Постанова 4813 № 501/1041/24

Номер провадження: 22-ц/813/3565/25 Справа № 501/1041/24 Головуючий у першій інстанції Петрюченко М. І. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.06.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Таварткіладзе О.М., суддів: Сєвєрової Є.С., Вадовської Л.М., за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 31 липня 2024 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Чорноморського міського нотаріального округу Слаєва Раїса Каримівна про визнання недійсним договору дарування, - В С Т А Н О В И В: У березні 2024 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, згідно якого просить суд: - поновити строк позовної давності для звернення до суду як такий, що пропущений з поважних причин; - визнати недійсним договір дарування від 30 серпня 2019 року житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Чорноморського міського нотаріального округу Одеської області Слаєвою Раїсою Каримівною та зареєстровано в реєстрі за №2760; - визначити, що дане рішення є підставою суб`єктам реєстраційних дій для скасування у державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка внесена приватним нотаріусом Чорноморського міського нотаріального округу Одеської області Слаєвою Раїсою Каримівною та поновлення запису про реєстрацію права власності за ОСОБА_5 ; - вирішити питання про стягнення судових витрат. Позов обґрунтовано тим, що позивач 30.08.2019 року уклала договір дарування, відповідно до якого вона подарувала своїй доньці ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Укладаючи договір дарування, позивач домовлялась з донькою, що вона буде її утримувати та доглядати, проте станом на дату звернення з позовом до суду, донька позивача повністю відмовилась від неї, не надає їй будь-якої допомоги, а на її прохання відповідає, що вона виселить позивача з будинку. Вказане житло у позивача є єдиним, після смерті чоловіка вона залишилась сама, безоплатно передаючи майно доньці позивач помилилась у мотивах та обставинах такого правочину, помилково розуміла зміст обов`язків відповідача щодо її утримання, тощо. На підставі викладеного, позивач звернулась до суду з відповідним позовом. Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 31 липня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Чорноморського міського нотаріального округу Слаєва Раїса Каримівна про визнання недійсним договору дарування - відмовлено повністю. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_4 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 31 липня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 судом першої інстанції не було враховано істотних обставин, зокрема те, що після укладення оспорюваного договору дарування вона позивач продовжує проживати у спірному будинку та зареєстрована за адресою його місцезнаходження; передача будинку фактично не відбулася; в силу свого стану здоров`я позивач потребує зараз та потребувала на дату укладення оспорюваного договору дарування стороннього догляду та матеріальної допомоги; укладення договору дарування є вкрай невигідним для позивача, а сам договір дарування не відповідає її внутрішній волі та життєвим обставинам, що склалися; позивач не розуміла, що вчиняла договір дарування, а не договір довічного утримання; позивач погоджувалась на передачу будинку у власність відповідача лише за умови отримання довічного догляду та утримання, тобто вважала, що по суті укладає договір довічного утримання; і насамкінець існує реальна загроза того, що вона не буде мати місця для проживання, так як відповідач погрожувала та погрожує станом на сьогодні виселити позивача тим самим залишити її без фактичного місця проживання. Суд першої інстанції не надав оцінки доводам позивача щодо її наміру оформити договір довічного утримання, оскільки як зазначалось вище позивач залишилася зареєстрованою та проживає у спірному будинку, яке є її єдиним житлом. Вона сама продовжує сплачувати комунальні платежі і підтримувати будинок. Позивачем у поданому позові зазначалось про існування свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , які були присутні під час укладання домовленостей із відповідачем, проте питання щодо їх виклику для надання пояснень з приводу поданого позивачем позову в ході судового розгляду не вирішувалось. Присутня у судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_4 підтримала доводи апеляційної скарги. Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Артем`єва Кристина Миколаївна, яка взяла участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, заперечувала проти доводів апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення на таких підставах. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Чорноморського міського нотаріального округу Слаєва Раїса Каримівна про визнання недійсним договору дарування, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки при укладенні договору дарування волевиявлення позивача було вільним та відповідало його внутрішній волі, при цьому у позивача була відсутня помилка щодо обставини, які має істотне значення, а саме, щодо природи правочину, суд вважає, що підстави, передбачені ст.ст.203, 229 ЦК України для визнання оспорюваного позивачем договору дарування недійсним, відсутні. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування від 30 серпня 2019 року житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Чорноморського міського нотаріального округу Одеської області Слаєвою Раїсою Каримівною та зареєстровано в реєстрі за №2760 (а.с.19-21). Згідно п.1.5 - 1.7 договору дарування житлового будинку № 2760 від 30.08.2019, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (далі за текстом - договір), дарувальник та обдаровувана стрверджують, що однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів при його укладанні, а також те, що він не носить характеру фіктивного та удаваного правочину. Сторони також стверджують, що не обмежені в праві укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними повністю або частково, не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього договору. Сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдаровуваної вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру. Згідно п.3.1 - 3.2 договору, вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається, сторонами їм роз`яснено нотаріусом. Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру уявного та удаваного правочину. Дарувальник стверджує, що дарування здійснено за доброю волею без будь-яких погроз примусу чи насильства як фізичного, так і морального. Витрати у зв`язку з укладенням цього договору оплачує обдаровувана. Згідно п.3.7 договору, зміст договору та зміст роз`яснених норм чинного законодавства України сторонам нотаріусом роз`яснений та зрозумілий і відповідає їхнім дійсним намірам. Правові наслідки підписання цього договору їм зрозумілі. Копіями квитанцій, платіжних документів про сплату комунальних послуг, мобільного зв`язку, послуг Інтернет, придбаних речей та предметів, підтверджуються витрати, понесені відповідачем на утримання спірного майна, обладнання меблями та побутовою технікою, перерахування коштів на мобільний телефон позивача, тощо (а.с.82-165). Колегія суддів виходить з наступного. За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Згідно ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Частиною четвертою статті 263 ЦПК України, передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16, вказано, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 661/1925/16, зазначено: «виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Верховний Суд у постанові від 29.03.2024 року у справі № 523/13811/21 зазначив, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені встатті 21 Конституції Українищодо рівності осіб у їх правах. У справі, що переглядається встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування від 30 серпня 2019 року (далі за текстом - договір) житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Чорноморського міського нотаріального округу Одеської області Слаєвою Раїсою Каримівною та зареєстровано в реєстрі за №2760 (а.с.19-21). При цьому, згідно змісту оспорюваного договору, вбачається, що п.1.5 - 1.7 договору дарування житлового будинку № 2760 від 30.08.2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 дарувальник та обдаровувана стверджують, що однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів при його укладанні, а також те, що він не носить характеру фіктивного та удаваного правочину. Сторони також стверджують, що не обмежені в праві укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними повністю або частково, не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього договору. Сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдаровуваної вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру. Згідно п.3.1 - 3.2 договору, вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається, сторонами їм роз`яснено нотаріусом. Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру уявного та удаваного правочину. Дарувальник стверджує, що дарування здійснено за доброю волею без будь-яких погроз примусу чи насильства як фізичного, так і морального. Витрати у зв`язку з укладенням цього договору оплачує обдаровувана. Згідно п.3.7 договору, зміст договору та зміст роз`яснених норм чинного законодавства України сторонам нотаріусом роз`яснений та зрозумілий і відповідає їхнім дійсним намірам. Правові наслідки підписання цього договору їм зрозумілі. З оспорюваного договору вбачається, що позивач підтверджує ознайомлення з вимогами чинного цивільного законодавства, що регулюють укладений нею правочин (зокрема з вимогами щодо недійсності правочину). Як убачається з пунктів 1.5, 1.7 оспорюваного договору дарування, цей договір не носить характеру мнимого та удаваного правочину; дарування позивач здійснив за доброю волею, без будь-яких погроз, без примусу та без насильства, як фізичного так і морального; цей договір складений при ясній пам`яті та повному розумінні позивачем його умов та термінології українською мовою, і не є приховуванням іншого правочину між дарувальником та обдаровуваним, відповідає дійсним намірам створити відповідні юридичні наслідки. Відповідно до пункту 3.7 договору дарування, позивачу нотаріусом роз`яснено зміст статей Цивільного кодексу України, а саме: ст.ст.172, 334, 377, 721, 722, 727, 728 (а.с.21). Верховний Суд у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі №759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зробив висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказав, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. При чому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу). Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17). Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21. Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не свідчать про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21). Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Таким чином, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивачем не доведено належними, достовірними та допустимими доказами наявність в його діях помилки при укладенні оспорюваного договору дарування. Позивачем не спростовано його волевиявлення на укладення саме договору дарування, з огляду на чіткість викладених умов договору, зокрема згідно пунктів 3,1 -3,7 оспорюваного договору дарування, сторони підтверджують, що укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому; особи сторін встановлено, їх дієздатність; сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдаровуваної вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру; зміст договору та зміст роз`яснених норм чинного законодавства України сторонам нотаріусом роз`яснений та зрозумілий і відповідає їхнім дійсним намірам. Правові наслідки підписання цього договору їм зрозумілі; цей договір не носить характеру мнимого та удаваного правочину; дарування позивач здійснив за доброю волею, без будь-яких погроз, без примусу та без насильства, як фізичного так і морального; цей договір складений при ясній пам`яті та повному розумінні позивачем його умов та термінології українською мовою, і не є приховуванням іншого правочину між дарувальником та обдаровуваним, відповідає дійсним намірам створити відповідні юридичні наслідки. Апеляційний суд звертає увагу, що жодна з умов укладеного договору дарування не передбачала наявність в обдаровуваного будь-якого обов`язку перед дарувальником. Більш того, згідно з умовами пункту 3.7 договору дарування, позивачу нотаріусом роз`яснено зміст статей Цивільного кодексу України, а саме: ст.ст.172, 334, 377, 721, 722, 727,

728. На момент укладення договорів дарування позивачка була у віці 52 роки, хронічних захворювань не мала, доказів того, що її фізичний та психічний стани не дозволяли об`єктивно оцінювати наслідки вчиненого правочину матеріали справи не містять.. Слід зауважити, що сам по собі факт похилого віку позивача не свідчить про укладення договору дарування під впливом помилки. Проживання позивачки у житловому будинку після укладення договору дарування та відповідно періодична та часткова сплата нею комунальних послуг не є безумовною підставою для висновку, що укладаючи оспорюваний договір дарування, вона помилилася щодо природи правочину. Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 06.03.2019 року у справі № 697/654/16-ц (провадження № 61-17458св18), від 03.02.2022 року у справі № 520/8118/17 (провадження № 61-10855св21). Колегія суддів зауважує, що в основу доктрини venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці) покладено принцип добросовісності. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Позивачка в позовній заяві, а також в апеляційній скарзі посилається на те, що в силу свого стану здоров`я потребує зараз та потребувала на дату укладення оспорюваного договору дарування стороннього догляду та матеріальної допомоги у зв`язку з чим, вважала що укладає договір довічного утримання, не підтверджується Проте, в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 також пояснила, що з 2022 року працює, і на прохання дочки перестати працювати, вона відмовилась, у зв`язку з чим у них виникло непорозуміння, до моменту переїзду з будинку мала змогу сплачувати комунальні послуги. Таким чином, потреба позивачки в утриманні у зв`язку зі станом здоров`я не підтверджується власними словами позивачки у судовому засіданні. При цьому, матеріали справи містять копії квитанцій на сплату відповідачкою поповнення мобільного телефону, а також інших потреб позивачки в певний проміжок часу, що відповідає вимогам СК України, згідно яких діти зобов`язані утримувати батьків. Колегія суддів звертає увагу, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. Отже посилання позивачки в позовній заяві на те, що її волевиявлення не було направлене на позбавлення себе свого єдиного житла за відсутності правових підстав отримувати матеріальну та фізичну допомогу від доньки, не є доказом наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору. З вимогами про недійсність договору дарування, як таких, що укладені під впливом помилки, ОСОБА_1 звернулася лише в листопаді 2024 року, тобто через 5 років після укладення оспорюваного договору. Аналіз наявних у справі доказів дає свідчить про правильність висновку суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування будинку вона помилялася стосовно правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки його укладення, що зокрема, підтверджується змістом договору дарування. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому через погіршення відносин з відповідачкою, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд першої інстанції правильно виходив з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на дійсність оспорюваного договору. Установивши, що ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування вона мала намір укласти інший договір - договір довічного утримання, тобто не підтвердження позивачем відсутності у неї волі під час укладення оспорюваного договору дарування, зокрема неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, суд зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц. Посилання ОСОБА_1 на те, що суд першої інстанції не зробив заявлений виклик свідків, апеляційним судом відхиляються, з огляду на те, що під час розгляду справи в суді першої інстанції, позивач була забезпечена адвокатом, який викликався судом на судові засідання, проте свою явку у судове засідання не забезпечив, заперечень щодо закінчення з`ясування обставин справи і переходу до судових дебатів без виклику свідків не висловлював. Інші доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 31 липня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено: 18.07.2025 року. Головуючий О.М. Таварткіладзе Судді: Є.С. Сєвєрова Л.М. Вадовська