Постанова КГС ВС № 914/180/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2025 року м. Київ cправа № 914/180/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я., секретар судового засідання - Денисюк І. Г., за участю представників: прокуратури - Круш Т. О., відповідачів - Гордєєвої О. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури на постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.03.2025 (судді: Кравчук Н. М. - головуючий, Матущак О. І., Скрипчук О. С.) у справі за позовом заступника керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова до Львівської міської ради, Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Львів-автокар" про визнання недійсним рішення та скасування державної реєстрації прав, В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і підстав позову 1.1. У січні 2023 року заступник керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави до Львівської міської ради, Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Львів-автокар" (далі - ОК "ГБК "Львів-автокар") про визнання недійсним рішення Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області (далі - Рясне-Руська сільрада) від 12.11.2020 № 4836 "Про передачу у власність ОК "ГБК "Львів-автокар" земельної ділянки" та скасування державної реєстрації права власності ОК "ГБК "Львів-автокар" на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081, площею 0,0983 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2226439146101, номер запису про право власності/довірчої власності 39424867. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані обставинами незаконної передачі у власність вказаному гаражному будівельному кооперативу спірної земельної ділянки. Зокрема, на думку прокурора, оспорюване рішення Рясне-Руської сільради є незаконним, оскільки прийняте на порушення вимог статті 41 Земельного кодексу України (за відсутності затвердженої містобудівної документації). До того ж положення цієї норми передбачають надання гаражним будівельним кооперативам земельних ділянок лише для гаражного будівництва і лише з цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови, натомість Рясне-Руська сільрада за оспорюваним рішенням передала у власність кооперативу землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони.

2. Короткий зміст судових рішень 2.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 20.11.2024 (суддя Рим Т. Я.) позов задоволено повністю. Визнано недійсним рішення Рясне-Руської сільради від 12.11.2020 № 4836 "Про передачу у власність ОК "ГБК "Львів-автокар" земельної ділянки". Скасовано державну реєстрацію права власності ОК "ГБК "Львів-автокар" на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081, площею 0,0983 га. Здійснено розподіл судових витрат. Суд визнав обґрунтованими підстави представництва прокурором інтересів держави в суді у наведеному випадку та, аргументуючи судове рішення по суті вимог заявленого позову, виходив із того, що оспорюване рішення ради прийнято на порушення вимог статті 41 Земельного кодексу України та статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Водночас суд зазначив що оскільки право власності на спірну земельну було зареєстроване за ОК "ГБК "Львів-автокар" на підставі оспорюваного рішення органу місцевого самоврядування, то визнання недійсним такого рішення є належним та ефективним способом захисту прав та інтересів територіальної громади, відповідає правовій природі відносин учасників спору, тому визнання його недійсним, як і задоволення вимоги про скасування державної реєстрації права власності вказаного кооперативу на спірну земельну ділянку, є обґрунтованим. 2.2. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 11.03.2025 рішення Господарського суду Львівської області від 20.11.2024 скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі. Здійснено розподіл судових витрат. Переглядаючи справу в апеляційному порядку та відмовляючи у задоволенні позову прокурора, суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно з оспорюваним рішенням Рясне-Руської сільради спірну земельну ділянку, цільове призначення - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, передано у приватну власність ОК "ГБК "Львів-автокар" та зареєстровано право власності за цим кооперативом на неї в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Отже, як зазначив суд апеляційної інстанції, фактичним володільцем спірної земельної ділянки є ОК "ГБК "Львів-автокар", тому належним та ефективним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі має бути віндикаційний позов. При цьому суд зазначив, що позовна вимога про скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки не призведе до поновлення прав держави, відновлення володіння, користування або розпорядження земельною ділянкою, а тому в цьому випадку така позовна вимога не є ефективним способом захисту права держави. Суд апеляційної інстанції також зауважив, що Львівська міська рада раніше не була власником спірної земельної ділянки, речові права на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081, за нею не були зареєстровані, а тому скасування державної реєстрації права власності за ОК "ГБК "Львів-автокар" не відновить право власності Львівської міської ради на спірне майно. При цьому судом апеляційної інстанції були враховані висновки, викладену у постанові Верховного суду від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22 у подібних правовідносинах.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї 3.1. Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, заступник керівника Львівської обласної прокуратури (далі - прокурор) звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.03.2025 та залишити в силі рішення Господарського суду Львівської області від 20.11.2024 у цій справі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на положення пунктів 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, по-перше, застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норм права без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування статей 16, 21, 393 Цивільного кодексу України, статей 152, 155 Земельного кодексу України, викладених у постановах Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, від 04.04.2018 у справі № 361/2965/15, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/17, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 12.03.2021 у справі № 927/1206/21, від 09.11.2021 у справі № 542/1403/17, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, від 30.05.2018 у справі № 910/9373/17, від 13.09.2022 у справі № 906/260/21, від 02.03.2021 у справі № 911/261/20, від 02.10.2024 у справі № 911/61/21. По-друге, наявна необхідність відступлення від висновку щодо ефективності позовної вимоги про витребування земельної ділянки, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22, у подібному спорі та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. По-третє, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 172, 19, 20, 41 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України "Про землеустрій", частини 1 статті 16, статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", наказу Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 548 "Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель" (чинного на час виникнення спірних правовідносин) з таких питань: - щодо застосування положень статті 172 Земельного кодексу України при вирішенні питання про ефективність способу захисту порушених прав держави в особі територіальної громади шляхом визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про надання у власність земельної ділянки, в тому числі при наявності попередньої (до здійсненої на підставі такого рішення державної реєстрації права приватної власності) державної реєстрації права комунальної власності та при відсутності факту подальшого відчуження земельної ділянки; - щодо застосування положень статті 41 Земельного кодексу України, зокрема, чи визначає стаття 41 Земельного кодексу України, яка розміщена в главі 6 Земельного кодексу України "Землі житлової та громадської забудови", віднесення земельних ділянок до земель житлової та громадської забудови під час надання таких земельних ділянок у власність/користування гаражно-будівельним кооперативам для гаражного будівництва, чи з урахуванням положень статті 41 Земельного кодексу України віднесення земельної ділянки до тієї чи іншої категорії - це виключна компетенція власника земельної ділянки відповідно до положень статті 20 Земельного кодексу України; - щодо законності надання на підставі статті 41 Земельного кодексу України у власність/користування гаражно-будівельним кооперативам земельних ділянок комунальної власності для гаражного будівництва із земель промисловості, транспорту, (зв`язку) електронних комунікацій, енергетики, оборони (код КВЦПЗ 12.04 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства); - щодо можливості надання на підставі статті 41 Земельного кодексу України у власність/користування гаражно-будівельним кооперативам земельних ділянок комунальної власності для гаражного будівництва лише із земель житлової та громадської забудови (код КВЦПЗ 02.05 - для будівництва індивідуальних гаражів; 02.06 - для колективного гаражного будівництва) з урахуванням статей 19, 20, 41 Земельного кодексу України, частини 1 статті 16, статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", наказу Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 548 "Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель". 3.2. ОК "ГБК "Львів-автокар" у відзиві на касаційну скаргу не погоджується з її доводами, просить залишити без змін оскаржену у справі постанову, як законну та обґрунтовану, а касаційну скаргу - без задоволення.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду 4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке. 4.2. Як свідчать матеріали справи та установив суд апеляційної інстанції, 16.11.2017 Львівською міською радою прийнято ухвалу від № 2588 "Про затвердження меморандуму про порозуміння між Львівською міською радою та Рясне-Руською сільрадою". 07.12.2017 Львівською міською радою прийнято ухвалу № 2677 "Про внесення змін до ухвал міської ради від 14.07.2015 № 4968 та від 01.10.2015 №5143". З урахуванням вказаних ухвал, звернення Рясне-Руської сільради від 17.12.2018 № 1132, Львівською міською радою прийнято ухвалу від 14.02.2019 № 4647 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова", згідно з якою затверджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова орієнтовною площею 209,0 га (території, які межують з Рясне-Руською сільрадою), у тому числі, земельної ділянки № 1 площею 26,5865 га, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001, площею 5,5847 га у межах червоних ліній вулиці (код КВЦПЗ 16.00 землі запасу) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (пункт 1.1). Пунктом 3 вказаної ухвали вирішено передати, серед іншого, земельну ділянку № 1 площею 26,5865 га, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001, комунальної власності Львівської міської ради до земель державної власності та пунктом 5 ухвалено рекомендувати Львівській обласній державній адміністрації розглянути питання прийняття, у тому числі, зазначеної земельної ділянки у державну власність з подальшою передачею у комунальну власність територіальної громади Рясне-Руської сільради. За даними Державного реєстру прав на нерухоме майно 19.03.2019 зареєстровано право комунальної власності Львівської міської ради на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001. Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 23.08.2019 № 916/0/5-19 "Про прийняття земельних ділянок комунальної власності у державну власність" до земель державної власності із земель комунальної власності Львівської міської ради прийнято, зокрема, земельну ділянку площею 26,5865 га, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001, КВЦПЗ 16.00. З інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно 29.11.2019 зареєстровано право державної власності Львівської обласної державної адміністрації на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001. Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 15.12.2019 № 1483/0/5-19 "Про передачу земельних ділянок з державної власності у комунальну власність" передано до земель комунальної власності Рясне-Руської сільради земельні ділянки державної власності, серед яких, земельна ділянка, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001. Рішенням Рясне-Руської сільради від 18.12.2019 № 3365 "Про прийняття земельних ділянок у комунальну власність" прийнято у комунальну власність, зокрема, земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001, і 19.12.2019 зареєстровано право комунальної власності. 03.01.2020 Рясне-Руською сільрадою прийнято рішення № 3432 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (при поділі)", яким надано дозвіл зокрема на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, кадастровий номер 4610137500:11:016:0001, площею 26,5865 га на 7 земельних ділянок, у тому числі й земельну ділянку № 4 площею 8,1837 га. Рішенням Рясне-Руської сільради від 19.05.2020 № 3700 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки загальною площею 26,5865 га на 7 земельних ділянок, зокрема, й земельну ділянку № 4 площею 8,1837 га, кадастровий номер 4610137500:11:016:0004. 03.06.2020 зареєстровано право комунальної власності Рясне-Руської сільради на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0004. 11.09.2020 Рясне-Руською сільсьрадою прийнято рішення № 4149 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (при поділі) ", яким надано дозвіл зокрема на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, кадастровий номер 4610137500:11:016:0004, площею 8,1837 га. Рішенням Рясне-Руської сільради від 19.10.2020 № 4377 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки загальною площею 8,1837 га, в результаті чого утворено, зокрема, земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081, площею 0,0983 га (спірна земельна ділянка). 04.11.2020 зареєстровано право комунальної власності Рясне-Руської сільради на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081. 04.11.2020 до Рясне-Руської сільради надійшло звернення ОК "ГБК "Львів-автокар" про передачу у власність обслуговуючого кооперативу 9 земельних ділянок, площами 0,0983 га, 0,0992 га, 0,998 га, 0,099 га, 0,0982 га, 0,0982 га, 0,099 га, 0,0997 га, 0,092 га; повідомлено, що замовниками та учасниками є АТОвці, які воювали та продовжують захищати Україну на сході держави. До звернення долучено виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Згідно з рішенням Рясне-Руської сільради від 12.11.2020 № 4836 земельну ділянку площею 0,0983 га, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081, Львівська обл., м. Львів (територія, що межує з Рясне-Руською сільрадою) передано у власність ОК "ГБК "Львів-автокар" для будівництва та обслуговування гаражів, код КВЦПЗ 16.00 землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, із земель запасу, що не надані у власність або користування громадянам чи іншим юридичним особам. Як свідчить преамбула цього рішення, його прийнято з урахуванням статті 144 Конституції України, підпункту 34 пункту 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 16 Закону України "Про державний земельний кадастр", статей 19, 25 Закону України "Про землеустрій", статей 41, 12, 92, 122, 123 Земельного кодексу України. У пункті 2.3 оспорюваного рішення зобов`язано кооператив забезпечити зміну виду використання земельної ділянки з КВЦПЗ 16:00 землі запасу на КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства (для розміщення та обслуговування гаражного кооперативу). 23.11.2020 зареєстровано право приватної власності ОК "ГБК "Львів-автокар" на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081. 07.12.2022 Управління архітектури та урбаністики Департаменту містобудування Львівської міської ради на запит Франківської окружної прокуратури міста Львова від 26.10.2022 № 14.51/04-16-7038 ВИХ-22 надіслало прокуратурі лист № 2401-вих-108490 стосовно надання інформації з підтверджуючими документами щодо відповідності містобудівній документації м. Львова та с. Рясне-Руське місця розташування земельної ділянки, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081. У цьому листі, зокрема, зазначено, що земельна ділянка, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081, відповідно до експлікації генерального плану м. Львова (основне креслення масштабу 1:10000), затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 30.09.2010 № 3924, розташована в межах території багатоповерхової житлової забудови (5,9,14,15 поверхів). Відповідно до плану зонування території Шевченківського району, затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 21.05.2015 № 4657, за функціональним регламентом (базове зонування) земельна ділянка, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081, розташована в межах функціональної зони Ж-4-зони багатоквартирної житлової забудови. Згідно зі схемою зонування за планувальним регламентом плану зонування території Шевченківського району вказана земельна ділянка розташована в межах підзони VI периферійної зони з коефіцієнтом цінності 0.37 та поза межами підзон за санітарно-гігієнічним, інженерно-геологічним, історико-архітектурним та природно заповідним регламентами. Крім того, вказано, що в межі опрацювання містобудівної документації с. Рясне-Руське земельна ділянка, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081, не входить, оскільки розташована на території м. Львова. 4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора заявлені в інтересах держави до Львівської міської ради, ОК "ГБК "Львів-автокар" про визнання недійсним рішення Рясне-Руської сільради від 12.11.2020 № 4836 "Про передачу у власність ОК "ГБК "Львів-автокар" земельної ділянки" та скасування державної реєстрації права власності ОК "ГБК "Львів-автокар" на земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081, площею 0,0983 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2226439146101, номер запису про право власності/довірчої власності 39424867. 4.4. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено повністю. 4.5. Натомість, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції скасував рішення місцевого господарського суду та відмовив у позові через обрання прокурором у наведеному випадку неналежного та неефективного способу захисту прав територіальної громади. При цьому суд апеляційної інстанції урахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22 за позовом прокурора до Львівської міської ради та ОК "ГБК "Пікап" про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, скасування державної реєстрації прав і припинення речового права, тобто у спорі, що виник з подібних правовідносин. 4.6. Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Відповідно до положень частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваного прокурором судового рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. 4.7. Верховний Суд, переглянувши оскаржену постанову суду апеляційної інстанції у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого. Колегія суддів зазначає, що згідно з пунктом 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Відповідно до частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. У розумінні положень наведених норм у разі звернення з вимогами про визнання незаконним і скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини того, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2023 у справі № 920/456/19, від 14.06.2022 у справі № 903/1173/15, від 09.11.2021 у справі № 906/1388/20, від 26.08.2021 у справі № 924/949/20, від 23.10.2018 у справі № 903/857/18, від 20.08.2019 у справі № 911/714/18, від 13.10.2020 у справі № 911/1413/19. Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що відповідно до частин 2, 4 статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Частиною 1 статті 316 Цивільного кодексу України унормовано, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина 1 статті 317, частина 1статті 319 Цивільного кодексу України). Відповідно до частини 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 Цивільного кодексу України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 Цивільного кодексу України, частина 2 статті 52 Земельного кодексу України). Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема землями сільськогосподарського призначення, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна. Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 388 Цивільного кодексу України (постанова Верховного Суду від 04.04.2024 у справі № 606/711/22). Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04.09.2018 у справі № 915/127/18, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19. 4.8. Встановлені судом апеляційної інстанції фактичні обставини свідчать, що спірну земельну ділянку, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081, згідно з рішенням Рясне-Руської сільради від 12.11.2020 № 4836 передано у приватну власність ОК "ГБК "Львів-автокар" та право власності вказаного кооперативу на цю земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що здійснено відповідний запис. Оскільки фактичним володільцем земельної ділянки, кадастровий номер 4610137500:11:016:0081 є ОК "ГБК "Львів-автокар", то, за висновками апеляційного господарського суду, належним та ефективним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі має бути віндикаційний позов. 4.9. Оскільки на момент звернення прокурора з позовом до господарського суду рішення органу місцевого самоврядування було реалізоване шляхом реєстрації за кооперативом права власності на спірну земельну ділянку, то визнання незаконним і скасування зазначеного рішення саме по собі, без заявлення позовних вимог, спрямованих на відновлення володіння майном, не зможе забезпечити ефективного захисту прав та інтересів держави. Близький за змістом висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09.10.2024 у справі № 924/1369/20. 4.10. Водночас останню правову позицію в питанні визначення способу захисту у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, враховуючи мету позову про витребування та підстави для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна. 4.11. У контексті наведеного, встановлених судом апеляційної інстанції фактичних обставин справи, висновок апеляційного господарського суду про обрання прокурором у наведеному випадку неналежного та неефективного способу захисту шляхом пред`явлення позову про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та скасування державної реєстрації речового права узгоджується з вищевикладеними висновками Верховного Суду, а також з висновками, вміщеними у постанові Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22 за позовом прокурора до Львівської міської ради та ОК "ГБК "Пікап" про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, скасування державної реєстрації прав і припинення речового права, у спорі, що виник з подібних правовідносин. 4.12. Разом із тим, проаналізувавши висновки, які викладені у перелічених прокурором у касаційній скарзі постановах Верховного Суду щодо способу захисту, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що здійснене апеляційним господарським судом правозастосування та висновки, наведені в оскаржуваній у цій справі постанові, не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстави для відкриття касаційного провадження, оскільки висновки щодо належності та ефективності способу захисту у кожній справі зроблені Судом на основі аналізу як змісту спірних правовідносин, так і встановлених фактичних обставин кожної справи. До того ж, суди під час вирішення подібних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17). У цій справі, що розглядається, прокурор звернувся до суду із способом захисту прав держави, який не призведе до їх ефективного захисту, тому суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову, що відповідає сформованій наведеній вище практиці Верховного Суду, урахованій, у тому числі, судом апеляційної інстанції. Звідси колегія суддів зазначає, що наведені прокурором доводи не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної постанови у справі. 4.13. Разом із тим, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на положення пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України - відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22. Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Згідно з абзацом 3 пункту 5 частини 2 статті 290 Господарського процесуального кодексу України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини 2 статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Верховний Суд звертає увагу, що підставою касаційного оскарження судових рішень є обґрунтована необхідність відступлення від висновку саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. З огляду на зміст наведених вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити належне обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах. У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43- 45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43- 44) і № 818/1688/16 (пункти 44- 45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44- 45), від 21.08.2019 у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі № 260/91/19 (пункти 58- 59), від 29.09.2020 у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21(пункт 45)). Таким чином, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування. Однак, наявності зазначених умов (зокрема неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту), скаржником не доведено і Судом не встановлено; висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22 повністю узгоджується з судовою практикою зі спірного питання (визначення способу захисту у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем)), тому правових підстав для відступу від висновку, вміщеного у такій постанові у наведеному випадку немає; відповідні доводи не містять фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, викладеної в означеній постанові. Зміст касаційної скарги зводиться до незгоди скаржника із висновками суду апеляційної інстанції, покладеними в основу постанови про відмову у позові, та ґрунтується як на власному суб`єктивному тлумаченні ним норм права у спірних правовідносинах, так і на власних запереченнях скаржником правових висновків Верховного Суду, які (висновки) викладені у вказаній ним постанові. 4.14. Водночас колегія суддів відхиляє клопотання прокурора, викладене у касаційній скарзі, про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке. Відповідно до частини 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Отже, по-перше, правова проблема має існувати не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; мають існувати обставини, з яких вбачається, що відсутня стала судова практика у відповідних питаннях, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, відсутні процесуальні механізми вирішення такого питання тощо; по-друге, вирішення виключної правової проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Про виключність правової проблеми з точки зору якісного критерію можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що суди припустилися явної й грубої помилки у застосуванні норм процесуального та матеріального права, в тому числі свавільного розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права. При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем. Верховний Суд зазначає, що застосування таких критеріїв є сталим і послідовним, викладеним Верховним Судом і Великою Палатою Верховного Суду, у низці судових рішень (наприклад, від 10.07.2019 у справі № 431/5643/16-ц, від 28.04.2020 у справі № 357/13182/18, від 23.06.2020 у справі № 910/8130/17, від 09.07.2020 у справі № 610/1065/18, від 15.09.2020 у справі № 910/32643/15, від 13.10.2020 у справі № 640/17296/19, від 23.10.2020 у справі № 906/677/19, від 14.04.2021 у справі № 757/50105/19, від 22.04.2021 у справі № 640/6432/19, від 28.04.2021 у справі № 916/1977/20, від 18.05.2021 у справі № 758/733/18), адже виключна правова проблема, необхідність для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики є оціночними поняттями. Наведені прокурором у касаційній скарзі обставини не свідчать про існування виключної правової проблеми в спірних правовідносинах; позиція скаржника не містить викладення правової проблеми, яка має місце саме у правозастосуванні, зокрема обґрунтування, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у цій правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні, неможливість подолання проблеми існуючими процесуальними механізмами. Із викладеного вбачається, що Велика Палата Верховного Суду вже сформувала відповідну практику для врахування її судами при розгляді подібних спорів. Посилання прокурора на низку справ, де відповідачами виступають гаражно-будівельні кооперативи (як то він зазначає у касаційній скарзі на обґрунтування кількісного критерію), всупереч вже сформованій практиці Великої Палати Верховного Суду щодо належності та ефективності способів захисту порушеного права у такій категорії справ не може свідчити про наявність виключної правової проблеми. Звідси правових підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у наведеному випадку немає. 4.15. Поза тим, колегія суддів визнає необґрунтованими посилання прокурора як на підставу касаційного оскарження на положення пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України - відсутність висновку Верховного Суду щодо правильного застосування статей 172, 19, 20, 41 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України "Про землеустрій", частини 1 статті 16, статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", наказу Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 548 "Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель". Так, колегія суддів зазначає, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 та постановах Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22, від 23.05.2023 у справі № 910/10442/21, від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19. Водночас у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22, від 18.05.2023 у справі № 927/1177/21, від 04.04.2023 у справі № 902/311/22. Оскільки у наведеному випадку підставою для відмови у позові є обрання прокурором неефективного способу захисту прав територіальної громади, тому у Верховного Суду немає підстав для формування висновків щодо застосування наведених скаржником у касаційній скарзі норм права у подібних правовідносинах. Водночас посилання прокурора на положення статті 172 Земельного кодексу України щодо можливості оскарження, зокрема, рішень органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин у судовому порядку, не спростовує висновків суду апеляційної інстанції про те, що такий спосіб захисту у спірних правовідносинах сам по собі не призведе до відновлення права територіальної громади щодо володіння земельною ділянкою, а тому є неефективним без заявлення вимоги про витребування земельної ділянки. Таким чином, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови з цих підстав. Щодо посилань скаржника на обставини оформлення апеляційної скарги з порушенням вимог Господарського процесуального кодексу України, то колегія суддів зазначає, що вказане питання вирішується судом апеляційної інстанції під час з`ясування наявності підстав для відкриття апеляційного провадження у справі; вказані доводи не впливають на висновки суду апеляційної інстанції, покладені в основу оскарженого судового рішення про відсутність підстав для відмову у позові через неналежність і неефективність обраного прокурором способу захисту. За змістом частини 2 статті 309, частини 2 статті 311 Господарського процесуального кодексу України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення; не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 5.1. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 5.2. Отже, враховуючи викладене, оскаржена у справі постанова підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

6. Розподіл судових витрат 6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури залишити без задоволення. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.03.2025 у справі № 914/180/23 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Т. Б. Дроботова Судді Н. О. Багай Ю. Я. Чумак