Постанова 4852 № 520/15051/24

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 21 серпня 2025 року м. Дніпросправа № 520/15051/24 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Олефіренко Н.А. (доповідач), суддів: Божко Л.А., Дурасової Ю.В., розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду в м. Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.03.2025 ( суддя Захарчук-Борисенко Н.В.) в адміністративній справі №520/15051/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльність та стягнення заборгованості,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про відмову у проведенні перерахунку пенсії №047050024133 від 16.04.2024 року; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу період навчання згідно довідки №19/22 від 01.02.2024 року з 01.10.1980 року по 01.09.1981 року та з 15.02.1982 року по 25.07.1986 року. В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що, зважаючи на сформульовані у практиці Міжнародного суду ООН «намібійські правила», у відповідача не було підстав для незарахування до страхового стажу періоди навчання згідно довідки №19/22 від 01.02.2024 року, виданої невизнаною республікою ЛНР. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.03.2025 адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про відмову у проведенні перерахунку пенсії ОСОБА_1 №047050024133 від 16.04.2024 року. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу період навчання згідно з архівною довідкою №19/22 від 01.02.2024 року з 01.10.1980 року по 01.09.1981 року та з 15.02.1982 року по 25.07.1986 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення правового спору. В апеляційній скарзі зазначає, що дії Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області є правомірними. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. Дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується Довідкою №1222-5002309219 від 20.04.2022 року. 10.04.2024 року позивач звернувся до пенсійного органу з заявою про проведення перерахунку пенсії допризначення у зв`язку з наданими додатковими документами згідно з Законом №1058. За результатами розгляду даної заяви ГУ ПФУ в Хмельницькій області прийняло рішення №047050024133 від 16.04.2024 року про відмову у проведенні перерахунку. До заяви від 10.04.2024 року ОСОБА_1 надав архівну довідку про навчання від 01.02.2024 року №19/22, видану Луганським державним аграрним університетом, м. Луганськ, Луганської народної республіки. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому Законом. Частиною 3 ст. 9 Закону передбачено, що будь-який акт (рішення, документ), виданий такими органами чи особами, є недійсним і не створює правових наслідків. Згідно з Постановою КМУ №1085-р від 07.11.2014 року органи державної влади на території м. Луганськ Луганської області не здійснюють свої повноваження. Враховуючи зазначене, будь-які документи, підготовлені або видані органами з територій, які непідконтрольні українській владі, не підлягають реєстрації та виконанню. Тож, відсутні підстави для врахування при обчисленні розміру пенсії довідки №19/22 від 01.02.2024 року, виданої Луганською народною республікою. Вважаючи спірне рішення ГУ ПФУ в Хмельницькій області протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом. Згідно ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частин першої та другої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Положеннями статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до статті 1 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування №1058-IV від 09.07.2003 року (далі Закон №1058-IV), пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом. Частиною четвертою статті 24 Закону №1058-IV передбачено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом. Частиною четвертою статті 24 Закону №1058-IV передбачено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом. Норми ч. 1 ст. 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» до стажу роботи зараховується робота, стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. 10.04.2024 року позивач звернувся до пенсійного органу з заявою про перерахунок пенсії, до якої долучено архівну довідку №19/22 від 01.02.2024 року, видану Луганським державним аграрним університетом, м. Луганськ, Луганської народної республіки. З даної довідки встановлено наступне: - наказом від 22.08.1980 року №273-к ОСОБА_1 зараховано студентом 1 курсу за денною формою навчання з 01.10.1980 року; - з 01.09.1981 року по 01.02.1982 року академічна відпустка; - згідно з наказом №228-к від 13.01.1982 року позивач 15.02.1982 року повернувся до з академічної відпустки; - наказом від 25.07.1986 року №228-к визначено, що ОСОБА_1 закінчив навчання 24.07.1986 року. У зв`язку з закінченням навчання видано диплом НОМЕР_1 від 24.07.1986 року, реєстраційний номер

520. Водночас, у матеріалах справи наявний диплом НОМЕР_1 , виданий 24.07.1986 року ОСОБА_1 , в тому, що він у 1980 році вступив до Ворошиловградського сільськогосподарського інституту і в 1986 році закінчив повний курс названого інституту за спеціальністю «механізація сільського господарства». Рішенням Державної екзаменаційної комісії від 16.07.1986 року ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію «інженер-механік». Щодо допустимості та достовірності вказаних довідок суд зазначає наступне. Закон України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII в поточній редакції (далі Закон № 1207-VII) прийнято з метою визначення особливостей державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України. Цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб (ст. 2). Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1 Закону № 1207-VII, тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території визначаються цим Законом, іншими законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. Окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими Російською Федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 4 Закону № 1207-VII, на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину адміністративної межі та лінії зіткнення між тимчасово окупованою територією та іншою територією України, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території. Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 5 Закону № 1207-VII, Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території. Основними напрямами захисту прав і свобод цивільного населення на тимчасово окупованих територіях є: […] захист основоположних політичних і громадянських, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод людини; […]. Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 9 Закону № 1207-VII, державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану. Встановлення зв`язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України. Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону № 1207-VII, Україна зобов`язується вживати всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, нормами міжнародного права, для якнайшвидшого звільнення території України від окупації, відновлення цілісності та суверенності держави, відновлення порушених внаслідок окупації прав і свобод людини і громадянина на всій території України. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 18 Закону № 1207-VII, громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території. Гарантії прав, свобод та законних інтересів осіб, які переселилися з тимчасово окупованої території України та перебувають на території України на законних підставах, визначаються Законом України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб". В даному випадку до вказаних правовідносин підлягають застосуванню "намібійські винятки" Міжнародного суду ООН: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. У 1971 році Міжнародний суд Організації Об`єднаних Націй у документі Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії зазначив, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів . Європейський суд з прав людини розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах Лоізіду проти Туречиини (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45), Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та Мозер проти Республіки Молдови та Росії (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016). "Зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного, - вважають судді ЄСПЛ, - Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать . В такому випадку, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу. Враховуючи викладене, суд вважає можливим застосувати названі загальні принципи Намібійські винятки, сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів, виданих органами, що знаходяться на території проведення антитерористичної операції, як доказів, оскільки не прийняття їх призведе до порушень та обмежень прав позивача на соціальний захист та гарантоване йому право на пенсійне забезпечення як громадянину, який працював на роботах зі шкідливими умовами праці. Така позиція суду узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом в постановах від 12 вересня 2018 року у справі № 310/8280/16-а, від 17 липня 2019 року у справі № 302/757/17-а, від 08 грудня 2021 року у справі № 560/3907/18. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставне неврахування відповідачем довідки №19/22 від 01.02.2024 року з 01.10.1980 року по 01.09.1981 року та з 15.02.1982 року по 25.07.1986 року та протиправність відмови у проведенні перерахунку. З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позову. Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, правові висновки суду першої інстанції скаржником не спростовані. Керуючись 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.03.2025 в адміністративній справі №520/15051/24 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили 21 серпня 2025 року та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Повне судове рішення складено 25 серпня 2025 року. Головуючий - суддя Н.А. Олефіренко суддя Л.А. Божко суддя Ю. В. Дурасова