Постанова КЦС ВС № 568/525/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 серпня 2025 року м. Київ справа № 568/525/21 провадження № 61-1294св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Радивилівського районного суду Рівненської області від 04 липня 2023 року в складі судді Сільман А. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року в складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Гордійчук С. О., Шимківа С. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та просив витребувати від ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 приміщення майнового комплексу овочесушильно-консервного заводу загальною площею 691,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також визнати за ним право власності на це нерухоме майно. На обґрунтування позову зазначав, що ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року у справі № 127/4224/17 затверджено мирову угоду, відповідно до якої він в рахунок сплати боргу у розмірі 10 000, 00 доларів США зобов`язався передати у власність ОСОБА_2 нерухоме майно - приміщення майнового комплексу овочесушильно-консервного заводу загальною площею 691,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі договору купівлі-продажу № 1688 від 02 квітня 2018 року спірне майно відчужено ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 по 1/3 частині кожному. Постановою Вінницького апеляційного суду від 27 грудня 2019 року ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року у справі № 127/4224/17 про затвердження мирової угоди скасовано. Оскільки спірне нерухоме майно вибуло з його володіння на підставі ухвали суду, яка в подальшому була скасована, ОСОБА_1 просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Радивилівського районного суду Рівненської області від 04 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року, позов задоволено частково. Витребувано від ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 нежитлове приміщення майнового комплексу овочесушильно-консервного заводу площею 691,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння ОСОБА_1 на підставі мирової угоди, затвердженої ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року, яку в подальшому скасовано постановою Вінницького апеляційного суду від 27 грудня 2019 року. Оскільки вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, наявні підстави для витребування спірного майна у кінцевих набувачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, відсутні підстави для задоволення вимог про визнання права власності на це майно. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У січні 2024 року ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 через представника ОСОБА_7 звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просили скасувати рішення Радивилівського районного суду Рівненської області від 04 липня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року в частині задоволених позовних вимог й передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування касаційної скарги зазначали про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/6211/14-ц, від 26 листопада 2019 року в справі № 914/3224/16, від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17, від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19, від 14 грудня 2021 року в справі № 520/6824/18, від 20 червня 2022 року в справі № 766/10730/19, від 13 липня 2022 року в справі № 127/13425/21, від 20 липня 2022 року в справі № 203/4193/19, від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц, від 15 березня 2023 року в справі № 725/1824/20, від 12 квітня 2023 року в справі № 205/7567/18, від 11 грудня 2023 року в справі № 752/5281/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також оскаржили судові рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Суди всебічно не дослідили докази та не встановили усі фактичні обставини справи, що призвело до помилкових висновків про відсутність у позивача волевиявлення на вибуття майна з його володіння. Вони набули майно у власність за відплатним договором купівлі-продажу та є третіми власниками нерухомості після її відчуження на підставі мирової угоди. Їм не було відомо про наявність спору щодо майна, оскільки правочин, який підтверджував право власності ОСОБА_6 , не містив інформацію про набуття нею майна на підставі судового рішення. Факт скасування ухвали про затвердження мирової угоди не вказує на те, що у ОСОБА_1 було відсутнє волевиявлення на вибуття спірного майна з його власності. Суди не мотивували у своїх рішеннях необхідність втручання у мирне володіння відповідачами майном. ОСОБА_1 було відомо про вибуття майна з його власності на підставі мирової угоди 14 червня 2017 року, тому перебіг позовної давності розпочався 15 червня 2017 року. З огляду на наведене, помилковим є висновок судів про те, що початок перебігу позовної давності слід рахувати з 27 грудня 2019 року, тобто з моменту ухвалення Вінницьким апеляційним судом постанови про скасування ухвали про затвердження мирової угоди. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Радивилівського районного суду Рівненської області. 18 березня 2024 року справа № 568/525/21 надійшла до Верховного Суду. Судові рішення в частині відмовлених позовних вимог в касаційному порядку не оскаржувалися та в силу вимог статті 400 ЦПК України не переглядаються.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору міни від 03 листопада 2008 року належало на праві власності приміщення майнового комплексу овочесушильно-консервного заводу загальною площею 691,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року у справі № 127/4224/17 визнано мирову угоду у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_8 про стягнення боргу на наступних умовах: ОСОБА_1 визнає свої зобов`язання зі сплати боргу перед ОСОБА_2 у розмірі 10 000,00 доларів США; сторони домовились, що ОСОБА_1 в рахунок погашення боргу зобов`язується, зокрема, передати у власність ОСОБА_2 приміщення майнового комплексу овочесушильно-консервного заводу, загальною площею 691,6 кв. м на АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_2 на спірну нерухомість зареєстроване державним реєстратором Радивилівської міської ради Радивилівського району Рівненської області Бойко Ю. В. 12 травня 2017 року. Відповідно до договору купівлі-продажу № 4847 від 22 серпня 2017 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_6 спірне нежитлове приміщення, яке відповідно до пункту 1.2 договору належить продавцю на підставі мирової угоди у справі № 127/4224/17 від 18 квітня 2017 року. 02 квітня 2018 року ОСОБА_6 як продавець та ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 як покупці уклали договір купівлі-продажу, відповідно до якого продавець передав у власність, а покупці прийняли в рівних частках кожний нежитлове приміщення майнового комплексу овочесушильно-консервного заводу, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Згідно пункту 2.1. договору за домовленістю сторін продаж вчинено за 117 220,00 грн, які продавець отримав від покупців повністю до підписання цього договору. Нежитлове приміщення розташоване на земельній ділянці площею 0,1041 га з кадастровим номером 5625810100:01:010:0207. З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 належить по 1/3 частині спірної нерухомості Рішенням Радивилівської міської ради Рівненської області № 12 від 29 січня 2018 року земельній ділянці № НОМЕР_1 площею 0,1041 га з кадастровим номером 5625810100:01:010:0207 присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1 . З витягу з Державного земельного кадастру від 12 березня 2018 року вбачається, що земельна ділянка № НОМЕР_1 площею 0,1041 га з кадастровим номером 5625810100:01:010:0207 по АДРЕСА_1 належить на праві комунальної власності Радивилівській міській раді Радивилівського району Рівненської області. Встановлено, що ОСОБА_1 , не погоджуючись з ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області про визнання мирової угоди у справі № 127/4224/17, у червня 2017 року оскаржив її в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 01 вересня 2017 року прийнято відмову представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 від апеляційної скарги на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_8 про стягнення боргу і апеляційне провадження у цій справі закрито. У вересні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 01 вересня 2017 року. Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 01 вересня 2017 року скасовано, справу направлено до апеляційного суду для продовження розгляду. Постановою Вінницького апеляційного суду від 27 грудня 2019 року ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року, якою визнано мирову угоду, скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 вересня 2021 року у справі № 127/4224/17, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 19 квітня 2016 року в розмірі 10 000,00 доларів США. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Основним речово-правовим способом захисту права власності є віндикаційний позов. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України (в редакції, яка діяла на момент розгляду справи судом першої інстанції), якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Таким чином, у випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18). У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Встановлено, що ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року у справі № 127/4224/17 визнано мирову угоду у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_8 про стягнення боргу на наступних умовах: ОСОБА_1 визнає свої зобов`язання зі сплати боргу перед ОСОБА_2 у розмірі 10 000,00 доларів США; сторони домовились, що ОСОБА_1 в рахунок погашення боргу зобов`язується, зокрема, передати у власність ОСОБА_2 приміщення майнового комплексу овочесушильно-консервного заводу, загальною площею 691,6 кв. м на АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 , не погоджуючись з ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області про визнання мирової угоди у справі № 127/4224/17, у червні 2017 року оскаржив її в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 01 вересня 2017 року прийнято відмову представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 від апеляційної скарги на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_8 про стягнення боргу і апеляційне провадження у цій справі закрито. У вересні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 01 вересня 2017 року. Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 01 вересня 2017 року скасовано, справу направлено до апеляційного суду для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що у поданій апеляційній скарзі на ухвалу суду першої інстанції про визнання мирової угоди ОСОБА_1 зазначив про втрату довіри до свого представника ОСОБА_10 та просив суд не допускати представника до розгляду справи. Таким чином, приймаючи відмову від апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про обґрунтованість заявленого клопотання та не дослідив, чи суперечать дії представника щодо відмови від апеляційної скарги інтересам ОСОБА_1 , чи не був ОСОБА_10 обмеженим у праві на вчинення процесуальних дій, що пов'язані з представництвом його інтересів на підставі довіреності від 19 квітня 2016 року, та чи не діяв він в особистих інтересах. Постановою Вінницького апеляційного суду від 27 грудня 2019 року ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року, якою визнано мирову угоду, скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована, зокрема, тим, що між сторонами виникли правовідносини щодо повернення грошових коштів за розпискою й питання передачі у власність спірної нерухомості, належної ОСОБА_1 , іншим особам, не було предметом розгляду справи. Суд першої інстанції не перевірив, чи був ОСОБА_1 проінформований про наслідки укладення мирової угоди, оскільки її умови фактично звелись до позбавлення його права власності на нерухоме майно. Також суд не врахував, що представник ОСОБА_1 - ОСОБА_10 був кредитором у цих правовідносинах, а також, що заява про затвердження мирової угоди не містить підпису відповідача ОСОБА_1 . Таким чином, встановивши, що спірне майно вибуло з володіння ОСОБА_1 внаслідок укладення мирової угоди його представником, з чим він як відповідач у справі про стягнення боргу не погоджувався, і в подальшому ухвала, якою визнана мирова угода, була скасована апеляційним судом, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування на користь ОСОБА_1 спірної нерухомості. ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , набуваючи право власності на спірне приміщення майнового комплексу овочесушильно-консервного заводу загальною площею 691,6 кв. м за ціною, що вочевидь не відповідала його дійсній вартості (117 220,00 грн), проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом документів, що підтверджують право власності продавця на цю нерухомість, з урахуванням інформації, яка містилася у Єдиному державному реєстрі судових рішень щодо судового спору у справі № 127/4224/17, і за необхідності, отримавши правову допомогу, мали б зважити на такі обставини при укладенні договору купівлі-продажу нежитлового приміщення. За обставин цієї справи витребування майна є законним та пропорційним заходом, є виправданим, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, тому не є таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Висновки судів не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом у зазначених у касаційній скарзі постановах. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про пропуск ОСОБА_1 позовної давності, оскільки йому було відомо про вибуття майна з його власності на підставі мирової угоди 14 червня 2017 року, а з цим позовом до суду він звернувся у квітні 2021 року, з огляду на наступне. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями,) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався й закінчився 30 червня 2023 року. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Отже, строк звернення з цим позовом, пред`явленим у квітні 2021 року, тобто під час карантину, який був введений з 20 березня 2020 року та продовжувався до 30 червня 2023 року, не сплив. За таких обставин, помилковими є висновки судів про те, що ОСОБА_1 не пропустив позовну давність, оскільки її перебіг розпочався з дня, коли судом було встановлено порушення права власності ОСОБА_1 на спірну нерухомість, тобто з 27 грудня 2019 року, однак це не вплинуло на правильність вирішення спору, а в силу положень частини другої статті 410 ЦПК України, не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Радивилівського районного суду Рівненської області від 04 липня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Судді:М. Є. Червинська А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов