Постанова 4807 № 317/3450/24

Дата документу 15.07.2025 Справа № 317/3450/24 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЄУН 317/3450/24 Головуючий у І інстанції: Каряка Д.О. Провадження № 22-ц/807/1183/25 Суддя-доповідач: Поляков О.З. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2025 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого: Полякова О.З., суддів: Кухаря С.В., Кочеткової І.В., секретар: Бєлова А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника адвоката Москаленко Юлії Володимирівни на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 07 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 в особі представника адвоката Москаленко Юлії Володимирівни до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташова Тамара Михайлівна, Товариство з обмеженою відповідальністю «Насінницька компанія «Козацький край», про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння,- В С Т А Н О В И Л А: У червні 2024 року ОСОБА_1 в особі представника адвоката Москаленко Ю.В. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташова Т.М., ТОВ «Насінницька компанія «Козацький край», про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 03.09.2012 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу № 884, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою А.С., було придбано земельну ділянку, що розташована на території Сонячної сільської ради за межами населеного пункту (Запорізька область, Запорізький район) площею 2,0000 гектарів, кадастровий номер земельної ділянки 2322188800:07:002:0031, цільове призначення: для ведення особистого селянського господарства. У відповідності до умов укладеного договору, ОСОБА_1 у повному обсязі розрахувався з ОСОБА_3 за придбану земельну ділянку під час підписання договору. Наприкінці листопада 2023 року ОСОБА_1 стало відомо, що право власності на земельну ділянку, яка ним була придбана у ОСОБА_3 , зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 2329 від 13.09.2018, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т.М., що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. Позивач зазначав, що не зареєстрував своє право власності на зазначену земельну ділянку. З метою реалізації цього права ОСОБА_1 звернувся до адвоката Москаленко Ю.В., а з інформаційної довідки, отриманої адвокатом Москаленко Ю.В., йому стало відомо, що право власності на придбану земельну ділянку зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 2329 від 13.09.2018, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т.М. Позивач не знайомий з ОСОБА_2 та будь-яких правочинів з ним ніколи не укладав, а також жодних правочинів з третіми особами щодо земельної ділянки з кадастровим номером 2322188800:07:002:0031. У цьому випадку земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею без прийняття ним відповідного рішення, а тому, на думку позивача, наявні законні підстави для її витребування від ОСОБА_2 на його користь. Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Москаленко Ю.В. просив суд витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,0000 гектарів, кадастровий номер земельної ділянки: 2322188800:07:002:0031, що розташована на території Сонячної сільської ради за межами населеного пункту (Запорізька область, Запорізький район), цільове призначення: для ведення особистого селянського господарства. Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 07 квітня 2025 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Москаленко Ю.В. через підсистему «Електронний суд» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 07 квітня 2025 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування апеляційної скарги, повторюючи доводи позовної заяви, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Москаленко Ю.В. зазначає, що під час ухвалення оскаржуваного рішення суд першої інстанції не врахував, що до 2013 року функціонував електронний Реєстр прав власності, який є архівною складовою частиною Реєстру речових прав на нерухоме майно. Також до архівної складової ДРПНМ відносився Єдиний реєстр заборон відчуження нерухомого майна та Державний реєстр іпотек. Починаючи з 01.01.2013 почав діяти Реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, в якому були відсутні відомості про власника оскаржуваної земельної ділянки. Оскільки, станом на 01.01.2013, так і станом на 13.09.2018 ОСОБА_3 фактично перестав бути власником оскаржуваної земельної ділянки у зв`язку з укладенням з позивачем договору купівлі-продажу № 884, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою А.С., були відсутні підстави для внесення до Реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень відомостей про право власності ОСОБА_3 на цю земельну ділянку. З долучених до позову матеріалів нотаріальної справи щодо придбання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2,0000 гектарів, кадастровий номер земельної ділянки 2322188800:07:002:0031 на підставі договору купівлі-продажу № 2329 від 13.09.2018 вбачається, що ОСОБА_3 повторно здійснив відчуження зазначеної земельної ділянки на користь ОСОБА_4 . При цьому право власності на зазначену земельну ділянку перед укладенням договору купівлі-продажу з ОСОБА_4 було зареєстроване за ОСОБА_3 на підставі архівної копії нібито втраченого державного акту на право власності на земельну ділянку серія та номер ЯК № 601467, виданого 18.03.2010 відділом Держкомзему у Запорізькому районі Запорізької області (далі - акт), яка була видана представнику ОСОБА_3 Міськрайонним управлінням у Запорізькому районі та м. Запоріжжі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області 30.08.2018. З наведеного можна дійти висновку, що земельна ділянка з кадастровим номером 2322188800:07:002:0031 незаконно та поза волею позивача вибула з його володіння. Також судом не враховано, що після укладення 03.09.2012 договору купівлі-продажу № 884, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою А.С., державний акт на право власності на земельну ділянку серія та номер ЯК № 601467 від 18.03.2010 був переданий ОСОБА_3 позивачу. Одночасно з посвідченням договору купівлі-продажу № 884 від 03.09.2012 нотаріусом зроблено відмітку з реквізитами укладеного договору на акті. Після цього, 23.11.2012 інформацію про земельну ділянку зареєстровано в Поземельній книзі за реєстровим № 2322188800070020031:301, про що також зроблено відмітку на акті за підписом заступника начальника відділу Держкомзему у Запорізькому районі Запорізької області. Зазначений акт та договір купівлі-продажу № 884 від 03.09.2012 знаходяться у позивача. В оскаржуваному рішенні суд не надав оцінку змісту п. 8 договору купівлі-продажу № 2329 від 13.09.2018, в якому зазначено, що земельна ділянка до моменту укладення договору нікому іншому не продана, що не відповідає дійсності. Навіть відсутність зареєстрованого за позивачем права власності на земельну ділянку не спростовує дійсності та чинності договору купівлі-продажу № 884, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою А.С. 03.09.2012. Також позивач зазначав, що суд не надав правової оцінки доказам сплати ним земельного податку, а також тій обставині, що ні законодавством, яке діяло на момент укладення позивачем договору купівлі-продажу, ні нормами законодавства чинного на теперішній час не встановлений строк, протягом якого особа, яка придбала нерухоме майно, зобов`язана здійснити за собою державну реєстрацію права власності на це майно. Він мав намір, але не вчиняв дій для реєстрації за собою права власності на придбану земельну ділянку. Проте, вважає, що відсутність таких дій з його боку не свідчить про наявність у будь-яких третіх осіб права безпідставно здійснювати за собою реєстрацію права власності на придбану позивачем земельну ділянку. У своєму відзиві ОСОБА_2 заперечує проти доводів апеляційної скарги, посилаючись на їх необґрунтованість та безпідставність. Просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржуване рішення без змін. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Москаленко Ю.В. наполягала на задоволенні апеляційної скарги, скасуванні оскаржуваного рішення та задоволенні позову. ОСОБА_2 та його представник адвокат Марковський М.С. заперечували проти задоволення апеляційної скарги, оскаржуване рішення просили залишити без змін. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 не набув права власності на спірне нерухоме майно, так як перехід права не був оформлений у встановленому законом порядку, то у нього відсутнє право, яке підлягає захисту в порядку, визначеному ст. 387 ЦК України. Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що на підставі договору купівлі продажу № 884, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою А.С., укладеного 03.09.2012 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_1 придбав земельну ділянку, що розташована на території Сонячної сільської ради за межами населеного пункту, Запорізького району, Запорізької області, площею 2,0000 гектарів, кадастровий номер земельної ділянки 2322188800:07:002:0031, цільове призначення: для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується копією вказаного договору та витягом з Державного реєстру правочинів, які знаходяться в матеріалах справи (а.с.8,9). За умовами укладеного договору, ОСОБА_1 в повному обсязі розрахувався з ОСОБА_3 за придбану земельну ділянку під час підписання договору, про що зазначено у пункті 4 вказаного Договору купівлі-продажу. Зі змісту пункту 2 вищезазначеного Договору купівлі-продажу вбачається таке: ця земельна ділянка належить Продавцю на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 601467, виданого на підставі Розпорядження Запорізької районної державної адміністрації №530 від 11.03.2010 р., що підтверджується Витягом з Поземельної книги про земельну ділянку №ВТ-002200008142012 від 07.08.2012 р., виданим відділом Держкомзему у Запорізькому районі Запорізької області. Акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011026000242 від 18.03.2010 р., кадастровий номер земельної ділянки: 2322188800:07:002:0031. При цьому сам позивач не заперечував того факту, що він не зареєстрував свого права власності на зазначену земельну ділянку в установленому законом порядку. На підставі договору купівлі-продажу від 13.09.2018, укладеного з однієї сторони: ОСОБА_5 , діючого від імені ОСОБА_3 та другої сторони: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зобов`язується передати належну йому на праві приватної власності, а ОСОБА_2 зобов`язується прийняти у власність земельну ділянку загальною площею 2,0000 гектара, розташовану на території Сонячної сільської ради, Запорізького району Запорізької області (а.с.37-38, 84-87). Зі змісту пункту 2 Договору купівлі-продажу від 13.09.2018 вбачається, що право власності на вищезазначену земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.09.2018 державним реєстратором Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області Лагно М.Ю., номер запису про право власності: 27777377, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер витягу: 136643229, виданим державним реєстратором Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області Лагно М.Ю., 05.09.2018 р., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1636777623221, та Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку: № НВ-2304475672018 від 25.07.2018 р., виданим державним кадастровим реєстратором Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області Кузнєцовим Д.С. Кадастровий номер земельної ділянки: 232218800:07:002:0031 (а.с.84). Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13.09.2018, індексний номер: 137693842, за заявою ОСОБА_2 від 13.09.2018, рішенням Державного реєстратора: приватного нотаріуса Запорізького районного нотаріального округу Карташової Т.М., індексний номер: 42995746 від 13.09.2018 , на підставі договору купівлі-продажу, серії на номер: 2329, за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку площею 2 га., кадастровий номер: 232218800:07:002:0031, з цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства, розташовану за адресою: Запорізька обл., Запорізький р-н, Сонячна сільрада (а.с.88). ОСОБА_2 , як добросовісний набувач, одразу приступив до виконання прав та обов`язків власника земельної ділянки, серед іншого між відповідачем ОСОБА_2 та ТОВ «Нассіницька компанія «Козацький край» 01.10.2018 р. укладено договір оренди земельної ділянки № НОМЕР_1 , відносно спірної земельної ділянки з кадастровим номером: 2322188800:07:002:0031, який зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підтверджується відповідним витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, індексний номер: індексний номер 151420451 від 28.12.2018 р. (а.с.89). Відповідно до п.п.1, 4 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; інші юридичні факти. Главою 29 ЦК України визначено такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов). ЦК України передбачені засади захисту права власності, зокрема право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України) та від добросовісного набувача (стаття 388 ЦК України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК). Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК). Частиною 4 ст. 203 ЦК Українивстановлено, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. За змістом ч. 1, ч. 2 ст. 626 ЦК України Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов`язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов`язку щодо першої сторони. Частиною 1 ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до ч. 1 ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. За змістом ч. 3, 4 ст. 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Суд першої інстанції слушно звернув увагу на те, що згідно з пунктом 17 Договору купівлі-продажу, укладеного 03.09.2012 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , право власності на земельну ділянку виникає у Покупця після підписання цього Договору та державної реєстрації прав на земельну ділянку. Стаття 210 ЦК Українипередбачає державну реєстрацію правочинів у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК Україниправо власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За змістом частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»визначає, що державна реєстрація права власності проводиться на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; 2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів; 5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката; 6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката; 7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном; 8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року; 9) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди; 11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об`єкта нерухомого майна релігійній організації; 13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність; 14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно, та інших речових прав проводиться в тому числі на підставі інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно. Таким чином, на об`єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК Українивиникає в момент державної реєстрації, порядок здійснення якої визначений ст. 182 ЦК України, а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін. Законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов`язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів. Відповідно до ч. 1, 4 ст. 374 ЦК України суб`єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Права та обов`язки суб`єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом. Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону. Підставами виникнення і припинення прав на земельні ділянки, як і прав на інші об`єкти нерухомого майна, розташовані на них, є передбачені законом юридичні факти, що підтверджуються відповідними документами. Згідно з ч. 1 ст. 125 ЗК України (у редакції, чинній на час укладання договору купівлі-продажу (03.09.2012), право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власно та чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Відповідно до статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень - єдина державна інформаційна система, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обмеження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна. Згідно з частиною першою статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом. Зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна (частина сьома статті 3 Закону № 1952-IV). За приписами пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме право власності на нерухоме майно. З аналізу норм права вбачається, що для одержання у власність земельної ділянки у 2012 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору купівлі-продажу, для виникнення такого права покупець повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Крім того, на час укладення договору купівлі-продажу (03 вересня 2012 року) чинним був Закон № 1952-IV, який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Тому, правильним є висновок місцевого суду, що ОСОБА_1 , який не здійснив державної реєстрації права на нерухоме майно, не був наділений правами власника на розпорядження цим майном. У той час як стаття 126 ЗК України у редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу (03.09.2012), передбачала, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Крім того, з 01 січня 2013 року право власності на земельну ділянку посвідчувалося на загальних засадах посвідчення права власності на об`єкти нерухомого майна, тобто свідоцтвом про право власності, що видавав державний реєстратор прав з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння. Отже, врахувавши, що ОСОБА_1 , отримавши спірну земельну ділянку згідно з договором купівлі-продажу від 03 вересня 2012 року, та державний акт, не зареєстрував своє речове право, суд першої інстанції слушно зауважив, що твердження позивача про те, що йому стало відомо пре те, що право власності на придбану ним земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2 наприкінці 2023 року, зводяться до припущень, оскільки з моменту оформлення ним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки 03.09.2012 і до 13.09.2018 із заявою про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку позивач не звертався, тобто на час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13.09.2018 позивач не набув права власності на земельну ділянку, бо власником земельної ділянки загальною площею 2,0000 га, розташованої на території Сонячної сільської ради, Запорізького району Запорізької області у Державному реєстрі значився ОСОБА_3 . Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦКУкраїни). Ураховуючи, що відповідно до ст. 328 ЦК Українинабуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному ст. 392 ЦК України. Отже, оскільки позивач ОСОБА_1 не набув право власності на спірне нерухоме майно, так як перехід права не був оформлений у встановленому законом порядку, то у нього відсутнє право, яке підлягає захисту в порядку, визначеному ст. 387 ЦК України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Плати Верховного суду від 13.11.2019 р. у справі ЄУН № 755/9215/15-ц. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування. Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. З огляду на вищевикладене, колегія суддів доходить висновку про те, що витребування земельної ділянки з володіння ОСОБА_2 , який є її добросовісним набувачем,буде необґрунтованим, а втручання держави у його право власності не буде виправданим. Колегія суддів наголошує, що відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Позивач не надав суду належних доказів на підтвердження його наміру, а також вжиття ним будь-яких заходів для проведення реєстрації свого речового права на спірну земельну ділянку, не надано жодних доказів на підтвердження відсутності можливості проведення такої реєстрації, починаючи з моменту укладення позивачем договору купівлі-продажу (03.09.2012). Крім того, апеляційний суд наголошує на тому, що ОСОБА_3 , який за твердженням ОСОБА_1 і порушив його право, здійснивши продаж спірної земельної ділянки іншій особі через вісім років після вчинення первісного договору, зазначений позивачем третьою особою у цій справі, однак вимог про визнання недійсної такої угоди позивач не заявив, та і процесуальний статус відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору відрізняється за обсягом прав та обов`язків. Правове становище третіх осіб у процесі посідають особи, які мають юридичний інтерес до справи, але інтерес, який не є рівноцінним інтересам сторін (позивача чи відповідача). Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, зумовлений перш за все необхідністю забезпечити можливість здійснення відповідними суб`єктами права регресу (Постанова Верховного суду від 18 серпня 2021 року у справі №572/3632/15). Таким чином, апеляційний суд перевірив доводи апеляційної скарги та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доводи апеляційної скарги щодо виклику свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 колегія суддів не приймає, оскільки вказані особи були допитані судом першої інстанції під час розгляду справи, їх свідчення проаналізовані, їм надана правильна правова оцінка, з якою погоджується й апеляційний суд. Отже, вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права і зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, яким було надано вичерпну правову оцінку під час розгляду справи в суді першої інстанції. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується апеляційний суд, висновки місцевого суду є достатньо аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Москаленко Юлії Володимирівни слід залишити без задоволення, а рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 07 квітня 2025 року без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Москаленко Юлії Володимирівни залишити без задоволення. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 07 квітня 2025 року в цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 23 липня 2025 року. Головуючий: Судді: