Постанова 4855 № 320/45082/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/45082/24 Суддя (судді) першої інстанції: Кочанова П.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 червня 2025 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М., суддів: Грибан І.О., Карпушової О.В., при секретарі судового засідання Харечко Ю.В., за участі позивача - ОСОБА_1 , представника відповідача - ОСОБА_7., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій та бездіяльності протиправними, визнання протиправним та скасування рішення, стягнення майнової та моральної шкоди, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), в якому просить суд: - визнати протиправним та скасувати повністю рішення № 2188 про відмову в перетинанні державного кордону України від 02.08.2024, прийняте відповідачем 6-м ІНФОРМАЦІЯ_2 ; - визнати протиправною бездіяльність відповідача 6-го ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка полягала у відмові 2 серпня 2024 р. ОСОБА_1 в перетинанні Державного кордону України у пункті залізничного пропуску «Ягодин»; - визнати протиправними дії відповідача 6-го ІНФОРМАЦІЯ_3 в частині незаконного затримання і такого, що принижує гідність поводження, яке мало місце 2 серпня 2024 р. щодо ОСОБА_1 під час перетинання ним Державного кордону України у пункті залізничного пропуску «Ягодин»; - стягнути з відповідача 6-го ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_1 : 232 748 (двісті тридцять дві тисячі сімсот сорок вісім) грн 41 коп. майнової шкоди (реальних збитків) та 91 003 (дев`яносто одна тисяча три) грн 60 коп. моральної шкоди, - загалом 323 752 (триста двадцять три тисячі сімсот п`ятдесят дві) грн 01 коп. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що в міжнародному пункті пропуску для залізничного сполучення «Ягодин» ним було надано усі необхідні документи на паспортний контроль відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57, однак відповідач безпідставно та протиправно прийняв рішення від 02.08.2024 № 2188 про відмову ОСОБА_1 у перетинанні Державного кордону на виїзд з України. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій останній просить його скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Зокрема, в апеляційній скарзі зазначається, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, жодному із поданих позивачем доказів судом не була надана правова оцінка. Апелянт стверджує, що оскаржуване рішення №2188 від 08.02.2024 про відмову в перетинанні Державного кордону України ухвалено в умовах дискреції повноважень органу влади, не відповідає ані закону, ані легітимним очікуванням позивача. Зазначає, що оскаржуване рішення винесено службовою особою відповідача до службових обов`язків якої за законодавством не відноситься здійснення оформлення пропуску громадян через Державний кордон України та яка імовірно за своїм рівнем знань та підготовки не може виконувати такі функції, оскільки до її повноважень відносяться виключно допоміжні функції охорони кордону, які полягають у несенні служби зі службовими собаками. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 31.03.2025 та від 23.04.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні. Від представника відповідача 14.04.2025 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній зазначає, що надані позивачем при перетинанні Державного кордону документи не давали підстав для прийняття правового рішення про надання дозволу на перетин Державного кордону України, адже, пред`явлені на паспортний контроль документи не підтверджували статус одинокого батька, а також перебування дитини за межами України. Долучені позивачем до матеріалів позовної заяви інші документи (про які зазначає в позовній заяві ОСОБА_1 , які пред`явлено ним під час спроби перетину Державного кордону), не були пред`явлені на паспортний контроль. Представник відповідача зазначає, що пред`явлені на паспортний контроль документи не підтверджували статус одинокого батька, одинокого усиновлювача або опікуна, а також документів про те, що він не перебуває у шлюбі та самостійно виховує та утримує дитину без участі матері, зокрема є вдівцем, а також не підтверджували факту перебування його дитини за кордоном, зокрема, перебування на консульському обліку в іноземній державі. Для підтвердження факту перебування на самостійному утриманні ОСОБА_2 його дитини, необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері дитини обмежується або припиняється. Відповідач вважаєа, що в матеріалах даної справи відсутні документи, які б доводили припинення або обмеження батьківських прав ОСОБА_3 щодо виховання дітей (для прикладу свідоцтво про смерть або рішення суду про позбавлення батьківських прав). Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Шостий апеляційний адміністративний суд дійшов до наступного висновку. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 мав намір перетнути Державний кордон України 02 серпня 2024 року в міжнародному пункті пропуску для залізничного сполучення «Ягодин». Під час здійснення прикордонного контролю позивачем пред`явлено наступні документи: - паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_2 ; - військовий квиток НОМЕР_3 ; - лист ІНФОРМАЦІЯ_4 від 28.03.2024 № 07/3021; - посвідчений нотаріально оригінал договору про визначення місця проживання дитини та здійснення батьківських прав і виконання обов`язків від 10.04.2019; - нотаріально посвідчену копію свідоцтва про народження дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_5 ; - рішення Дніпровського районного суду м. Києва у справі № 755/1873/20 від 20.02.2020; - довідку про проживання; - акт обстеження умов проживання дитини. Прикордонним нарядом «Перевірка документів» направлено даного громадянина для проведення співбесіди старшим прикордонних нарядів в пункті пропуску. В ході проведення бесіди встановлено, що ОСОБА_1 намагається виїхати за межі України, як одинокий батько, який слідує за межі України з метою відвідування дитини, яка перебуває за межами України, тобто підстава яка надає дозвіл на виїзд абзац 2 пункту 2-14 Правил №57. Рішенням начальника кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_6 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_7 » лейтенанта ОСОБА_5 №2188 від 02 серпня 2024 року відмовлено у перетинанні Державного кордону на виїзд з України на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а також Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року» громадянину України ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що зазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон. Зокрема, на думку відповідача, надані позивачем при перетині Державного кордону України документи не давали підстав для прийняття правового рішення про надання дозволу на перетин Державного кордону України зазначеним вище громадянином уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України, адже, пред`явлені на паспортний контроль документи не підтверджували статус одинокого батька, а також перебування дитини за межами України. Вважаючи вищезазначене рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом. Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла таких висновків. Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Наведене кореспондується також з положеннями статті 1 Закону України від 21 січня 1994 року №3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі також - Закон №3857-XII). При цьому вказаною статтею також передбачено, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов`язки. Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Воєнний стан в розумінні положень статті 1 Закону №389-VIII - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (стаття 2 Закону №389-VIII). Приписами частини першої статті 8 Закону України від 12 травня 2015 року №389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі також - Закон №389-VIII) передбачено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: - встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів (пункт 6 частини першої статті 8 Закону №389-VIII); - забороняти громадянам, які перебувають на військовому або спеціальному обліку у Міністерстві оборони України, Службі безпеки України чи Службі зовнішньої розвідки України, змінювати місце проживання (місце перебування) без дозволу військового комісара або керівника відповідного органу Служби безпеки України чи Служби зовнішньої розвідки України; обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби (пункт 16 частини першої статті 8 Закону №389-VIII). Отже, право особи на вільний перетин Державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», який затверджений Законом України від 24.02.2022 №2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Пунктом 3 вказаного вище Указу у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону №389-VIII. У подальшому воєнний стан був неодноразово продовжений відповідними Указами Президента України і триває досі. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Відповідно до статті 1 Закону №3543-XII мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Відповідно до вимог Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі також - Закон №2232-XII), на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років. Із вищевказаного слідує, що станом на час виникнення спірних у цій справі в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством. Згідно статті 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в`їзд в Україну). У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в`їзду в Україну можуть використовуватися інші документи. Відповідно до абзацу 2 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою КМУ від 27.01.1995 №57 перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи. Відповідно до приписів абзацу 2 пункту 2-14 Правил №57 пропуск через державний кордон жінки (у тому числі тієї, яка є усиновлювачем, опікуном, піклувальником, однією з прийомних батьків або однією з батьків-вихователів) та/або чоловіка, який є одиноким батьком, одиноким усиновлювачем або опікуном, піклувальником, прийомним батьком чи батьком-вихователем (за умови, що він не перебуває у шлюбі та самостійно виховує та утримує дитину без участі матері), із числа зазначених у цьому пункті осіб, які мають або виховують дитину/дітей віком до 18 років, під час їх виїзду за межі України з метою відвідування таких дітей, які перебувають за межами України, або для супроводження таких дітей для виїзду за межі України здійснюється уповноваженими особами Держприкордонслужби за наявності відповідних підтвердних документів. Водночас норми Закону №3857-XII та Правил №57 ґрунтуються на тому, що наявність прав та обов`язків в особи має бути підтверджена певними документами, які дають уповноваженій службовій особі Держприкордонслужби прийняти обґрунтоване рішення. При цьому, вказаними нормативними актами не визначено, якими саме документами повинен бути підтверджений факт того, що особа має статус «одинокий батько». Колегія суддів звертає увагу, що судом не надається оцінка правовому статусу «одинокий батько», а досліджується лише питання права позивача на перетинання державного кордону на підставі поданих документів. З матеріалів справи вбачається, що під час здійснення прикордонного контролю ОСОБА_1 пред`явлено наступні документи: - паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_2 ; - військовий квиток НОМЕР_3 ; - лист ІНФОРМАЦІЯ_4 від 28.03.2024 № 07/3021; - посвідчений нотаріально оригінал договору про визначення місця проживання дитини та здійснення батьківських прав і виконання обов`язків від 10.04.2019; - нотаріально посвідчену копію Свідоцтва про народження дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_5 ; - рішення Дніпровського районного суду м. Києва у справі №755/1873/20 від 20.02.2020; - довідку про проживання; акт обстеження умов проживання дитини. У рішенні №2188 про відмову в перетинанні державного кордону України зазначено, що відсутні підстави на право перетинання державного кордону, так як ОСОБА_1 не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон або підтвердити мету своєї поїздки. У вищевказаному рішенні відсутні відомості про те, які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне в позивача право виїзду за кордон. Вказані обставини свідчать про те, що відповідачем не здійснено повний аналіз наданих позовачем 02.08.2024 документів для перетину Державного кордону України. За приписами частини першої статті 14 Закону №1710-VI громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства. Аналізуючи оскаржуване рішення, суд вказує, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень, відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Також загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття. Сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб`єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №826/6528/18, від 10.04.2020 у справі №819/330/18, від 10.01.2020 у справі №2040/6763/18). Відтак, невиконання відповідачем законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акту індивідуальної дії призводить до його протиправності. Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення. Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо. При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим. Так, ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 50?56) зазначив, зокрема, що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції; відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення…, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника. Так само уніфіковано ЄСПЛ інтерпретував «якість законодавства» і в іншому своєму рішенні, а саме, у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05, п. 51; державні органи неправомірно зобов`язали заявника сплатити податок) «… якість законодавства … - доступне для зацікавлених осіб, чітке і передбачуване у застосуванні»; відсутність необхідної передбачуваності та чіткості національного законодавства з важливого питання, що призводило до його суперечливого тлумачення судом, стала причиною порушення вимог положень Конвенції щодо «якості закону». Крім того, у справі «Новік проти України» (заява № 48068/06, п. 19) ЄСПЛ зробив висновок, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога «якості закону» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для убезпечення від будь-якого ризику свавілля. При вирішенні даного спору, колегія суддів також враховує, що за наведених підстав попередньо (у період дії правового режиму воєнного стану у 2022 -2023 роках) позивач виїжджав за межі території України, що підтверджується відповідним відмітками в паспорті громадянина України для виїзду за кордон (а.с.43, зворотня сторона). Зазначене, на думку суду, свідчить про непослідовність рішень відповідача щодо одного і того ж питання. Відтак, немає ніяких підстав вважати, що зазначені обставини штучно створені позивачем, з метою ухилення від мобілізації та отримання права на перетин кордону. Таким чином, рішення № 2188 про відмову в перетинанні державного кордону України від 02.08.2024, прийняте відповідачем 6-м ІНФОРМАЦІЯ_2 є необгрунтованим та підлягає скасуванню. Щодо позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльність 6-го ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка полягала у відмові 2 серпня 2024 року ОСОБА_1 в перетинанні Державного кордону України у пункті залізничного пропуску «Ягодин», колегія суддів зазначає, що вказана вимога не підлягає задоволенню, виходячи із наступного. Бездіяльність суб`єкта владних повноважень може бути визнана протиправною адміністративним судом лише у випадку, якщо відповідач ухиляється від вчинення дій, які входять до кола його повноважень та за умови наявності правових підстав для вчинення таких дій. У постанові Касаційного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року у справі №342/158/17 суд касаційної інстанції зазначив, що протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Проаналізувавши правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем, суд дійшов висновку, що відповідачем не допущено бездіяльності, оскільки за результатом здійснення перевірки документів ОСОБА_1 прийнято оскаржуване рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 02.08.2024. Щодо позовної вимоги про визнання протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_8 в частині незаконного затримання і такого, що принижує гідність поводження, яке мало місце 2 серпня 2024 року щодо ОСОБА_1 під час перетинання ним Державного кордону України у пункті залізничного пропуску «Ягодин», суд зазначає таке. Із наданих до суду першої та апеляційної інстанції документів, позивачем не доведено, що уповноваженими особами відповідача дійсно 02.08.2024 здійснено затримання ОСОБА_1 . Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про прикордонний контроль» прикордонний контроль організується та здійснюється на засадах: законності; відкритості; забезпечення поваги до людської гідності та рівності осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; здійснення його виключно спеціально підготовленими з цією метою військовослужбовцями та працівниками Державної прикордонної служби України; вибірковості контрольних заходів на підставі оцінки ризиків. Згідно частини третьої статті 7 Закону України «Про прикордонний контроль» уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України з урахуванням результатів оцінки ризиків можуть проводити перевірку підтверджуючих документів та повторну перевірку документів осіб, які перетинають державний кордон. Таким чином, в даному випадку відповідачем проведено перевірку документів. Позивачем не доведено, а матеріали справи не містять належних доказів того, що уповноваженими особами відповідача 02.08.2024 здійснено його затримання, а також відсутні будь-які докази протиправного, нелюдського, жорсткого та такого, що принижує гідність, поводження уповноваженими особами відповідача, під час перетину позивачем 02.08.2024 Державного кордону в міжнародному пункті пропуску для залізничного сполучення «Ягодин». Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 232 748, 41 грн, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України). Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другої цієї статті, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 Цивільного кодексу України. Із матеріалів справи вбачається, що позивач поніс наступні витрати: - витрати на оплату послуг таксі на проїзд із місця проживання у АДРЕСА_1 до Центрального залізничного вокзалу м. Києва - у сумі 290,00 грн, що підтверджується рахунком № НОМЕР_4 - UA1124-394 від 02.08.2024. - витрати на оплату послуг на проїзд залізничним транспортом (квитки на поїзд) - у сумі 2045,30 грн, що підтверджується посадочним документом (квиток) № Е62В4708- Е2D681DE-0001 на швидкісний поїзд № 119 ваг. № 017К місце 056 за маршрутом ст. відправлення Київ - Пасажирський (Україна м. Київ) - ст. прибуття м. Хелм (Польща); - витрати на оплату транспортних послуг авіаційним транспортом, що підтверджується квитанцією ПАТ «Приватбанк» на оплату, авіаквиток WMI - MLA FR9259 за маршрутом Варшава - Мальта на 04.08.2024 на суму 328 дол. США 60 центів, що у гривневому еквіваленті складає 328, 60 дол. США* 41.0592 грн. = 13 478,09 грн; - витрати на оплату послуг з навчання англійської мови та підготовки до складення тесту на знання англійської мови як іноземної IELTS, що підтверджується наступними документи: пропозиція № 201361016 від 13.05.2024 на суму 4 706 євро 28 центів, рахунок (инвойс) за бронюванням № 201361016 від 13.05.2024р, квитанції ПАТ «Приватбанк» про оплату від 14.05.2024, 22.07.2024р, повідомлення-підтвердження від 14.05.2024 та від 22.07.2024 про оплату Рахунку (інвойсу) за бронюванням № 201361016 на суму 1015,00 євро та 3691,28 євро, ваучер на трансфер № 201361016 від 23.07.2024, ваучер на навчання № 201361016 від 23.07.2024р, ваучер на внутрішній трансфер № 201361016, ваучер на навчання № 201361016), що у гривневому еквіваленті складає 4 706, 28 Євро * 45.5018 грн = 214 144, 21 грн; - витрати на проживання позивача 02.08.2024 у готелі «Лісова пісня» у м. Ковель Волинської обл. на суму 1 212,80 грн, що підтверджується рахунком № 100433 від 02.08.2024р, фіскальним чеком; - витрати на проїзд позивача 02.08.2024-03.08.2024 на поїзді із місця вимушеної зупинки у м. Ковель до місця постійного проживання у м. Київ, що підтверджується посадочним документом (квиток) № 63FB471B-649DAE56-0001 на швидкісний поїзд № 132 ваг. № 0004 місце 006 за маршрутом ст. відправлення Ковель - Київ - Пасажирський у сумі 1 577,81 грн. За обставин доведеності судовим розглядом протиправності поведінки відповідача, безпосереднім наслідком якої є, крім іншого, матеріальні збитки позивача, понесені на оплату послуг на проїзд та на проживання, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість щодо наявності підстав для стягнення на користь позивача матеріальної шкоди у розмірі 5125,91 грн. Не підлягають відшкодуванню суми витрат понесених на оплату послуг з навчання та витрат на оплату транспортних послуг авіаційним транспортом, оскільки вказані витрати позивач міг повернути. В матеріалах справи відсутні будь-які договори, які б передбачали неможливість повернення вказаних коштів. Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди у розмірі 91 003,60 гривень, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Статтею 1167 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. У справах про відшкодування шкоди, в тому числі моральної обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань. Таким чином, обов`язок доказування завданої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на позивача. Разом з тим, у позовній заяві в частині заявлених вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди у розмірі 91 003,60 грн не зазначено, з яким міркувань позивач виходив, визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Натомість, позивач не зазначив у чому саме виражались його моральні страждання та завдання моральної шкоди, а також не довів наявності безпосереднього причинного зв`язку такої шкоди із рішенням відповідача. Доказів на підтвердження існування моральних страждань та визначеного позивачем розміру моральної шкоди, відповідного розрахунку моральної шкоди у сумі 91 003,60 грн, до матеріалів справи не надано. Відтак, позовна вимога про стягнення моральної шкоди не підлягає задоволенню. Щодо доводів апелянта про наявність у нього права на перетин державного кордону на підставі пункту 2-6 Правил №57 у якості військовозобов`язаного, який оформив відстрочку від призову під час мобілізації на підставі абзацу 4 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», колегія суддів зазначає наступне. Згідно абзацу 4 частини третьої статті 23 Закону №3543-XII призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також: жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану. Апеляційний суд звертає увагу, що процедури надання відстрочки від призову на військову службу та надання права на перетин Державного кордону в умовах воєнного стану є різними за змістом правовими процедурами. На переконання колегії суддів апеляційного суду системний аналіз положень Правил №57 дає підстави для висновку про те, що право на перетин Державного кордону не є безумовним для будь-якої особи, яка має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. Хоча обставини, за яких особа не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, певною мірою кореспондують підставам, які надають право на здійснення перетину державного кордону, однак правові процедури застосування останніх ретельно регламентовані Правилами №57. Щодо доводів апелянта про порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки суд здійснював розгляд справи у судових засіданнях без його участі, суд апеляційної інстанції зазначає таке. В матеріалах справи міститься клопотання позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції від 07.11.2024. Вищевказане клопотання ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.11.2024 задоволено. Повідомлено позивачу, що ризики технічної неможливості участі у засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку, тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву. Попереджено сторін про необхідність забезпечення участі у конференції з приміщення, яке б виключало наявність сторонніх звуків (шуму). У судовому засіданні 19.11.2024 через технічні несправності зв`язку із позивачем розгляд справи відкладено на 17.12.2024. Надалі від ОСОБА_1 19.11.2024 до суду першої інстанції надійшла заява про розгляд справи в порядку письмового провадження, оскільки особисто з`явитися до суду не мав можливості у зв`язку із перебуванням за кордоном України. Із вищевказаного не вбачається порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки забезпечено участь позивачу у розгляді справи. Щодо доводів апелянта про те, що оскаржуване рішення від 02.08.2024 №2188 винесено службовою лособою відповідача до службових обов`язків якої за законодавством не належить здійснення оформлення пропуску громадян через Державний кордон України, колегія суддів зазначає, що згідно статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» рішення про відмову у перетинанні державного кордону приймається уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону. В даному випадку начальник кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_6 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_7 » лейтенант ОСОБА_6 02.08.2024 виконував наказ про охорону державного кордону в прикордонному наряді «Старший прикордонних нарядів в пункту пропуску», а тому був уповноженою службовою особою на прийняття оскаржуваного рішення. Оцінюючи інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Крім того, щодо недотримання, на думку відповідача ОСОБА_1 вимог статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України щодо сплати судового збору, суд апеляційної інстанції звертає увагу на наступне. Згідно з положеннями пункту 13 частини другої статті 3 Закону №3674-VI судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду. Відповідно до частини п`ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Зі змісту вказаної норми вбачається, що позовну вимогу про відшкодування шкоди, заявлену в адміністративному судочинстві, обов`язково зумовлює вимога про вирішення публічно-правового спору (наприклад визнання протиправними рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень). За такого правового регулювання вимога про відшкодування шкоди не є об`єктом, за який справляється судовий збір. Водночас за вимогу, яка її зумовлює, такий збір сплачується. Аналогічні висновки щодо застосування зазначених норм права викладені в постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2019 року у справі №405/8768/18, від 5 березня 2020 року у справі №597/664/18 та від 14 січня 2021 року у справі № 205/10899/19 (2-а/205/67/20) і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від них під час розгляду цієї справи. Відповідно до п. 2 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно зі статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Враховуючи те, що при постановлені оскаржуваного рішення судом першої інстанції було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, що призвело до її неправильного вирішення, колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги частково, скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нової постанови в цій частині вимог. Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року у справі №320/45082/24 - скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати повністю рішення №2188 про відмову в перетинанні державного кордону України від 02.08.2024, прийняте відповідачем 6-м ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_6 ) 5125 (п`ять тисяч сто двадцять п`ять) гривень 91 коп матеріальної шкоди. Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_6 ) судовий збір у розмірі 1583 (одна тисяча п`ятсот вісімдесят три) гривень 85 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Постанова складена в повному обсязі 23 червня 2025 року. Суддя-доповідач О.М.Кузьмишина Судді І.О.Грибан О.В.Карпушова