Постанова 4807 № 334/3271/24

Дата документу 17.06.2025 Справа № 334/3271/24 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №334/3271/24 Головуючий у 1-й інстанції: Філіпова І. М. Провадження № 22-ц/807/1107/25 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2025 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Онищенка Е.А., Полякова О.З., Камалової В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника адвоката Іваниця Олени Олександрівни на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, третя особа: Перша Запорізька державна нотаріальна контора про визнання права власності на спадкове майно за заповітом, - В С Т А Н О В И В: У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Запорізької міської ради, третя особа: Перша Запорізька державна нотаріальна контора про визнання права власності на спадкове майно за заповітом. Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер дід позивача, ОСОБА_2 , який залишив заповіт 04 грудня 2000 року, яким заповідав все своє майно, що на день смерті буде належати та на що він за законом буде мати право ОСОБА_1 . Позивач є єдиним спадкоємцем ОСОБА_2 .. Постановою N 977/02-31 від 28 липня 2023 року нотаріусом було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, а саме відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на житловий будинок АДРЕСА_1 у зв`язку з відсутністю документів, що підтверджують право власності померлого на вказане майно. Згідно архівного витягу протоколу N 22 засідання виконавчого комітету Верехньохортицької районної ради депутатів трудящих Запорізької області УРСР від 2 грудня 1956 року ОСОБА_2 було виділена присадибна ділянка в с. В. Хортиця, площею 700 м кв. для будівництва індивідуального житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 була перейменована на АДРЕСА_1 на підставі рішення виконавчого комітету міської ради трудящих N 333 від 30.07.70 року. За своє життя батько позивача збудував житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , але право власності на вказане нерухоме майно за життя не зареєстрував. Згідно відомостей обліку, що містяться у книзі прописки. ОСОБА_2 постійно проживав за вказаною адресою. Житловий будинок АДРЕСА_1 побудований у період 1957-1958 року. У ці роки питання набуття права власності регулювалося Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.48 року "Про право власності громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків", який на теперішній час втратив чинність. Згідно зі ст. 1 Указу кожен громадянин мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п`яти як у місті, так і поза містом. П. 2 Постанови від 26.08.48 року визначено, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків і відводяться на рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника. Таким чином, вказані правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації. Право на нерухоме майно збудоване до 1992 року, не передбачало введення в експлуатацію та не передбачало обов`язкової реєстрації права власності. Крім того, з часу побудови домоволодіння нікому іншому не належало. На підставі вищевикладеного просив суд визнати за ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_2 право власності на нерухоме майно, яким є житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2025 року у задоволені позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду представник ОСОБА_1 адвокат Іваниця Олена Олександрівна подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції не врахував, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 не є самовільним будівництвом. Присадибна ділянка в селищі В.Хортиця площею 700 м.кв. будинку за адресою АДРЕСА_3 виділялася ОСОБА_2 у 1956 році, що підтверджується витягом з протоколу №22 засідання виконавчого комітету Верхньохортицької районної ради депутатів трудящихся Запорізької області УСРС від 26 грудня 1956 року, для будівництва індивідуального житлового будинку. Протягом 1956-1958 років дідусем на вказаній земельній ділянці було збудовано житловий будинок, та в ньому тривалий час проживала вся сім`я ОСОБА_3 , в тому числі зареєстрований і проживав ОСОБА_1 . Отже, до складу спадщини після померлого дідуся ввійшов вищезазначений житловий будинок. Право власності на збудований вищезазначений житловий будинок, набувається в порядку, який існував на час його будівництва. Суд не врахував, що індивідуальні житлові будинки, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію, у тому числі по окремо визначеній «спрощеній» процедурі. Єдиним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатами його технічної інвентаризації, який було надано позивачем до матеріалів справи. Суд не врахував, що з 1958 року в цьому будинку проживали та були зареєстровані дідусь та бабуся позивача, а їх реєстрація не могла бути здійснена без самого будинку. Відзиву на апеляційну скаргу в порядку ст. 360 ЦПК України, до суду не надходило. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Запорізька міська рада, третя особа перша Запорізька державна нотаріальна контора, будучи належним чином відповідно до вимог процесуального закону повідомленими про дату, час і місце розгляду справи ( а.с. 179, а.с. 181) до апеляційного суду не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили, будь яких клопотань про відкладення розгляду справи не надали. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Зважаючи на вказане, колегія у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України ухвалила здійснювати апеляційний розгляд у відсутності зазначених учасників справи. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам відповідає. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що право власності на збудований житловий будинок набувається в порядку, який існував на час його будівництва. Позивач ОСОБА_1 не надав суду належних та достатніх доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 збудував житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами в період 1957-1958 роках з додержанням вимог актів та законодавства, які діяли на той час. Будь-які правовстановлюючі документи про право власності на житловий будинок, в тому й числі, погосподарська книга щодо внесення запису права власності, відсутні В ТОВ «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» інвентаризаційна справа на спірний житловий будинок відсутня. Наданий позивачем технічний паспорт, який виготовлений ФОП ОСОБА_4 25 вересня 2023 року не містить інформації про рік побудови житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, його характеристики. Отже, з наданих позивачем документів не можна встановити, що спадкодавцю ОСОБА_2 на праві власності належав вищезазначений житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, а тому правові підстави для визнання за спадкоємцем права власності на цей об`єкт нерухомості у порядку спадкування відсутні. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. У частині другій статті 16 ЦК України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2024 року в справі № 757/23249/17). У постанові від 03 листопада 2021 року у справі № 715/2316/18 Верховний Суд вказав, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Судом встановлені наступні обставини у справі та відповідні їм правовідносини. Наданими представником позивача документами встановлено, що відповідно до свідоцтва про смерть виданого повторно Запорізьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Запорізькому районі Запорізької області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) серії НОМЕР_1 від 19 липня 2022 року, ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_2 , про що складено відповідний актовий запис №137 (а.с.13). Згідно копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , ОСОБА_2 є батьком ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.12) Згідно копії свідоцтва про народження НОМЕР_3 , ОСОБА_5 є батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.11). Відповідно до копії заповіту від 04 грудня 2000 року, посвідчений Серовською М.В., державним нотаріусом Запорізької районної державної нотаріальної контори, Махорін В.П. заповів усе своє майно ОСОБА_1 , зареєстровано в реєстрі за №1-1388 (а.с.14). Відповідно до Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі №24733132 від 15 вересня 2010 року, Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою 15 вересня 2010 року зведена спадкова справа номер у спадковому реєстрі 49934951, номер у нотаріуса 428, після ОСОБА_2 померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.15). Згідно копії постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 977/02-31 від 28 липня 2023 року державного нотаріуса Першої запорізької нотаріальної контори Нестеренко О.М., ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадщину за заповітом на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_2 у зв`язку з відсутністю документів, що підтверджують право власності померлого на вказане майно (а.с.16). Відповідно до архівного витягу з Протоколу № 22 засідання виконавчого комітету Верхньохортицької районної ради депутатів трудящих Запорізької області УРСР від 26 грудня 1956 року, ОСОБА_2 на склад сім`ї - 3 особи, виділено присадибну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку в селищі В. Хортиця згідно рішення № 215 від 26 грудня 1956 року площею 700 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 (а.с.17). Згідно протоколу № 14 засідання виконавчого комітету Запорізького міської ради депутатів трудящих від 30 липня 1970 року п. 13 здійснено перейменування вулиць та провулків м. Запоріжжя, у селищі Верхня Хортиця Ленінського арйону вул. Кутузова була перейменована на вул. Давидова (а.с.19-26). Відповідно до відповіді Державного архіву Запорізької області N 05-07/М-350 від 26 лютого 2025 року, в протоколах засідань виконавчого комітету Верхньохортицької районної ради депутатів трудящих Запорізької області за період з 1958-1962 роки рішення про встановлення права власності на домоволодіння розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 або ОСОБА_6 відсутнє. Також, архів повідомляє, що акти введення в експлуатацію об`єктів будівництва (житлових будинків), погосподарські книги с. Верхня Хортиця Запорізької області за 1957-1962 роки на зберігання до Державного архіву Запорізької області не передавалися (а.с.110). Відповідно до архівного витягу з Протоколу N 24 засідання виконавчого комітету Верхньохортицької районної ради депутатів трудящих Запорізької області УРСР від 29 грудня 1996 року, ОСОБА_6 ( АДРЕСА_2 рада) надано пільги, встановлені ст. 33 Закону по обов`язковому окладному страхуванню громадянам у сумі 2 крб 62 коп (а.с.110 зворот-112). Згідно відповіді архівного відділу Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області N 07-05/06-М/07-02 від 11 лютого 2025 року на адвокатській запит повідомляє, що інформації щодо видачі ОСОБА_2 чи ОСОБА_6 виконавчим комітетом Верхньохортицької районної ради депутатів трудящих Запорізької області УРСР акту введення в експлуатацію житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 чи будь-яких документів щодо оформлення права власності на вказаний житловий будинок, надання копії акту введення в експлуатацію житлового будинку, надання витягу (виписки) з погосподарської книги щодо внесення запису про право власності, архівний відділ повідомляє, що документи виконавчого комітету Верхньохортицької районної ради депутатів трудящих Запорізької області УРСР знаходяться на зберіганні у Державному архіві Запорізької області (а.с.113,114). Відповідно до відповіді ПАТ "Запоріжжяобленерго" N 35-35/428 від 06 березня 2025 року на адвокатській запит, за адресою АДРЕСА_1 між ОСОБА_6 та ПАТ "Запоріжжяобленерго" відсутні прямі договірні відносини в частині розподілу електричної енергії. За вище вказаною адресою у програмному розрахунковому комплексі ПАТ "Запоріжжяобленерго" було відкрито особовий рахунок на іншу особу, який закрито у 2021 році (а.с.116-117). Згідно відповіді ТОВ "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" N 246 від 12 лютого 2025 року інвентаризаційна справа на об`єкт майна, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 відсутня (не заводилася), надати будь-яку інформацію щодо нерухомого майна за вказаною адресою не виявляється можливим (а.с.119). Відповідно до відповіді Інспекції Державного архітектурно будівельного контролю Запорізької міської ради N 03-10/98 від 14 лютого 2025 року, починаючи з 30 квітня 2024 року та станом на сьогоднішній день, будь-які документи декларативного та дозвільного характеру щодо об`єкта будівництва, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , інспекцією не реєструвалися. Згідно Акта про приймання передавання документації від Державної інспекції архітектури та містобудування до Інспекції державного архітектурно будівельного контролю Запорізької міської ради від 29 квітня 2024 року № 1, документи щодо об`єкта будівництва, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , до Інспекції не передавалося (а.с.12). Відповідно до відповіді Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 05 березня 2025 року, на централізованому зберіганні в Управлінні перебуває паперова картотека заяв про видачу паспорта громадянина СРСР зразка 1974 року та заяв про видачу паспорта громадянина України зразка 1994 року. За даними картотек заяв про видачу паспорта громадянина СРСР зразка 1974 року, виявлено заяви на ім`я - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий 05 квітня 1978 року Заводським РВВС м. Запоріжжя; - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , паспорт серії НОМЕР_5 , виданий 14 квітня 1978 року Заводським РВВС м. Запоріжжя. Згідно копій вказаних заяв про видачу паспорта від 14 квітня 1978 року та 05 квітня 1978 року ОСОБА_2 мешкав за адресою: АДРЕСА_5 . Заяви на ім`я ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , не виявлені (а.с.124). Відповідно до технічного паспорту, який виготовлено 25 вересня 2023 року ФОП ОСОБА_4 на житловий будинок садибного типу, розташованого за адресою: Запорізька область, Запорізький район, Запорізька територіальна громада, м. Запоріжжя (станом на 01 січня 2021 року), АДРЕСА_1 , на замовлення ОСОБА_1 , на земельній ділянці загальною площею 700 кв.м. розташований будинок садибного типу, загальною площею 64,7 кв.м., житловою 33,4 кв.м., допоміжною 31,3 кв.м. (а.с.27-31). Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. При вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України, чинного на час виникнення права власності, та підстави спадкування зазначеного майна, що визначаються на час відкриття спадщини та згідно з пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті. Умовою переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законом України порядку. Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкодавцеві з часу відкриття спадщини, та згідно із статтею 1296 ЦК України спадкоємець який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Згідно зі статтями 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (частина друга статті 331 ЦК України). Згідно з частинами першої-третьої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. При вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове нерухоме майно судам необхідно з`ясовувати: 1) правовий режим земельної ділянки, на якій розташоване спірне нерухоме майно (будинок, споруда); 2) чи отримано спадкодавцем дозволи на спорудження будинку, чи затверджено проект на спорудження будинку; 3) коли спадкодавцем завершено спорудження будинку; 4) чи дотримано при будівництві проекту на спорудження будинку, вимог державних протипожежних, санітарних норм; 5) чи посвідчено право власності на нерухоме майно в установленому законом порядку на час виникнення права власності. Встановлення судом часу завершення спорудження будинку визначає законодавство, відповідно до якого встановлюється правовий режим нерухомого майна та документи, якими посвідчується право власності на це майно. Право власності на збудований житловий будинок набувається в порядку, який існував на час його будівництва. Позивач в позові зазначає, що житловий будинок АДРЕСА_1 побудований спадкодавцем у період 1957-1958 роках. У 1957 -1958 роках питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.48 року "Про право власності громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків", що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8501-11, і прийнятою відповідно до Указу від 28 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 28 серпня 1948 року « про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків, які, зокрема, визначили умови та правові наслідки будівництва. Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від одного до п`яти як у місті, так і поза містом. Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначено, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника. Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був саме факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства. Ці правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації. Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР була затверджена Міністерством комунального господарства Української РСР 31 серпня 1966 року. Згідно з пунктами 6, 7 цієї Інструкції підлягали реєстрації всі будинки і домоволодіння, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів, перелік яких додано до вказаної інструкції). Зокрема, за пунктом 10 цього переліку таким правовстановлюючим документом про право власності на жилий будинок, збудований після видання Указу від 26 серпня 1948 року, є затверджений виконавчим комітетом місцевої радим народних депутатів акт державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію. Таким чином, з моменту затвердження виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акта державної комісії про прийняття збудованого громадянином у 1957-1958 роках житлового будинку цей громадянин набуває статусу власника житлового будинку та згідно зі статтею 58 Цивільного Кодексу Української РСР 1922 року він набув право в межах, установлених законом, володіння, користування й розпорядження цим майном. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив Верховний Суд України у постанові від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137 цс13. Водночас,зазначаючи, що спірний житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами був побудований у період 1957-1958 роках, позивач не надав доказів, а саме акта державної комісії про прийняття збудованого житлового будинку в експлуатацію, затвердженого виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів. Крім того, слід також зауважити, що при вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, споруди у порядку спадкування, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо. Відповідно до пункту 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127, не належать до самочинного будівництва індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 5 серпня 1992 року. Згідно з пунктом 3.1 Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків І та ІІ категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій інженерних та житлово-комунального господарства, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 24 червня 2011 року № 91, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, документом, який засвідчує відповідність закінчених будівництвом до 5 серпня 1992 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, які не підлягають прийняттю в експлуатацію, вимогам законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил, зокрема для потреб державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, є технічний паспорт, складений за результатами технічної інвентаризації. При цьому документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта (індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, громадські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 5 серпня 1992 року), не подається виходячи з положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності. Таким чином, індивідуальні житлові будинки, збудовані у період до 5 серпня1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію, у тому числі по окремо визначеній «спрощеній» процедурі. Єдиним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатами його технічної інвентаризації. Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 20 жовтня 2020 року у справі № 201/7012/18 (провадження № 61-8387св19). Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137цс13, та з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 6 листопада 2019 року у справі № 559/375/16-ц (провадження № 61-31049св18) та від 5 червня 2024 року у справі № 678/1418/17 (провадження № 61-16687св23). Крім того, в постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 201/7012/18 за позовом ОСОБА_1 до територіальної громади. Дніпро в особі Дніпровської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1, колегія суддів касаційного суду зазначила, що:- за даними оціночного акта збудоване у 1927 році домоволодінняАДРЕСА_1 , яке згідно з технічним паспортом станом на 2014 рік складалось із житлового будинку, гаражу, вбиральні, навісу, сараїв, душу та споруд замощення, з часу побудови належало сім`ї спадкодавця. Доказів про належність цього майна іншим особам матеріали справи не містять. Разом з тим, відповідно до записів у домовій книзі спірне домоволодіння належить родині спадкоємця ОСОБА_1 з моменту його побудови; - касаційний суд погодився з висновками у зазначеній справі про належність домоволодіння спадкодавцю та вказав на помилковість висновку апеляційного суду про те, що відсутність державної реєстрації цього майна унеможливлює його спадкування. Вважаючи спірне домоволодіння самочинним будівництвом та погоджуючись з висновком місцевого суду про відмову в позові, суд апеляційної інстанції не врахував як висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 201/7012/18 (провадження № 61-8387св19), так і обставини, встановлені судами під час розгляду справи № 201/7012/18, в якій вирішувався спір про визнання за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1 , тому дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції. Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Звертаючись з вказаним позовом, ОСОБА_1 не надав суду належних, достовірних та достатніх доказів на підтвердження факту збудування спадкодавцем вищезазначеного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами у 1957-1958 роках з додержанням вимог актів законодавства, яке діяло в тих роках. Акту державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію затвердженого виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів матеріали справи не містять, як і не містять будь яких інших документів, як то: рішення органів місцевого самоврядування про оформлення права власності ОСОБА_2 на житловий будинок, оціночний акт, записи у погосподарській ( домовій) книзі щодо власника житлового будинку і членів його сім`ї, технічний паспорт щодо інвентаризації житлового будинку АДРЕСА_1 із зазначенням його характеристики, року будівництва. Наданий позивачем технічний паспорт, який виготовлено25 вересня 2023 року ФОП ОСОБА_4 , не містить технічної характеристики об`єкта нерухомого майна, час побудови житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами та інше. Таким чином, позивачем не надано належних та достатніх доказів на підтвердження того, що житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою АДРЕСА_1 , який є об`єктом спадщини, був збудований у період 1957-1958 роках спадкодавцем ОСОБА_2 відповідно до чинного на час його будівництва законодавства, і що на момент смерті спадкодавця цей будинок був повністю збудований і прийнятий в експлуатацію, чи інші докази зазначені вище, відповідно до яких можливо зробити висновок про належність спірного житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами спадкодавцю на праві власності, в тому й числі, технічний паспорт, складений за результатами технічної інвентаризації та містить технічні характеристики об`єкта нерухомого майна. Суд першої інстанції надав належну оцінку доказам у справі і прийшов до вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання за спадкоємцем права власності на вищезазначений житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами у порядку спадкування за заповітом. З огляду на зазначене, колегія суддів зазначає, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обгрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, яким судом першої інстанції надана належна оцінка обгрунтовано викладена в мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення. Інші наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі заявник. З урахуванням вищевикладеного, вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б спростували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обгрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. З огляду на те, що апеляційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника адвоката Іваниця Олени Олександрівни залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2025 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повна постанова складена 18 червня 2025 року. Головуючий, суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С.Онищенко Е.А. Поляков О.З.