Постанова 4824 № 372/4226/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №372/4226/24 Головуючий у І інстанції - Висоцька Г.В. апеляційне провадження №22-ц/824/9969/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Миголь А.А., розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2025 року у справі за позовом керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про усунення перешкод у користуванні майном шляхом повернення земельної ділянки,- установив: У липні 2024 року керівник Обухівської окружної прокуратури Київської області звернувся до Обухівського районного суду Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про усунення перешкод у користуванні майном шляхом повернення земельної ділянки. В обґрунтування вимог позову зазначив, що рішенням Григорівської сільської ради Обухівського району Київської області №7 від 17 травня 2004 року ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,25 га (земельна ділянка з кадастровим номером 3223182000:07:001:0011). ОСОБА_1 залишається власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223182000:07:001:0011 і на даний час, що підтверджується інформацією Головного управління Держгеокадастру у м.Києві та Київській області та відомостями Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельні ділянки. Перевіркою законності набуття земельної ділянки Григорівської сільської тали Обухівського району Київської області з кадастровим номером 5225182000:07:001:0011 установлено, що її відведено за рахунок земель лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду. Факт віднесення спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування 1993, 2003 та 2014 років, в тому числі проектами організації та розвитку лісового господарства виробничої частини державного лісогосподарського об`єднання Київліс» та ДП «Київське лісове господарство», таксаційними описами, планами лісонасаджень, протоколами лісовпорядних нарад. Розташування спірної земельної ділянки з кадастровими номерами 322318000:07:001:0011, яка перебуває у власності ОСОБА_1 у межах кварталу 68 Обухівського лісництва та ландшафтного заказника місцевого значення «Пролісок», за чинним законодавством, свідчить про її віднесення до земель лісогосподарського призначення і природно-заповідного фонду, що унеможливлює перебування даної ділянки у приватній власності. Просив суд, усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою природно-заповідного фонду та лісогосподарського призначення шляхом скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером 3223182000:07:001:0011; повернення такої земельної ділянки на користь держави з незаконного володіння ОСОБА_1 з одночасними припиненням права власності останньої на земельну ділянку. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2025 року у задоволенні зазначеного вище позову відмовлено. Перший заступник керівника Київської обласної прокуратури, не погоджуючись зі вказаними судовими рішеннями першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції помилково вважав, що прокурором було обрано невірний спосіб захисту порушеного права. Зазначив, що на даний час спірна земельна ділянка у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстрована за ОСОБА_1 , як наслідок Київська обласна державна адміністрація позбавлена можливості користуватись і розпоряджатись нею. Записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права приватної власності на об`єкти з обмеженою оборотоздатністю за особою, яка протиправно їх набула, можуть бути перешкодою у реалізації територіальною громадою речових прав на зазначені об`єкті. Вказує, що позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматись від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки, яка має закріплений у законодавстві статус обмежено обороноздатної. Спірна земельна ділянка не підпадає під ознаки жодного із виключень, встановлених ст. 56 Земельного кодексу України та ст. 12 Лісового кодексу України, які передбачають можливість набуття у приватну власність земель лісогосподарського призначення. Будь-які рішення що їх вилучення та зміни їх цільового призначення уповноваженими органами не приймались. Зазначає, шо негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, допоки існують правовідносини та правопорушення. З урахуванням вищевикладеного, зайняття спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення з порушенням норм Земельного кодексу України треба розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння, порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця земельної ділянки. Оскільки обставини справи безумовно вказують на неможливість виникнення у громадянина права власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення, яка перебуває у постійному користуванні спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства та воля на відчуження якої державою в особі її органів не виявлялась, позивач, обираючи належний спосіб захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, дійшов висновку про необхідність пред`явлення негаторного позову. Одночасно зауважує, що згідно з принципом jura novit curia «суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. Натомість, відмовляючи у задоволенні позову з підстав обрання неефективного способу захисту інтересів держави суд першої інстанції самоусунувся від дотримання вказаного принципу, проігнорувавши необхідність вибору і застосування до спірних правовідносин відповідних норм права. Водночас судом не враховано правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, наведених у постанові Верховного Суду від 16.02.2022 по справі № 363/669/17. Просив суд, скасувати рішенням Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2025 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_1 подала відзив, в обґрунтування якого зазначила, що відповідними державними органами у законний спосіб виділено земельну ділянку, погоджено факт надання у приватну власність та внесено до кадастрової карти України. Грігорівською сільською радою Обухівського району Київської області, як органом місцевого самоврядування, в межах своїх повноважень та у відповідності до існуючого законодавства станом на 2004 рік згідно вимог ст.ст. 16,118, ч.1 ст.122, ч.5 ст.149 ЗК України виділена їй спірна земельна ділянка з числа земель, які перебувають у постійному користуванні в межах села районного значення для всіх потреб. При цьому, земельна ділянка кадастровий номер 3223182000:07:001:0011 на момент вибуття з Державного володіння за згодою Обухівської районної адміністрацією не належала до об`єктів територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких територій згідно ЦПК ст. 388 ч. 3 абз.

9. За таких обставин, вона, отримавши у приватну власність ділянку кадастровий номер 3223182000:07:001:0011, набула статусу добросовісного власника земельної ділянки, а отже згідно вимог ст.388 ЦК України «Держава, територіальна громада не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років. Позовною заявою прокурор створює правовий колапс, оскільки негаторний позов подається власником земельної ділянки(на час подання позову Державним актом спірна ділянка передана у їй приватну власність - власнику приватизованої земельної ділянки), а за умови припущення часткового накладання законодавством не передбачено лишити права власності на решту частини земельної ділянки, яка не накладається. За такої ситуації відсутні будь-які умови пред`явлення негаторного позову, у зв`язку з тим, що законним власником земельної ділянки є вона, наявна державна реєстрація права власності на земельну ділянку за нею в Державному земельному кадастрі, у неї відсутня протиправна поведінка, у зв`язку з чим відсутня її тривалість. Отже, за наявності у прокурора точних розмірів та конфігурації тієї частини спірної ділянки, яка ніби то накладається, пред`явлення позову мало би бути про часткове витребування земельної ділянки, при цьому, не порушити її право на іншу частину спірної земельної ділянки не охопленою землями Проліску. Просила суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2025 року залишити без змін. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Григорівської сільської ради Обухівського району Київської області №7 від 17 травня 2004 року ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,25 га (земельна ділянка з кадастровим номером 3223182000:07:001:0011). ОСОБА_1 залишається власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223182000:07:001:0011 і на даний час, що підтверджується інформацією Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області та відомостями Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельні ділянки. При цьому, ОСОБА_1 відомості про реєстрацію речового права на належну їй земельну ділянку із зазначеним вище кадастровим номером до Реєстру речових прав на нерухоме майно не вносила, що підтверджується актуальними відомостями з вказаного Реєстру. Так, за інформаціями ДП «Київське лісове господарство» від 10 листопада 2022 року №02-627, Філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 12 квітня 2024 року №02-216, земельна ділянка з кадастровим номером 3223182000:07:001:0011, яка розташована в адміністративних межах Григорівської сільської ради Обухівського району Київської області, згідно з планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування 1993, 2003, 2014 років, накладається на землі лісогосподарського призначення державного лісового фонду Філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» (раніше ДП «Київське лісове господарство») та ландшафтний заказник місцевого значення «Пролісок» (Обухівське лісництво: кв. 68 виділ № 1, Планшет №13 лісовпорядкування 2014 (складений на основі матеріалів лісовпорядкування 2003 року), Планшет № 8 лісовпорядкування 2003 (складений на основі геоданних землевпорядкування 1990-1991 років та матеріалів лісовпорядкування 1993 року), плану лісонасаджень 2014 року, проекту організації та розвитку лісового господарства (з таксаційними описами, відомостями поквартальних підсумків) за 2015 рік, планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 2014 року). Категорія лісів: ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення, Заказники. Філія «Київське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України», в тому числі і Державне підприємство «Київське лісове господарство» Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, не надавали - жодних погоджень на вилучення, чи зміну цільового призначення вищевказаної земельної ділянки державного лісового фонду. Таким чином, ОСОБА_1 отримано у власність земельну ділянку лісогосподарського призначення без згоди землекористувача, всупереч вимогам ч. 5 ст. 116, ч. ч. 1, 2 ст. 149 Земельного кодексу України. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3223182000:07:001:0011 станом на 17 травня 2004 рік - день виникнення права власності на неї на підставі рішення органу місцевого самоврядування не належала до земель природно-заповідного фонду у виді ландшафтного заказника місцевого значення «Пролісок», так як рішення про його створення прийнято у 2009 році. Отже, відповідач не повинен нести тягар ризику втрати власності на підставі події, яка виникла через 5 років після виникнення в нього права власності. В цьому випадку держава на момент визнання вказаної земельної ділянки природно-заповідним фондом повинна б була передбачити процедуру відшкодування шкоди в разі вилучення спірної земельної ділянки на користь інтересів держави. Крім того, суд першої інстанції погодився із позицією прокурора, що розташування спірної земельної ділянки з кадастровим номером 322318000:07:001:0011, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , у межах кварталу 68 Обухівського лісництва за чинним законодавством, свідчить про її віднесення до земель лісогосподарського призначення. Проте, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем обрано не вірний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові, оскільки у вказаній справі при доведенні факту належності спірної земельної ділянки до категорії земель лісового фонду належним способом захисту може стати виключно пред`явлення позову про часткове витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, тобто віндикаційний позов. Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України). Відповідно до ст. 48 ЦПК України, сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, тоді як установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15-ц (п. 31), від 27 березня 2019 року у справі №520/17304/15-ц (п. 63), від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (п. 71)). Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року в справі №922/1830/19 (провадження №12-91гс20), викладено правовий висновок, згідно якого, в разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч.ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України). Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в ч. 3 ст. 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою ст. 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом (правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 22 серпня 2018 року в справі № 925/1265/16). Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі №48/340 (провадження №12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року в справі №923/876/16. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності повторного звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження №12-204гс19), від 27 жовтня 2021 року в справі №127/6686/21, провадження №61-12983св21). Вирішуючи питання про ефективність обраного прокурором способу захисту цивільного права, суд першої інстанції встановив, що у справі, яка розглядається, позивач просив, зокрема, усунути перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення шляхом повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки. Статтею 319 Цивільного кодексу України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК України). Статтею 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Отже, серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння. Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц. Тобто, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування у цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є саме забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Згідно правового висновку Великої палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, у разі якщо перехід права володіння на земельну ділянку є неможливим в силу закону, в такому випадку зайняття спірних земельних ділянок слід розглядати як не пов`язане з позбавлення володіння порушення права власності держави, у зв`язку з цим таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. Водночас, згідно частини 1 та 2 ст.84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відповідно до закону. Статтею 56 Земельного кодексу України встановлено, що землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. В силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою. Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в п. 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в п.89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння. Таким чином, належним способом захисту порушеного права власності в даному випадку є віндикаційний позов до кінцевого набувача. У разі задоволення вимог про витребування земельної ділянки (а не усунення власнику перешкод у здійснення права власності, як помилково визначив прокурор) на користь власника, спірні земельні ділянки лісового фонду підлягають поверненню у володіння особі, яка стверджує про порушення своїх прав. Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у подібних справах (постанови від 10 січня 2024 року у справі №707/2475/22, від 24 січня 2024 року у справі №707/2465/22, від 26 січня 2024 року у справі №707/2452/22). Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76). Ураховуючи викладене, заявлені в цій справі прокурором позовні вимоги про зобов`язання відповідача повернути спірну земельну ділянку у відання держави в особі Київської обласної державної адміністрації - є неефективним способом захисту у спірних правовідносинах. У цьому контексті колегія суддів також зауважує, що витребування земельних ділянок у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, а також пропорційності втручання у його право власності у відповідності до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також дотримання позовної давності. Наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Відтак, під час апеляційного перегляду не знайшли свого підтвердження та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення, неправильне застосування норм матеріального права, порушення принципу пропорційності при здійсненні правосуддя, ігнорування судом першої інстанції легітимного очікування позивача та обставин справи, які мали важливе значення для оцінки дій позивача, порушення норм процесуального права, необхідність обмеження застосування судом принципу jura novit curia, упереджене ставлення до позивача. Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до незгоди із рішенням суду першої інстанції і переоцінки доказів та не спростовують висновків суду першої інстанції. Апеляційний суд враховує, що відмова в позові через обрання неналежного способу захисту не перешкоджає повторному зверненню до суду з вимогами, які відповідають змісту порушеного права, характеру правопорушення, та спроможні забезпечити поновлення порушеного права. Таким чином, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду. З урахуванням вищевикладеного, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.367,374,375, 381-384 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської обласної прокуратури залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 22 липня 2025 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді Т.О. Писана С.О. Журба