Постанова Київський апеляційний суд № 367/10110/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Єдиний унікальний номер справи № 367/10110/24 Головуючий у суді першої інстанції - Одарюк М. П. Номер провадження № 22-ц/824/9991/2025 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 червня 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Яворського М.А. (суддя-доповідач), Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О., розглянувши цивільну справу в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на ухвалу Ірпінськогоміського суду Київської області від 18 березня 2025 року, постановлену під головуванням судді Одарюка М.П., у Київській області, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - Виконавчий комітет Бучанської міської ради про стягнення аліментів та визначення місця проживання дитини разом із матір`ю,- ВСТАНОВИВ: В жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення аліментів та визначення місця проживання дитини разом із матір`ю, у якому просила суд: - розірвати шлюб між нею та громадянином Канади ОСОБА_3 , зареєстрований 30 грудня 2020 року Дніпровським районним у місті Києві відділом реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис №2370; - визначити місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із нею; - стягнути із ОСОБА_3 на її користь аліменти на дитину ОСОБА_4 у розмірі 2 542,00 канадських доларів щомісяця до досягнення дитиною повноліття; - залучити Виконавчий комітет Бучанської міської ради до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача для надання висновку як органом опіки та піклування щодо вирішення спору про місце проживання малолітньої дитини; - судові витрати покласти на відповідача. 05 листопада 2024 року на адресу суду першої інстанції надійшов відзив від представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , у якому було заявлено клопотання про зупинення провадження у даній справі до набрання законної сили рішенням у справі № 367/889/24 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - Виконавчий комітет Бучанської міської ради (як орган опіки та піклування) про визнання переміщення та утримування дитини в Україні незаконним та повернення дитини до місця її постійного (звичайного) проживання в Канаді по Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року. В обґрунтування клопотання зазначає, що розгляд даної справи об`єктивно неможливий до вирішення справи № 367/889/24. Судова практика в Україні виходить з того, що право на стягнення аліментів на дитину належить тому із батьків, з ким така дитина проживає. Це підтверджується правовими висновками, які містяться у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 608/190/18, від 22 листопада 2022 року у справі № 188/1029/19. Таким чином, відповідач переконаний, що питання стягнення аліментів не може бути вирішене до ухвалення рішення у справі про визначення місця проживання. З огляду на це, що провадження у цій справі в цілому має бути зупинене, оскільки справа № 367/889/24 про повернення дитини до Канади ще не вирішена і рішення в ній не набрало законної сили. Тобто, за умови перебування справи за Конвенцією 1980 року у провадженні українського суду, вирішення питання про стягнення аліментів на користь одного з батьків до вирішення питання про визначення місця проживання та/або повернення дитини до країни її постійного проживання відповідно до положень Конвенції 1980 року, суперечитиме принципам правової визначеності та не відповідатиме завданням цивільного судочинства. Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 18 березня 2025 року клопотання представника відповідача - ОСОБА_5 задоволено. Провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - Виконавчий комітет Бучанської міської ради про стягнення аліментів та визначення місця проживання дитини разом із матір`ю зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі 367/889/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Виконавчий комітет Бучанської міської ради (як орган опіки та піклування) про визнання переміщення та утримання дитини в Україні незаконним та повернення дитини до місця її постійного (звичайного) проживання в Канаді по Конвенції про цивільно - правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу, відповідно до якої просить задовольнити апеляційну скаргу, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - скасувати. Справу направити для продовження розгляду до Ірпінськогоміського суду Київської області. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що ОСОБА_4 є громадянкою України за народженням по матері, що підтверджується Свідоцтвом про народження від 16 квітня 2020 року, а також паспортом громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 від 09 липня 2020 року. Таким чином, ОСОБА_4 визнається лише громадянином України, а набуття додатково громадянства іншої за народженням не має жодного юридичного значення. Конституційний Суд України вказує, що принцип єдиного громадянства спрямований на забезпечення цілісності правового статусу громадян та унітарності держави, виключаючи можливість існування множинного громадянства. На підставі викладеного, сторона позивача стверджує, що у правових відносинах з Україною, особа, яка має громадянство України, визнається лише громадянином України, незалежно від наявності іншого громадянства, тому у вирішенні питання про місце проживання дитини мають застосовуються норми законодавства України, які мають пріоритетне значення. Крім того, наголошує, що позивач з дитиною виїхали за кордон у зв?язку з війною, що не може бути підставою для зміни їхнього постійного місця проживання. Відсутність відповідних позначок у паспорті або прийняття на постійний консульський облік також свідчить про те, що зміна місця проживання дитини не відбулася. Виїзд матері з дитиною за кордон після початку повномасштабної війни слід розглядати як тимчасовий захід, спрямований на забезпечення безпеки дитини, а не як зміну її постійного місця проживання. Відповідно, юрисдикція щодо вирішення спорів про місце проживання дитини, яка виїхала за кордон через війну, залишається за національними судами України. Вищевикладене узгоджується з практикою Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19. Представник апелянта зазначає, що дитина має стабільні та постійні емоційні, соціальні та фізичні зв`язки з Україною, а її місце проживання вважається постійним на території міста Буча, що є беззаперечним і відповідним до вимог міжнародних норм, зокрема, Гаазької конвенції 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Отже, зупинення провадження у справі про визначення місця проживання дитини є порушенням її прав та інтересів. Таке затягування процесу може призвести до емоційного стресу дитини та ускладнити її адаптацію в нових умовах, особливо в ситуації, коли дитина перебуває за кордоном через війну. Урахування найкращих інтересів дитини, її благополуччя та інтеграції в українське суспільство є основними аспектами при вирішенні таких справ. Тому суди повинні приймати оперативні рішення, спрямовані на забезпечення стабільності та захисту прав дитини. 05 травня 2025 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив від представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Заперечуючи проти доводів, викладених у апеляційній скарзі вказує, що належність до громадянства України ОСОБА_4 жодним чином не впливають на правильність та законність оскаржуваної ухвали. Після того, як родина переїхала проживати до Канади 14 січня 2021 року, саме ця країна стала місцем постійного проживання дитини. Щодо стабільних та постійних емоційних, соціальних та фізичних зв`язки з Україною вказує, що такий аргумент не має правового значення для вирішення вимог скарги позивача. Відповідно до частини 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою апеляційне провадження. Згідно із ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції про зупинення провадження у справі (п. 14 ч. 1 ст. 353 ЦПК України) розглядається судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України судове засідання не проводиться. Вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно із ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ст. 5 ЦПК України). Відповідно до приписів частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Розглянувши матеріали справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Обґрунтовуючи необхідність зупинення провадження у справі, суд першої інстанції навів положення п. 6 ч. 1 ст. 251, вказав на існування справи № 367/889/24 та зазначив про неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи. При цьому, в чому саме полягає така неможливість, які саме обставини, необхідні для вирішення даної справи, не можуть бути встановлені в її рамках, жодним чином не мотивував. За таких умов висновки суду не були належним чином мотивовані та фактично залишилися необґрунтованими, відтак не можуть бути прийняті апеляційним судом. В свою чергу це обумовлює наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваної ухвали. Питання зупинення провадження у справі врегульовано у Главі 8 Розділу III ЦПК України. Зокрема, статтями 251-252 ЦПК України передбачено підстави за яких суд зобов`язаний або може зупинити провадження у справі. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Наведене дає підстави для висновку про те, що необхідність в зупиненні провадження у справі за вищеназваним пунктом виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у даній справі до ухвалення рішення в іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства. При цьому, між двома справами, що розглядаються, має існувати тісний матеріально-правовий зв`язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній справі, будуть мати преюдиціальне значення для іншої справи. Разом з цим, відповідна підстава для зупинення провадження у справі застосовується лише у разі, коли в цій іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Неможливість розгляду справи є оціночним поняттям, яке повинно ґрунтуватися на можливості ухвалення рішення тільки після підтвердження фактів, що мають преюдиційне значення для даної справи, в іншій цивільній, кримінальній, адміністративній справі. Строки на які зупиняється провадження у справі визначені статтею 253 ЦПК України. Згідно із п. 5 ч. 1 ст. 253 ЦПК України провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених пунктом 6 частини першої статті 251 цього Кодексу, - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи. Відповідно до цієї ж норми суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. З огляду на вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду слід у кожному конкретному випадку з`ясовувати: як пов`язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду справи. Неможливість розгляду справи до вирішення іншої полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим суддею, не можуть бути встановлені судом самостійно у цій справі. Пов`язаність справ полягає у тому, що рішення іншого суду, який розглядає справу, встановлює обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі. Ці обставини повинні бути такими, що мають значення для цієї справи, тобто зупинення провадження у цивільній справі, виходячи з мотивів наявності іншої справи, може мати місце тільки у випадку, коли у цій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених позовних вимог або умов, від яких залежить їх розгляд. Таким чином, необхідність у зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у цій справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв`язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній зі справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи. Схожі висновки викладені Верховним судом у постановах від 22 травня 2024 року у справі №755/12310/21 та від 14 березня 2024 року у справі № 824/180/19 (в частині, що стосується питання зупинення провадження у справі). На підставі викладеного, судом першої інстанції не було встановлено, в чому саме полягає неможливість розгляду справи №367/10110/24, які саме обставини, необхідні для вирішення даної справи, не можуть бути встановлені в її рамках. При вирішенні апеляційної скарги по суті питання колегія суддів зважає й на те, що предметом розгляду справи № 367/889/24 є вимоги про визнання переміщення та утримання дитини на території України незаконним та повернення дитини до місця її постійного проживання, а предметом розгляду у даній справі, враховуючи ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2024 року, якою виділено у самостійне провадження позовні вимоги про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів, є вимоги про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів. Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримання врегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей». Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Частина 1 статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року № 1906-IV передбачає, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року № 1906-IV передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Відповідно до статті 8 Гаазької конвенції 1980 року будь-яка особа, установа або інший орган, які стверджують, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, може звернутися із заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини. За правилами Гаазької конвенції 1980 року заявник має право обрати один із шляхів пред`явлення вимоги про повернення дитини до звичайного місця проживання: 1) подання заяви до Центрального органу держави (в Україні - до Міністерства юстиції України) за місцем постійного проживання дитини; 2) подання заяви до Центрального органу держави, до якої дитину вивезено та в якій вона утримується; 3) подання відповідної заяви до суду. Як вбачається з матеріалів справи, Міністерство юстиції України отримало заяву про сприяння поверненню дитини до її постійного місця проживання з України до Саскачевану, Канада, подану відповідачем (а.с. 65-66, т.3). Відповідно до ст. 16 Конвенції після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не будуть вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення. Разом з тим, колегія суддів враховує і те, що заявлена у даній справі вимога про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю не перешкоджає розгляду вимоги про повернення дитини до держави постійного місця проживання, заявленій у справі № 367/889/24, оскільки у такій справі не вирішується питання з ким саме із батьків має бути повернута дитина - ОСОБА_4 до Канади, в разі встановлення Ірпінським міським судом Київської області, що країною постійного місця проживання є саме країна Канада, тобто в разі задоволення такого позову. Разом з тим, вимоги, заявлені ОСОБА_1 у даній справі про стягнення аліментів також не перешкоджають розгляду справи № 367/889/24, виходячи з наступного. Суд апеляційної інстанції, оцінюючи твердження представника відповідача - ОСОБА_5 про те, що судова практика в Україні виходить з того, що право на стягнення аліментів на дитину належить тому із батьків, з ким така дитина проживає, тому вважає, що питання стягнення аліментів не може бути вирішене до ухвалення рішення у справі про визначення місця проживання оцінює критично, з огляду на наступне. Верховний Суд наголошує на тому, що відповідно до положень статті 3 Конвенції Організації Об`єднаних Націй «Про права дитини», яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Зокрема, передбачено, що дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживаються всі відповідні законодавчі і адміністративні заходи. Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Статтею 180 СК України передбачено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Відповідно до статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Згідно з статтею 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку, що за загальним правилом спосіб виконання батьками своїх обов`язків по утриманню неповнолітніх дітей, зокрема, сплаті аліментів, залежить від домовленості між ними, однак, у разі відсутності такої домовленості той з батьків, з ким проживають діти, має право звернутися до суду з відповідним позовом і в цьому разі аліменти на них можуть бути присуджені в частці від заробітку (доходу) їх матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Оскільки предметом позову у справі № 367/889/24, до якої було зупинено провадження у даній справі, є визнання переміщення та утримання дитини в Україні незаконним та повернення дитини до місця її постійного проживання, то наявні підстави вважати, що дитина ОСОБА_4 на даний момент перебуває з позивачем - ОСОБА_1 , тобто її матір`ю. Таким чином, не вирішення спору у частині стягнення судом аліментів на дитину є порушенням її прав. Враховуючи викладене, позовна вимога ОСОБА_1 щодо стягнення аліментів та зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Згідно з частинами першою - третьою, шостою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Виходячи зі змісту вказаної норми процесуального закону, необхідною передумовою для застосування такого виду зупинення провадження у справі мають бути обставини, що перешкоджають її розгляду по суті заявлених позовних вимог. Таким чином, при вирішенні клопотання щодо зупинення апеляційного провадження на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України, суд має враховувати приписи статті 367 ЦПК України, якою регламентується межі розгляду справи судом апеляційної інстанції й не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові 14 лютого 2022 року при розгляді справи № 357/10397/19 (провадження № 61-5752сво21). Крім того, необґрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що свідчить про порушення положень частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справи упродовж розумного строку. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та такі критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини від 27 червня 2000 року у справі «Фрідлендер проти Франції» («Frydlender v. France»), заява № 30979/96). Зіставлення наведених вище суджень із розумінням положень пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України переконує у тому, що оскаржуване судове рішення про зупинення провадження у справі не може бути залишене у силі, оскільки висновки, зазначені в ньому, є необґрунтованими, таке зупинення суперечить принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи, й перешкоджає подальшому провадженню у справі, а отже, відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи для продовження її розгляду до цього ж суду. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 січня 2024 року у справі № 759/3868/23 та від 31 січня 2024 року у справі № 759/7628/23. Безпідставне зупинення провадження у справі суперечить принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про скасування ухвали суду першої інстанції, як постановленої поспішно, з порушенням норм процесуального права, й направлення справи до того ж суду для продовження розгляду. Згідно ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до ухвалення помилкового судового рішення. Керуючись ст. ст. 367, 374, 379, 382 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити. Ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 18 березня 2025 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до того ж суду. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Судді : _______________ ________________ ______________ М.А.Яворський Т.Ц.Кашперська Фінагеєв В.О.