Постанова 4803 № 199/4703/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5771/25 Справа № 199/4703/23 Суддя у 1-й інстанції - Подорець О.Б. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 липня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Агєєва О.В., суддів: Космачевської Т.В., Халаджи О.В., за участю секретаря судового засідання: Триполець В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №199/4703/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики, за апеляційними скаргами представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Зоц Анастасії Олексіївни на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 19 березня 2025 року та на додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 08 квітня 2025 року, та апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 08 квітня 2025 року, ухвалене у складі судді Подорець О.Б., - ВСТАНОВИВ: Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 18 липня 1997 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 22 листопада 2018 року, справа №199/5945/18. Вказує, що від шлюбу сторони мають двох спільних дітей: сина ОСОБА_4 , 1999 року народження, який наразі проживає у Польщі, та сина ОСОБА_5 , 2012 року народження, який проживає з позивачем. Зазначає, що 26 січня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Котенок Т.В та зареєстрований у реєстрі за №81, згідно якого у власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 72,3 кв.м. (спільній сумісна власність), а також житловий будинок АДРЕСА_2 (спільна часткова власність). Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року по справі №175/4362/20 частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів та додаткових витрат на утримання спільних дітей. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати аліментів на утримання спільної дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за період з травня 2018 року по листопад 2020 року включно, у відповідності до умов шлюбного договору від 26 січня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у розмірі 624 635,00 грн., а також 139 335,56 грн. додаткових витрат у зв`язку із навчанням спільної дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Також зазначає, що 31 січня 2023 року Дніпровським апеляційним судом Дніпропетровської області постановлено додаткову постанову по справі №175/4362/20, відповідно до якої зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 79 049,20 грн. Вказує, що приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Афанасьєвою Є.О. відкрито два виконавчих провадження: ВП №71487294 від 05 квітня 2023 року на виконання постанови Дніпровського апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2022 року по справі №175/4362/20 та ВП №71200963 від 06 березня 2023 року на виконання додаткової постанови від 31 січня 2023 року цього ж суду по цій же справі. Зазначає, що 09 лютого 2023 року Бабушкінським районним судом м.Дніпропетровська відкрито провадження по цивільній справі №932/541/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по аліментним зобов`язанням. Загалом ціна позову по даній справі становить 1 318 434,95 грн. Також, на розгляді у Бабушкінському районному суді м.Дніпропетровська перебуває цивільна справа №932/3916/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів за період з травня 2018 року по листопад 2020 року (включно) у розмірі 624 635,00 грн. Ухвалою Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 29 березня 2023 року відкрито провадження по цивільній справі № 932/1367/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Вказує, що після винесення Дніпровським апеляційним судом постанов від 06 грудня 2022 та 31 сіня 2023 року по справі №175/4362/20, ОСОБА_2 запропонував ОСОБА_1 зустрітись та вирішити наявну заборгованість іншим шляхом. Пропозиції відповідача були неприйнятними для позивача, оскільки були вкрай невигідними, тому вона відмовилась, у відповідь на що ОСОБА_2 повідомив, що знайде інший спосіб не виконувати свої зобов`язання за шлюбним договором. 04 квітня 2023 року ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська відкрито провадження по справі №199/2048/23 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики. Вважає, що ОСОБА_2 звернувся до свого товариша ОСОБА_3 із проханням укласти фраудаторну розписку для того, щоб у ОСОБА_2 з`явився ще один кредитор, крім позивача, який після отримання позитивного рішення по справі №199/2048/23 ініціює відкриття виконавчого провадження, яке буде спрямоване на звернення стягнення на нерухоме майно, що перебуває у спільній власності зі ОСОБА_1 , що як наслідок зменшить обсяг майна ОСОБА_2 для задоволення вимог по судовим рішенням, що вже набрали законної сили та рішень, які будуть ухвалені по справах, які ще тільки розглядаються. Метою цих дій є позбавлення позивача можливості виконувати рішення щодо стягнення заборгованості по аліментним зобов`язанням. Також ОСОБА_1 зазначила, що якщо рішення по справі №199/2048/23 набере законної сили раніше, ніж рішення по справі № 932/1367/23, його виконання може бути звернено на спірну квартиру АДРЕСА_1 , що порушує законні права позивача. У зв`язку з вищевикладеним, позивач просила суд визнати недійсним договір позики, укладений 15 квітня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 19 березня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики задоволено. Визнано недійсним договір позики від 15 квітня 2019 року укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Зоц А.О., подала апеляційну скаргу, в якій не погоджується з вищезазначеним рішенням суду 1-ої інстанції та вважає, що воно винесено з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та неправильним застосуванням норм матеріального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що 27 червня 2023 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська у справі №199/2048/23 задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та стягнуто з останнього неповернуту суму позики згідно розписки від 15 квітня 2019 року у розмірі 700 000,00 грн. Рішення по справі №199/2048/23 було оскаржене ОСОБА_1 , проте апеляційною та касаційною інстанцією провадження по справі було закрито. Вказує, що відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи у якій беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Зазначає, що суд першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення взагалі не взяв до уваги обставини передання коштів ОСОБА_3 за розпискою від 15 квітня 2019 року, а також те, що дана обставина встановлена рішенням суду, яке набрало законної сили. Зауважує, що судом не встановлено фактів, які б підтверджували недобросовісні, умисні дії, вчинені з боку ОСОБА_3 , як сторони оспорюваного правочину. Також зазначає, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення не встановлено обставин, що підтверджують відсутність факту отримання коштів ОСОБА_2 за розпискою від 15 квітня 2019 року. Зазначає, що пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, яких висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Вказує, що у справі, що переглядається, позивачем не доведено взагалі жодних ознак фраудаторності оспорюваного правочину, а суд першої інстанції в рішенні зробив висновки про наявність ознак фраудаторності без належних на те підстав та дійшов помилкового висновку про наявність ознак фіктивності оскаржуваного правочину. Тобто суд першої інстанції неправильно тлумачив норми щодо фіктивності правочину, зробив висновки, які не відповідають обставинам справи. Також зазначає, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні не застосував положення ЦПК України щодо наслідків недійсності правочину. Вважає, що рішення суду першої інстанції винесено з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з чим просив рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 19 березня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі. Позивач ОСОБА_1 , в особі свого представника - адвоката Шут А.І., скористались своїм правом та подали до суду відзив на апеляційну скаргу в якому вважає, що оскаржуване рішення є законним, обґрунтованим, ухваленим на підставі всебічно з`ясованих обставин та підлягає залишенню в силі. Зазначає, що апеляційна скарга є безпідставною та неаргументованою, не містить посилань на конкретні норми законодавства, які були порушені при ухвалені рішення судом першої інстанції, не зазначено в чому полягає їх порушення, є голослівною та не підтверджується доказами, внаслідок чого підлягає залишенню без задоволення. Зазначає, що у ОСОБА_2 є можливість сплачувати аліменти, а також у нього є у власності нерухоме майно, він умисно ухиляється від виконання батьківського обов`язку та умов шлюбного договору, із метою уникнення стягнення заборгованості він уклав фіктивну та фраудаторну розписку із ОСОБА_3 . Зазначає, що наявність заборгованості, а також умислу на уникнення від сплати цієї заборгованості створюють ознаки фраудаторності договору позики від 15 квітня 2019 року. Вказує, що посилання ОСОБА_3 в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, а саме не враховано наявність рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 27 червня 2023 року у справі №199/2048/23 не відповідає дійсності, оскільки зазначене рішення враховано судом першої інстанції та відображено в оскаржуваному рішенні. Окрім цього зазначає, що апелянтом у своїй апеляційній скарзі не спростовано висновок суду щодо фактів про недобросовісні умисні дії вчинені з боку ОСОБА_3 , як сторони оспорюваного правочину. Звертає увагу, що при розгляді справи відповідачами не доведено жодними, навіть непрямими доказами, що розписка дійсно укладалась. Немає жодного доказу реальності оспорюваного договору позики, окрім тверджень відповідачів, оскільки вони діють зі спільним умислом, спрямованим на зменшення платоспроможності ОСОБА_2 . Вважає безпідставними та абсурдними аргументи викладені в апеляційній скарзі стосовно реституції, оскільки кошти від ОСОБА_3 не передавались і жодних доказів на спростування цього відповідачами не надано. Вказує, що оскаржувана розписка містить як ознаки фраудаторності так і фіктивності, і в даному випадку відсутність реального настання правових наслідків є підставою для визнання розписки недійсною. Просить суд при ухваленні рішення врахувати обставини викладені у позові, відповіді на відзив, письмових поясненнях, даному відзиву та врахувати, що позиція позивачки є обґрунтованою, обставини на які вона посилається у позові встановлені судовими рішеннями, підтверджуються належними та прямими доказами. У зв`язку з чим вважає, що рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 19 березня 2025 року є законним, ухваленим на підставі всебічно встановлених обставин, ґрунтується на реальних доказах, відповідає нормам матеріального та процесуального права, враховує висновки Верховного Суду України та підлягає залишенню в силі, а апеляційну скаргу ОСОБА_3 слід залишити без задоволення. Окрім цього додатковим рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 08 квітня 2025 року рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 19 березня 2025 року по цивільній справі №199/4703/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики доповнено, та стягнуто зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді витрат на правничу допомогу в розмірі по 9500 (дев`ять тисяч п`ятсот) грн. 00 коп. з кожного. Не погодившись з таким судовим рішенням представник ОСОБА_1 - адвокат Шут А.І. подав апеляційну скаргу, в якій не погоджується із додатковим рішенням, оскільки його ухвалено без повного з`ясування обставин, що мають значення для справи, висновки викладені у рішенні не відповідають обставинам справи, порушено норми процесуального права, не застосовано норми матеріального права. Вказує, що законодавством не передбачено обов`язкової умови визначати погодинну оплату, а при ухваленні оскаржуваного додаткового рішення від 08 квітня 2025 року суд не застосував норму матеріального права, яка підлягає застосуванню та не враховано висновки та позиції Верховного Суду щодо договірних відносин клієнта та адвоката. Зазначає, що сторони погодили, що вартість складених адвокатом позовних матеріалів, скарг, відзивів, заперечень, клопотань тощо оплачується за домовленістю в залежності від обсягу та складності відповідного процесуального документа та інстанції куди документ подається. Вказує, що відповідно до умов розрахунку та акту приймання-передачі наданих послуг від 24 березня 2025 року, позивач та адвокат погодили оплату за участь у судовому засіданні у розмірі 3 000 грн. не залежно від того чи відбулося судове засідання фактично. Вважає, що враховуючи висновки суду першої інстанції стосовно кількості судових засідань у яких адвокат Шут А.І. здійснював захист інтересів позивача, а саме десять, то вартість послуг за участь у судових засіданнях повинна складати 30 000 грн. Таким чином, вважає, що висновки викладені в оскаржуваному додатковому рішенні не відповідають обставинам справи. У зв`язку з чим, просив оскаржуване додаткове рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідачів на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 37 750,00 грн. з кожного. Представник ОСОБА_3 - адвокат Зоц А.О., також подала апеляційну скаргу, в якій не погоджується з вищезазначеним додатковім рішенням, вважає, що воно винесено з неповним з`ясуванням обставин, які мають значення для справи та неправильним застосуванням норм матеріального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що заяву про ухвалення додаткового рішення подано стороною позивача з порушенням ч.8 ст.141 ЦПК України. Зазначає, що судові дебати по справі були проведені 11 березня 2025 року, до закінчення, яких представник позивача взагалі не зазначив та не подав заяву про подання ним доказів понесення позивачем витрат на правову допомогу. Вказує, що заяву про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат з надання доказів їх понесення подано представником позивача лише 24 березня 2025 року. Зауважує, що заява позивача мала бути залишена без розгляду, як така, що подана з порушенням ч.8 ст.141 ЦПК України, а тому суд першої інстанції дійшов неправильного висновку. У зв`язку з чим, просив оскаржуване додаткове рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким заяву позивача щодо відшкодування судових витрат залишити без розгляду. Представник позивача в судовому засіданні апеляційного суду заперечував проти доводів апеляційних скарг на рішення та на додаткове рішення, та підтримав свою апеляційну скаргу на додаткове рішення. Інші учасники справи в судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку. Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга сторони відповідача на основне та на додаткове рішення суду підлягає задоволенню, а апеляційна скарга сторони позивача на додаткове рішення задоволенню не підлягає з наступних підстав. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вказаним вимогам закону. З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 18 липня 1997 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 листопада 2018 року, справа №199/5945/18. Від шлюбу сторони мають двох спільних дітей: синів ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 26 січня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Котенок Т.В та зареєстрований у реєстрі за №81. 15 квітня 2019 року ОСОБА_2 надав розписку ОСОБА_3 про отримання суми позики в розмірі 700 000,00 грн. готівкою та зобов`язався повернути позику у строк до 15 квітня 2022 року. Згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень, рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 червня 2023 року по справі №199/2048/23 задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 неповернуту суму позики згідно розписки від 15 квітня 2019 року у розмірі 700 000 грн. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року по справі №175/4362/20 частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів та додаткових витрат на утримання спільних дітей. Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати аліментів на утримання спільної дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за період з травня 2018 року по жовтень 2019 року включно, у відповідності до умов шлюбного договору від 26 січня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у розмірі 628 695,00 грн. Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти у зв`язку із навчанням ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за період 2018 року по 2020 рік у відповідності до умов шлюбного договору від 26 січня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у розмірі 139 335,56 грн. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 23 грудня 2022 року по справі №175/4362/20 у резолютивній частині вступної та резолютивної частин та повної постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року виправлено описку та правильно зазначено у четвертому абзаці розмір грошової суми та період стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості зі сплати аліментів на утримання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у відповідності до умов шлюбного договору від 26 січня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 «з травня 2018 року по листопад 2020 року включно», «у розмірі 624 635,00 грн.», замість помилкового «з травня 2018 року по жовтень 2019 року включно», «у розмірі 628 695,00 грн.». Приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Афанасьєвою Є.О. 05 квітня 2023 року на підставі виконавчого листа №175/4362/20 від 27 лютого 2023 року, виданого Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області, відкрито виконавче провадження №71487294. 06 березня 2023 року приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Афанасьєвою Є.О. на підставі виконавчого листа №175/4362/20 від 27 лютого 2023 року, виданого Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області, відкрито виконавче провадження №71200963. 09 лютого 2023 року Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська відкрито провадження по цивільній справі №932/541/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів. Також, на розгляді у Бабушкінському районному суді м. Дніпропетровська перебувала цивільна справа №932/3916/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів. Ухвалою Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 29 березня 2023 року відкрито провадження по цивільній справі №932/1367/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Судом встановлено, що 15 квітня 2019 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір позики, за яким останній надав ОСОБА_2 у борг грошові кошти в розмірі 700 000,00 грн., які той зобов`язався повернути у строк до 15 квітня 2022 року. 26 січня 2012 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , було укладено шлюбний договір, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Котенок Т.В. та зареєстрованого у реєстрі за №81. Рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 вересня 2022 року по справі 200/5839/19 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Котенок Т.В., про визнання недійсними окремих пунктів шлюбного договору. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року (з урахуванням ухвали Дніпровського апеляційного суду від 23 грудня 2022 року про виправлення описки) по справі №175/4362/20 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість зі сплати аліментів на утримання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за період з травня 2018 року по листопад 2020 року включно, у відповідності до умов шлюбного договору від 26 січня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у розмірі 624 635,00 грн. Також, судом встановлено, що в ходы розгляду справи відповідач ОСОБА_3 не виконав ухвал суду від 08 листопада 2023 року, від 26 березня 2024 року, від 23 липня 2024 року, а також вимогу експертної установи та не надав до Київської незалежної судово-експертної установи оригінал договору позики від 15 квітня 2019 року укладеного між ним та ОСОБА_2 , що в свою чергу призвело до неможливості проведення судової-технічної експертизи цього договору (експертизи давності документа). Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що доводи сторони позивача знайшли своє підтвердження під час розгляду справи та позивачем доведено обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а договір позики укладений 15 квітня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 містить ознаки як фраудаторності, так і фіктивності, оскільки покликаний на зменшення обсягу майна відповідача ОСОБА_2 у майбутньому та спрямований для уникнення ним від виконання наявних боргових зобов`язань перед позивачем ОСОБА_1 . Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступ­не. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частини перша, четверта статті 202 ЦК України). Отже, встановлення взаємопогоджених дій декількох осіб, які мають єдину мету, спрямовану на набуття, зміну або припинення певних цивільних прав чи виконання певних обов`язків, є ознаками вчинення єдиного правочину такими особами. Поведінка сторін має засвідчувати єдність їх волі до настання відповідних правових наслідків. Багатосторонні правочини можуть оформлюватися договорами у письмовій формі як єдиними письмовими документами або укладатися шляхом взаємного обміну листами (повідомленнями, телеграмами), прийняттям до виконання зобов`язань чи фактичним учиненням взаємопогоджених дій, спрямованих на набуття певних прав (виконання певних обов`язків) його сторонами. В силу приписів частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України). Щодо підстав недійсності правочину, колегія суддів зазначає, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника. Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. При кваліфікації дій як таких, що свідчать про зловживання правом, суд надає оцінку наявності негативних наслідків для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувати); правовому статусу особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та і здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). Фраудаторні правочини це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору. У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами правочину дій з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах. Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів. У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України. Як наслідок, може бути визнаний недійсним договір, спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Як зазначалося вище, відповідно до частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша підстава, наприклад, передбачена статтею 228 ЦК України. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц та у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №317/3272/16-ц, від 07.10.2020 у справі №755/17944/18, від 24.02.2021 у справі №757/33392/16, від 14.12.2022 у справі №372/437/20 та від 16.10.2024 у справі №911/3706/23. Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. Отже, існує вже сформована усталена судова практика про можливість оскарження (фраудаторного) правочину особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує правочин, якщо ця особа доведе, що власник майна уклав договір або правочин, свідомо погіршивши свій майновий стан з метою уникнення відповідальності перед кредитором. Право заперечувати дійсність оспорюваного правочину заінтересованою особою, яка не є стороною правочину, в тому числі, коли цивільно-правовий договір використовувався учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення, є чисельними, повинно бути послідовним, та з зазначенням підстав та доводів, за якими є необхідним звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства саме стосовно конкретного суб`єкта звернення. Правові підстави для визнання правочинів недійсними, як фраудаторних, можуть бути різними. У постанові від 03 липня 2019 у справі №369/11268/16-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала підхід, відповідно до якого допускається кваліфікація правочину як фраудаторного у випадках: фіктивних правочинів (стаття 234 ЦК України); порушення принципу добросовісності та зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); правочину, який порушує публічний порядок (частина перша та друга статті 228 ЦК України). Водночас критеріями, для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Саме ці питання і є вирішальними та необхідними для з`ясування при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності договору з настанням відповідних наслідків, адже це свідчитиме про укладення правочину внаслідок недобросовісної поведінки та зловживання цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Водночас слід враховувати, що кожен окремий критерій сам по собі не спричиняє фраудаторність, і вони повинні розглядатися комплексно, а презумпція правомірності правочину може бути спростована тільки вагомими доказами, які у своїй сукупності засвідчують шкідливість вчиненого правочину, вживання права на зло. У свою чергу, ЦПК України покладає саме на позивача обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову. Тобто, саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини. Оскаржуючи правочин з підстав його фраудаторності, позивач повинен навести вагомі докази того, що майно було відчужене, наприклад, за явно заниженою ціною, або взагалі безвідплатно, тобто що відчужувач не набув у зв`язку з таким продажем майнових благ. Разом з тим, кредитор не може вимагати від боржника, щоб останній з моменту виникнення будь-якої заборгованості чи потенційного спору щодо зобов`язання до вирішення такого спору утримувався від здійснення будь-якої діяльності та пов`язаних з цим операцій, адже таке становитиме надмірне та непропорційне втручання в майнові права боржника. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16 жовтня 2024 у справі № 911/3706/23, ухваленої у подібних правовідносинах. Звертаючись до суду, ОСОБА_1 мотивувала позов тим, що ОСОБА_2 , знаючи про невиконане зобов`язання зі сплати заборгованості за аліментними зобов`язаннями на користь позивача та за відсутності будь-якого іншого майна, на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення цієї заборгованості, уклав фіктивну та фраудаторну розписку із ОСОБА_3 , задля зменшення своєї ( ОСОБА_2 ) платоспроможності. У відповідності до ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Так, ст.1046 ЦК України чітко передбачені істотні умови договору позики: він є публічним, іменним, реальним, платним. Згідно ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 24.01.2024 у справі №686/18121/21 (провадження №61-14050св23), від 19.05.2021 у справі №128/891/20-ц (провадження №61-4560св21) та інші). Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (постанова Верховного Суду від 19.05.2021 у справі №128/891/20-ц). За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Як встановлено судом, рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 27 червня 2023 року по справі №199/2048/23 задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 неповернуту суму позики згідно розписки від 15 квітня 2019 року у розмірі 700 000 грн. На дане рішення позивачем по справі ОСОБА_1 було подано апеляційну скаргу. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27.09.2023р. апеляційне провадження було закрите. Ухвалою суду касаційної інстанції від 02.11.2023р. відмовлено у відкритті провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 . Тобто рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики набуло законної сили. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень. Суд першої інстанції у справі, що переглядається, на порушення статті 82 ЦПК України не взяв до уваги рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 27 червня 2023 року по справі №199/2048/23, де предметом дослідження був спірний договір позики від 15 квітня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та не врахував преюдиційний характер цього судового рішення. Отже, оскільки обставини, встановлені ним не доказуються при розгляді даної справи, у якій беруть участь ті самі особи, щодо яких встановлені ці обставини, тому суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог і визнання спірного договору недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Враховуючи те, що рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 27 червня 2023 року по справі №199/2048/23, яке набрало законної сили, фактично встановлено факт укладення спірного договору, не виконання якого потягло відповідні реальні наслідки для ОСОБА_2 , і дане рішення має преюдиційне значення при перегляді даної справи, а також те, що об`єм наданих суду на підтвердження позовних вимог доказів не спростовує зазначеного рішення суду, то в задоволенні вимог про визнання договору недійсним слід відмовити. Таким чином, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до п.п.3 та 4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Щодо оскарження додаткового рішення колегія суддів зазначає наступне. Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №904/8884/21 (провадження №12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі №925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі №910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі №911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки колегія судів дійшла висновку про необхідність скасування рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 19 березня 2025 року у цій справі, то додаткове рішення Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також належить скасувати. Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Зоц Анастасії Олексіївни, на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 19 березня 2025 року - задовольнити. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 19 березня 2025 року та додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 08 квітня 2025 року скасувати. У задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики відмовити. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 08 квітня 2025 року залишити без задоволення. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: Повний текст постанови складено 30.07.2025 року Головуючий суддя О.В. Агєєв