Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/11027/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/11027/21 Суддя (судді) першої інстанції: Лапій С.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2025 року м. Київ Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Кузьменка В.В., суддів Ганечко О.М., Василенка Я.М., за участю секретаря Михайлової І.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом Головного управління ДПС у Київській області до Товариства з додатковою відповідальністю "Узинський цукровий комбінат" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Обухівське" про визнання недійсним договору дарування та зобов`язання вчинити дії, за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Київській області на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 20 червня 2024 року, В С Т А Н О В И Л А: Головне управління ДПС у Київській області звернулось до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Товариства з додатковою відповідальністю "Узинський цукровий комбінат" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Обухівське", в якому просило: - визнати недійсним договір дарування від 07 липня 2021 року № 464, укладений між ТОВ "Узинський цукровий комбінат" (код ЄДРПОУ 00372536) та ТОВ "Обухівське" (код ЄДРПОУ 43008254); - застосувати наслідки, передбачені частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України та стягнути в дохід держави об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер: 92092732204), який розташований за адресою: Київська обл., м. Узин, вул. Маяковського (Володимира Симиренка), буд. 2-В. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено повністю. Постановою Верховного Суду від 12 жовтня 2023 року рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2022 року у справі № 320/11027/21 скасовано, а справу направлено до Київського окружного адміністративного суду на новий розгляд. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20 червня 2024 року закрито провадження в адміністративній справі №320/11027/21 за позовом Головного управління ДПС у Київській області до Товариства з додатковою відповідальністю "Узинський цукровий комбінат" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Обухівське" про визнання недійсним договору дарування та зобов`язання вчинити дії. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, Головним управлінням ДПС у Київській області подано апеляційну скаргу, в якій просило скасувати ухвалу суду першої інстанції як таку, що прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права. Доводи апелянта обґрунтовані зокрема тим, що судом першої інстанції порушено положення процесуального закону при закритті провадження у справі, порушивши права та законні інтереси апелянта, що є підставою для скасування оскаржуваної ухвали суду. Вказано, що дана справа підсудна саме суду адміністративної юрисдикції. Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно з положеннями ст. 309 Кодексу адміністративного судочинства України. Представник позивача в судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити. Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, спірну ухвалу суду першої інстанції просив залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання. Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття провадження у справі, керуючись пунктом 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено, що суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Так, судом попередньої інстанції вказано, що вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, згідно з ч. 1 ст. 2 ГПК України є завданням господарського судочинства та відповідно до ст. 20 цього Кодексу підвідомчі господарським судам. Колегія суддів вважає хибними висновки суду першої інстанції з огляду на таке. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Норми КАС України регламентують порядок розгляду не просто публічно-правових спорів, а тих з них, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства. Важливість визначення юрисдикції спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України, підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, та прецедентною практикою ЄСПЛ. Одним з основних фундаментальних елементів принципу верховенства праває правова визначеність (legal certainty), яка вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017, абзац шостий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019). Процедурний аспект принципу верховенства права базується на тому, що вимоги правотворчої та правозастосовної практики повинні відповідати певним стандартам, як-от: заборона зворотної дії закону; вимога ясності та несуперечності закону; вимога щодо однакового застосування закону тощо. За висновками ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року (заява № 21722/11, § 170)]. ЄСПЛ неодноразово зауважував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» від 29 листопада 2016 року № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ у справі «С.В. проти Сполученого Королівства» від 22 листопада 1995 року № 20166/92, § 36). Формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)]. Неоднозначне (множинне) тлумачення приписів процесуальних кодексів щодо визначення юрисдикції спорів про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України, їх розгляд та вирішення господарськими судами можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Шахін і Шахін проти Туреччини»). Розгляд спорів у межах господарської юрисдикції за зверненням контролюючого органу з позовами про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, призводить до того, що цей орган має довести порушення своїх прав та інтересів, проте оспорювані правочини в цьому випадку не зачіпають будь-яких прав та інтересів органів Державної податкової служби України, оскільки в цих правовідносинах такі органи реалізують виключно владні управлінські функції під час податкового контролю відповідно до ПК України. Системний аналіз положень пункту 5 частини першої статті 19 КАС України, пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України і статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) [яка згадує справи щодо визнання недійсними правочинів банкрута] дозволяє дійти висновку, що стаття 7 КУзПБ не скасовує дію статті 20 ГПК України, що містить пряму норму про винятки щодо спорів, пов`язаних з недійсністю правочинів, які, на думку контролюючих органів, спрямовані на приховування об`єктів оподаткування. Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків. В контексті викладеного, колегія суддів зазначає, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 08 травня 2025 року у справі № 420/12471/22. Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи ч. 5 ст. 242 КАС України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином, суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваної ухвали дійшов хибного висновку про закриття провадження у справі, а тому спірна ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. Керуючись ст. ст. 242, 308, 315, 317, 320, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 20 червня 2024 року у справі за адміністративним позовом Головного управління ДПС у Київській області до Товариства з додатковою відповідальністю "Узинський цукровий комбінат" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Обухівське" про визнання недійсним договору дарування та зобов`язання вчинити дії - задовольнити. Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 20 червня 2024 року - скасувати, а справу направити до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач В. В. Кузьменко Судді: О. М. Ганечко Я. М. Василенко Повний текст постанови складено 19.06.2025.