Постанова 4824 № 752/22776/19

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 червня 2025 року м. Київ Справа № 752/22776/19 Провадження: № 22-ц/824/8866/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С. М., Нежури В. А., секретар Лаврук Ю. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Шкварка Андрія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Плахотнюк К. Г. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, у с т а н о в и в: В листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 30 жовтня 2006 року вона уклала з ОСОБА_1 договір позики грошових коштів. На підставі зазначеного договору вона передала ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 757 500 грн, еквівалентній 150 000 доларів США, з умовою їх повернення до 30 жовтня 2015 року. Договір укладено у письмовій формі і нотаріально засвідчений нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М. По закінченню зазначеного строку відповідачка, ОСОБА_1 , борг не повернула, станом на 19.09.2018 року на момент подачі позову боргові зобов`язання ОСОБА_1 не виконала. Також вказала, що відповідачка доводиться їй кумою і весь час, до серпня 2018 року, вони з нею доброзичливо спілкувалися. Однак, 11.08.2018 року вона, позивачка, надіслала на адресу ОСОБА_1 претензію з приводу виконання зобов`язань за договором позики від 30.10.2006 року. Маючи потребу оплатити коштовну операцію, змушена була звернутися з позовом про стягнення з відповідачки частини боргу у сумі 100 000 грн. Так, Печерський районний суд м. Києва у липні 2019 року задовольнив її позов. Оскільки своїх зобов`язань за договором позики позичальниця не виконала, позику не повернула, позикодавиця, ОСОБА_2 , просила суд стягнути з відповідачки борг у розмірі 6 102 500 грн (в національній валюті), розмір якого визначено в еквіваленті до 150 000 доларів США за мінусом вже стягнутих 100 000 грн за рішенням Печерського районного суду м. Києва . Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 30 жовтня 2006 року в розмірі 6 110 907, 35 грн., судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 9 605 грн, що разом складає суму в розмірі 6 120 512 грн 35 коп. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Шкварко А. В. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права рішення суду просив скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що судом безпідставно та помилково взято до уваги посилання позивачки на положення ст. 264 ЦПК України, про те, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, якщо предметом позову за одними і тими ж підставами є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Часткове погашення заборгованості не може вважатися підставою для переривання строку позовної давності, якщо платежі в рахунок погашення заборгованості здійснені під час примусового виконання судового рішення (постанова КСЦ ВС від 30.05.2018 року у справі №161/20278/14). Відтак, вважає, що часткове погашення скаржницею заборгованості не може вважатися підставою для переривання строку позовної давності, оскільки вказаний платіж у рахунок погашення заборгованості, визначеної рішенням Печерського районного суду у справі №757/49303/18, був здійснений під час примусового виконання судового рішення. Суд першої інстанції не дослідив належним чином обставини справи та не взяв до уваги, що договір позики є безгрошовим, крім того, судом не встановлено факту отрмання відповідачкою спірних грошових коштів. Крім того, вказує, що суд, в порушення вимог 49 ЦПК України прийняв заяву позивачки про уточнення позовних вимог після закриття підготовчого провадження у справі. ОСОБА_1 також просила зупинити провадження у справі, клопотання обґрунтувала тим, що в провадженні Печерського районного суду м. Києва перебуває справа №757/8987/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними умов договору позики. У разі визнання недійсними умов договору позики, будуть відсутні підстави для стягнення боргу. Ухвалами Київського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечувала проти доводів апеляційної скарги та вважала їх необґрунтованими, зазначила, що обставина, щодо переривання строків позовної давності позивачкою вже є встановленою іншими судовими рішеннями, а відтак, є преюдиціальною. Крім того, вказує, що скаржниця посилається на не релевантні обставинам даної справи правові висновки Верховного Суду. В судовому засіданні адвокат Асланян В. А. в інтересах ОСОБА_2 заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а рішення суду без змін. При цьому, клопотання представника відповідачки щодо зупинення провадження у справі вважав необґрунтованим та таким, що подається з метою затягування судового процесу. Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Вислухавши пояснення представника позивачки, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, 30 жовтня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О.М.. (а. с. 6). За цим договором позичальник, ОСОБА_1 , позичила у позикодавця, ОСОБА_2 , до 30.10.2015 року включно, грошову суму в розмірі 757 500 грн, яка на день укладення цього договору за середнім курсом продажу долара США приватним особам комерційними банками м. Києва еквівалентна 150 000 доларів США. Сторони домовились про те, що позичальник має право повернути, а позикодавець зобов`язаний прийняти позичену суму грошей до закінчення терміну, вказаного в пункті 1 цього договору, а саме не пізніше 30 жовтня 2015 року. Однак, у визначений договором позики строк, відповідачка грошові кошти позивачці не повернула, а також на час розгляду справи відповідачкою не було повернуто позивачці решту боргу за цим же договором позики, вимоги щодо якої не були заявлені під час звернення ОСОБА_2 до суду у 2018 році за стягненням боргу в сумі 100 000 грн. Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою доведено факт непогашеної заборгованості за договором позики від 30.10.2006 року. Суд також врахував, що частину боргу, 100 000 грн, вже було стягнуто за попереднім рішенням, однак, з огляду на те, що сума позики була визначена в доларах США, стягнена гривнева сума мала бути врахована в еквіваленті до іноземної валюти за курсом НБУ на дату рішення. Відтак, суд вважав правильним розрахунок залишку боргу в розмірі еквівалентному 146 124,04 доларів США, що за актуальним курсом становить 6 110 907,35 грн. За таких підстав, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог і наявність підстав для стягнення зазначеної суми. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Статтею 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Відповідно до ст.627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Як зазначено у частині першій статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 638 Цивільного кодексу України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. За приписами ч. 1, ч. 2 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Відповідно до ст.1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. (ч.1 ст.1051 Цивільного кодексу України) Відповідно до ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Як убачається з матеріалів справи, відповідачка вже оспорювала укладений 30.10.2006 року з ОСОБА_2 договір позики в судовому порядку,і за результатами судового розгляду заявленого нею спору про визнання договору позики недійсним 30.11.2023 року Печерським районним судом міста Києва було ухвалено рішення, залишене без змін постановою Київсбкого апеляційного суду від 15.07.2024 року, про відмову в позові. Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Правилами статті 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умом не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 530 ЦК України визначено, що, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Згідно статті 527 Цивільного кодексу України, боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаї ділового обороту. Кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги. Згідно статтей 598, 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві. За правилом статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). За нормами цивільного процесуального законодавства, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права. З матеріалів справи убачається, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12.07.2019 року було задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики у сумі 100 000 грн. Зі змісту вищезазначеного рішення Печерського районного суду м. Києва також слідує, що підставою для звернення до суду з позовом також слугував зазначений договір позики від 30.10.2006 року. Судом першої інстанції встановлено та відповідачкою не спростовано, що у визначений договором позики строк, ОСОБА_1 решту боргу за цим же договором позики, (вимоги щодо якої не були заявлені під час звернення ОСОБА_2 до суду у 2018 році за стягненням боргу в сумі 100 000грн) не повернула. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачка правомірно звернулась до суду з позовомпро стягнення боргу за договором позики від 30.10.2006 року. Так, на час звернення позивачки до суду із вказаним позовом, відповідачкою не надано жодних доказів на підтвердження виконання нею своїх зобов`язань щодо повернення суми боргу. При цьому, в ході судового розгляду відповідачкою було порушено питання щодо пропуску позивачкою строків позовної давності при зверненні до суду із вказаним позовом, яке обґрунтовано тим, що строк позовної давності по договору позики від 30.10.2006 року, закінчився 30 жовтня 2009 року, на що колегія суддів відмічає наступне. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України). Відповідно до положень ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 ЦК України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до статті 264 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій, які свідчать про визнання нею боргу або іншого обов`язку, а також у разі пред`явлення позову, навіть якщо він подається до одного з кількох боржників або лише щодо частини вимоги. Після переривання перебіг строку позовної давності починається заново, при цьому час, що минув до цього, до нового строку не включається. Як зазначено вище, за умовами договору позики від 30.10.2006 року, відповідачка зобов`язувалась повернути отримані кошти (757 500 грн) не пізніше 30 жовтня 2015 року. Позивачка звернулась до суду з первісним позовом до ОСОБА_1 05 жовтня 2018 року, тобто, до спливу трирічного строку позовної давності, що обраховується з моменту настання строку повернення боргу. Провадження у відповідній справі №757/49303/18-ц було відкрито 14.12.2018 року, а рішення ухвалене 12.07.2019 року. Питання застосування строку позовної давності вже було предметом розгляду суду апеляційної інстанції у цій справі, і постановою Київського апеляційного суду від 21.07.2020 року встановлено, що доводи скаржниці (відповідачки) про сплив строку позовної давності є безпідставними. Зокрема, суд апеляційної інстанції підтвердив, що звернення з позовом у жовтні 2018 року перервало строк позовної давності за відповідними зобов`язаннями. За таких обставин, повторне звернення позивачки 01.11.2019 року з вимогою про стягнення решти боргу за тим же договором позики відбулось у межах нового, відновленого строку позовної давності, що узгоджується з положеннями цивільного законодавства. Отже, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що строки позовної давності позивачкою дотримані, а заява відповідачки про їх порушення є необґрунтованою та не може бути підставою для відмови в задоволенні позову. Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції щодо розрахунку залишку боргу за договором позики, з огляду на таке. З матеріалів справи слідує, що позика була фактично надана у національній валюті, однак, її розмір було зафіксовано в еквіваленті до долара США на момент укладення договору, з урахуванням середнього курсу продажу іноземної валюти комерційними банками. Згідно з частиною 2 статті 533 ЦК України, якщо у зобов`язанні передбачено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом НБУ на день платежу. Суд обґрунтовано не погодився з тим, що позивачка просто відняла з загального боргу 100 000 грн, стягнутих раніше рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12.07.2019 року, без урахування валютного еквівалента цієї суми. Оскільки сам борг був визначений у доларах США, віднята частина також мала бути перерахована у доларовий еквівалент за курсом на дату ухвалення вказаного рішення. Так, за офіційними даними НБУ, курс долара США станом на 12.07.2019 року становив 1 долар США = 25,801837 грн, отже, 100 000 грн = 3 875,69 доларів США. Відповідно, залишок боргу за договором становить 150 000 - 3 875,69 = 146 124,04 доларів США. Позивачка обґрунтовано просила стягнути цю суму в гривневому еквіваленті, розрахованому відповідно до офіційного курсу НБУ на день ухвалення рішення судом першої інстанції - 41,82 грн за долар США, що становить 6 110 907,35 грн. За таких обставин, висновок суду про правомірність та обґрунтованість заявлених позовних вимог, з урахуванням коригування валютного еквіваленту раніше стягненої частини боргу, є таким, що відповідає вимогам законодавства та обставинам справи. Колегія суддів не приймає доводи скаржниці щодо порушення судом першої інстанції вимог статті 49 ЦПК України при прийнятті уточнених заяв позивачки. Оскільки, аналізуючи зміст відповідних заяв, вбачається, що заяви не містять змін або доповнень до предмета чи підстав позову, а лише містять пояснення щодо розрахунку суми боргу в національній валюті з урахуванням офіційного курсу НБУ на відповідну дату. Тобто, ці заяви за своєю суттю мають характер додаткових пояснень, спрямованих на конкретизацію розміру позовної вимоги у зв`язку з динамікою валютного курсу, і не впливають на межі розгляду справи чи правову суть позову. А отже, відсутні підстави вважати дії суду першої інстанції такими, що порушують процесуальне законодавство. Колегія суддів також критично оцінює доводи апеляційної скарги про неправомірне застосування судом першої інстанції положень статті 264 Цивільного кодексу України щодо переривання строку позовної давності. Посилання скаржниці на правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду від 30.05.2018 року у справі №161/20278/14, є нерелевантним обставинам даної справи, оскільки у цій справі не йдеться про визнання боргу через платіж у межах виконавчого провадження. Переривання строку позовної давності обґрунтовується не фактом примусового виконання попереднього рішення, а тим, що позивачка реалізувала своє право на захист шляхом звернення до суду з позовом про часткове стягнення боргу за тим самим договором позики. Позов було подано 05.10.2018 року, тобто, до спливу трирічного строку позовної давності, який обчислювався з моменту настання дати повернення позики (30.10.2015 року). Отже, як правильно встановив суд першої інстанції, сам факт звернення до суду із частиною вимоги перервав строк позовної давності, що цілком відповідає положенням статті 264 ЦК України. Щодо доводів скаржниці про необхідність зупинення провадження у справі, колегія суддів також не вбачає для цього законних підстав. Із матеріалів справи убачається, що в суді першої інстанції відповідачка неодноразово зверталась із подібними клопотаннями, посилаючись на оскарження договору позикив судовому порядку. Проте, сам факт подачі окремого позову про визнання договору недійсним не може автоматично зумовлювати зупинення розгляду цієї справи, оскільки в межах неї досліджуються правовідносини, що виникли на підставі чинного договору, поки інше не буде встановлено судом у передбаченому законом порядку. Крім того, повторне ініціювання спору щодо дійсності договору саме під час розгляду справи про стягнення боргу, після кількох років процесуального зволікання, свідчить не стільки про добросовісність намірів, скільки про намагання затягнути розгляд справи. Доводи скаржниці про те, що суд першої інстанції не встановив факту отримання відповідачкою грошових коштів або що договір позики є "безгрошовим", також підлягають критичній оцінці. Оскільки, як убачається з протоколу судового засідання від 21.08.2023 року представник відповідачки підтвердив, що між сторонами велися перемовини щодо укладення мирової угоди, що не узгоджується з тезою про відсутність факту передачі грошових коштів або недійсність самого договору (т. 1, а. с. 142-143). Адже, сам факт ведення переговорів про врегулювання спору шляхом мирової угоди є непрямим підтвердженням визнання існування зобов`язання, що прямо суперечить позиції відповідачки про його відсутність. Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга адвоката Шкварка А.В. в інтересах ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2025 року залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Шкварка Андрія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 січня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 09 червня 2025 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А.Нежура