Постанова 4824 № 757/11842/24-ц

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 липня 2025 року м. Київ Справа № 757/11842/24-ц Провадження № 22-ц/824/7125/2025 Резолютивна частина постанови оголошена 09 липня 2025 року Повний текст постанови складено 10 липня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Стрижеуса А.М., суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І. секретаря: Желепи В.В. сторони: позивач ОСОБА_1 відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану адвокатом Кочмаруком Михайлом Вікторовичем, на рішення Печерського районного суду м. Києва віл 10 грудня 2024 року, ухваленого у складі судді Ільєвої Т.Г.,- В С Т А Н О В И В: У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння. Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 24.01.2001 року придбав квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , однак дану квартиру було відчужено на підставі довіреності, якою не було передбачено право довіреної особи визначати на власний розсуд ціну договору купівлі-продажу квартири, яка явно не відповідала її ринковій вартості на час продажу. Таким чином, позивач вважав, що відчуження майна за спірним правочином відбулося без згоди позивача, що є порушенням його права на володіння, користування та розпорядження квартирою та потребує захисту у судовому порядку. З врахуванням зазначеного, позивач звернувся до суду та просив: - визнати недійсним Договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 30.06.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтенко В.В. - витребувати у ОСОБА_4 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 . Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 22 березня 2024 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 25 липня 2024 року закрито підготовче судове засідання та перейдено до розгляду справи по суті. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2024 рокув задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовлено. Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що в ході розгляду справи суд прийшов до висновку про необґрунтованість доводів позивача що до того, що договір - купівлі продажу був укладений не в його інтересах, з перевищенням наданих повноважень третім особам, то вимога про витребування майна не підлягає задоволенню, оскільки обставини справи не вказують на те, що були порушені права позивача, які підлягають відновленню, оскільки наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_1 - адвокат Кочмарук М.В. 21 січня 2025 року подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволені позову відмовити, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що ОСОБА_2 було перевищено повноваження які були йому надані довіреністю від 03 травня 2011 року. Зазначає, що в діях ОСОБА_2 та ОСОБА_3 була наявна злочинна змова та домовленість під час укладання договору купівлі-продажу від 30 червня 2011 року. 22 січня 2025 року листом Київського апеляційного суду матеріали справи № 757/11842/24-ц були витребувані з Печерським районного суду м. Києва. 05 лютого 2025 року матеріали справи надійшли до Київського апеляційного суду. Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану адвокатом Кочмаруком Михайлом Вікторовичем, на рішення Печерського районного суду м. Києва віл 10 грудня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2025 року призначено справу до розгляду в судове засідання в приміщенні Київського апеляційного суду. 04 березня 2025 року від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Руденка Д.В. надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому він просив апеляційну скаргу залишити без задоволення а рішення суду першої інстанції без змін. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Кочмарук М.В. підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Представник ОСОБА_2 адвокат Руденко Д.В. проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла таких висновків. Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Судом встановлено, що ОСОБА_1 24.01.2001 року придбав квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Довіреністю від 03 травня 2011 року, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, Войтенко В.В., ОСОБА_1 , уповноважив ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , які діють як разом, так і окремо один від одного з питань пов`язаних із розпорядження будь-яким із дозволених законом способів належної йому на праві власності квартири за АДРЕСА_1 , для цього представники, як разом, так і окремо один від одного, вправі, зокрема, а саме: розписуватися за ОСОБА_1 , зокрема, але не виключно - підписувати заяви, клопотання, договори щодо розпорядження квартирою, а також пов`язані з ними попередні договори, договори про внесення змін та доповнень до цих договорів, договори про розірвання цих договорів, на умовах які представникам попередньо відомі, і не потребують будь-якого додаткового узгодження із довірителем; укладати в інтересах ОСОБА_1 договори щодо розпорядження квартирою, а також пов`язані з ними попередні договори, у тому числі з передачею авансових платежів, договори про завдаток, на умовах, які нами обумовлені попередньо та повіреним відомі, що не потребує доказування третім особам, нотаріусу чи іншому учаснику (учасникам) правочину, розривати договори, укладені згідно з цією довіреністю, вносити зміни та доповнення до них. Згідно договору купівлі-продажу квартири від 30.06.2011 року ОСОБА_2 , на підставі довіреності від 03.05.2011 продав квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_3 . В подальшому, 12.06.2012 року ОСОБА_3 подарувала квартиру ОСОБА_4 - матері ОСОБА_2 . Згідно п. 1.4 Договору купівлі-продажу квартири від 30.06.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтенко В.В. за реєстровим № 2281, в квартирі відсутні неповнолітні особи, які мають законне право користування квартирою і вказана обставина підтверджується довідкою, що видана 29.06.2011 Комунальним підприємством по утриманню та експлуатації житлового фонду «Липкижитлосервіс» за №

635. Згідно п. 1.6 Договору, цей договір укладається за згодою дружини продавця, що викладена у формі заяви, справжність підпису на якій засвідчена тим же приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтенко В.В. 03.05.2011 за реєстровим № 1487. П. 1.9 Договору, зазначено, що представник продавця заявляє, що продавцю відома ринкова вартість житла, аналогічне відчужуваному, на вторинному ринку міста Києва, грошова сума в розмірі 450 000,00 гривень, яка сплачена продавцю за квартиру до укладення цього договору, дійсним еквівалентом вартості квартири за результатом домовленості представника продавця та покупцем. Цей договір не вчиняється на вкрай невигідних для продавця умовах. Згідно п. 2.1 Договору, продаж квартири вчинено за погоджену Сторонами суму 450 000,00 гривень, а згідно п. 1.9 Договору вартість квартири згідно з Витягом з реєстру власності на нерухоме майно становить 167 175,00 гривень. Зі змісту довіреності вбачається, що вона не містить жодної вказівки на те, що представники уповноважені представляти інтереси довірителя саме з питань розпорядження вказаною квартирою, з метою, щоб у подальшому вона була оформлена на його внука ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зав`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі) (див.: постанову Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)). У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див.: постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)). Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)). Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див.: постанову Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)). Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (частина перша статті 232 ЦК України). Відповідно до тлумачення статті 232 ЦК України під зловмисною домовленістю потрібно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. В основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. Отже, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України потрібно встановити умисел у діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Водночас не має значення, чи одержав учасник такої домовленості будь-яку вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Для задоволення позову згідно зі статтею 232 ЦК України потрібно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Критерій «зловмисність» не залежить від того, чи був спрямований умисел повіреного на власне збагачення чи завдання шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розбіжність між волею довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя». Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц (провадження № 61-11797св18), від 22 квітня 2019 року у справі № 623/2518/17 (провадження № 61-22897св18). Обов`язковими ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою, відповідно до статті 232 ЦК України є: 1) наявність умисної змови між представником потерпілої сторони правочину і другою стороною з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень (Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 541/2700/16-ц (провадження № 61-46787св18), від 08 лютого 2021 року у справі № 727/10189/17 (провадження № 61-17554св19)). У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2022 року у справі № 161/20878/19 (провадження № 61-11856св21) вказано, що для задоволення позову за статтею 232 ЦК України має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину. Укладення договору купівлі-продажу, у ситуації коли від імені продавця діє представник (мати відповідача), саме по собі не свідчить, що наявна зловмисна домовленість представника із іншою стороною - покупцем (син представника) (Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц (провадження № 61-30808св18). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 458/229/18 (провадження № 61-5932сво22) зазначено, що: «з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва». При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України). Отже, тлумачення вказаних норм права свідчить про те, що для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї зі сторін правочину діяв представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. Враховуючи викладене суд дійшов до висновку, що укладення договору купівлі-продажу, у ситуації коли від імені продавця діє представник за довіреністю, саме по собі не свідчить, що мала місце зловмисна домовленість представника із іншою стороною - покупцем. Дослідивши матеріали справи суд дійшов о висновку, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 діяв всупереч інтересам довірителя, ОСОБА_1 , а також наявність зловмисної домовленості представника позивачка за довіреністю ОСОБА_2 з ОСОБА_3 і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Також, відсутні докази недобросовісності та нерозумності у поведінці ОСОБА_2 та ОСОБА_3 при укладенні спірного правочину. Нотаріально посвідчена довіреність від 03 травня 2011 року позивачем видана на ім`я ОСОБА_2 та/або ОСОБА_5 добровільно, на день укладення останньою договору купівлі-продажу квартири не скасована, ОСОБА_1 не оспорювалася, у встановленому законом порядку судом недійсною не визнавалась. Враховуючи викладене колегія судів дійшла до висновку про те, що доводи апеляційної скарги в частині того, що в діях ОСОБА_2 та ОСОБА_3 була наявна злочинна змова та домовленість під час укладання договору купівлі-продажу від 30 червня 2011 року, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи. Також суд зазначає, що нотаріально посвідченою довіреністю від 03 травня 2011 року позивач уповноважив ОСОБА_2 бути його представником який діє з питань пов`язаних із розпорядження будь-яким із дозволених законом способів належної йому на праві власності квартири за АДРЕСА_1 , для цього представника, як разом, так і окремо один від одного, вправі, зокрема, а саме: розписуватися за ОСОБА_1 , зокрема, але не виключно - підписувати заяви, клопотання, договори щодо розпорядження квартирою, а також пов`язані з ними попередні договори, договори про внесення змін та доповнень до цих договорів, договори про розірвання цих договорів, на умовах які представникам попередньо відомі, і не потребують будь-якого додаткового узгодження із довірителем; укладати в інтересах ОСОБА_1 договори щодо розпорядження квартирою, а також пов`язані з ними попередні договори, у тому числі з передачею авансових платежів, договори про завдаток, на умовах, які нами обумовлені попередньо та повіреним відомі, що не потребує доказування третім особам, нотаріусу чи іншому учаснику (учасникам) правочину, розривати договори, укладені згідно з цією довіреністю, вносити зміни та доповнення до них. У зазначеній довіреності відсутні обмеження щодо повноважень чи обов`язок представника погоджувати будь-які дії з позивачем. Таким чином, позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що є його процесуальним обов`язком (статті 12, 81 ЦПК України), існування при укладенні спірного правочину зловмисної домовленості між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , і недобросовісності дій останньої та виникнення через це несприятливих наслідків для ОСОБА_1 , як довірителя. У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2025 року у справі № 504/3085/20 зазначено, що оскільки укладення договору купівлі-продажу у ситуації, коли від імені продавця діє представник, із іншою стороною - покупцем (родичем представника продавця) саме по собі не свідчить, що мала зловмисна домовленість представника з покупцем, умислу представника, домовленості сторін оспорюваного договору для переслідування власних інтересів всупереч інтересам продавця. Отже доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 було перевищено повноваження які були йому надані довіреністю від 03 травня 2011 року, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи. Аналіз наведених правових норм та встановлених обставин дає колегії суддів підстави для висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про залишення позову без задоволення. Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129). Аргументи, зазначені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, були перевірені судом першої інстанції, їм судом надана мотивована оцінка. Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва віл 10 грудня 2024 року без змін, оскільки підстав для скасування судового рішення немає. Оскільки Київський апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат у зв`язку зі сплатою судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України апеляційний суд не здійснює. Керуючись ст. ст. 259, 268, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Кочмаруком Михайлом Вікторовичем - залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва віл 10 грудня 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Суддя-доповідач А. М. Стрижеус Судді: Л. Д. Поливач О. І. Шкоріна