Постанова 4851 № 520/9206/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 серпня 2025 р. Справа № 520/9206/25 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Спаскіна О.А., Суддів: Любчич Л.В. , Присяжнюк О.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.05.2025, головуючий суддя І інстанції: Садова М.І., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 23.05.25 по справі № 520/9206/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язати вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, у якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 19.07.2024 №204950022851 про відмову в призначенні пенсії на пільгових умовах ОСОБА_1 відповідно до ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»; - зобов`язати головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах з дати звернення; - вирішити питання розподілу судових витрат. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про відмову в призначенні пенсії ОСОБА_1 від 19.07.2024 №204950022851 відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Зобов`язано головне управління Пенсійного фонду України в Львівській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.07.2024 про призначення пенсії у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням висновків суду. В решті позовних вимог - відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань головного управління Пенсійного фонду України в Львівській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211,20 грн. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.05.2025 та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: вимог Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягав на законності судового рішення та просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що позивачем рішення суду першої інстанції не оскаржується, а відповідач оскаржує рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог. Отже, в межах розгляду цієї справи судом апеляційної інстанції надається правова оцінка висновкам суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог. Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Дані обставини підтверджено копіями паспорта громадянки України та свідоцтва про народження /а.с. 7,8/. ОСОБА_1 , 11.07.2024 звернулась із заявою до територіального органу Пенсійного фонду України про призначення дострокової пенсії за віком відповідно до пункту 3 частини 1 статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Заяву за принципом екстериторіальності розглянуто Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області. Рішенням головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 19.07.2024 № 204950022851 відмовлено позивачу у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 . Причина недостатній страховий стаж (14 років 9 місяців 17 днів замість 15 років) через некоректний запис про зміну прізвища в трудовій книжці, що вплинуло на обчислення страхового стажу та відсутність медичного висновку лікарсько-консультативної комісії (ЛКК), який би засвідчив, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до 6 років. Позивач вважає ухвалене рішення протиправним, у зв`язку із чим звернувся до суду за захистом свого порушеного права. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що належним способом захисту прав позивачки є визнання протиправним та скасування рішення головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про відмову в призначенні пенсії ОСОБА_1 від 19.07.2024 №204950022851 відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та зобов`язання головне управління Пенсійного фонду України в Львівській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.07.2024 про призначення пенсії у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням висновків суду. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ (далі - Закон № 1788-ХІІ) та Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV). Згідно із пунктом 3 частини 1 статті 115 Закону №1058-IV, право на призначення дострокової пенсії за віком мають жінки, які народили п`ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матері осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до зазначеного віку, - після досягнення 50 років та за наявності страхового стажу не менше 15 років. При цьому до числа осіб з інвалідністю з дитинства належать також діти з інвалідністю віком до 16 років. Пунктом 3 Розділу Прикінцевих положень Закону № 1058-IV передбачено, що матері інвалідів з дитинства, які виховали їх до цього віку, мають право на призначення дострокової пенсії за віком після досягнення 50 років та за наявності не менше 15 років страхового стажу. При цьому до числа інвалідів з дитинства належать також діти-інваліди віком до 16 років. Аналогічні приписи містяться і у статті 17 Закону № 1788-ХІІ, відповідно до якої жінки, які народили п`ятеро або більше дітей і виховали їх до восьмирічного віку, і матері інвалідів з дитинства, які виховали їх до цього віку, мають право на пенсію за віком після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 15 років із зарахуванням до стажу часу догляду за дітьми. При цьому до числа інвалідів з дитинства належать також діти-інваліди віком до 16 років, які мають право на одержання соціальної пенсії. Отже, право на дострокову пенсію за віком мають матері, які виховали інвалідів з дитинства до шестирічного віку (після досягнення матір`ю 50 років та за наявності не менше 15 років страхового стажу). За змістом наведеної норми однією з обов`язкових умов для призначення дострокової пенсії за віком є виховання до шестирічного віку саме дитини - інваліда з дитинства. Так, загальний підхід до поняття особа з інвалідністю на момент виникнення спірних відносин установлювався статті 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», а також статті 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні». Зокрема, такий статус могла мати особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, унаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Відповідно до статті 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» інвалідність - міра втрати здоров`я у зв`язку із захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження життєдіяльності особи, внаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав на рівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Однією із причин інвалідності є, зокрема, інвалідність з дитинства. Дитина з інвалідністю - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, якій у порядку, визначеному законодавством, встановлено інвалідність. Водночас, у постанові від 15 травня 2019 у справі № 330/2181/16-а Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що визначення терміну "інвалід з дитинства" не міститься ані в Законі України № 875-XII, ані в Законі України № 2109-III. При цьому за змістом абзацу 2 пункту 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року за № 1317 (далі - Велика Палата Верховного Суду Положення № 1317), інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з пунктом 14 цього Положення причинний зв`язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку. Зі змісту пункту 3 частини 1 статті 115 Закону №1058-ІV вбачається, що пільга, пов`язана зі зменшенням жінкам пільгового віку та страхового стажу, установлювалася лише тим матерям інвалідів з дитинства та дітей інвалідів до 16 років, які виховували їх за підтвердженого стану інвалідності на момент досягнення дитиною 6 років. Таким чином, для призначення пенсії на підставі Закону № 1058-IV має значення не факт установлення інвалідності, а термін (момент) настання інвалідності у дитини, що повинен мати місце протягом періоду життя дитини з моменту народження і до інвалідності у дитини до досягнення шестирічного віку, оскільки виховання дитини-інваліда у віці до 6 років створює для жінки більше перешкод для участі у суспільно-корисній діяльності, наслідком якої є отримання заробітної плати і страхового стажу, що зумовлюється сплатою страхувальником єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Непрямим підтвердженням цього є встановлена частиною 6 статті 179 Кодексу законів про працю України можливість надання жінці в обов`язковому порядку відпустки без збереження заробітної плати у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку. Натомість, за відсутності медичних показань до догляду за дитиною жінка не матиме можливості перебувати у такій відпустці і має прийняти рішення про вихід на роботу або припинення трудових відносин з роботодавцем. Відповідно до частини 12 статті 7 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальними експертними комісіями та лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів затверджується Кабінетом Міністрів України. Серед повноважень лікарсько-консультативних комісій, визначених Положенням про лікарсько-консультативну комісію, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 року № 917, визначено надання висновку, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку. Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 16.12.2020 №25-1, яка чинна з 16.03.2021, далі Порядок №22-1) встановлено, що до заяви про призначення пенсії за віком додаються документи про народження дитини, виховання її до шестирічного віку, про визнання дитини заявника особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю (при призначенні пенсії згідно з абзацом першим пункту 3 частини першої статті 115 Закону). Пунктами 2.17, 2.18 Порядку №22-1 визначено, що при призначенні пенсій жінкам, які народили п`ятеро або більше дітей і виховали їх до шестирічного віку, матерям осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до шестирічного віку, а також, у разі відсутності матері або за її згодою, чоловікам, які здійснювали виховання п`ятьох або більше дітей чи дитини з інвалідністю, факт народження дитини встановлюється на підставі свідоцтва про народження, а її виховання до зазначеного віку - на підставі свідоцтва про народження чи паспорта дитини. Визнання особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю засвідчується випискою з акту огляду в МСЕК, медичним висновком закладу охорони здоров`я, посвідченням одержувача допомоги, довідкою органу, що призначає допомогу, про період призначення допомоги. У разі якщо дитина визнана дитиною з інвалідністю після досягнення шестирічного віку або особою з інвалідністю з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності). Отже, такий висновок дає можливість опосередковано підтвердити факт догляду матері за дитиною, яка мала право на отримання статусу дитини-інваліда до досягнення шестирічного віку, як це передбачено положеннями Закону №1058-IV. Крім того, у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 330/2181/16-а Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Верховний Суд України у постанові від 27 травня 2014 року у справі № 21-133а14 висловив обґрунтовану позицію про те, що мати дитини-інваліда має право на призначення дострокової пенсії за віком, але не раніше ніж за 5 років до досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 Закону України № 1058-IV, у тому разі, якщо дитина, яку вона виховує, визнана дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку. Якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення нею шестирічного віку, або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, мати цієї дитини має право на отримання зазначеної пенсії лише у разі наявності висновку лікарсько-консультативної комісії, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку. Водночас Велика Палата Верховного Суду визнала помилковим висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про тлумачення поняття "інвалід з дитинства" як статус дитини-інваліда, який ця дитина набуває по досягненню нею 18 років, оскільки визначальною умовою для призначення дострокової пенсії за віком як матері інваліда з дитинства є виховання до шестирічного віку саме дитини-інваліда з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань. Тобто при вирішенні питання про наявність права на призначення такого виду пенсії враховується не тлумачення поняття інваліда з дитинства, а момент настання медичних показань для встановлення інвалідності. Судом встановлено, що позивачем до заяви від 11.07.2024 надано, зокрема, наступні документи: - медичний висновок №57 про дитину-інваліда від 02.02.2017, видане міською дитячою поліклінікою №4 у місті Харкові; - консультативний висновок від 08.05.2019, видане Національною дитячою Спеціалізованою Лікарнею «Охматдит»; - медичний висновок ЛКК №204 від 21.04.2021, видане міською дитячою поліклінікою №4 у місті Харкові; - медичний висновок ЛКК №222 від 11.04.2024, видане міською дитячою поліклінікою №4 у місті Харкові; - випискою з медичної карти хворого №1161, виданої міською клінічною дітячою лікарнею №16 у місті Харкові (копії додаються). З рішення головного управління Пенсійного фонду України в Львівській області від 19.07.2024 № 204950022851 встановлено, що однією із причин для відмови у призначенні пенсії було відсутність медичний висновок закладу охорони здоров`я, що дитина мала медичні протипоказання для визнання її дитиною з інвалідністю до шестирічного віку. Зареєстроване місце проживання матері із дитиною АДРЕСА_1 , що підтверджено доказами, які містяться у матеріалах справи. Судовим розглядом встановлено, у ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , наявне тяжке захворювання - міопатія Беккера. Дані обставини підтверджуються медичним висновком від 02.02.2017 №

57. Висновок дійсний до 28.11.2025 /а.с. 15/. У консультативному висновку від 08.05.2019 року, виданого Національною дитячою Спеціалізованою Лікарнею «Охматдит» зазначено: «З анамнезу відомо, що дитина з народження росла з затримкою стато-кінетичного розвитку; спостерігалась неврологом з діагнозом «ГІУ ЦНС». У віці 6 місяців вперше виявлено підвищення КФК, АЛТ,АСТ. В 7 років генетиком клінічно встановлено діагноз :« ОСОБА_3 ». У жовтні 2018 року діагноз підтверджено генетично (виявлено нонсенс мутацію в гені DMD).». Згідно з медичним висновком ЛКК №222 від 11.04.2024, видане міською дитячою поліклінікою №4 у місті Харкові, ОСОБА_2 знаходиться під медичним наглядом лікарів - фахівців комунально некомерційного підприємства «Міська дитяча поліклініка №4» ХМ, 2 лютого 2017 року (9 років 2 місяці). 02.02.2017 хлопчик був визнаний дитиною з інвалідністю з приводу ОСОБА_4 з можливою мінорною мутацією /а.с. 17/. Колегія суддів зауважує, що з вищенаведеного вбачається, що хвороба у дитини від народження, адже медичні показання для встановлення інвалідності наявні у ОСОБА_2 з дитинства, оскільки вперше виявлені у віці шести місяців; а відтак позивач виховувала до шестирічного віку саме дитину-інваліда з дитинства, хоч такий статус дитина набула лише у віці 9 років 2 місяців. Щодо не зарахування до страхового стажу позивача періоди роботи, які вказані у трудовій книжці у якій на першій сторінці зроблено запис про зміну прізвище некоректно (не зазначено номер та дату видачі документа, на підставі якого проведено зміну), колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч.1 ст. 24 Закону № 1058-ІV страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону № 1058-ІV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування. Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом (ч. 4 ст. 24 Закону № 1058-ІV). До набрання чинності Закону №1058-IV питання пенсійного забезпечення, в тому числі й порядок обчислення стажу для призначення пенсій регулювалися Законом №1788-XII. Відповідно до ст.62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України. Так, відповідно до п.1-2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 (далі Порядок №637) основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України Про трудові книжки працівників від 27.04.1993 №301 відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб`єкта господарювання. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність. Приписами абз.1 п.3 Порядку № 637 визначено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи. Відповідно до приписів п. п. 2.2, 2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58 (далі - Інструкція) трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. До трудової книжки вносяться, зокрема відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення. Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення. Відповідно до частини третьої статті 44 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. Відповідачу слід врахувати, що у випадку якщо поданих позивачем документів про призначення пенсії було не достатньо, то орган пенсійного фонду мав всі правові підстави для того, щоб самостійно витребувати документи, необхідні для перевірки трудового стажу позивача, провести перевірку, зустрічну перевірку для з`ясування спірних обставин, запропонувати позивачу надати інформацію щодо двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника. Так, відповідно до п. 30 постанови Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 12.09.2022 по справі №569/16691/16-а міститься наступний правовий висновок: Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 Про трудові книжки працівників відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, а отже, й не може впливати на її особисті права. Колегія суддів зауважує, що позивач не може нести відповідальність за правильність заповнення та ведення трудової книжки, а отже не може бути обмежена в праві мати визнаний трудовий стаж за періоди роботи на посаді внаслідок порушення відділом кадрів правил оформлення записів у трудовій книжці. Згідно з пунктом 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постанова правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (далі - Порядок № 22-1) при прийманні документів орган, що призначає пенсію: перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності). Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі. Відповідачем не надано до суду доказів вчинення ним дій щодо перевірки записів у трудовій книжці та інших документах позивача для призначення пенсії. Під час судового розгляду досліджено паспорт позивача громадянина України, копію свідоцтва про укладення шлюбу, які містяться у матеріалах справи та установлено, що у свідоцтві про укладення шлюбу зазначено, що ОСОБА_5 після укладення шлюбу присвоєно прізвище « ОСОБА_6 », яке указано на першій сторінці паспортної книжечки позивача вказано прізвище позивача « ОСОБА_6 » /а.с. 8, 14/. Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає, що недолік оформлення трудової книжки, а саме некоректності внесення змін прізвища на підставі акту записів у трудовій книжці, не є такими, з яких неможливо встановити факт роботи позивача на відповідних посадах у відповідний спірний період часу. Із урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновом суду першої інстанції, що належним способом захисту порушених прав позивача є скасування рішення головного управління Пенсійного фонду України в Львівській області від 06.01.2025 про відмову позивачу у призначенні пенсії та зобов`язання відповідача повторно розгляду заяву позивача від 11.07.2024 про призначення пенсії у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням висновків суду. Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.05.2025 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.05.2025 по справі № 520/9206/25 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя О.А. Спаскін Судді Л.В. Любчич О.В. Присяжнюк