі застосування положень ст. 1174 ЦК юридично правильним виявляється рішення, згідно з яким заподіяна посадовою або службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноваженьпокладається на державу за рахунок Державного бюджету України. Аналогічну позицію підтримують д. ю. н., професор ОСОБА_13 , к. ю. н., доцент ОСОБА_16 , д.ю.н., професор ОСОБА_17 , д. ю. н., професор ОСОБА_18 . Так, ОСОБА_13 вказує, що «важливим елементом конструкції деліктної відповідальності є стаття 176 ЦК, яка чітко розмежовує зобов`язання держави та створених нею юридичних осіб. Частина перша цієї статті закріплює, що держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, визначених законом. Частина друга передбачає протилежне правило: юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов`язаннями самої держави. Це положення має ключове значення у контексті кримінального процесу, оскільки унеможливлює змішування публічно-правової відповідальності держави за дії її органів із приватно-правовими зобов`язаннями юридичних осіб, створених державою. З огляду на викладене, системний аналіз положень Конституції та ЦК свідчить про наступне. Конституція України (статті 19 і 56) встановлює як межі діяльності органів публічної влади, так і відповідальність держави за їх порушення. Цивільне законодавство (статті 96, 170, 174, 176, 1173 ЦК) деталізує механізм реалізації цих гарантій, визначаючи самостійну відповідальність держави та водночас розмежовуючи її зобов`язання із зобов`язаннями створених нею юридичних осіб. Отже у межах кримінального провадження вбачається неправомірним покладати обов`язок відшкодування шкоди, завданої посадовою особою державного органу, на юридичну особу, створену державою чи територіальною громадою. Такий підхід суперечить ч. 2 ст. 176 ЦК та принципам деліктної відповідальності, що призвело б до штучного ототожнення держави та підпорядкованих їй юридичних осіб. Таким чином, держава виступає самостійним суб`єктом відповідальності у кримінальному процесі, тоді як юридичні особи, створені нею, зберігають окрему правосуб`єктність та обсяг власних зобов`язань. ОСОБА_17 зазначає, що попри те, що державу, Автономну Республіку Крим або територіальну громаду у будь-якому судовому процесі має представляти, як правило, уповноважений орган, наділений статусом юридичної особи, обов`язок з відшкодування шкоди, завданої посадовою чи службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування у деліктному зобов`язанні, передбаченому ст. 1174 ЦК, покладається безпосередньо і винятково на державу, Автономну Республіку Крим або, через уповноважений орган місцевого самоврядування, на відповідну територіальну громаду, а не на певну юридичну особу, яка представляла у судовому процесі відповідного боржника в деліктному зобов`язанні. Протилежну позицію висловив у своєму висновку д. ю. н., професор ОСОБА_14 , який вказує, що на відміну від обов`язку відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, що покладається виключно на державу, обов`язок відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, може бути покладений на юридичну особу, створену державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами. Члени науково-консультативної ради д. ю. н., професор ОСОБА_19 та д. ю. н., доцент ОСОБА_21 зазначили: «Ідея юридичної особи як така була викликана до життя прагненням консолідувати значний капітал і рівночасно з цим обмежити ризики відповідальності її засновників. Тому, за загальним правилом, засновники не відповідають за зобов`язаннями створеної ними юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями своїх засновників. Самостійна майнова відповідальність у доктрині цивільного права вважається однією із характерних властивостей юридичної особи як окремого й самостійного суб`єкта цивільного обороту. Ця властивість притаманна як юридичним особам, створеним приватними особами, так і тим, які створює держава. На це вказує стаття 176 ЦК, перші дві частини якої принципово подібні за змістом до ч. 3 ст. 96 ЦК. Проте із загального правила є чимало винятків. З частини третьої статті 96 ЦК України слідує, що винятки із загального правила про самостійну майнову відповідальність юридичної особи можуть бути передбачені установчими документами та законом. Безпосередньо в самій статті, у частині четвертій, зазначається один із таких винятків, а саме - що юридична особа відповідає за зобов`язаннями її учасників (засновників), що пов`язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи. Здебільшого винятки пов`язані із особливостями конкретної організаційно-правової форми юридичної особи (приміром, у повному товаристві учасники солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов`язаннями товариства усім майном, що їм належить). На противагу статті 96, стаття 176 в частині першій вказує, що винятки можуть бути передбачені лише законом, а в частині другій взагалі не згадує про можливість винятків. Проте існує дві доктрини, які по суті є винятками із правила про самостійну майнову відповідальність юридичної особи, і які, хоча й прямо й не передбачені у законі, застосовуються судами на практиці. Одна із них допускає відповідальність засновників за зобов`язаннями створеної ними юридичної особи (доктрина «проникнення крізь корпоративну завісу»), а інша - навпаки - допускає відповідальність юридичної особи за зобов`язаннями її засновників (зворотне «проникнення крізь корпоративну завісу», або доктрина alter ego). Проникнення за корпоративну завісу (piercing the corporate veil) - це доктрина, яка у виняткових випадках дозволяє суду, ігноруючи принцип самостійної майнової відповідальності юридичної особи, покладати відповідальність за її боргами на її засновників, акціонерів чи посадових осіб. Цю доктрину застосовують у випадках, коли засновники чи власники юридичної особи використовують корпоративну форму для зловживань, шахрайства, обходу заборон чи іншої недобросовісної поведінки. Її мета - запобігти зловживанню корпоративною структурою в нелегітимних цілях. Доктрину, однак, слід застосовувати вкрай обережно і з належною обачністю, оскільки вона фактично заперечує ключову властивість юридичної особи як самостійного учасника товарообороту - властивість, яка заохочує інвестиції та прийняття ризиків. Доктрину alter ego можна розглядати як дзеркальне відображення доктрини «корпоративної вуалі», в основі якого так само лежить нехтування окремішністю юридичної особи від її засновників. Тільки тепер, навпаки, до відповідальності притягається сама юридична особа за зобов`язаннями, які первісно виникли як зобов`язання її засновників (учасників)». Як зазначають автори висновку, обидві доктрини застосовуються у практиці Верховного Суду (див.: постанова Касаційного господарського суду від 29 серпня 2024 року у справі № 905/830/21 та постанова Касаційного господарського суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20). Таким чином, на противагу загальному правилу про окремішність юридичної особи від її засновників (учасників), можливі випадки, коли відповідальність за персональними зобов`язаннями засновника (учасника) може бути покладена на створену ним юридичну особу. Це стосується як договірних зобов`язань, так і недоговірних зобов`язань із відшкодування шкоди. Такі випадки можуть бути прямо передбачені законом, або можуть слідувати із доктрини «зняття корпоративної вуалі» чи, точніше, її дзеркальної версії - доктрини «alter ego».

3. Чи може обов`язок відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування в результаті вчиненого кримінального правопорушення, покладатися на обвинуваченого та державу солідарно? Колегія суддів категорично не сприймає позицію суддів, висловлену у наведених вище рішеннях ККС, і вважає, що з огляду на чинне законодавство не може бути покладена солідарна відповідальність на особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, і цивільного відповідача. Таку ж позицію підтримують й усі автори надісланих на адресу Верховного Суду висновків, окрім д. ю. н., професора ОСОБА_20 , яка вважає, що очевидною, відповідно до чинного законодавства, є наявна можливість покладення солідарної відповідальності на обвинувачену особу і цивільного відповідача. Особливої актуальності така можливість набуває у провадженнях, які розглядаються за процедурою «in absentia». Так, ОСОБА_13 пише: «На перший погляд, ст. 1190 ЦК може створювати уявлення, що у випадку, коли шкоду завдано спільно посадовою особою державного органу та приватною особою (обвинуваченим), вони можуть нести солідарну відповідальність. Проте системне тлумачення ЦК і Конституції свідчить про інше. Норми про відповідальність держави мають спеціальний характер (ст. 1173, 1176, 1207 ЦК), і вони виключають застосування загальної моделі солідарної відповідальності. Держава компенсує шкоду самостійно та в повному обсязі - а далі застосовує регрес до винної особи (ст. 1191 ЦК). Це замінює солідарність послідовним механізмом. ВП ВС у постанові від 3 липня 2019 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-131 цс 19) підкреслила, що відповідальність держави перед потерпілим має самостійний, первинний характер і не може ототожнюватися із солідарною відповідальністю з винною фізичною особою. Також у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 372/1652/18 (провадження № 14-115 цс 21) ВП ВС виснувала, що за відсутності доказів, які підтверджують сукупність і взаємопов`язаність дій відповідачів, об`єднаних спільними намірами, немає підстав для покладення на них солідарної відповідальності за завдану позивачам моральну шкоду відповідно до статті 1190 ЦК. При цьому Верховний Суд уточнив, що за змістом ч. 1 ст. 1190 ЦК спільність діяння має місце лише у випадку його неподільності між кількома особами, а також тоді, коли неможливо встановити, чия саме дія та в якій мірі спричинила настання негативного наслідку у вигляді шкоди. Відтак, уявити ситуацію, коли держава та обвинувачений «об`єднані спільними намірами» у завданні шкоди потерпілому, практично неможливо. Солідарна відповідальність між державою та обвинуваченим у кримінальному провадженні неможлива, оскільки: - держава виступає гарантом компенсації у визначених законом випадках; - регрес до винної особи відбувається після компенсації шкоди, а не одночасно; - положення ст. 1190 ЦК застосовуються лише тоді, коли є докази спільності наміру та неподільності діяння між кількома приватними особами, але не до держави, чия відповідальність врегульована спеціальними нормами (1173, 1176, 1207 ЦК). Таким чином, українська правова система чітко відмежовує солідарність між кількома приватними особами (ст. 1190 ЦК) від державної відповідальності з регресом (ст. 1191 ЦК). Це забезпечує правову визначеність і гарантію потерпілому отримати компенсацію навіть у випадках неплатоспроможності винного». ОСОБА_12 вказує: «Виходячи з логіки нашого концептуального підходу, стосовно неприпустимості притягнення у кримінальному провадженні як цивільного відповідача державу, та існування виключно цивільної юрисдикції на розгляд позову стосовно відшкодування шкоди, завданої незаконними діями (бездіяльністю) посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, слід звернутися до ст. 1174 ЦК, яка передбачає, що «така шкода, завдана фізичній або юридичній особі, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи». Відтак на безпосереднього заподіювача шкоди та державу солідарно така відповідальність покладена бути не може, в тому числі навіть в межах заявлення такого позову в цивільному провадженні. Крім того, згідно до ч. 2 ст. 14 ЦК особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї. А тому зазначену шкоду відшкодовує виключно держава, яка може пред`явити регресний позов до особи, яка безпосередньо її заподіяла. ОСОБА_17 зазначає, що «немає жодних нормативних підстав для покладення спільної (солідарної або часткової) відповідальності водночас на суб`єктів публічного права, визначених у ст. 1174 ЦК як боржники за спеціальним деліктом, і посадових та службових осіб, які безпосередньо вчинили незаконні дії, бездіяльність або прийняли незаконне рішення. Адже закріплений у ст. 1174 ЦК спеціальний делікт безальтернативно визначає можливих боржників (суб`єктів деліктної відповідальності), до яких вищезгадані посадові та службові особи не належать. Своєю чергою, відсутність множинності боржників у одному і тому самому деліктному зобов`язанні виключає можливість застосування ст. 541 ЦК (про те, що солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають лише у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання) та ч. 1 ст. 1190 ЦК (про те, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим)». Підсумовуючи, колегія суддів вважає, що принаймні три поставлених вище питання містять виключну правову проблему і потребують свого вирішення ВП ВС. Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02 червня 2016 року (далі - Закон № 1402-VIII) Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такій спосіб судову практику на однакове застосування норм права. Згідно з ч. 6 ст. 13 Закону № 1402-VIII висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Відповідно до ч. 5 ст. 434-1 КПК суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати таке кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Враховуючи вище наведене, з метою забезпечення єдності судової практики, вирішення виключної правової проблеми, яке необхідне для забезпечення розвитку права, керуючись статтями 376, 434-1, 434-2, 441 КПК, Суд постановив: Кримінальне провадження за касаційною скаргою представника цивільного відповідача - МВС України ОСОБА_8 на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3