Постанова 4854 № 420/28210/24

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 червня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/28210/24 П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Коваля М.П., суддів Осіпова Ю.В., Скрипченка В.О., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу адвоката Назарової Анни Сергіївни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року, прийняте у складі суду судді Токмілової Л.М. в місті Одеса, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення,- В С Т А Н О В И В: У вересні 2024 року ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просила суд: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 року № 127-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та її неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; - зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянку російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та її неповнолітню дитину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення відмовлено повністю. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, адвокат Назарова Анна Сергіївна звернулась до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій посилається на те, що судом першої інстанції прийнято рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права, не повно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, тому просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що відповідач не лише не врахував висновки судів по справі №420/13823/23, а й поставив під сумнів зазначені висновки судів першої та апеляційної інстанції. Апелянт звертає увагу, що у позивача є побоювання стати жертвою переслідування в рф за висловлення власної думки щодо свавілля органів фсб та їх повну підконтрольність владі, також щодо війни між Україною та рф, яка наразі триває, тобто її побоювання є обґрунтованими. На думку апелянта, відмовляючи у наданні статусу біженця або особи, що потребує додаткового або тимчасового захисту, міграційний орган не об`єктивно, без урахування позиції суду по справі № 420/13823/23 дослідив ситуацію, яка склалась в країні походження позивача, що в подальшому призвело до хибного висновку про відсутність загрози життю та свободи позивача в країні походження. Крім того, апелянт вважає, що відповідач спотворив дійсний рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення та існує на сьогоднішній день, не надав інформації, повідомленої позивачем у заяві, об`єктивної оцінки, та проігнорував факт того, що загальновідома ситуація у країні походження позивача є доказом того, що побоювання стати жертвою переслідувань є цілком ймовірними та обґрунтованими. Відповідачем надано до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, уродженкою Краснодарського краю, за національністю росіянка, за віросповіданням християнка-православна. Рідна мова російська. За сімейним станом офіційно не заміжня, має релігійний шлюб (цивільний чоловік ОСОБА_3 ) та двох дітей ІНФОРМАЦІЯ_3 та ІНФОРМАЦІЯ_2 . У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Управління з питань захисту шукачів та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. За результатом розгляду поданої позивачем заяви, Головним управлінням ДМС в Одеській області підготовлено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.04.2023. Рішенням Державної міграційної служби України від 25.05.2023 № 78-23 відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом із нею відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, її неповнолітній дитині ОСОБА_2 . Не погоджуючись з вказаним рішенням ДМС України, позивач оскаржила його до Одеського окружного адміністративного суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27.09.2023 по справі №420/13823/23, яке залишено без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.05.2023 №78-23 про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 та зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України від 28.12.2023 №14-23 зобов`язано ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Наказом ГУ ДМС в Одеській області від 09.02.2024 №30 продовжено строк повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки російської федерації. За результатом розгляду поданої позивачем заяви, Головним управлінням ДМС в Одеській області підготовлено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.06.2024. Рішенням Державної міграційної служби України від 25.07.2024 №127-24 відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом із нею відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, її неповнолітній дитині ОСОБА_2 . 14.08.2024 ГУ ДМС України в Одеській області склало повідомлення на адресу ОСОБА_1 №91 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI. Не погоджуючись з вказаним рішенням ДМС України, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом. Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції дійшов висновку, що в матеріалах особової справи позивача відсутні факти або обставини, які надають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності щодо позивача можуть застосувати смертну кару, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і, що він не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 цього Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - «Керівництво») передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - «УВКБ ООН»), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66). Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані у першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - «УВКБ ООН») у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень. Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Дослідивши матеріали особової справи позивача, колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 до прибуття в Україну, а саме, у період 2010-2017 років працювала бухгалтером у ТОВ «Транс Гарант», в 2017 році звільнилась та заснувала власну бізнес компанію « ОСОБА_1 ». У своїх поясненнях, які надавались органам ДМС при співбесіді та анкетуванні заявниця вказувала на те, що до моменту виїзду на територію України позивач та її цивільний чоловік ОСОБА_3 піддавались переслідуванням на території рф, окрім того були поміщені у СІЗО. Заявниця зазначала, що з 2016 році співробітниками ФСБ постійно здійснювались перевірки, обшуки на підприємстві, де вона працювала, з метою, як вказує заявниця, перевірки співпраці з організацією «Русские масла» та примушування їх надати неправдиві свідчення стосовно діяльності вказаного підприємства. Також заявниця вказувала на затримання її цивільного чоловіка співробітниками ФСБ та порушення кримінальних справ проти неї та її цивільного чоловіка. В свою чергу право на визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявниця пов`язує саме зі своєю громадянською та політичною діяльністю. Міграційним органом, з урахуванням повідомленої позивачем на співбесідах інформації, було вірно встановлено відсутність здійснення нею будь-якої громадської, громадянської чи політичної діяльності, направленої на захист третіх осіб, недоведеність тверджень позивача про здійснення відносно неї політичних переслідувань та відсутність доказів співпраці позивача та її цивільного чоловіка у межах власної господарської діяльності з українськими підприємствами, відсутність доказів зайняття позивача правозахисною діяльністю на території рф або участі в антиурядових мітингах або демонстраціях на території рф або за її межами. Разом з тим, у межах справи №420/13823/23, підставою для скасування рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, були встановлені судами обставини, що міграційним органом не проаналізовано інформації по країні походження заявника, не було проведено аналізу ризиків повернення позивача до країни походження, в той час, як надані позивачем відомості з різних джерел інформації свідчать про необхідність ретельного вивчення інформації щодо країни походження позивача та аналізування щодо суб`єктивних та об`єктивних причин побоювання позивачем переслідування, затримання або арешту за його позицію. Апеляційний суд зазначає, що під час прийняття рішення за результатами повторного розгляду заяви позивача, міграційним органом було опрацьовано релевантну інформацію по країні походження позивача за 2022-2023 роки. Колегія суддів погоджується із позицією апелянта, що висновки відповідача за результатами дослідження вказаної вище інформації, є неповними та переважно однобічними, з урахуванням загальновідомої інформації про стан дотримання прав людини у російській федерації. Разом із тим, як вірно звертав увагу суд першої інстанції із посиланням на відповідну практику Верховного Суду, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою, або для визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Водночас, суд першої інстанції взяв до уваги надані позивачем платіжні квитанції АТ «ПриватБанк» як докази здійснення грошових внесків на потреби ЗСУ та характеристику ГО "Соціально-антикорупційний захист військовослужбовців, населення та підприємництва" від 13.10.2024, однак за висновками суду такі документи не спростовують встановлених судом обставин у спірних правовідносинах та викладених висновків суду. Колегія суддів не погоджується із зазначеними висновками суду першої інстанції та з цього приводу зазначає наступне. Так, матеріали справи містять докази здійснення позивачем перерахування грошових коштів на підтримку Збройних Сил України, а також благодійних фондів, установ та організацій, які займаються такою підтримкою ( т.1 а.с. 52-54, т.2 а.с. 232-233). Суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до актуальної інформації по країні походження позивача, яка є загальнодоступною, судом встановлено численні факти кримінальних переслідувань на території рф громадян, пов`язані із перерахуванням ними коштів на користь ЗСУ або українських благодійних організацій, зокрема: - У росії 19-річного донеччанина ув`язнили на 12 років за донати у фонд Притули «У Ростові росіяни засудили 19-річного хлопця з Донецька до 12 років колонії суворого режиму, а після цього ще до року обмеження волі. Причиною стало те, що він задонатив 5200 гривень у фонд Сергія Притули» (https://hromadske.ua/viyna/236894-12-rokiv-koloniyi-za-donaty-u-fond-prytuly-istoriia-pro-uviaznenoho-v-rosiyi-khloptsia-z-donechchyny?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR0JpJ0nU8uN4PooSfldYEV5jQg4LjGFQGs3W07JUGewwcsw2AMdENBrqao_aem_CPOYjKd8dKf9JuVP-NwEaA) - У Росії заарештували американку через донат $50 на підтримку України «ФСБ Росії заарештувало жінку за те, що вона надіслала благодійний внесок для підтримки України. Жінку, яка має американське та російське громадянство, звинувачують у державній зраді. Якщо суд визнає її винною, їй загрожує до 20 років ув`язнення.» (https://www.holosameryky.com/a/u-rosii-zaareshtuvaly-za-donat-dlya-ukrainy/7495174.html) - В`язниця за донат. Росія все частіше звинувачує жителів окупації у підтримці ЗСУ «Для того, щоб затримувати українців в окупації і на території РФ, а потім влаштовувати псевдосуди, Росія знаходить найрізноманітніші приводи. Один із таких звинувачення у підтримці ЗСУ. За останні місяці відомо мінімум про чотири випадки арештів людей, яких підозрюють у фінансуванні армії. У Центрі прав людини ZMINA кажуть: випадків, коли українців в окупації затримували нібито за фінансування ЗСУ чи якусь іншу підтримку армії понад

250. Водночас, цю статистику не можна назвати вичерпною, адже ресурси РФ правозахисникам недоступні» (https://zmina.ua/media/vyaznyczya-za-donat-rosiya-vse-chastishe-zvynuvachuye-zhyteliv-okupacziyi-u-pidtrymczi-zsu/) - У Криму загарбники засудили хлопця на 7 років за "фінансування добробату" «"21-річного хлопця окупанти звинуватили у "фінансуванні" добровольчого батальйону "Крим" ("створенні збройного формування, керівництві таким формуванням чи його фінансуванні" ч.1 ст.208 КК РФ). За версією слідства, він переказав 500 гривень представнику батальйону. Насправді Аппаз позичив у борг ці гроші знайомому, котрий на той час вступив до добробату", - зазначив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець» (https://espreso.tv/u-krimu-zagarbniki-zasudili-khloptsya-na-7-rokiv-za-finansuvannya-dobrobatu-lubinets) Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів зазначає, що вказана інформація в її сукупності, з урахуванням загальновідомої інформації по країні походження позивача, дозволяє стверджувати, що у позивача наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань у рф, однак вказаним обставинам у сукупності із підтвердженим фактом здійснення позивачем перерахування коштів на користь Збройних Сил України міграційний орган належної оцінки не надав, незважаючи на висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі №420/13823/23. При цьому, пунктом 6.10 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою яка потребує, процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення Державної міграційної служби. Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 року № 127-24 не є у повній мірі обґрунтованим, прийняте без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому є протиправним та підлягає скасуванню. Разом із цим, вирішуючи позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача вчинити певні дії, апеляційний суд виходить з наступного. Так, положеннями ст. 2 Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року № 2073-IX (далі - Закон №2073-IX) визначено, що дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано. Частиною 3 статті 6 Закону №2073-IX визначено, що здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов: дискреційне повноваження передбачено законом; дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом; правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом; вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків. Згідно із позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13.02.2018 у справі № 361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі № 569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справі № 461/2579/17, від 20.03.2018 у справі № 820/4554/17, від 03.04.2018 у справі №569/16681/16-а, від 12.04.2018 справі № 826/8803/15, від 21.06.2018 у справі № 274/1717/17, від 14.08.2018 у справі № 820/5134/17, від 17.10.2019 у справі № 826/521/16, від 30.03.2021 у справі № 400/1825/20, від 14.09.2021 у справі № 320/5007/20 та від 27.09.2021 року у справі №380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу. Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. Позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 КАС України, а саме, щодо можливості зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, висловлена у постановах від 04.09.2021 у справі № 320/5007/20, від 14.09.2021 у справі №320/5007/20, від 23.12.2021 у справі № 480/4737/19 та від 13.10.2022 у справі №380/13558/21. Також суд враховує правову позицію, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10.09.2020 у справі № 806/965/17 та від 27.09.2021 у справі № 380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду. Таким чином, у випадку коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов`язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин. Варто наголосити, що адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції. Зобов`язання позивача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи. Дійсно, у випадку невиконання обов`язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання прийняти рішення. Однак, як і будь-який інших спосіб захисту, зобов`язання відповідача прийняти рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що оскільки заяву позивача відповідач належним чином не розглянув та не обґрунтував, при цьому вирішення питання про надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту належить до дискреційних повноважень відповідача, зазначене свідчить про наявність правових підстав для зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача та за наслідками її розгляду прийняти відповідне обґрунтоване рішення, з врахуванням висновків суду. Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Таким чином, оскільки судом першої інстанції було допущено порушення норм матеріального права та неповно з`ясовано обставини справи, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та прийняття нового судового рішення про часткове задоволення заявлених позовних вимог На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Назарової Анни Сергіївни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року задовольнити частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 року № 127-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та її неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та її неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Головуючий суддя: М. П. Коваль Суддя: Ю.В. Осіпов Суддя: В.О. Скрипченко