Постанова 4803 № 216/5161/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1691/25 Справа № 216/5161/22 Суддя у 1-й інстанції - КУЗНЕЦОВ Р. О. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 серпня 2025 року м. Кривий Ріг справа № 216/5161/22 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Остапенко В.О., суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П. секретар судового засідання Дяченко Д.П. сторони: позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 відповідач російська федерація розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,апеляційну скаргу ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , в інтересах яких діє адвокат Висоцький Олександр Олександрович, та апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Висоцький Олександр Олександрович, на рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року, яке ухвалено суддею Кузнецовим Р.О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні, апеляційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , в інтересах яких діє адвокат Висоцький Олександр Олександрович, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 грудня 2024 року, яке ухвалено суддею Кузнецовим Р.О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області,відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні, УСТАНОВИВ: Позивачі ОСОБА_1 в листопаді 2022 року, ОСОБА_2 в липні 2023 року, ОСОБА_3 в березні 2024 року, ОСОБА_4 в березні 2024 року, ОСОБА_5 , в березні 2024 року, ОСОБА_6 в березні 2024 року, ОСОБА_7 в березні 2024 року, кожен окремо, звернулися до суду з позовами до російської федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок експропріації російською федерацією природних ресурсів Українського народу під час незаконної збройної агресії. Ухвалою Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 листопада 2023 року справу № 216/4348/23 за позовом ОСОБА_2 та № 216/5161/22 за позовом ОСОБА_1 об`єднано зі справою в одне провадження під єдиним № 216/5161/22. 23 квітня 2024 року ухвалами Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області справу № 216/2161/24 за позовом ОСОБА_4 , справу № 216/2162/24 за позовом ОСОБА_5 , справу № 216/2163/24 за позовом ОСОБА_7 , справу № 216/2165/24 за позовом ОСОБА_6 , справу № 216/2167/24 за позовом ОСОБА_3 та справу № 216/5161/22 за позовом ОСОБА_1 об`єднано зі справою в одне провадження під єдиним № 216/5161/22. Позовні заяви кожного з позивачів обґрунтовані тим, що 20 лютого 2014 року розпочалася військова збройна агресія рф проти України, що призвело до окупації рф частини території України, а саме: Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та включення цієї території до складу рф на правах суб`єктів федерації Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, про що було проголошено рф 18 березня 2014 року нібито внаслідок проведення 16 березня 2014 року так званого референдуму про статус Криму. З цього моменту фактично розпочалася перша фаза військової збройної агресії рф проти України. В квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби РФ проголосили створення Донецької народної республіки (07 квітня 2014 року) та Луганської народної республіки (27 квітня 2014 року). 27 серпня 2014 року рф розпочала масоване вторгнення регулярних підрозділів Збройних Сил РФ на територію Донецької та Луганської областей. 21 лютого 2022 року президент рф путін підписав укази про визнання Донецької народної республіки та Луганської народної республіки самостійними республіками, а також підписав з республіками договори про дружбу, співпрацю та допомогу. 24 лютого 2022 року розпочалася збройна агресія рф проти України повномасштабне вторгнення агресора рф на суверенну територію України, обстрілявши крилатими ракетами великої дальності з території Білорусі майже всі міста України. В даний час Україна залишається об`єктом збройної військової агресії з боку рф яку остання здійснює. рф своїми протиправним діями заподіяла як матеріальну, так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, а й її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, право мирно володіти та розпоряджатися своїм майном і майновими правами, як на території АРК, Донецької та Луганської областей, а також на шельфі Чорного моря в економічній зоні України. Таким чином, рф несе відповідальність за порушення прав і свобод Українського народу та за незаконну експропріацію майна громадян України, які проживають на її території. З інформації, розміщеної The Washington Post і Нафтогаз України в мережі Інтернет встановлено, що за час незаконної окупації Криму та Донецької області рф присвоїла 41 родовище вугілля, 27 родовищ природного газу, 14 родовищ пропану, 9 родовищ нафти, 6 родовищ залізної руди, 2 родовища титанової руди, 2 родовища цирконієвої руди, а також по одному урану, золота та великий кар`єр з видобутку вапняку, який раніше використовувався для виробництва сталі в Україні. За підрахунками експертів Нафтогаз України, Україна втратила 63 відсотки покладів вугілля, 11 відсотків родовищ нафти, 20 відсотків родовищ природного газу, 42 відсотки родовищ металів і 33 відсотки родовищ рідкісноземельних корисних копалин, у тому числі літію, які є об`єктами права власності Українського народу. рф взяла під контроль чимало українських родовищ корисних копалин, вартість яких оцінюється в 12,4 трильйона доларів США, і це лише половина доларової вартості 2209 родовищ, повідомила газета The Washington Post (WP) із посиланням на аналіз, проведений на замовлення канадською аналітичною компанією SecDev. Також, рф захопила 63 % вугільних родовищ, 11 % родовищ нафти, 20 % родовищ природного газу,42 % покладів металів та 33 % рідкісноземельних та інших важливих корисних копалин, включаючи літій. «Акціонери» України, якими є Український народ, тобто, громадяни України, понесли збитків у сумі 36 трильйона 700 мільярдів доларів США, що на кожного громадянина України припадає 1 990 149,79 доларів США, якщо брати за розрахунок чисельність громадян України в загальній кількості 18 440 823 людини, враховуючи динаміку виробництва споживання хліба населенням України за 2020 рік, без врахування населення на тимчасово окупованих територіях, які за час окупації в добровільному порядку набули громадянства рф. Як зазначає Державна служба статистики України за 1 півріччя 2020 року, виробництво хліба та хлібобулочних виробів становило 373 тисячі тонн хліба, що за весь 2020 рік становитиме 746 000 тонн, середньостатистична кількість споживання хліба (кг) на одну людину на рік становить 88,38 кг/рік (2020) без врахування населення на тимчасово окупованих територіях. Так, 746 000 тонн/людино/рік: 88,38 кг/людино/рік, що 8 440 823 людини, добавимо до цієї кількості 10 мільйонів людей, які виїхали з України за кордон отримаємо 18 440 823 людини. Позивачі, кожен окремо, вважають, що незаконна експропріація рф зазначених вище природних ресурсів України під час незаконної окупації території АРК, Луганської та Донецької областей рф порушила низку прав і основоположних свобод, визначених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколів до неї призвело до нанесення йому матеріальної шкоди. Посилаючись на викладене, позивач ОСОБА_1 , уточнивши свої позовні вимоги, просив суд стягнути з РФ на його користь майнову шкоду в розмірі 1990149,79 доларів США та моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн завданої йому порушенням його майнових і конституційних прав унаслідок повномасштабних незаконних військових дій Російської Федерації проти Українського народу. Позивач ОСОБА_2 просила суд визнати повномасштабну збройну агресію РФ проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію РФ природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської і Донецької областях і АРК геноцидом Українського народу; стягнути з Російської Федерації на її користь майнову шкоду в розмірі 1990149,79 доларів США та моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн завданої їй порушенням її майнових і конституційних прав унаслідок повномасштабних незаконних військових дій Російської Федерації проти Українського народу. Позивач ОСОБА_4 просила суд визнати повномасштабну збройну агресію РФ проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію РФ природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської і Донецької областях і АРК геноцидом Українського народу; стягнути з Російської Федерації на її користь майнову шкоду в розмірі 1990149,79 доларів США та моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн завданої їй порушенням її майнових і конституційних прав унаслідок повномасштабних незаконних військових дій Російської Федерації проти Українського народу. Позивач ОСОБА_5 просила суд визнати повномасштабну збройну агресію РФ проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію РФ природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської і Донецької областях і АРК геноцидом Українського народу; стягнути з Російської Федерації на її користь майнову шкоду в розмірі 1990149,79 доларів США та моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн завданої їй порушенням її майнових і конституційних прав унаслідок повномасштабних незаконних військових дій Російської Федерації проти Українського народу. Позивач ОСОБА_7 просила суд визнати повномасштабну збройну агресію РФ проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію РФ природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської і Донецької областях і АРК геноцидом Українського народу; стягнути з Російської Федерації на її користь майнову шкоду в розмірі 1990149,79 доларів США та моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн завданої їй порушенням її майнових і конституційних прав унаслідок повномасштабних незаконних військових дій Російської Федерації проти Українського народу. Позивач ОСОБА_6 просила суд визнати повномасштабну збройну агресію РФ проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію РФ природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської і Донецької областях і АРК геноцидом Українського народу; стягнути з Російської Федерації на її користь майнову шкоду в розмірі 1990149,79 доларів США та моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн завданої їй порушенням її майнових і конституційних прав унаслідок повномасштабних незаконних військових дій Російської Федерації проти Українського народу. Позивач ОСОБА_3 просив суд визнати повномасштабну збройну агресію РФ проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію РФ природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської і Донецької областях і АРК геноцидом Українського народу; стягнути з Російської Федерації на її користь майнову шкоду в розмірі 1990149,79 доларів США та моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн завданої їй порушенням її майнових і конституційних прав унаслідок повномасштабних незаконних військових дій Російської Федерації проти Українського народу. Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року позовні вимоги кожного з відповідачів, задоволено частково. Стягнуто з російської федерації на користь кожного з позивачів, а саме ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , по 10 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок експропріації Російською Федерацією природних ресурсів Українського народу під час незаконної збройної агресії. В іншій частині в задоволенні позових вимог позивачів відмовлено. Додатковим рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 грудня 2024 року з російської федерації на користь держави стягнуто судовий збір в розмірі 13,11 грн. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року та ухвалити нове рішення у справі про задоволення його позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції, під час судового розгляду справи, були допущені чисельні порушення норм ЦПК України, зокрема, щодо змагальності судового процесу, проведення першого підготовчого судового засідання без належного повідомдення позивача та об`єднання позовів позивачів в одне провадження № 216/5161/22. Апелянт вказує, що суд відмовив у задоволенні позовної вимоги позивача ОСОБА_3 про визнання повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави - Україна та експропріацію російською федерацією природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих землях російською федерацією територіях Луганської і Донецької областях і АР Крим - геноцидом Українського народу, і це при тому, що ще 27 січня 2015 року Верховна Рада України своєю постановою № 1854 визнала рф країною-агресором; Постановою від 14 квітня 2022 року № 2188-ІХ Верховна Рада України визнала збройну агресію рф проти України геноцидом Українського народу; Верховна Рада України Постановою від 21 вересня 2022 року № 2630-ІХ щодо схвалення заяви про незаконне продовження захоплення (анексії) рф інших територій. Вказує, що обставини, які визнані Верховною Радою України у своїх законодавчих актах як такими, що існують, на його думку, не підлягають доказуванню, оскільки стали загальновідомими тобто такими, що не підлягають доказуванню. Наголошує на тому, що судом першої інстанції до спірних правовідносин не було застосовано відповідні норми права, викладені у постановах Верховного Суду, що підтверджує незаконність ухваленого судового рішення. Натомість, з таким висновком суду першої інстанції про відсутність геноциду Українського народу з боку рф не можна погодитись, оскільки Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка вступила в силу 12 січня 1951 року та була Ратифікована Президиумом Верховної Ради УРСР 15 листопада 1954 року не встановлює для національних судів незалежної України будь-яких застережень у неможливості в розгляді позовних вимог осіб, фізичних чи юридичних, які вважають, що дії, які здійснюються з наміром знищити повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу, як таку, можна вважати геноцидом такої етнічної групи. Апелянт вважає, що оскаржуване рішення не ґрунтується на основних засадах цивільного судочинства, визначених п.п.1-6, 10 ч.3 ст.2 ЦПК України, тому його не можна визнати законним та обґрунтованим і таким, що ґрунтується на верховенстві права. Вказує, що у рішеннях, які набрали законної сили, суд з рф на користь громадянина України стягнув моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн, а також матеріальну шкоду у розмірі 1 990 149,79 доларів США, встановивши таким чином обставини стосовно рф, які дозволили суду стягнути на користь позивача з рф моральну шкоду та матеріальну шкоду, завдану внаслідок збройної агресії рф проти України. Апелянт зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення моральної шкоди из відповідача на користь позивача ОСОБА_3 в розмірі 10 000 грн, навіть не намагався дослідити зазначені обставини, встановлені судовими рішеннями інших судів, що зобов`язувало суд застосувати приписи ч.ч. 4, 5 ст.82 ЦПК України. В апеляційній скарзі позивачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , в інтересах яких діє адвокат Висоцький О.О., просять скасувати рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року та ухвалити нове рішення у справі про задоволення позовних вимог позивачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції, під час судового розгляду справи, були допущені чисельні порушення норм ЦПК України, зокрема, щодо змагальності судового процесу, проведення першого підготовчого судового засідання без належного повідомдення позивачів та об`єднання позовів позивачів в одне провадження № 216/5161/22. Апелянт вказує, що суд відмовив у задоволенні позовної вимоги позивачів про визнання повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави - Україна та експропріацію російською федерацією природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих землях російською федерацією територіях Луганської і Донецької областях і АР Крим - геноцидом Українського народу, і це при тому, що ще 27 січня 2015 року Верховна Рада України своєю постановою № 1854 визнала рф країною-агресором; Постановою від 14 квітня 2022 року № 2188-ІХ Верховна Рада України визнала збройну агресію рф проти України геноцидом Українського народу; Верховна Рада України Постановою від 21 вересня 2022 року № 2630-ІХ щодо схвалення заяви про незаконне продовження захоплення (анексії) рф інших територій. Вказує, що обставини, які визнані Верховною Радою України у своїх законодавчих актах як такими, що існують, на його думку, не підлягають доказуванню, оскільки стали загальновідомими тобто такими, що не підлягають доказуванню. Наголошує на тому, що судом першої інстанції до спірних правовідносин не було застосовано відповідні норми права, викладені у постановах Верховного Суду, що підтверджує незаконність ухваленого судового рішення. Натомість, з таким висновком суду першої інстанції про відсутність геноциду Українського народу з боку рф не можна погодитись, оскільки Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка вступила в силу 12 січня 1951 року та була Ратифікована Президиумом Верховної Ради УРСР 15 листопада 1954 року не встановлює для національних судів незалежної України будь-яких застережень у неможливості в розгляді позовних вимог осіб, фізичних чи юридичних, які вважають, що дії, які здійснюються з наміром знищити повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу, як таку, можна вважати геноцидом такої етнічної групи. Апелянт вважає, що оскаржуване рішення не ґрунтується на основних засадах цивільного судочинства, визначених п.п.1-6, 10 ч.3 ст.2 ЦПК України, тому його не можна визнати законним та обґрунтованим і таким, що ґрунтується на верховенстві права. Вказує, що у рішеннях, які набрали законної сили, суд з рф на користь громадянина України стягнув моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн, а також матеріальну шкоду у розмірі 1 990 149,79 доларів США, встановивши таким чином обставини стосовно рф, які дозволили суду стягнути на користь позивача з рф моральну шкоду та матеріальну шкоду, завдану внаслідок збройної агресії рф проти України. Апелянт зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення моральної шкоди из відповідача на користь позивачів в розмірі 10 000 грн, навіть не намагався дослідити зазначені обставини, встановлені судовими рішеннями інших судів, що зобов`язувало суд застосувати приписи ч.ч. 4, 5 ст.82 ЦПК України. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Висоцький О.О., просить скасувати рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року та ухвалити нове рішення у справі про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції, під час судового розгляду справи, були допущені чисельні порушення норм ЦПК України, зокрема, щодо змагальності судового процесу, проведення першого підготовчого судового засідання без належного повідомдення позивача та об`єднання позовів позивачів в одне провадження № 216/5161/22. Апелянт вказує, що суд відмовив у задоволенні позовної вимоги позивача ОСОБА_3 про визнання повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави - Україна та експропріацію російською федерацією природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих землях російською федерацією територіях Луганської і Донецької областях і АР Крим - геноцидом Українського народу, і це при тому, що ще 27 січня 2015 року Верховна Рада України своєю постановою № 1854 визнала рф країною-агресором; Постановою від 14 квітня 2022 року № 2188-ІХ Верховна Рада України визнала збройну агресію рф проти України геноцидом Українського народу; Верховна Рада України Постановою від 21 вересня 2022 року № 2630-ІХ щодо схвалення заяви про незаконне продовження захоплення (анексії) рф інших територій. Вказує, що обставини, які визнані Верховною Радою України у своїх законодавчих актах як такими, що існують, на його думку, не підлягають доказуванню, оскільки стали загальновідомими тобто такими, що не підлягають доказуванню. Наголошує на тому, що судом першої інстанції до спірних правовідносин не було застосовано відповідні норми права, викладені у постановах Верховного Суду, що підтверджує незаконність ухваленого судового рішення. Натомість, з таким висновком суду першої інстанції про відсутність геноциду Українського народу з боку рф не можна погодитись, оскільки Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка вступила в силу 12 січня 1951 року та була Ратифікована Президиумом Верховної Ради УРСР 15 листопада 1954 року не встановлює для національних судів незалежної України будь-яких застережень у неможливості в розгляді позовних вимог осіб, фізичних чи юридичних, які вважають, що дії, які здійснюються з наміром знищити повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу, як таку, можна вважати геноцидом такої етнічної групи. Апелянт вважає, що оскаржуване рішення не ґрунтується на основних засадах цивільного судочинства, визначених п.п.1-6, 10 ч.3 ст.2 ЦПК України, тому його не можна визнати законним та обґрунтованим і таким, що ґрунтується на верховенстві права. Вказує, що у рішеннях, які набрали законної сили, суд з рф на користь громадянина України стягнув моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн, а також матеріальну шкоду у розмірі 1 990 149,79 доларів США, встановивши таким чином обставини стосовно рф, які дозволили суду стягнути на користь позивача з рф моральну шкоду та матеріальну шкоду, завдану внаслідок збройної агресії рф проти України. Апелянт зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення моральної шкоди из відповідача на користь позивача ОСОБА_3 в розмірі 10 000 грн, навіть не намагався дослідити зазначені обставини, встановлені судовими рішеннями інших судів, що зобов`язувало суд застосувати приписи ч.ч. 4, 5 ст.82 ЦПК України. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати додаткове рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 грудня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким стягнути з російської федерації на користь держави Україна судовий збір в розмірі 19 359,20 грн. Апеляційна скарга мотивована тим, що постановлена суддею Дніпровського апеляційного суду Остапенко В.О. 22 січня 2025 року ухвала про відмову в задоволенні заяви апелянта про відвід усієї колегії суддів з підстав її необгрунтованості не може вважатися законною, є формальним судови рішенням, оскільки порушено принцип преюдиційності судового рішення, у зв`язку з вирішенням данного питання в попередньому судовому рішенні, постановленного колегією суддів Дніпровського апеляційного суду від 20 січня 2025 року. Також зазначає, що вирішення питання про розподіл судових витрат шляхом ухвалення судом першої інстанції додаткового рішення можливе в разі подання заяви учасниками справи ч из власної ініціативи, у зв`язку з чим колегія суддів Дніпровського апеляційного суду на чолі головуючого судді доповідача Корчистої О.І., суддів Агєєва О.В., Зубакової В.П. перевищили власні повноваження постановляючи ухвалу про поверенння справи до суду першої інстанції для усунення недолікав оскаржуваного рішення, які непритаманні ч.3 ст.365 ЦПК України. Вважає, що з відповідача на користь держави необхідно стягнути судовий збір в розмірі 18 148 грн за розгляд позовних вимог шести позивачів майнового характеру та 1 211 грн за розгляд судом позових вимог немайнового характеру, що в сукупності становить 19 359,20 грн. В апеляційній скарзі позивачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , в інтересах яких діє адвокат Висоцький О.О., просять скасувати рішення додаткове рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 грудня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким стягнути з російської федерації на користь держави Україна судовий збір в розмірі 113 378,40 грн. Апеляційна скарга мотивована тим, що постановлена суддею Дніпровського апеляційного суду Бондар Я.М. 13 січня 2025 року ухвала про відмову в задоволенні заяви позивача ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Висоцький О.О., про відвід усієї колегії суддів з підстав її необгрунтованості не може вважатися законною, є формальним судови рішенням, оскільки порушено принцип преюдиційності судового рішення, у зв`язку з вирішенням данного питання в попередньому судовому рішенні, постановленного колегією суддів Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2025 року. Також зазначає, що вирішення питання про розподіл судових витрат шляхом ухвалення судом першої інстанції додаткового рішення можливе в разі подання заяви учасниками справи ч из власної ініціативи, у зв`язку з чим колегія суддів Дніпровського апеляційного суду на чолі головуючого судді доповідача Корчистої О.І., суддів Агєєва О.В., Зубакової В.П. перевищили власні повноваження постановляючи ухвалу про поверенння справи до суду першої інстанції для усунення недолікав оскаржуваного рішення, які непритаманні ч.3 ст.365 ЦПК України. Вважає, що з відповідача на користь держави необхідно стягнути судовий збір в розмірі 105 900 грн за розгляд позовних вимог майнового характеру та 8 478,40 грн за розгляд судом позових вимог немайнового характеру, що в сукупності становить 113 378,40 грн. Відзиви на апеляційні скарги позивачів у справі не подано. Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи. Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті. Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов`язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи. Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 є громадянином України. З 2014 року російська федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії. Згідно заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ, збройна агресія російської федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії). Друга фаза збройної агресії російської федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року). Третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил російської федерації. 24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії російської федерації проти України повномасштабне вторгнення збройних сил російської федерації на суверенну територію України. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, дія якого триває до теперішнього часу. Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22 грудня 2022 року затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією. Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 проживають у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, яке не входить до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, визначених наказом № 309 від 22 грудня 2022 року. Постановою Кабінету Міністрів України № 945 від 23 серпня 2022 року «Про затвердження переліку об`єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими російською федерацією» затверджено перелік об`єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими російською федерацією. Відмовляючи позивачам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 у задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконної збройної агресії російської федерації геноцидом всього Українського народу, суд першої інстанції виходив з того, що Центрально-Міський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області не є компетентним судом для вирішення цього питання. При цьому, місцевий суд зазначив, що юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення відповідного розслідування, яким є Міжнародний Суд ООН. Відмовляючи позивачам у задоволенні позовних вимог в частині відшкодування майнової шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивачів у цій частині є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу окупації рф природних ресурсів України, саме на їх конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси, при цьому покликання на порушення інтересу українського народу, частиною якого є позивачі, і для якої цей інтерес має значення, що свідчить про відсутність предмету захисту у суді, оскільки позивачами не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову. Окрім того, суд зазначив, що позивачами не надано суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження розміру збитків, завданих окупацією. Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 щодо відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, позивачі, що є очевидним, зазнали душевних страждань і приниження, перенесли стрес і побоювання за свою безпеку, були порушені їх нормальні життєві зв`язки, що потребує вчинення додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права. Визначаючи розмір моральної шкоди, суд першої інстанції врахував характер допущеного державою російська федерація правопорушення, глибину душевних страждань позивачів, позбавлення їх можливості реалізації своїх прав, а також, виходячи з вимог розумності та справедливості визначив до стягнення на відшкодування моральної шкоди по 10 000 грн для кожного з позивачів. Апеляційний суд не може повністю погодитись з визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування завданої моральної шкоди, з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободичи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивачки, за захистом якого вона звернулася до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би російська федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації. Таким чином, звернення позивачів до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права. Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Нормами ст. 324 ЦК України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Статтею 4 Кодексу України про надра встановлено, що український народ здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Визнання народу України суб`єктом права виключної власності на певні природні ресурси не породжує самостійної форми власності на ці об`єкти. За своєю економічною природою власність на ці об`єкти фактично є державною. Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що позивачі не мають матеріально-правової зацікавленості (інтересу), так як право виключної власності, яке закріплене у ст.13 Конституції України, на землі, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, не породжує для них, як громадян України, самостійної форми власності на ці об`єкти, оскільки окупація рф природних ресурсів України не порушує безпосередньо прав власності позивачів. Щодо законного інтересу позивачів у рішенні суд першої інстанції зазначив, що за своїм сенсовим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони. Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004. Поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб`єктивне право, і пов`язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом». Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки. Зі змісту наведених правових норм випливає, що судовому захисту в цивільному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; б) пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; г) є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); Судом першої інстанції вірно встановлена очевидна відсутність у позивачів законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), оскільки вони не відноситься до кола осіб, які можуть бути позивачами у справах про стягнення з рф шкоди, яка завдана окупацією природних ресурсів, тобто, позивачі не мають у даному випадку матеріальної правоздатності. При з`ясуванні статусу позивачів як «потерпілих», суд першої інстанції керувався практикою, напрацьованою Європейським судом з прав людини. Поняття «потерпілий» має автономне значення (не залежить від національного законодавства) і має значення лише для цілей застосування Конвенції. Водночас, підходи ЄСПЛ мають важливе методологічне значення для розвитку практики національних судів. Відповідно до статті 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає: a) що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви; або b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином. Отже, право особи на звернення до ЄСПЛ пов`язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджувальне порушення. Стаття 34 Конвенції не дозволяє скаржитися абстрактно на порушення Конвенції. Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що доводи позивачів про відшкодування майнової шкоди є абстрактними та не містять жодного обґрунтування негативного впливу окупації рф природних ресурсів України, саме на їх конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси, а посилання на порушення інтересу українського народу, частиною якого є позивачі, і для яких цей інтерес має значення, свідчить про відсутність предмету захисту у суді, оскільки позивачеами не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку. Висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги позивачів про визнання збройної агресії російської федерації геноцидом Українського народу не підлягають задоволенню є вірним, з огляду на таке. Політичне визнання цього злочину вже є. Заяви щодо вчинюваного геноциду в Україні вже зробили Верховна Рада та парламенти низки держав і в Європі, і у Північній Америці. Так, 14 квітня 2022 року Верховною радою України прийнято Постанову № 2188-IX про схвалення Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні». Зі місту Заяви слідує, що від імені Українського народу Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України розцінюючи означені у Заяві дії російської федерації проти населення України як такі, що спрямовані на знищення Українського народу, цією Заявою: визнає дії, вчинені Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії російської федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу; звертається до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав щодо визнання вчинення російською федерацією геноциду Українського народу, а також злочинів проти людяності та воєнних злочинів на території України. При цьому, резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року геноцид був визнаний міжнародним злочином. Також слід зазначити, що резолюція 180 (II) від 21 листопада 1947 року встановила, що «…геноцид є міжнародним злочином, який тягне за собою національну та міжнародну відповідальність окремих осіб і держав». Крім того, 09 грудня 1948 року була прийнята й відкрита для підписання Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (набула чинності у 1951 року). В свою чергу, юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення відповідного розслідування. Відповідальність держави за вчинення геноциду можлива лише згідно з рішенням Міжнародного Суду ООН. Росія та Україна свого часу ратифікували Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка уповноважує Міжнародний суд ООН серед іншого розглядати ці питання. 01 липня 2022 року Україна подала Меморандум до Міжнародного Суду ООН (далі МС ООН) у справі проти російської федерації щодо порушення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року) (далі Конвенція про запобігання геноциду). Це є важливою подією у процесі протидії агресії російській федерації та притягненні її до міжнародної відповідальності. Відповідно до Статуту МС ООН, ця міжнародна судова інституція має юрисдикцію розглядати міждержавні спори за заявою однієї зі сторін щодо порушення положень міжнародних договорів, сторонами яких є відповідні держави. І Україна, і Росія є учасниками Конвенції про запобігання геноциду, таким чином це дає юридичні підстави для розгляду справи Судом. На підставі наведеного вище, Центрально-міський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області не є компетентним судом для визнання незаконної збройної агресії російської федерації геноцидом всього Українського народу. Щодо визначеного судом першої інстанції розміру моральної шкоди, стягнутої з відповідача на користь позивачів, колегія суддів зазначає наступне. Кожна людна в Україні, що пережила та переживає збройну агресію РФ проти України зазнає, у тому числі моральних страждань, які складно оцінити. В ЦК України міститься незначна кількість випадків, за яких законодавець урегулював ті чи інші цивільні відносини дотичні до воєнних дій або воєнного стану. Наприклад: оголошення фізичної особи померлою (стаття 46 ЦК України); зупинення перебігу позовної давності якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан (пункт 4 частини першої статті 263 ЦК України); не вважаються примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан (абз. 2 частини 3 статті 312 ЦК України); в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості (частина 2 статті 353 ЦК України). Звісно, що норми, які стосуються компенсації моральної шкоди, неорієнтовані законодавцем на їх застосування для компенсації втрат внаслідок агресії, воєнних дій або воєнного стану. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України). Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання "особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав". Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі N 279/1834/22 (провадження N 61-1382сво23)). По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)). (2) Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі N 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі N 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)). Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні "трансформують" шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування "обчислює" шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження N 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)). Змагальність сторін є однією з основних засада (принципів) цивільного судочинства (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України). Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (частина п`ята статті 12 ЦПК України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина першастатті 81 ЦПК України). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Наприклад, в Італії в судовій практиці застосовуються різноманітні критерії для компенсації немайнової шкоди втілені у відповідних таблицях (наприклад, таблиці суду м. Риму (https://www.tribunale.roma.it/allegatinews/A_24405.pdf)). Колегія суддів підкреслює, що в українській судовій практиці не застосовуються певні таблиці для визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22. Тому при визначенні грошової компенсації моральної шкоди слід враховувати те, що: дійсно внаслідок військової агресії РФ проти України особа може зазнавати (зазнала) моральної шкоди; законодавець в статті 23 ЦК України передбачив відкритий перелік обставин, які враховуються судом при визначенні розміру грошової компенсації (характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування; інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості);розмір грошової компенсації моральної шкоди завданій особі внаслідок військової агресії РФ проти України може відрізнятися, залежно від того, на які обставини завдання моральної шкоди посилається позивач та які обставини враховані судом при визначенні розміру грошової компенсації моральної шкоди; такими обставинами може бути, зокрема: смерть близьких осіб, каліцтво особи чи близьких осіб; місце проживання особи (різняться відчуття осіб, що проживають на території проведення бойових дій чи осіб далеко від цієї території); пошкодження або знищення рухомого майна; права які порушені внаслідок військової агресії РФ проти України тощо. У справі, що переглядається позивачі посилались в позовній заяві на те, що вони проживали та проживають на даний час в м. Кривому Розі Дніпропетрвоської області, переживають за свою безпеку, через постійні повітряні тривоги змушені перебувати тривалий час в укритті. З огляду на місце проживання позивачів, яке не віднесено до території можливих бойових дій, враховуючи ту обставину, що за період з лютого 2022 року по липень 2024 року в Дніпропетровській області було оголошено значну кількість повітряних тривог, які стали частиною повсякденного життя, і в Дніпропетровській області вони тривали досить довго, з огляду на характер вимушених змін у житті позивачки та глибину фізичних та душевних страждань внаслідок ракетних обстрілів з ураженням цивільних об`єктів, порушення нормальних життєвих зв`язків внаслідок збройної агресії РФ проти України, які вимагають додаткових зусиль для організації свого життя, суд апеляційної інстанції вважає, що необхідною й достатньою сатисфакцією для позивачів є визначення розміру відшкодування моральної шкоди, яка підлягає компенсації за рахунок РФ, в сумі 100 000 грн. З урахуванням встановлених судом обставин, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність зміни рішення суду першої інстанції та збільшення позивачам компенсації за спричинену моральну шкоду із 10 000 грн до 100 000 грн. Доказів на підтвердження заподіяної моральної шкоди внаслідок погіршення стану здоров`я позивачів, які б давали підстави для задоволення позову в повному обсязі заявлених вимог матеріали справи не містять. Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог позивачів про відшодування моральної, тому додаткове рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 грудня 2024 року із збільшенням розміру судового бору, стягнуто з відповідача на користь держави до 7 000 грн (1 000 грн (1 відсоток від задоволених позовних вимог)*7=7 000 грн). Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,апеляційну скаргу ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , в інтересах яких діє адвокат Висоцький Олександр Олександрович, та апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Висоцький Олександр Олександрович, на рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року, - задовольнити частково. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року змінити в частині розміру моральної шкоди, стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_1 , збільшивши цей розмір з 10 000 грн до 100 000 (сто тисяч) гривень. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року змінити в частині розміру моральної шкоди, стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_2 , збільшивши цей розмір з 10 000 грн до 100 000 (сто тисяч) гривень. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року змінити в частині розміру моральної шкоди, стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_3 , збільшивши цей розмір з 10 000 грн до 100 000 (сто тисяч) гривень. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року змінити в частині розміру моральної шкоди, стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_4 , збільшивши цей розмір з 10 000 грн до 100 000 (сто тисяч) гривень. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року змінити в частині розміру моральної шкоди, стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_5 , збільшивши цей розмір з 10 000 грн до 100 000 (сто тисяч) гривень. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року змінити в частині розміру моральної шкоди, стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_6 , збільшивши цей розмір з 10 000 грн до 100 000 (сто тисяч) гривень. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року змінити в частині розміру моральної шкоди, стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_7 , збільшивши цей розмір з 10 000 грн до 100 000 (сто тисяч) гривень. В іншій частині рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 вересня 2024 року залишити без змін. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , в інтересах яких діє адвокат Висоцький Олександр Олександрович, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 грудня 2024 року, - задовольнити частково. Додаткове рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 грудня 2024 року, змінити в частині розміру стягнутого з російської федерації на користь держави Україна судового збору, збільшивши цей розмір з 13 грн 11 коп до 7 000 (сім тисяч) грн. В іншій частині додаткове рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 грудня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено05 серпня 2025 року. Головуючий: Судді: