Постанова КГС ВС № 757/3634/23-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2025 року м. Київ cправа № 757/3634/23-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Булгакової І.В., за участю секретаря судового засідання Гибало В.О., представників учасників справи: позивача - фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича - не з`явився, відповідача - Держави Україна в особі: 1) Міністерства юстиції України - Євглевська О.В., в порядку самопредставництва, 2) Державної казначейської служби України - не з`явився, розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича на рішення господарського суду міста Києва від 24.04.2025 (суддя Підченко Ю.О.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 (головуючий суддя: Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.) у справі № 757/3634/23-ц за позовом фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича (далі - Господарства) до Держави Україна в особі: 1) Міністерства юстиції України (далі - Міністерство); 2) Державної казначейської служби України (далі - Служба) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог Господарство звернулося до суду з позовом до Держави Україна в особі Міністерства та Служби про відшкодування завданої матеріальної шкоди у розмірі 6 000 000,00 грн та 1 000 000,00 грн моральної шкоди, що спричинило приниження честі, гідності, ділової репутації. Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на те, що в порушення вимог статей 55, 56, 124, 129 Конституції України, статей 16, 22, 1166, 1167, 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 108, 118 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судами трьох інстанції не було розглянуто позовну заяву Господарства про відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої органом державної влади - Львівським апеляційним судом та заяву про перегляд рішення за нововиявленими обставинами (справа № 2-1394/2011), у зв`язку з чим позивача позбавлено права на доступ до правосуддя, і в результаті чого останньому завдано матеріальну та моральну шкоду. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції Рішенням господарського суду міста Києва від 24.04.2025 у справі № 757/3634/23-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025, у задоволенні позову відмовлено. Судові рішення попередніх інстанцій обґрунтовані з посиланням на те, що позивач в порушення приписів Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не навів та не довів суду належними та допустимими доказами заподіяння йому шкоди у заявленому розмірі, протиправність дій/бездіяльності відповідачів та судів різних інстанції під час розгляду справи № 2-1394/2011, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою та протиправними діями/бездіяльністю. Ухвали Сокальського районного суду Львівської області від 03.11.2011, від 28.03.2019 та апеляційного суду Львівської області від 30.01.2012, постанова апеляційного суду Львівської області від 12.04.2022 у справі № 2-1394/2011 є чинними, не скасовані та в силу приписів статті 18 ЦПК України, статті 13 Закону України «Про судоустрій та статусу суддів» є обов`язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян, і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Щодо питання закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, яке було одним із доводів апеляційної скарги Господарства, то суд апеляційної інстанції зазначив, зокрема про те, що цей спір підлягає розгляду саме в порядку господарського судочинства, оскільки позивач заявив вимогу до Держави України в особі Міністерства та Служби лише про відшкодування майнової та моральної шкоди, така вимога не об`єднана з іншими вимогами і за своїм суб`єктним складом підпадає під дію статті 4 ГПК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги Не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій у справі, позивач звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, згідно з якою просить Суд скасувати судові рішення попередніх інстанцій про відмову в позові, ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі, у зв`язку з тим, що спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства; водночас скаржник також просить Суд стягнути з Держави Україна в особі Служби на користь позивача 6 000 000,00 грн відшкодування завданої матеріальної шкоди та 1 000 000,00 грн завданої моральної шкоди незаконними судовими рішеннями у справі № 2-1394/11.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування статті 1166 ЦК України у подібних правовідносинах, який викладений у постанові Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 761/12945/19, та безпідставне не покладення на відповідача обов`язку доведення відсутності вини у заподіянні шкоди. З посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник також зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права, а саме статей 8, 40, 55, 56, 129-1, 151-2 Конституції України, 22, 23, 1167, 1173, 1176 ЦК України, статей 4, 8 Господарського кодексу України, 2, 11, 13, 20, 74, 75, 77, 231, 236, 237, 238, 272, 278 ГПК України у подібних правовідносинах. Крім того, за доводами скаржника, суди зобов`язані були закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, оскільки Міністерство та Служба не є суб`єктами, які наділені господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснюють організаційно-господарські повноваження щодо фермерського господарства; Держава, органи державної влади (у тому числі, Міністерство та Служба) та органи місцевого самоврядування не є суб`єктами господарювання; дана позовна заява не стосується обставин, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності між Міністерством, Службою та Господарством, тому що Господарство не заключало з Міністерством, Службою ніяких правочинів у господарській діяльності. Отже, як зазначає скаржник, даний спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а має бути розглянутий в порядку цивільного судочинства. Доводи інших учасників справи Міністерство у відзиві просило Суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін, посилаючись, зокрема на правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Крім того, Міністерство зазначило також про те, що не наділене повноваженнями по здійсненню нагляду за діяльністю суддів по відправленню правосуддя, відповідно позов пред`явлений до неналежного відповідача, що є окремою підставою для відмови в позові. Служба не скористалася своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу. Заяви та клопотання учасників справи У касаційній скарзі міститься клопотання Господарства про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України, а саме: - чи фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю судів? - чи може дане право бути обмежене, коли, на підставі яких норм Конституції України?

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ Господарство 02.11.2011 звернулося до Сокальського районного суду Львівської області з позовом до Держави Україна в особі Державного казначейства України про відшкодування за рахунок Держави шкоди, завданої органом державної влади - Львівським апеляційним адміністративним судом шляхом ненадання нормативного документа, прийнятого за результати розгляду апеляційної скарги, внаслідок чого Господарство було позбавлене права на касаційне оскарження прийнятого рішення і порушені його права, гарантовані статтями 40, 55 Конституції України. Сокальський районний суд Львівської області ухвалою від 03.11.2011 у справі № 2-1394/11, залишеною без змін постановою апеляційного суду Львівської області від 30.01.2012, відмовив у відкритті провадженні у справі за позовом Господарства, мотивуючи зазначене тим, що не має компетенції переглядати в порядку цивільного судочинства рішення суду іншої юрисдикції, а також з посиланням на те, що суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Постановою від 14.05.2012 колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 03.11.2011 та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 30.01.2012 залишила без змін. Сокальський районний суд Львівської області ухвалою від 28.03.2019, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного суду від 12.04.2022 у справі № 2-1394/2011, закрив провадження за заявою Господарства про перегляд заочного рішення за нововиявленими обставинами, мотивуючи зазначене тим, що ухвала Сокальського районного суду Львівської області не є процесуальним рішенням, яким закінчено розгляд справи, відповідно не може бути об`єктом перегляду у зв`язку з нововиявленими обставинами. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 03.11.2022 відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Господарства на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28.03.2019 та постанову Львівського апеляційного суду від 12.04.2022 у справі за заявою Господарства про перегляд заочного рішення за нововиявленими обставинами, погодившись з висновками судів попередніх інстанцій та зазначивши про правильне застосування ними положень ЦПК України. За доводами позивача, в результаті незаконних рішень Сокальського районного суду Львівської області, Апеляційного суду Львівської області, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Львівського апеляційного суду, Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 2-1394/11, Господарству завдано шкоду шляхом відмови в доступі до правосуддя та приниження честі, гідності, ділової репутації, що стало підставою для звернення з цим позовом до суду.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для відшкодування Господарству за рахунок Держави 6 000 000,00 грн матеріальної шкоди та 1 000 000, 00 грн моральної шкоди. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. При цьому самим скаржником (скаржниками) у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самими скаржниками), покладається на скаржника (скаржників). Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах. При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини). Так, за доводами скаржника, судом попередньої інстанції не врахований висновок щодо застосування статті 1166 ЦК України у подібних правовідносинах, який викладений у постанові Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 761/12945/19, та безпідставно не покладено на відповідача обов`язок доведення відсутності вини у заподіянні шкоди. У наведеній скаржником справі розглядався цивільний спір однієї фізичної особи до іншої фізичної особи про відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок залиття квартири. Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову, зокрема виснував, що статтею 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди. Якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності і диспозитивності цивільного процесу, положень ЦК України щодо відшкодування шкоди, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності вини у завданні шкоди. При цьому Верховний Суд у справі № 761/12945/19 погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач довела належними та допустимими доказами факт залиття її квартири внаслідок неправомірних дій відповідача, розмір завданих збитків, тоді як відповідач не спростувала своєї вини у залитті квартири позивача. Водночас у справі № 757/3634/23-ц, судові рішення в якій є предметом касаційного перегляду, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, виходили з того, що позивачем не доведено обставин заподіяння шкоди, зокрема діями/бездіяльністю судів різних інстанції під час розгляду справи № 2-1394/2011, наявності причинно-наслідкового зв`язку між шкодою та протиправними діями/бездіяльністю. При цьому скаржник у доводах касаційної скарги залишає поза увагою те, що правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, за змістом приписів статті 1173 ЦК України є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). З огляду на викладене вище, правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначеній скаржником у касаційній скарзі справі відмінні за матеріально-правовим регулюванням (з огляду на специфіку суб`єктного складу у справі № 757/3634/23-ц), за фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що вказує на неподібність правовідносин у наведеній до порівняння постанові Верховного Суду з правовідносинами у справі, яка розглядається, насамперед за змістовим критерієм. У пункті 5 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою Господарства в частині підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України. Скаржник також посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права, а саме статей 8, 40, 55, 56, 129-1, 151-2 Конституції України, 22, 23, 1167, 1173, 1176 ЦК України, статей 4, 8 Господарського кодексу України, 2, 11, 13, 20, 74, 75, 77, 231, 236, 237, 238, 272, 278 ГПК України у подібних правовідносинах. Відповідно до приписів пункту 3 частини третьої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Отже, по-перше, слід з`ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд виходить з того, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі. Слід зазначити, що висновки Верховного Суду стосовно питання застосування норм права, які зазначені скаржником, у подібних правовідносинах, ураховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц, відсутні. Водночас колегія суддів звертає увагу, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права (постанова Великої Палати Верховного суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц). Отже, формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини. При цьому формування правового висновку не може здійснюватися поза визначеними статтею 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції. Відповідно до частин першої, п`ятої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Як унормовано статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має правої на їх відшкодування. Відповідно до частини першої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Згідно з частинами першою, другою статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності зазначено, що за загальним принципом судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, які пред`являються їм у зв`язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій. Судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду у визначенні чи застосуванні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (у тому числі, наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. Суд зазначає, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях, тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом. Судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу. У постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18) зазначено, що здійснюючи правосуддя суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Закони України не передбачають можливості розгляду в суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов`язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом. Оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ. Вказаний правовий висновок відповідає також правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах від 08.05.2018 у справі № 521/18287/15-ц (провадження № 14-90цс18), від 29.05.2019 у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19). Суд зазначає, що принцип остаточності судового рішення є невід`ємною складовою верховенства права. Res judicata - вирішена справа (res judicata pro veritate habetur! [лат.])- судове рішення визнається за істину. Частина друга статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» регламентує, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування. Відповідно незгода учасника справи із судовими рішеннями не спростовує презумпції законності та остаточності судових рішень, які набули законної сили. При цьому сам акт правосуддя не може становити собою протиправне (свавільне) діяння. Гарантоване статтею 55 Конституції України права кожного на судовий захист не може ототожнюватись з правом на задоволення будь-якої вимоги, спрямованої до суду. Водночас статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої саме незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до частини п`ятої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі статті 56 Конституції України судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. У постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 197/1330/14-ц (провадження № 61-21956св19) вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). Скаржник у доводах касаційної скарги залишає поза увагою встановлені судами обставини, які визначають індивідуальність правовідносин сторін у даній справі, зокрема суди встановили, що позивач в порушення приписів ГПК України не навів та не довів суду належними та допустимими доказами заподіяння йому шкоди у заявленому розмірі, протиправність дій/бездіяльності відповідачів та судів різних інстанції під час розгляду справи № 2-1394/2011, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою та протиправними діями/бездіяльністю. Ухвали Сокальського районного суду Львівської області від 03.11.2011, від 28.03.2019 та апеляційного суду Львівської області від 30.01.2012, постанова апеляційного суду Львівської області від 12.04.2022 у справі № 2-1394/2011 є чинними, не скасовані та в силу приписів статті 18 ЦПК України, статті 13 Закону України «Про судоустрій та статусу суддів» є обов`язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян, і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій дійшли заснованого на законі висновку про те, що на підставі статті 56 Конституції України відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода, у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади. При цьому, дії суддів у справі № 2-1394/2011 не визнані незаконними, у той же час виключне право перевірки законності та обґрунтованості судового рішення має відповідний суд вищої інстанції, згідно із процесуальним законодавством. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справі «Пономарьов проти України»). Верховний Суд є судом права, а не судом фактів, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку. Суд не вбачає порушення чи неправильного застосування норм права (зокрема і статей 8, 40, 55, 56, 129-1, 151-2 Конституції України, на які посилається скаржник) судами попередніх інстанцій. Верховний Суд також зазначає, що положення статей 2, 11, 13, 74, 75, 77, 236, 237, 238, 272 ГПК України є загально процесуальними вимогами стосовно принципів господарського процесу, дослідження доказів та обґрунтованості судового рішення, тому формування висновку Верховного Суду щодо застосування наведених норм має бути має бути зумовлене правовою проблемою у практиці їх застосування та необхідністю формування єдиної правозастосовчої практики щодо спірного питання. Таких обставин заявник у касаційній скарзі не наводить. Отже, підстава касаційного оскарження, обґрунтована скаржником з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості. За доводами касаційної скарги скаржник також посилається на те, що суди зобов`язані були закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, оскільки Міністерство та Служба не є суб`єктами, які наділені господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснюють організаційно-господарські повноваження щодо фермерського господарства; Держава, органи державної влади (у тому числі, Міністерство та Служба) та органи місцевого самоврядування не є суб`єктами господарювання; дана позовна заява не стосується обставин, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності між Міністерством, Службою та Господарством, тому що Господарство не заключало з Міністерством, Службою ніяких правочинів у господарській діяльності. Отже, як зазначає скаржник, даний спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а має бути розглянутий в порядку цивільного судочинства. Стосовно наведеного Суд зазначає таке. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 461/1930/16-ц (провадження № 14-60цс18) зроблено висновок про те, що майнові відносини (у розумінні статті 4 Господарського кодексу України) суб`єктів господарювання з юридичними особами, у тому числі тими, що не є суб`єктами господарювання (органами державної влади), регулюються Господарським кодексом України та ГПК України; фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича заявило вимогу до прокуратури та Держави України в особі Державної казначейської служби України лише про відшкодування моральної шкоди, заподіяної діями суб`єкта владних повноважень, така вимога не об`єднана з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб`єктним складом підпадає під дію статті 4 ГПК України, а тому зазначений спір підвідомчий господарському суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі № 454/1008/16-ц (провадження № 14-494цс19) вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи (частина перша статті 1 Закону України «Про фермерське господарство»). Вирішуючи спір у зазначеній справі, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича заявило вимогу до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди, такі вимоги не об`єднані з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб`єктним складом підпадають під дію статті 4 ГПК України, а тому зазначений спір підвідомчий господарському суду. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїх постановах висновок щодо питання юрисдикції спору в подібних правовідносинах, в яких брали участь фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича та Держава України (зокрема в особі Державної казначейської служби України), і підстав для відступу від нього (висновку) колегія суддів не вбачає. За приписами частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» основною функцією Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою є забезпечення сталості та єдності судової практики у порядку та спосіб, визначених процесуальним законом. Відповідно до частини шостої статті 13 названого Закону висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Оскільки у справі № 757/3634/23-ц Господарство заявило вимогу до Держави України в особі Міністерства та Служби лише про відшкодування майнової та моральної шкоди, така вимога не об`єднана з іншими вимогами і за своїм суб`єктним складом підпадає під дію статті 4 ГПК України, тому зазначений спір підвідомчий господарському суду. За наведених обставин, Суд відхиляє доводи скаржника про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а має бути розглянутий в порядку цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції вирішив питання щодо відсутності підстав для закриття провадження у цій справі і розглянув спір в порядку господарського судочинства у відповідності до наведеної вище позиції Великої Палати Верховного Суду (у тому числі, щодо застосування статті 4 Господарського кодексу України). Крім того, Суд враховує також і те, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02.10.2024 у справі № 757/3634/23-ц скасовані рішення судів попередніх інстанцій, які вирішили цей спір по суті в порядку цивільного судочинства, та закрито провадження у справі. Господарству роз`яснено, що розгляд справи за його позовом віднесено до юрисдикції господарського суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.11.2024 зі справи задоволено заяву Господарства про направлення справи № 757/3634/23-ц за встановленою юрисдикцією, а справу направлено для розгляду до господарського суду міста Києва. Отже, питання щодо підвідомчості спору у справі № 757/3634/23-ц вже вирішено Верховним Судом. Щодо клопотання скаржника про внесення до Конституційного Суду України конституційного подання, Суд зазначає таке. У касаційній скарзі Господарство заявило клопотання про вирішення питання щодо звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України, посилаючись на необхідність тлумачення норм Конституції України щодо наявності у нього права на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю судів. Відповідно до статті 151-1 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано. Згідно з приписами частини шостої статті 11 ГПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України. Верховний Суд зазначає, що заявлене Господарством клопотання за своїм змістом не стосується тлумачення статті 56 Конституції України та роз`яснення змісту і мети правових норм, які є загальнообов`язковими для всіх суб`єктів, їх застосування і реалізації, а спрямоване на встановлення факту порушення суб`єктивного права заявника на відшкодування за рахунок Держави матеріальної та моральної шкоди, а також захисту цього права, тобто на вирішення спору по суті. Отже, немає підстав для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення статті 56 Конституції України, а відповідне клопотання скаржника задоволенню не підлягає. З огляду на викладене вище, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, Судом не встановлено неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та/чи порушення норм процесуального права, як необхідної передумови для скасування ухвалених судових рішень. Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві Міністерства на касаційну скаргу, в тій частині, яка узгоджується з вказаними вище висновками Верховного Суду, наведеними у цій постанові. Верховний Суд, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» та від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України», зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги Господарства не знайшли свого підтвердження. З огляду на викладене вище, визначених процесуальним законом підстав для скасування/зміни судових рішень попередніх інстанцій не вбачається. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції Суд вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою Господарства у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити, а в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, - касаційну скаргу слід залишити без задоволення. Судові витрати Зважаючи на те, що за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду судовий збір не справляється (пункт 11 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір»), що означає звільнення заявника від сплати такого збору на всіх стадіях судового процесу, відповідно судовий збір Верховним Судом не розподіляється. Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича на рішення господарського суду міста Києва від 24.04.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 у справі № 757/3634/23-ц з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - закрити.

2. В іншій частині касаційну скаргу фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича залишити без задоволення.

3. Рішення господарського суду міста Києва від 24.04.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 у справі № 757/3634/23-ц залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя І. Колос Суддя І. Бенедисюк Суддя І. Булгакова