Постанова 4813 № 503/1907/20

Номер провадження: 22-ц/813/182/25 Справа № 503/1907/20 Головуючий у першій інстанції Вороненко Д. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26.06.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Сегеди С.М., при секретарі: Узун Н.Д., переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кодимського районного суду Одеської області від 29 вересня 2021 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних витрат та 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання, - В С Т А Н О В И В: 15 грудня 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (-далі ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних витрат та 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 20.12.2007 між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №ОД22/12/2007/840 К/119 від 20.12.2007, за яким банк надав останній грошовий кредит у розмірі 16 798,82 доларів США строком до 19 грудня 2017 року. Рішенням Кодимського районного суду Одеської області від 24 грудня 2010 року у справі №2-320/10 задоволено позов прокурора Кодимського району Одеської області в інтересах ВАТ КБ «Надра» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який був поручителем за зобов`язанням, солідарно стягнуто на користь ВАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитом в сумі 132 601,86 грн. 29 березня 2013 року державним виконавцем ВДВС Кодимського РУЮ було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №37251702 з виконання виконавчого листа виданого 23.01.2013 за вказаним вище рішенням суду. Однак, на протязі тривалого часу відповідачка ОСОБА_1 не виконувала відповідне рішення суду. 21 липня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» було укладено договір №GL48N718070_1_4 про відступлення прав вимоги, за яким ПАТ «КБ «Надра» відступило на користь ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» права вимоги, зокрема за кредитним договором №ОД22/12/2007/840 К/119 від 20.12.2007 укладеним між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра». На момент відступлення права згаданої вимоги рішення суду від 24 грудня 2010 року відповідачкою ОСОБА_1 не було виконане, оскільки в повному обсязі заборгованість за кредитним договором було сплачено лише у жовтні 2020 року. 21 жовтня 2020 року державним виконавцем ВДВС Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) винесено постанову про закінчення виконавчого провадження №37251702 у зв`язку з фактичним та в повному обсязі виконанням виконавчого документа. Таким чином позивач вважає, що має право на отримання сум, передбачених ст. 625 ЦК України, а саме і ндексу інфляції в розмірі 240 315,24 грн та 3% річних від простроченої суми в розмірі 38 910,77 грн за увесь час прострочення виконання кредитного зобов`язання до 21 жовтня 2020 року. У зв`язку з викладеним, позивач просить стягнути з відповідачки на його користь суму з урахуванням індексу інфляції та 3% річних за прострочення виконання зобов`язання в період з 10.01.2011 по 21.10.2020, за кредитним договором №ОД22/12/2007/840 К/119 від 20.12.2007 укладеним між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 , у розмірі 279 226,01 грн, а також судові витрати. Рішенням Кодимського районного суду Одеської області від 29 вересня 2021 року позов ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» інфляційні втрати та 3% річних від простроченої суми, за прострочення виконання зобов`язання за кредитним договором №ОД22/12/2007/840 К/119 від 20.12.2007, в загальному розмірі 39 952,87 гривень. В задоволенні іншої частини заявлених позовних вимог відмовлено за спливом позовної давності. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 598,94 гривень. Не погодившись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Кодимського районного суду Одеської області від 29 вересня 2021 року та ухвалити нове судове рішення, з урахуванням нових доказів, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Учасники справи в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчить рекомендоване повідомлення про отримання ОСОБА_1 судової повістки-повідомлення та довідка про доставку судової повістки-повідомлення до електронного кабінету ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» (т. 2 а.с. 26-28). Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України). Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно частини 2 статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Відповідно до частини 5 статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Згідно частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, норми розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц (провадження №14-16цс18). Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), від 04.06.2019 у справі №916/190/18 (провадження №12-302гс18). За змістом частини 2 статті 625 ЦК України три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору. Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні трьох процентів річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором. Враховуючи наведене, 3% річних, передбачені частиною 2 статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов`язання, складовою якого є, зокрема нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором. В постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18, зроблено правовий висновок про те, що враховуючи положення частини 2 статті 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу. Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах №703/2718/16-ц (провадження №14-241цс19) та №646/14523/15-ц (провадження №14-591цс18), від 13.11.2019 у справі №922/3095/18 (провадження №12-105гс19), від 18.03.2020 у справі №902/417/18 (провадження №12-79гс19). У главі 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність. За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). До правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених у статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини 1, 5 статті 261 ЦК України). Згідно частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц (провадження №14-381цс18) вказано, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Судом першої інстанції встановлено, що 20 грудня 2007 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №ОД22/12/2007/840 К/119, за яким банк надав останній грошовий кредит у розмірі 16 798,82 долари США строком до 19.12.2017. Рішенням Кодимського районного суду Одеської області від 24 грудня 2010 року у справі №2-320/10 задоволено позов прокурора Кодимського району Одеської області в інтересах ВАТ КБ «Надра» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який був поручителем за зобов`язанням, солідарно стягнуто на користь ВАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитом в сумі 132 601,86 грн, що підтверджується копією відповідного рішення суду. 29 березня 2013 року державним виконавцем ВДВС Кодимського РУЮ було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №37251702 з виконання виконавчого листа виданого 23.01.2013 за вказаним вище рішенням суду, про що свідчить копія відповідної постанови. 21 липня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» було укладено договір №GL48N718070_1_4 про відступлення прав вимоги, за яким ПАТ «КБ «Надра» відступило на користь ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» права вимоги, зокрема за кредитним договором №ОД22/12/2007/840 К/119 від 20.12.2007 укладеним між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра» , про що свідчить копія відповідного договору з додатком. При цьому, пунктом 2 зазначеного договору передбачалося відступлення права вимагати сплати сум, передбачених статтею 625 ЦК України (індекс інфляції, 3,0 % річних). На момент відступлення права згаданої вимоги рішення суду від 24.12.2010 відповідачем ОСОБА_1 не було виконане, оскільки виконавче провадження №37251702 було закінчене у зв`язку з фактичним та в повному обсязі виконанням виконавчого документа лише 21.10.2020, що підтверджується копією відповідної постанови державного виконавця ВДВС Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 21.10.2020. Згідно здійсненого позивачем розрахунку за період прострочення виконання грошового зобов`язання з 10.01.2011 до 21.10.2020 нараховано індекс інфляції в розмірі 240 315,24 грн та 3% річних від простроченої суми в розмірі 38 910,77 грн. Задовольняючі частково позовні вимоги ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» суд першої інстанції вказав, що заявлені вимоги про стягнення з відповідач ки ОСОБА_1 інфляційних втрат в розмірі 240 315,24 грн та 3% річних від простроченої суми в розмірі 38 910,77 грн за прострочення виконання кредитного зобов`язання з 10.01.2011 до 21.10.2020 є обґрунтовані. Однак, оскільки позивач подав позов 07 грудня 2020 року, та з урахуванням заяви представника ОСОБА_1 про застосування позовної давності, із врахуванням положень ч. ч. 3-4 ст. 267 ЦК України, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовна давність до заявлених ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» вимог обмежується періодом у три роки з моменту пред`явлення позову, тобто з 07.12.2017 по 21.10.2020, та стягнув з відповідачки на користь позивача інфляційні втрати в сумі 24 541,98 грн та 3% річних від простроченої суми в розмірі 15 410,89 грн, лише за період з 07.12.2017 по 21.10.2020. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки суд встановив характер спірних правовідносин, належним чином встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих учасниками справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про частково задоволення позовних вимог. Так, під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_1 в письмових поясненнях зазначила, що нараховані та заявлені позивачем ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» у позові розмір інфляційних втрат та 3% річних не відповідає дійсним, так як проведений позивачем за увесь період прострочення з 10.01.2011 до 21.10.2020 з урахуванням існування заборгованості в сумі 123 601,86 грн, в той час як вона погашала зазначену заборгованість в рамках виконавчого провадження №37251702 частинами 20% із її заробітної плати (відповідно до постанови державного виконавця ВДВС Кодимського РУЮ Одеської області від 15.04.2013 та 23.12.2015, у зв`язку з чим сума заборгованості зменшувалась. Відхиляючи вищезазначені твердження відповідачки, суд першої інстанції вказав, що ні ОСОБА_1 , ні представником не надано жодних належних і достовірних доказів фактичного здійснення погашення заборгованості частинами на підставі яких суд мав би можливість перевірити обґрунтованість як її заперечень так і самого нарахування сум проведеного позивачем з урахування часу і сум фактичних погашення ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» заборгованості частинами. На підтвердження обґрунтованості своїх заперечень проти позову суду також не надано альтернативного розрахунку розмір сум індексу інфляції та 3% річних, який би вона вважала правильним. В апеляційній скарзі відповідачка просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення з урахуванням нових доказів, які вона долучила до апеляційної скарги. А саме просить дослідити та врахувати докази, які підтверджують, що розрахунок позивача щодо загального розміру сум інфляційних втрат та 3% річних є не вірний, оскільки погашення кредиту в сумі 132 601,86 грн відбувалось шляхом щомісячного утримання з її заробітної плати. Щодо даних тверджень апеляційний суд зазначає наступне. За змістом ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Згідно частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини 1-2 статті 77 ЦПК України). Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України). Відповідно до частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19)). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У частині 1 статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». У пункті 6 частини 2 статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Відповідно до частини 3 статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі №264/949/19 (провадження №61-16692св19) вказано, що: «тлумачення пункту 6 частини 2 статті 356, частин 1-3 статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №145/474/17, постанові Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №346/5603/17 та постанові Верховного Суду від 03.05.2018 у справі №404/251/17)». У постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №145/474/17 (провадження № 61-35488св18) зазначено, що: «частинами 2-3 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, крім випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини 1 статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. Таких обставин апеляційним судом встановлено не було». Таким чином, з урахуванням вищезазначених положень чинного законодавства, колегія суддів не може прийняти до уваги надані ОСОБА_1 до апеляційної скарги нові докази, оскільки як встановлено матеріалами справи, такі докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, відповідачка знала про них, однак не надала їх для дослідження суду першої інстанції, окрім того доказів на підтвердження наявності поважних причин їх не подання до суду першої інстанції, не надано. Так, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 мала можливість подати суду першої інстанції свій альтернативний розрахунок інфляційних витрат та розрахунок 3% річних за несвоєчасне здійснення платежів, а також докази погашення заборгованості частинами. Надання особою, яка бере участь у справі, до суду апеляційної інстанції доказів, які вона без поважних причин не надала суду першої інстанції, виключає можливість їх прийняття і дослідження судом апеляційної інстанції та розцінюється як процесуальний недогляд або зловживання правом цієї особи. На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог. Доводи наведені в апеляційні скарзі ґрунтуються на нових доказах, які не були предметом дослідження суду першої інстанції, а тому не можуть бути взяті до уваги і судом апеляційної інстанції. Повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (заява №3236/03). Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Кодимського районного суду Одеської області від 29 вересня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 07 липня 2025 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік С.М. Сегеда