Постанова 4813 № 523/13566/21

Номер провадження: 22-ц/813/1948/25 Справа № 523/13566/21 Головуючий у першій інстанції Дяченко В.Г. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.06.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Сегеди С.М., Громіка Р.Д., при секретарі: Узун Н.Д., за участю представника позивача Завальнюка Д.Ю., відповідача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Завальнюк Дмитро Юрійович на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2023 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про припинення права власності, скасування рішення про державну реєстрацію, поновлення запису про право власності, - в с т а н о в и в: 26 липня 2021 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про припинення права власності, скасування рішення про державну реєстрацію, поновлення запису про право власності в якому просив суд: - припинити за ОСОБА_5 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_1 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_6 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_4 (розмір частки - 1/4) право власності на квартиру АДРЕСА_1 . - скасувати рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради Єременка Івана Миколайовича №486393 від 12.09.2019 про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 . - поновити за ОСОБА_3 запис про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що існував до проведення державної реєстрації прав, що скасована рішенням державного реєстратора Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради рішенням ОСОБА_7 №486393 від 12.09.2019. Позов мотивований тим, що 20 травня 2014 року між позивачем та ОСОБА_1 був укладений договір позики. З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, 20 травня 2014 року позивачем та відповідачами ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , а також ОСОБА_6 , був укладений іпотечний договір та договір про задоволення вимог іпотекодержателя, які посвідчили нотаріально. Відповідно до п. 2.1. Іпотечного договору предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 61,1 кв.м, житловою - 37,0 кв.м. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер. Спадщину після його смерті прийняв ОСОБА_4 .. У зв`язку із неналежним виконанням основного зобов`язання позивач прийняв рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом набуття Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. 20 листопада 2018 року позивач ОСОБА_3 задовольнив вимоги Іпотекодаржателя шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Того ж дня, за позивачем було зареєстроване право власності на предмет іпотеки. При цьому, додатково, державному реєстратору було надане заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року у справі №523/7775/18. Предметом вказаної справи було визнання за ОСОБА_3 права відчужити Предмет іпотеки третім особам. Однак, ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 25 квітня 2019 року було скасоване рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року у справі №523/7775/18. Так, виключна на підставі заяви та ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 25 квітня 2019 року, державним реєстратором було скасоване право власності позивача. В свою чергу, внаслідок реєстраційної дії відновлено право власності відповідачам. Посилаючись на те, що вказане рішення державного реєстратора не відповідає вимогам закону, оскільки порушило право власності позивача, воно підлягає скасуванню, а право власності позивача підлягає захисту, оскільки рішення суду, яке було в переліку документів на підставі яких була проведена реєстрація права власності за позивачем, не породило будь-яких правових наслідків, воно не є підставою виникнення прав власності, а відтак, його скасування і не могло бути підставою для скасування реєстраційної права власності позивача, тому просив задовольнити позовні вимоги. В судове засідання позивач ОСОБА_3 не з`явився, причини неявки суду не повідомив. В судове засідання відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 не з`явилися, повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи у встановленому законом порядку. В судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 просила відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про припинення права власності, скасування рішення про державну реєстрацію, поновлення запису про право власності відмовлено. У апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Завальнюк Дмитро Юрійович, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити в нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись порушення судом норм процесуального та матеріального права. В судове засідання, призначене на 24 червня 2025 року об 12:30 год хв з`явились представник позивача Завальнюк Д.Ю., відповідач ОСОБА_1 , представник відповідача ОСОБА_2 , інші учасники справи до суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи (т. 2, а.с. 217-218). 24 червня 2025 року від відповідача ОСОБА_4 до апеляційного суду надійшла заява в якій він просить суд проводити розгляд справи без його участі. Згідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та відзиві відповідачки ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Попова Олена Анатоліївна, на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частиною 1 статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно статті 321 ЦК України, право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина 1 статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Частинами 1, 3 статті 33 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно частини 1 статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Відповідно до частини 1 статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. З огляду на зміст частини 1 статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Частиною 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У пунктах 1 та 2 частини 3 статті 10 Закону №1952-IV зазначено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах, та перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення. Відповідно до частини 3 статті 10 цього Закону державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом. Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (стаття 11 Закону №1952-IV). Відповідно до частини 2 статті 12 Закону №1952-IV записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень (частина 2 статті 24 Закону №1952-IV). Судом першої інстанції встановлено, що 20 травня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики грошей 571 200,00 грн, що у еквіваленті, за домовленістю сторін становить 47 600 доларів США, строк повернення позики 20 травня 2015 року, та який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. (а.с. 15-17, т. 1). 20 травня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 укладено Іпотечний договір, предметом якого є нерухоме майно квартира АДРЕСА_1 (а.с. 18,т. 1). Відповідачі є власниками квартири на підставі дубліката Свідоцтва про право власності на житло від 15.07.1997 (а.с. 18-24, 125, т. 1). 20 травня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , майновими поручителями за ОСОБА_1 , укладено Договір про задоволення вимог іпотекодержателя (а.с. 25-29, т. 1). Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, дозволено ОСОБА_3 здійснити відчуження предмету іпотеки на власний розсуд, а саме квартири АДРЕСА_1 (а.с. 99-100, т. 1). 23 листопада 2018 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Бондар О.М. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме проведено державну реєстрацію права власності, форма власності: приватна на квартиру, що розташована: АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 (а.с. 217, т. 1). Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 25 квітня 2019 року заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року по справі №523/7775/18 скасовано (а.с. 101, т. 1). 12 вересня 2019 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Єременко В.М. прийнято рішення про скасування запису про право власності /внести запис про скасування державної реєстрації права власності за номером 29083040 (а.с. 103, т. 1). Постановою Одеського апеляційного суду від 06 травня 2021 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 червня 2019 року, №523/7775/18, яким позивачу дозволено відчуження на власний розсуд предмету іпотеки - скасовано, через невірно обраний спосіб захисту, та прийнято постанову, якою в позові ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено ( а.с. 112-119, т. 2). Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина 1 статті 328 ЦК України). При вирішенні цієї справи суд встановив наявність згоди іпотекодавців на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань, і такі умови передбачені договором про задоволення вимог іпотекодержателя (п. 8, 9, 10, 11 Договору…. а.с. 25, т. 1). Позовна вимога про поновлення за позивачем права власності на спірне майно є способом захисту прав шляхом визнанням права власності на майно. Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові, а саме на підставі виконавчого напису нотаріуса та відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. Право іпотекодержателя (наразі позивача) на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору, договору про задоволення вимог іпотекодержателя виникло з підстав визначених ч. 1 ст. 328 ЦК України, однак цей спосіб захисту є позасудовим і не передбачений як спосіб захисту права шляхом звернення до суду ні статтею 16 ЦК України, ні Законом України «Про іпотеку» ні договором, укладеним між сторонами. У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі №6-2967цс16 вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37-39 Закону України «Про іпотеку». Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та зробив висновок, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина 1 статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку». Законом України «Про іпотеку» передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно. Іпотечним договором між сторонами від 20.05.2014 передбачено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом переходу до нього права власності на предмет іпотеки (п. 6.7 Договору, а.с. 22, т. 1). Договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 20.05.2014 передбачено: п. 8 Звернення стягнення на Предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку, одним із наступних способів задоволення своїх вимог, про що Іпотекодержатель сповіщає Іпотекодавця шляхом надіслання останньому повідомлення: про перехід до Іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, в рахунок виконання зобов`язань за договором позики. п. 9 Іпотекодержатель обирає спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки на власний розсуд. п. 10 Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної вартості. п. 11 При зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом переходу до Іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, перехід права власності відбувається після спливу 30-денного строку з моменту надіслання на адресу Іпотекодавця, або з моменту вручення Іпотекодавцю письмової вимоги про усунення порушення Основного зобовязання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, у разі невиконання зазначеної вимоги, шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до Іпотекодержателя. Іпотекодавець цим Договором надає згоду на таке набуття Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, та у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником договору позики, додаткова згода Іпотекодавця на набуття права власності Іпотекодержателем на предмет іпотеки на підставі цього Договору не потрібна. Необхідною передумовою виникнення права власності є: документальне підтвердження особистого вручення або надсилання на адресу Іпотекодавця, письмової Вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання зазначеної вимоги; відсутність на оригіналі цього Договору про задоволення вимог Іпотекодержателя відмітки про його розірвання. п. 12 Вартість предмету іпотеки за домовленістю сторін становить 564 854,00 грн В матеріалах справи наявні заяви-попередження від 26.12.2017, що адресовані іпоткодавцям, однак документальне підтвердження особистого вручення або надсилання на їх адресу - відсутні (а.с. 95-97, т. 1). У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика палата Верховного Суду зазначає таке. У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року №1953-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Отже, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (п.п. 8, 9, 10, 11 Договору…) шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Вищезазначене кореспондується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду викладеними у постанові від 21.03.2018 по справі №760/14438/15, та Верховного Суду України, викладених у постановах від 27 квітня 2017 року у справі №6-679цс17, від 02 листопада 2016 року у справі №6-2457цс16, від 24 травня 2017 року у справі №6-1388цс16, від 27 вересня 2017 року у справі №6-2853цс16, від 28 вересня 2016 року у справі №6-1243цс16, від 13 вересня 2017 року у справі №6-1446цс17, від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1625цс16. Враховуючи вищезазначене суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. Позивач звернувся до суду з вимогою про припинення права власності за відповідачами і поновлення запису про право власності на спірне майно за ОСОБА_3 , у невизначений законом або договором спосіб (ч. 1 ст. 5 ЦПК України), та не надав доказів, що рішення державного реєстратора про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_3 перешкоджає останньому зверненню за захистом свого права у позасудовому порядку. Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного. Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, позивачем ОСОБА_3 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що позивач ОСОБА_3 дотримався вимог закону, умов іпотечного договору та договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 20.05.2014 при реєстрації предмету іпотеки за собою, тому реєстраційні дії щодо скасування рішення державного реєстратора №486393 від 12.09.2019 здійснені з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» й право власності позивача на спірне майно підлягає відновленню. Й навпаки, відповідачами, не надано суду будь-яких безспірних належних та допустимих доказів на спростування підстав позову. Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції у порушення положень статей 81, 264, 265 ЦПК України помилково не надана мотивована оцінка кожному аргументу позивача, щодо наявності підстав для задоволення позову, не досліджені наявні у справі докази, надані позивачем, та не надана їм належна оцінка. Предметом позову у вказаній справі було скасування рішення державного реєстратора, яким було скасовано право власності позивача. Підставою позову були ті обставини, що скасування заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року у справі №523/7775/18 не тягнуло за собою скасування права власності ОСОБА_3 , оскільки право власності було набуте не на підставі вказаного заочного рішення суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та предмету спору, оскільки надав оцінку законності звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи наявні заяви-попередження від 26.12.2017, які адресовані іпоткодавцям, однак документальне підтвердження особистого вручення або надсилання на їх адресу відсутні (а.с. 95-97, т. 1). 20 листопада 2018 року ОСОБА_3 задовольнив вимоги Іпотекодаржателя шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. У той же день за ОСОБА_3 було зареєстроване право власності на предмет іпотеки. Однак, відповідачі по справі таке звернення стягнення в позасудовому порядку не оскаржували. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, за своєю суттю, є правочином, внаслідок якого у іпотекодержателя виникає право власності на предмет іпотеки. ОСОБА_3 звернув стягнення на предмет іпотеки, а відтак правочин був вчинений. Як зазначено в постанові Великої палати Верховного Суду від 21.03.2018 у справі №760/14438/15 (провадження №14-38цс18) рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Таким чином, факт відсутності рішення суду, яким скасовано рішення про реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 свідчить про презумпцію правомірності звернення стягнення. У вказаній справі, суд, фактично визнав протиправним звернення стягнення на спірну квартиру, хоча такі вимоги не заявлялися. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках У даному випадку суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та надав оцінку обставинам, які не входили до предмету доказування. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд зазначив, що позивач звернувся до суду з вимогою про припинення права власності за відповідачами і поновлення запису про право власності на спірне майно, у невизначений законом або договором спосіб (ч. 1 ст. 5 ЦПК України). Однак, на момент подання позовної заяви діяв п. 3 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень» ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Тобто, позивач просив як скасувати рішення державного реєстратора про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , так і припинення права власності, як того вимагала ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень». Відповідно ж до чинної ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини 7 статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. Іншими словами, у разі можливого задоволення позову про скасування рішення державного реєстратора ... про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_3 на спірну квартиру право власності відповідачів припиниться, а право власності ОСОБА_3 відновиться. Таким чином, висновок суду першої інстанції щодо неналежності способу захисту суперечить нормам ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень». Згідно статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Великої палата Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що у даному випадку позивач ОСОБА_3 дотримався вимог закону, умов іпотечного договору та договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 20.05.2014 при реєстрації предмету іпотеки за собою, тому реєстраційні дії щодо скасування рішення державного реєстратора №486393 від 12.09.2019 здійснені з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» й право власності позивача на спірне майно підлягає відновленню. Отже, позовні вимоги ОСОБА_3 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню частково. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 264, 265, ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень,у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення постанови, якою позов ОСОБА_3 підлягає задоволенню частково, а саме, припиненню за ОСОБА_5 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_1 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_6 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_4 (розмір частки - 1/4) права власності на квартиру АДРЕСА_1 та скасуванню рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради рішенням ОСОБА_7 №486393 від 12.09.2019 про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 . На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У зв`язку із частковим задоволенням апеляційної скарги та задоволенням позовних вимог, судовий збір за звернення із позовною заявою та апеляційною скаргою підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Позивач ОСОБА_3 поніс та документально підтвердив сплату судового збору за подачупозовної заяви (т. 1, а.с. 11) та апеляційної скарги (т. 2, а.с. 159). Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, - у х в а л и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Завальнюк Дмитро Юрійович, задовольнити частково, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2023 року скасувати та ухвалити постанову, якою позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про припинення права власності, скасування рішення про державну реєстрацію, поновлення запису про право власності, задовольнити частково. Припинити за ОСОБА_5 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_1 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_6 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_4 (розмір частки - 1/4) право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Скасувати рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради рішенням ОСОБА_7 №486393 від 12.09.2019 про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 в рівних частках судовий збір за подачу позовної заяви в розмірі 2 724 грн, та подачу апеляційної скарги в розмірі 8 957,44 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 04 липня 2025 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік С.М. Сегеда