Постанова 4851 № 440/5095/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2025 р. Справа № 440/5095/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Калиновського В.А., Суддів: Русанової В.Б. , Бегунца А.О. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Виконавчого комітету Карлівської міської ради на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19.03.2025, головуючий суддя І інстанції: О.О. Кукоба, м. Полтава, по справі № 440/5095/24 за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Карлівської міської ради про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом, в якому просила: - визнати протиправною та такою, що містить ознаки дискримінації відмову Виконкому Карлівської міської ради від 15.01.2024 №122-14/166 у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 20.03.2023 про надання матеріальної допомоги на вирішення соціально - побутових питань; - зобов`язати Виконком Карлівської міської ради виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу на вирішення соціально - побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати 19 663,24 грн. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 19.03.2025 частково задоволено позов. Визнано протиправними дії Виконавчого комітету Карлівської міської ради щодо відмови у наданні ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік. Стягнуто з Виконавчого комітету Карлівської міської ради на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік у розмірі 19 663,24 грн. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Виконавчого комітету Карлівської міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 968,96 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3375,00 грн. Повернуто ОСОБА_1 з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 242,24 грн на підставі квитанції про сплату від 26.04.2024 №930К-РЕ2М-У82С-ТР63. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, Виконавчим комітетом Карлівської міської ради подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Доводи апелянта обґрунтовані тим, що відповідно до підпункту 3 пункту 2 Постанови №268 надано право керівникам органів, зазначених у п. 1 цієї постанови, у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу на оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу). Тобто, керівнику органу місцевого самоврядування чинним законодавством України надано право у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, що в свою чергу підтверджує те що надання вказаної допомоги не є обов`язком. Також зазначає, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань посадовій особі місцевого самоврядування може надаватися один раз на рік за рішенням керівника органу місцевого самоврядування в межах норми оплати праці. Зазначає, що питання про виплату працівникам матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не носить імперативного характеру, відповідно така виплата є не обов`язком, а правом керівника, і виплачується тільки в разі прийняття відповідного рішення керівником цього органу в розмірі, що не повинен перевищувати середньомісячну зарплату. Відповідач вказує, що необхідно також враховувати факт, що бюджет Карлівської міської територіальної громади на 2024 рік та 2025 рік не прийнято, а тому необхідного фінансування установа та громада міста недоотримує. Факт виплати іншим працівникам установи такої матеріальної допомоги, не підтверджує жодним чином будь-яких проявів щодо позивача ознак дискримінації та не спростовує висновків щодо правомірності відмови позивачу у наданні матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, оскільки надання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань вирішується щодо кожного працівника окремо та приймається рішення, з огляду на особисті обставини та у межах затвердженого фонду оплати праці. Крім того, представник апелянта не погоджується з розміром правничої допомоги, який стягнуто на користь позивача. На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 20.01.2023 позивач звернулась до т.в.о. міського голови, секретаря Карлівської міської ради Полтавської області з заявою про надання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань. Відповідно до розпорядження Виконавчого комітету Карлівської міської ради від 07.04.2023 №163-к ОСОБА_1 звільнено з посади провідного спеціаліста відділу обліку та звітності Виконавчого комітету Карлівської міської ради за власним бажанням у зв`язку з переїздом на нове місце проживання 07.04.2023. 07.04.2023 отримала розрахунковий лист №05-22/10 від 07.04.2023 за підписом головного спеціаліста відділу обліку та звітності О.М.Орлової. Відповідно до вказаного розрахункового листа позивачу нараховано такі види оплати: посадовий оклад, компенсація відпустки, доплата до мінімальної, за ранг. 21.07.2023 позивач звернулась до Виконавчого комітету Карлівської міської ради із запитом на публічну інформацію, у якому просила надати відомості про: кількість випадків виплати Виконавчим комітетом Карлівської міської ради матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань працівникам Виконавчого комітету Карлівської міської ради; кількість випадків виплати Виконавчим комітетом Карлівської міської ради матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань працівникам Виконавчого комітету Карлівської міської ради у розмірі середньомісячної заробітної плати; кількість випадків виплати Виконавчим комітетом Карлівської міської ради матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань працівникам Виконавчого комітету Карлівської міської ради у розмірі посадового окладу; кількість заяв працівників Виконавчого комітету Карлівської міської ради, що надійшли до ВК Карлівської міської ради, про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, за якими прийняте рішення про відмову у виплаті такої допомоги; кількість заяв працівників Виконавчого комітету Карлівської міської ради, що надійшли до ВК Карлівської міської ради, про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, за якими рішення про виплату чи відмову у виплаті такої допомоги не прийняте. Указану інформацію проcила надати окремо за періоди з 01.01.2023 по 07.04.2023 та з 08.04.2023 по дату звернення. Крім того, позивач просила надати відомості: про суму бюджетних асигнувань, що були затвердженні на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у кошторисі Виконавчого комітету Карлівської міської ради на 2023 рік; про суму коштів, витрачених Виконавчим комітетом Карлівської міської ради на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань працівникам Виконавчого комітету Карлівської міської ради станом на 07.04.2023; про суму коштів, витрачених Виконавчим комітетом Карлівської міської ради на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань працівникам Виконавчого комітету Карлівської міської ради станом на дату звернення. У листі від 25.07.2023 №122-14/2386 Виконавчим комітетом Карлівської міської ради зазначено, що кількість виплат матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань працівників складає з 01.01.23-07.04.23 - 13 чоловік, з 08.04.23-21.07.23 - 26 чоловік; кількість виплат на вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати становить з 01.01.23-07.04.23 - 13 чоловік, з 08.04.23-21.07.23 - 26 чоловік; кількість виплат на вирішення соціально-побутових питань у розмірі посадового окладу з 01.01.23-07.04.23 - відсутня, з 08.04.23-21.07.23 - відсутня; кількість заяв працівників Виконавчого комітету Карлівської міської ради про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, за якими прийнято рішення про відмову у виплаті допомоги з 01.01.23-07.04.23 та з 08.04.23-21.07.23, - рішення про відмову не приймалися; сума бюджетних асигнувань, затверджених на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, у кошторисі Виконавчого комітету Карлівської міської ради становить 906584,00 грн; сума коштів, витрачених Виконавчим комітетом Карлівської міської ради на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань працівникам станом на 07.04.2023, становить 230468,70 грн; сума коштів, витрачених Виконавчим комітетом Карлівської міської ради на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань працівникам станом на 21.07.2023, становить 632956,86 грн. 02.08.2023 позивач звернулась до Виконавчого комітету Карлівської міської ради із запитом на публічну інформацію, у якому просила повторно надати відомості про кількість заяв працівників Виконавчого комітету Карлівської міської ради, що станом на 21.07.2023 надійшли до ВК Карлівської міської ради про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, за якими рішення про виплату чи відмову у виплаті такої допомоги не прийняте. У листі від 07.08.2023 №122-14/2507 Виконавчим комітетом Карлівської міської ради зазначено, що за період з 01.01.2023 - 21.07.2023 від працівників Виконавчого комітету Карлівської міської ради надійшло дві заяви про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально - побутових питань, проте, рішення про її виплачу чи відмову у виплаті такої допомоги не прийняті. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 30.11.2023 у справі №440/12175/23, що набрало законної сили 02.01.2024, визнано протиправною бездіяльність Виконавчого комітету Карлівської міської ради Полтавської області щодо нерозгляду заяви ОСОБА_1 від 20.01.2023 про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, зобов`язано Виконавчий комітет Карлівської міської ради Полтавської області розглянути заяву ОСОБА_1 від 20.01.2023 про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань та прийняти рішення за результатами такого розгляду. Відповідач у листі від 15.01.2024 вих.№12.2-14/166 повідомив ОСОБА_1 про відмову у задоволенні її заяви від 20.01.2023 про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, оскільки нею у заяві від 20.01.2023 не зазначено обставин, на підтвердження підстав для виплати допомоги /а.с. 14/. Не погодившись з наведеною відмовою, ОСОБА_1 звернулась до суду з цим позовом. Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відмова виконавчого комітету Карлівської міської ради у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 20.01.2023 про надання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань є протиправною. Даючи правову оцінку фактичним обставинам справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За правилами статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Згідно з частинами першою та третьою статті 94 Кодексу законів про працю України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами. Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування регламентовано приписами Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» далі Закон № 2493-III). Відповідно до статті 1 Закону № 2493-III служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Частиною 1 статті 2 вказаного Закону передбачено, що посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету. Згідно із частиною 4 статті 21 Закону № 2493-III посадові особи одержують заробітну плату, розмір якої має забезпечувати достатній життєвий рівень. Умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування є місцевий бюджет. Правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання унормовані положеннями Закону України «Про оплату праці» (далі Закон №108/95-ВР). Як передбачено у статті 1 Закону №108/95-ВР, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Структура заробітної плати регламентована приписами статті 2 Закону №108/95-ВР, відповідно до яких: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати - виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Частиною 2 статті 8 Закону №108/95-ВР передбачено, що умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону. Згідно із частиною 2 статті 13 Закону №108/95-ВР обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом. Кабінетом Міністрів України 09 березня 2006 року було ухвалено постанову № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» (далі Постанова №268). Згідно з підпунктом 3 пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 №268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних відносин) надано право керівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови, надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу). У силу пункту 8 Постанови №268 видатки, пов`язані з набранням чинності цією постановою, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання відповідних органів. Згідно з роз`ясненнями, наданими Мінсоцполітики у листі від 16.10.2009 №620/13/84-09, матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань для посадових осіб місцевого самоврядування не носить обов`язкового характеру і виплачується тільки в разі прийняття відповідного рішення керівником цього органу в розмірі, що не повинен перевищувати середньомісячну зарплату. Керівник приймає таке рішення виходячи з обставин, викладених у заяві працівника. Матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань посадовій особі місцевого самоврядування може надаватися один раз на рік за рішенням керівника органу місцевого самоврядування в межах норми оплати праці. Так, спірним у цій справі питанням є наявність чи відсутність підстав для нарахування та виплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік. Відповідач, відмовляючи ОСОБА_1 у наданні матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, у листі від 15.01.2024 №122-14/166 посилається на те, що позивачем у заяві від 20.01.2023 не викладено обставин, що мали б підстави для виплати допомоги на вирішення соціально-побутових питань (а.с.14). Однак, колегія суддів визнає такі доводи безпідставними, оскільки Постанова №268 не вимагає від працівника зазначати у заяві підстави для надання матеріальної допомоги; форма заяви чинним законодавством не передбачена. До того ж, залучені до матеріалів справи копії заяв інших працівників виконавчого комітету Карлівської міської ради не містять посилань на конкретну підставу виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань (а.с. 24-51). Отже, колегія суддів вважає доводи позивача, що лист Мінсоцполітики від 16.10.2009 №620/13/84-09, на який посилається відповідач у листі-відмові від 15.01.2024, не може ні розширювати, ні змінювати норм, визначених законодавством у спірних відносинах, оскільки такий лист не є нормативно-правовим актом та не містить обов`язкових приписів обгрунтованими. Виходячи з положень пункту 8 Постанови №268 єдиною умовою для надання працівнику матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань законодавець визначив наявність асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання відповідних органів. Колегією суддів з матеріалів справи встановлено, що у листі від 12.03.2024 вих.№12.2-14/791 Виконком Карлівської міської ради у 2023 році виплатив матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати 53 працівникам, а за період з 1 по 15 січня 2024 року - трьом працівникам; випадків виплати зазначеної матеріальної допомоги в розмірі посадового окладу не було; рішення про відмову у виплаті допомоги у 2023 році не приймались /а.с. 18/. Кошторисом Виконкому Карлівської міської ради на 2023 рік було затверджено бюджетні асигнування на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в розмірі 906224,00 грн; фактично витрачено - 827489,27 грн. Тимчасовим кошторисом Виконкому на І квартал 2024 року затверджено бюджетні асигнування на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в розмірі 360239,00 грн, за період з 1 по 15 січня 2024 року виплачено 52 475,63 грн. (а.с. 18). Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що бюджетні асигнування, передбачені місцевим бюджетом на виплату працівникам виконавчого комітету Карлівської міської ради матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у 2023 році, дозволяли виплатити ОСОБА_1 таку допомогу. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). У постанові Верховного Суду від 28.11.2022 у справі №826/6029/18 викладено правовий висновок, відповідно до якого у контексті вимог частини другої статті 2 КАС України нормативне обґрунтування прийнятого рішення та його співвідношення з фактичними обставинами не є формальною вимогою, оскільки суд має перевірити чи діяв суб`єкт владних повноважень, у тому числі (…) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень; принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішенням було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. У постанові Верховного Суду від 12.09.2023 у справі №420/14943/21 зазначено, що критеріями обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень є: 1) логічність та структурованість викладення мотивів, що стали підставою для прийняття відповідного рішення; 2) пов`язаність наведених мотивів з конкретно наведеними нормами права, що становлять правову основу такого рішення; 3) наявність правової оцінки фактичних обставин справи (поданих документів, інших доказів), врахування яких є обов`язковим у силу вимог закону під час прийняття відповідного рішення; 4) відповідність висновків, викладених у такому рішенні, фактичним обставинам справи; 5) відсутність немотивованих висновків та висновків, які не ґрунтуються на нормах права. Колегія суддів враховує, що суб`єкт владних повноважень у рішенні про відмову у задоволенні певного прохання особи має наводити всі без винятку підстави для такої відмови. Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Частиною другою статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У силу статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За обставин справи, відповідач не надав суду будь-яких доказів на підтвердження факту відсутності фінансової можливості виплати спірної матеріальної допомоги. Водночас встановлені під час розгляду фактичні обставини справи свідчать про те, що ОСОБА_1 , як працівник виконавчого комітету Карлівської міської ради, мала право на отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік, а передбачені місцевим бюджетом асигнування на зазначені цілі дозволяли надати таку допомогу позивачу. У силу статті 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Ця мета узгоджується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003). Верховний Суд у постанові від 23.12.2021 у справі №480/4737/19 зауважив, що ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом. Зі змісту пункту 49 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі "Єфименко проти України" можливо дійти висновку про те, що не розглядається у якості ефективного засіб захисту, який: "є залежним від розсуду відповідних органів влади і не є безпосередньо доступним для того, кого він стосується". Згідно з частинами першою, другою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Обираючи найбільш ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, колегія суддів вважає на необхідне визнати протиправними дії Виконавчого комітету Карлівської міської ради щодо відмови у наданні ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік та стягнути з Виконавчого комітету Карлівської міської ради на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік у розмірі 19 663,24 грн. Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано частково задовольнив адміністративний позов. Щодо судового рішення в частині розподілу судових витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне. Стаття 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Положення частин 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України , кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом. Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. На підтвердження складу та розміру витрат суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. При цьому, обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто законодавець визначив, що обов`язок доведення не співмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат. Аналогічний правовий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/350/18 (Провадження № 11-1465заі18). Суд, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Також, зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії (постанова Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17). Суд зазначає витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Така позиція є усталеною і підтверджується постановами Верховного Суду, наприклад від 01.09.2021 у справі №178/1522/18, від 10.11.2021 у справі №329/766/18, від 23.12.2021 у справі № 923/560/17, від 28.09.2021 у справі №160/12268/19, від 04 грудня 2023 року справа №420/329/21. Позивач просив суд стягнути з відповідача суму витрат на правничу допомогу у розмірі 6 750 гривень. На підтвердження розміру витрат, понесених на оплату послуг з правничої допомоги позивач надав копії: договору від 16.08.2023 №41 про надання правничої допомоги, акта від 26.04.2024 наданих послуг (виконаних робіт), квитанції від 26.04.2024 про оплату /а.с. 55-57/. Отже, колегія суддів вважає, що вищевказані документи є належними доказами, які підтверджують понесення позивачем витрат на правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції. Колегія суддів зазначає, що на виконання вимог частини 7 статті 134 КАС України обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Незважаючи на те, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, такий, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям. Відповідач із заявами/клопотаннями про зменшення розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу до суду першої інстанції не звертався. Суд першої інстанції, враховуючи принципи обгрунтованості, співмірності і пропорційності судових витрат, обсягу поданих та досліджених представником позивача документів, відсутності з боку відповідача будь-яких належних доказів на спростування своїх доводів, дійшов до висновку, що відшкодуванню підлягають витрати у розмірі 3 375, 00 грн. З огляду на вищевикладене, переглядаючи висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача, враховуючи складність справи, обсяг та якість виконаних адвокатом робіт, значення цієї справи для особи, яка є іншою стороною у справі, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість та співмірність понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 3 375, 00 грн, що підтверджується належними доказами, а тому такі витрати на професійну правничу допомогу у вказаному розмірі підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача. Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що при прийнятті рішення, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права. Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Виконавчого комітету Карлівської міської ради - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19.03.2025 по справі № 440/5095/24 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя В.А. Калиновський Судді В.Б. Русанова А.О. Бегунц