Постанова 4813 № 492/834/24

Номер провадження: 22-ц/813/3877/25 Справа № 492/834/24 Головуючий у першій інстанції Черевата В. І. Доповідач Лозко Ю. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10.06.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Лозко Ю.П. суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В., за участю секретаря судового засідання Пересипка Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Арцизького районного суду Одеської області від 16 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа виконавчий комітет Татарбунарської міської ради, що виступає як орган опіки та піклування про позбавлення батьківських прав, встановив: У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним вище позовом, у якому просила позбавити батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відносно дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Позов обґрунтований тим, що сторони з 06.10.2012 року по 03.06.2017 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Від цього шлюбу у них народилося троє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . На підставі виконавчого листа Татарбунарьского районного суду Одеської області від 10.06.2017 року з ОСОБА_2 стягуються аліменти на утримання дітей в розмірі 700 гривень на кожну дитину щомісячно в загальній сумі 2100 гривень, але не менше 50% прожиткового мінімуму на кожну дитину відповідного віку. Аліменти за виконавчим листом ОСОБА_2 не сплачує, та має заборгованість, не приділяє увагу дітям, не спілкується з ними, не цікавиться їх долею та навчанням, не бачив їх та навіть не телефонував їм. Зазначені вище обставини свідчать про невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом. Заочним рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 16 грудня 2024 року відмовлено у задоволенні вказаного вище позову ОСОБА_1 . У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на обставини, якими обґрунтовано позов, яким на переконання скаржниці судом першої інстанції не надано належної правової оцінки, просить скасувати рішення та ухвалити судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Скаржниця зауважує про неврахування судом першої інстанції інтересів дітей та ухваленні судового рішення на користь відповідача. 09.06.2025 року ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Давиденко К.В., звернулась до суду із заявою про розгляд справи без її участі. Відповідач та третя особа, що бере участь у справі до судового засідання не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, що відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідача, пояснення скаржника та його представника за доводами апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення суду відповідає вказаним вимогам. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не надано доказів умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення його батьківських прав, тобто не доведено підстав позову. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, до якого суд дійшов з додержанням вимог матеріального закону, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин та у відповідності норм процесуального права, з огляду на таке. Згідно з частиною третьою статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України "Про охорону дитинства"). Відповідно до частини сьомої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Згідно зі статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Відповідно до частин першої-четвертої статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину. Згідно з частиною першою статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, вказаною нормою визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 як на підставу для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав посилалася на те, що останній має заборгованість зі сплати аліментів, не приділяє дітям увагу, не спілкується з ними, не цікавиться їх долею та навчанням, не бачив їх та навіть не телефонував їм. Отже правовою підставою для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітніх дітей, визначає пункт 2 частини першої статті 164 СК України. Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини у рішенні від 07 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" (заява №31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини. При вирішенні такої категорії спорів суди повинні мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особистості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків (див. постанови Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі №686/16892/20, від 11 вересня 2020 року у справі №357/12295/18, від 29 квітня 2020 року у справі №522/10703/18, від 13 квітня 2020 року у справі №760/468/18, від 11 березня 2020 року у справі №638/16622/17, від 06 вересня 2023 року у справі №545/560/21). Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц, Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі №180/1954/19, від 13 листопада 2020 року у справі №760/6835/18, від 09 листопада 2020 року у справі №753/9433/17, від 02 листопада 2020 року у справі №552/2947/19, від 24 квітня 2019 року у справі №300/908/17, від 12 вересня 2023 року у справі №213/2822/21. Судова практика у цій категорії справ є сталою і відмінність цієї справи, що перебуває на апеляційному перегляді стосується лише фактичних обставин справи й доказування. Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про необґрунтованість наданого органом опіки та піклування ВК Татарбунарської міської ради, з викладених у оскаржуваному рішенні підстав. Так, як слушно зазначено судом першої інстанції, вказаний висновок органу опіки та піклування не мотивований, а його зміст про доцільність позбавлення батьківських прав відповідача, є поверхневим, без наведення підстав та аргументів, які б вказували на доцільність застосування такого крайнього заходу. У висновку не наведено даних, які об`єктивно характеризують відповідача ОСОБА_2 як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, не з`ясовані та не встановлені фактичні обставини ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання дітей та можливі причини такого ухилення. Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" №2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2).Порушень судом норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення судом справи, колегією суддів не встановлено. Отже колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав. При цьому, зважаючи на мотивувальну частину оскаржуваного рішення суду, колегія суддів вважає безпідставними посилання скаржниці на неврахування судом першої інстанції інтересів дітей. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції за встановлених у справі обставин дійшов вірного висновку про те, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено, зокрема позивачкою не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували свідому та винну поведінку відповідача щодо не виконання своїх батьківських обов`язків відносно неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Колегія суддів також враховує, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відповідач є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дітей, а тому розрив з батьком сімейних відносин не відповідає інтересам дітей. Скаржницею не наведено обґрунтованих підстав щодо неприйняття до уваги висновку органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, не убачає таких і колегія суддів. При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 30). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04). Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб`єктивного тлумачення скаржницею норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи. Підсумовуючи наведене вище, колегія суддів вважає вірним та обґрунтованим висновок суду про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав, наведених в оскаржуваному рішенні. Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення судом справи. За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду, з мотивів наведених у скарзі. У відповідності ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Арцизького районного суду Одеської області від 16 грудня 2024 року залишити без змін. Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту. Повний текст постанови складено 13 червня 2025 року. Головуючий Ю.П. Лозко Судді: В.В. Кострицький М.В. Назарова