Постанова Рівненський апеляційний суд № 569/16033/24

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 травня 2025 року м. Рівне Справа № 569/16033/24 Провадження № 22-ц/4815/532/25 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Гордійчук С.О., суддів: Боймиструка С.В., Шимківа С.С. секретар судового засідання: Маринич В.В. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 лютого 2025 року, ухвалене в складі судді Панас О.В., повний текст судового рішення складено 07.02.2025. , у справі № 569/16033/24 в с т а н о в и в : У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення із житлового приміщення без надання іншого житла. Позовна заява обґрунтована тим, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , хоча має реєстрацію за іншою адресою. В цій квартирі був зареєстрований (знятий за її заявою з реєстрації в липні 2024 року), та фактично проживає на даний час її син ОСОБА_2 . Проживання у її помешканні сина створює їй як власнику перешкоди у користуванні квартирою, оскільки він регулярно зловживає спиртними напоями, вчиняє в домі сварки, скандали та фізичне насильство щодо неї. Відповідач не дає будь якого доступу до однієї з кімнат, що порушує її право як власника володіння, користування та її право відчуження, також відповідач псує меблі та все що знаходить у квартирі, кошти на сплату будь-яких комунальних послуг не дає. Незважаючи на численні притягнення відповідача до адміністративної відповідальності, своєї поведінки він не змінює, продовжує порушувати правила співжиття, проживаючи при цьому в квартирі, яка йому не належить. Просила суд усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 04 лютого 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення відмовлено. Попереджено ОСОБА_2 про дотримання правил співжиття в квартирі АДРЕСА_1 з власником ОСОБА_1 . Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не враховано того, що проживання у помешканні відповідача створює їй як власнику житла перешкоди у користуванні такою квартирою. Вказує, що відповідач регулярно зловживає спиртними напоями, вчиняє в домі сварки, скандали та фізичне насильство щодо неї. Крім того, не дає будь якого доступу до однієї з кімнат, що порушує її право як власника володіти, користуватися та розпоряджатися майном, також відповідач псує меблі та все що знаходить у квартирі, кошти на сплату будь-яких комунальних послуг не дає. Суд не врахував надані нею докази систематичного порушення відповідачем правил співжиття, а застосовані заходи не дали результату. У відзиві на апеляційного суду відповідач заперечує доводи останньої просить рішення суду залишити без зміни, а апеляційну скаргу без задоволення. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам судове рішення відповідає в повній мірі. Установлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 на підставі Договору про поділ нерухомого майна від 01.11.2018 року, посвідченому приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Степурою О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 2932. ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , та згідно довідки ОСББ «Майновий комплекс «Дубенський» від 28.08.2024 вих. № 28/08 , проживає за місцем реєстрації. Відповідач ОСОБА_2 був зареєстрований у спірній квартирі за згодою попереднього власника (діда) від дня народження ІНФОРМАЦІЯ_1 до 10.05.2024, знятий з реєстрації за заявою позивачки, проте у квартирі продовжує проживати та користуватися нею. ОСОБА_2 є рідним сином позивача ОСОБА_1 . Судом не встановлено наявність у власності чи користуванні відповідача іншого житла. Допитана судом свідок ОСОБА_3 , яка приходиться рідною сестрою позивачці, суду показала, що відповідач народився та постійно проживає у кв. АДРЕСА_1 , іншого житла у нього немає. Фактично вона та сторони у справі проживають на одному подвір`ї. Будинок розділений на дві квартири, є їхньою спадщиною. Показала, що позивачка постійно провокує скандали з сином, ображає його. Вони займають у будинку різні кімнати. Відповідач за характером не є агресивним, може вжити спиртне, але не зловживає цим. Відповідно до листа Рівненського районного управління поліції ГУ НП в Рівненській області НП України від 08.08.2024 №1331/200/04-24, відносно ОСОБА_2 18.06.2023, 14.02.2024 складалися протоколи про адміністративне правопорушення за ч.І та ч.2 ст. 173-2 КУпАП та постановою Рівненського міського суду від 01.03.2024 притягувався до адміністративної відповідальності за ч.І та ч.2 ст. 173-2 КУпАП (справи №569/12010/23 та №569/3907/24). Окрім того, судом встановлено, що ОСОБА_2 Рівненським РУП ГУНП в Рівненській області вносився в облік як «кривдник», на період з 18.06.2023 до 18.06.2023 виносився терміновий обмежувальний припис. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Стаття 391 ЦК України передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку. Частинами першою та другою статті 109 ЖК України передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Відповідно до частини першої статті 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Під час вирішення справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення). Разом із тим, Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими, і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 2 грудня 2010 року, поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зав`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). Таким чином, тривале проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому подальше виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновків про те, що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. У практиці Європейського суду з прав людини напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Отже при вирішенні справи про виселення особи суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Питання про виселення у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності у особи іншого житла. Також суд досліджує питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом. Убачається, що для відповідача зазначена квартира - єдине житло, з яким він має правовий тривалий та постійний зв`язок від дня народження, тому незалежно від її правового режиму таке є достатньою підставою для того, щоб вважати цю квартиру його житлом у розумінні статті 8 Конвенції. Крім того, квартира (будинок) була його постійним місцем проживання ще за життя попереднього власника, так як він був членом сім`ї попереднього власника і вселений та зареєстрований за його згодою, а відтак має обґрунтовані очікування на подальше користування житлом. Суд першої інстанції дослідив можливість виселення відповідача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та обґрунтовано вважав, що у даній справі інтереси позивача як власника житла не перевищують інтереси відповідача, в якого не припинилися правові підстави користування цим житлом, яке виникло з дозволу попереднього власника житла, та у разі втрати якого відповідач може стати безхатченком. Оцінюючи спірні правовідносини, колегія суддів також бере до уваги і те, що сама по собі наявність в особи права власності на спірне житло і вимоги безумовної реалізації повноважень власника не можуть бути легітимною підставою позбавлення іншого права особи, а саме права на житло, яке також гарантується і захищається Конституцією України (стаття 47) та Конвенцією (стаття 8). У цій справі право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідача. Однак позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення відповідача права на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети цього позову. При цьому колегія суддів враховує, що позивач, набуваючи житло у власність в порядку спадкування від батьків, знала про обтяження спірної квартири (будинку) у вигляді права користування відповідача, отже, могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості. Доводи скарги про те, що суд неправильно застосував положення статей 109 та 116 ЖК України, оскільки матеріали справи мають докази порушення відповідачем правил співжиття, які роблять неможливим спільне проживання з ним позивачки, є необґрунтованими. Зазначені вище норми права судами враховані та застосовані у взаємозв`язку із положеннями Конвенції, Першого Протоколу до Конвенції та Конституції України, якими передбачено основоположні права відповідача на його власність та на його житло. Інші доводи апеляційної скарги були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене відповідно до ч.13ст.141 ЦПК Українивідсутні підстави для зміни розподілу судових витрат. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 лютого 2025 року залишити без зміни. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 29 травня 2025 року. Головуючий : Гордійчук С.О. Судді : Боймиструк С.В. Шимків С.С.