Постанова ККС ВС № 606/1326/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 серпня 2025 року м. Київ справа № 606/1326/23 провадження № 51-5699км24 Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі: головуючої ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Тернопільської обласної прокуратури ОСОБА_6 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 2 грудня 2024 року в кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 156 Кримінального кодексу України (далі - КК). Короткий зміст оскаржених судових рішень За вироком Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2024 року ОСОБА_7 було засуджено за ч. 2 ст. 156 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без позбавлення права обіймати посади, пов`язані з навчанням, вихованням дітей і займатися діяльністю, пов`язаною з роботою з дітьми, а на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік й покладено на нього виконання обов`язків, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 76 цього Кодексу. Вирішено питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні. ОСОБА_7 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості особи за обставин, детально викладених у вироку. Як установив суд, у 2018 році, навесні 2021 року, у середині лютого та на початку квітня 2023 року вдень у квартирі АДРЕСА_2 ОСОБА_7 , користуючись відсутністю поблизу дорослих осіб, які б могли йому перешкодити, неодноразово вчинив стосовно своєї доньки ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , розпусні дії, що полягали в торканні рукою, статевим органом інтимних місць оголеного тіла потерпілої, імітуванні при цьому статевого акту. Такі дії засудженого поставили під загрозу моральний розвиток дитини, формування в неї нормальних уявлень про сексуальні відносини між людьми, її становлення як особистості. Тернопільський апеляційний суд, частково задовільнивши апеляційну скаргу прокурора, 2 грудня 2024 року постановив ухвалу, якою вирішив включити інформацію про ОСОБА_7 до Єдиного реєстру осіб, засуджених за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості малолітньої особи. У решті вирок місцевого суду залишено без змін. Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі прокурор просить на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції і призначити новий розгляд у цьому суді. Суть доводів зводиться до того, що обраний засудженому захід примусу є невиправдано м`яким, а постановлена ухвала не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК. За твердженням скаржника, під час перегляду вироку згаданий суд не зважив на допущені місцевим судом порушення і теж усупереч приписам статей 50, 65 КК не врахував тяжкості, суспільної небезпечності вчиненого кримінального правопорушення, його наслідків, конкретних обставин справи та особи винуватця, котрий негативно характеризується, систематично порушує громадський порядок, притягався до адміністративної відповідальності, зловживає алкогольними напоями. Окреслене, на думку сторони обвинувачення, доводить явну несправедливість призначеного в мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 156 КК покарання без додаткового, передбаченого законом обмеження прав і свобод засудженого, а також переконливо свідчить про неправильне застосування ст. 75 цього Кодексу. Учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду. Клопотань про його відкладення не надходило. Захисник засудженого та представники потерпілої поінформували, що не бажають брати участі в суді касаційної інстанції. Позиції учасників судового провадження У суді касаційної інстанції прокурор підтримав касаційну скаргу. Мотиви Суду Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла такого висновку. Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє оспорювані рішення в межах касаційної скарги. Доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення та правильність кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 156 КК у поданій скарзі не заперечуються. Тому в цій частині судові рішення не ревізуються. За положеннями статей 370, 419 КПК судове рішення має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим; при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі належить зазначити мотиви й підстави, на яких подану скаргу визнано неприйнятною. Переглядаючи вирок стосовно ОСОБА_7 , апеляційний суд не додержав цих законодавчих приписів. Як убачається з матеріалів справи, у поданій апеляційній скарзі прокурор, порушуючи питання про скасування оспорюваного вироку в частині призначеного засудженому покарання й ухвалення нового, наводив конкретні доводи про м`якість обраного ОСОБА_7 заходу примусу та неправильне застосування ст. 75 КК. Відхиляючи такі доводи та погоджуючись із позицією місцевого суду, апеляційний суд зазначив, що бере до уваги ступінь тяжкості кримінального правопорушення, особу засудженого, котрий раніше не судимий, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, визнав провину, щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю злочину і ці обставини відніс до пом`якшуючих покарання. Також у своїй ухвалі суд послався на те, що під час розгляду кримінального провадження не було встановлено негативних наслідків для потерпілої, яка не мала претензій до батька та просила не позбавляти його волі. З огляду на все це суд апеляційної інстанції виснував, що призначення засудженому покарання в мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 156 КК із застосуванням інституту умовного звільнення відповідає вимогам статей 50, 65 цього Кодексу. Проте викладені в ухвалі мотиви її постановлення не можна визнати переконливими й достатніми, адже справедливість покарання законодавець пов`язує з низкою критеріїв. Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. При обранні заходу примусу суди повинні враховувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, котрий визначається за класифікацією в ст. 12 вказаного Кодексу, зважаючи також на особливості конкретного діяння, обставини, спосіб та наслідки його вчинення. За змістом ст. 75 КК, застосування закріплених у ній правил допустиме лише за наявності обґрунтованих підстав для висновку, що з огляду на тяжкість злочину, дані про особу винного та інші обставини кримінального провадження виправлення засудженого можливе без ізоляції від суспільства. Усупереч наведеним законодавчим положенням суд апеляційної інстанції фактично не врахував характеру (змісту) й обсягу протиправних діянь засудженого, який упродовж тривалого часу вчиняв розпусні дії стосовно своєї малолітньої, а згодом неповнолітньої дочки. Не зважив суд і на безспірні негативні наслідки злочинних посягань, їх суспільну небезпечність, яка полягає в спричиненні шкоди нормальному психічному, фізичному й соціальному становленні дитини. Виснуючи в ухвалі про протилежне, суд допустив неприйнятне тлумачення установлених фактів, що належать до предмету доказування в кримінальних провадженнях за ст. 156 КК. Також не можна вважати спроможними посилання суду на відсутність у потерпілої претензій до засудженого, адже вона залежала від батька, тривалий час була під його впливом, що зумовив настання згаданих наслідків. Згідно з представленими в справі даними ОСОБА_7 негативно характеризується за місцем проживання, що не отримало належної оцінки суду. Крім того, за матеріалами кримінального провадження засуджений не працює, учинив злочин щодо своєї доньки, яку наразі виховують в іншій сім`ї. Тож указівка суду на пом`якшуючу обставину - утримання ОСОБА_7 двох дітей, є вочевидь сумнівною. Таким чином у ході апеляційного розгляду суд не дав належної оцінки всім обставинам, які мають правове значення. Отже, викладені в апеляційній скарзі доводи прокурора не було спростовано, висновок в ухвалі про додержання статей 50, 65 КК при обранні ОСОБА_7 покарання в мінімальних межах санкції закону із застосуванням інституту умовного звільнення - необґрунтований, а постановлена ухвала не відповідає статтям 370, 419 КПК, про що слушно йдеться в касаційній скарзі. З огляду на викладене оспорювана ухвала підлягає скасуванню на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК, із призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції. А тому подану скаргу слід задовольнити. Щодо доводів автора скарги з питань додаткового покарання, які подібні відображеним в апеляційній скарзі, то вони також є предметом перевірки в ході нового розгляду, оцінити їх обґрунтованість належить з урахуванням положень ст. 55 КК й усталеної практики суду касаційної інстанції. Під час нового апеляційного розгляду необхідно врахувати викладене, ретельно з використанням усіх процесуальних можливостей перевірити доводи в апеляційній скарзі прокурора, і за наслідками прийняти справедливе рішення, яке відповідатиме ст. 370 КПК. При цьому слід мати на увазі, що за тих самих обставин кримінального провадження та даних про особу засудженого призначення йому покарання в мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 156 КК явно несправедливе через м`якість, а застосування ст. 75 цього Кодексу - неправильне. Керуючись статтями 433, 436, 438, 441, 442 КПК, колегія суддів ухвалила: Касаційну скаргу першого заступника керівника Тернопільської обласної прокуратури ОСОБА_6 задовольнити. Ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 2 грудня 2024 року стосовно ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_9