Постанова 4824 № 758/4724/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________ Справа № 758/4724/23 Апеляційне провадження № 22-ц/824/7979/2024 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 жовтня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Рейнарт І.М. суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І. при секретарі Кононовій Н.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Бєрьозки Юрія Володимировича на рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року (суддя Ковбасюк О.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Житлово-будівельний кооператив «Квазар-3» про визнання права власності на частину квартири, встановив: у квітні 2023 року позивачка звернулась до суду з позовом про визнання права власності на частину квартири АДРЕСА_1 . Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що з 28 листопада 1980 року по 9 січня 1990 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 , під час якого в них народився син - ОСОБА_3 . Згідно довідки від 6 лютого 1984 року №023/583 ОСОБА_2 за рішенням Київського міськвиконкому №2056 від 29 грудня 1983 року затверджений членом Житлового-будівельного кооперативу «Квазар-3» та йому дозволено внести гроші за двокімнатну квартиру у сумі 3500 рублів на розрахунковий рахунок кооперативу у міському управлінні Стройбанку № рахунку НОМЕР_1 у Подільському відділенні Госбанка м. Києва. Відповідно до копій квитанцій від 10 лютого 1984 року № 292, від імені подружжя ОСОБА_2 , як членом ЖБК «Квазар-3», сплачено пайовий внесок у розмірі 3500 рублів, тобто повністю виконано умови набуття членства у ЖБК «Квазар-3» та умови надання квартири у власність. Позивачка посилалась на те, що пайовий внесок у повному обсязі сплачено саме під час її перебування у шлюбі з ОСОБА_2 та за рахунок коштів подружжя. На підставі ордеру №047946 серії Ж від 29 березня 1985 року їх сім`я вселилась у квартиру АДРЕСА_1 . Згідно довідки від 31 березня 2023 року №382-35/23 її місце проживання було зареєстровано у вказаній квартирі з 25 червня 1985 року по 17 листопада 1992 року, тобто лише через 2 роки після розірвання шлюбу вона змінила адресу реєстрації свого місця проживання. При цьому їх з відповідачем син ОСОБА_3 проживав у вказаній квартирі аж до своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Разом з ним у квартирі проживала його дружина ОСОБА_4 та його дочки: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Позивачка стверджувала, що завжди сприймала вказану квартиру як житло для проживання сім`ї її сина та не маючи юридичної освіти, не будучи обізнаною у юридичних тонкощах оформлення права власності на житло, не займались оформленням свого права власності та його державною реєстрацією. Проте, у березні 2023 року її онучки повідомили, що їх дідусь ОСОБА_2 зняв їх з обліку місця проживання. Лише після цього вона звернулась за юридичною консультацією і їй було повідомлено, що право власності на всю квартиру належить відповідачу. Позивачка зазначала, що реєстрація права власності на вказану квартиру за ОСОБА_2 була здійснена на підставі довідки про членство особи в кооперативі та внесення таким членом кооперативу пайового внеску в повному обсязі, серія та номер: 5, видана 29 січня 2018 року ЖБК «Квазар-3», а тому її право на частину вказаної квартири порушене, оскільки зазначена квартира належить їм з відповідачем на праві спільної сумісної власності. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовлено. У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Бєрьозка Ю.В. просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неправильну оцінку судом наданих доказів, неправильне застосування норм матеріального права. Представник позивачки вважає, що суд дійшов неправильного висновку, що пайові внески за квартиру вносились виключно відповідачем ОСОБА_2 , оскільки з наданих суду документів вбачається, що 10 лютого 1984 року та 14 червня 1984 року були сплачені пайові внески на загальну суму 3 600крб., а повністю пайовий внесок за квартиру у сумі 8 879,09крб був сплачений 14 лютого 1992 року. Кім того, з наданого суду зобов`язання ОСОБА_2 від 16 січня 1984 року вбачається, що він зобов`язався погашати отриману від ЖБК «Квазар 3» позику у сумі 70% строком на 25 років, починаючи з 1985 року по 2010 рік. Представник позивачки зазначає, що вказані документи підтверджують, що у 1984 році було сплачено 30% позики на загальну суму 3 600 крб., саме тоді, коли відповідач та позивач перебували у зареєстрованому шлюбі, тому, як мінімум, позивачка має право на визнання за нею права власності на 15% квартири. Представник позивачки вважає, що оскільки майно нажите саме за час шлюбу, позивачка в силу закону має право на частину спірного майна подружжя. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Петренко А.С. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, посилаючись на те, що позивачкою не надано доказів, що внесені грошові кошти на сплату пайового внеску, були коштами подружжя, а з наданої суду довідки ЖБК «Квазар 3» вбачається, що повністю пайовий внесок за квартиру відповідачем було сплачено 14 лютого 1992 року у розмірі 8879,09 карбованців, вже після розірвання шлюбу з позивачкою. Також представник відповідача зазначає, що позивачка звернулася до суду з даним позовом майже через 33 роки після розірвання шлюбу, однак, ніяк не аргументує причини пропуску строку у 30 років. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Берьозка Ю.В., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, відповідача ОСОБА_2 та його представника - адвоката Петренко А.С., які заперечували проти задоволення апеляційної скарги, представника третьої особи ЖБК «Квазар-3» - Мартиненка В.М., який підтримав доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що з 28 листопада 1980 року по 9 січня 1990 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі (с.с. 7, 8). Також матеріалами справи підтверджено, що сторони мали сина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (с.с. 9, 10). Згідно з довідкою Відділу з питань організації та діяльності житлово-будівельних кооперативів виконавчого комітету міської Ради народних депутатів від 06 лютого 1984 року № 023/583, виданою ОСОБА_2 , про те, що він рішенням Київського міськвиконкому від 29 грудня 1983 року № 2056 затверджений членом ЖБК «Квазар-3» та йому було дозволено внести грошові кошти за двокімнатну квартиру в сумі 3500 крб. на розрахунковий рахунок кооперативу у міському управлінні Стройбанку № НОМЕР_1 у Подільському відділенні Держбанку м. Києва (с.с. 11). 29 березня 1985 року виконавчим комітетом Київської міської Ради народних депутатів на підставі рішення виконкому від 18 лютого 1985 року № 104/1 ОСОБА_2 було видано ордер № 047946 серії Ж на право заняття окремої двокімнатної квартири АДРЕСА_2 . Ордер видано на сім`ю в складі з трьох осіб, а саме: члена ЖБК «Квазар-3» ОСОБА_2 , його дружину ОСОБА_1 та сина ОСОБА_3 (с.с. 12). Згідно з довідкою ЖБК «Квазар-3», виданою ОСОБА_2 29 січня 2018 року, який є власником кооперативної квартири АДРЕСА_1 , сума пайового внеску за квартиру у розмірі 8 879,09 крб. сплачена 14 лютого 1992 року у повному обсязі, що складає суму паєнакопичення (с.с. 62). 30 січня 2018 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 ; підставою внесення запису є рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Ісікова О.В. від 05 лютого 2018 року, індексний номер: 39508974; рішення про державну реєстрацію прийнято на підставі довідки ЖБК «Квазар-3» від 29 січня 2018 року № 5 про членство особи в кооперативі та внесення таким членом кооперативу пайового внеску в повному обсязі, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 9 квітня 2023 року (с.с. 18). Згідно з довідкою ЖБК «Квазар-3» від 28 березня 2023 року № 04, виданою ОСОБА_1 , сума пайового внеску за квартиру АДРЕСА_4 сплачено в повному обсязі станом на 14 лютого 1992 року (с.с. 14). Згідно з довідкою ЖБК «Квазар-3» від 31 березня 2023 року № 382-35/23 ОСОБА_1 була зареєстрованою в квартирі АДРЕСА_1 , у період з 25 червня 1985 року по 17 листопада 1992 року (с.с. 16). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що судом не встановлено точної дати сплати усіх пайових внесків та усіх їх конкретних розмірів, у тому числі дати сплати останнього платежу та його розміру, що зі змісту наявної в матеріалах справи довідки встановлено, що пайовий внесок у повному розмірі за квартиру сплачений станом на 14 лютого 1992 року, тому жодних доказів, які б вказували на те, що сплата пайового внесу за квартиру здійснена саме під час перебування сторін у шлюбі та за рахунок спільних коштів сторін, як подружжя, матеріали справи не містять. Також суд прийняв до уваги відсутність доказів, які б вказували на те, що реєстрація права власності на спірну квартиру за відповідачем відбулася всупереч встановленому законом порядку. Виходячи з встановлених обставин, суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції з таких підстав. Відповідно до статті 22 КпШС України (який діяв на момент придбання сторонами спірної квартири) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Згідно з частиною першою статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Відповідно до статті 15 Закону України «Про власність» (чинний на момент виникнення спірних правовідносин), член ЖБК, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, набуває право власності на квартиру. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність» при внесенні паю в ЖБК за рахунок коштів, одержаних внаслідок сумісної праці члена кооперативу, паєнагромадження, а після повного внесення паю - квартира є спільною сумісною власністю членів сім`ї, якщо інше не встановлено письмовою угодою сторін. Згідно з пунктом 9 постанови пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» від 12 червня 1998 року № 16, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути, зокрема, квартири, паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі. Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КпШС). Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» від 18 вересня 1987 року № 9 роз`яснено, що при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, судові слід керуватися ст. 146 ЖК України, ст.15 Закону «Про власність», п.43 Примірного статуту ЖБК і чинним законодавством про шлюб та сім`ю (статті 22, 24, 28, 29 КпШС України), враховуючи, що пай, внесений подружжям в ЖБК у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, а після повної сплати пайового внеску - квартира, є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах. При цьому суд повинен враховувати суму боргу, яку один з подружжя зобов`язаний повернути кредитору. До повної сплати пайового внеску за квартиру суд вирішує питання про право власності на частку в паєнагромадженні, а після завершення сплати - про право на частку в праві власності на квартиру залежно від належної особі частки у паєнагромадженні. Відповідно до пункту 11(б) постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 року № 20 при повному внесенні пайових внесків за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані члену житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, у особи, яка має право на частку в пайових внесках, виникає право власності на відповідну частку квартири, дачі, гаража чи іншої будівлі. У постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 701/1390/19 зазначено, що «при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, слід керуватися статтею 146 ЖК Української РСР, статтею 15 Закону України «Про власність», пунктом 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 року № 186, і статтями 22, 24, 28, 29 КпШС України, ураховувати, зокрема те, що пай, внесений подружжям в житлово-будівельному кооперативі у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, та після повної сплати пайового внеску - квартира, є їхнім спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах. При цьому внесений одним з подружжя до вступу в шлюб (після розірвання шлюбу) пай є його особистим майном. Відповідно до пункту 43 Примірного статуту ЖБК з часу набрання законної сили рішенням суду про поділ квартири колишній з подружжя визнається членом кооперативу. Тому суд не повинен покладати обов`язок на ЖБК на прийом цього подружжя до кооперативу. Належність квартири у будинку ЖБК до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом внесення подружжям паю в ЖБК під час шлюбу. Критеріями, які дозволяють надати квартирі в ЖБК режим спільного сумісного майна подружжя є також внесення паю: 1) у період сумісного проживання; 2) за рахунок спільних коштів». З наданих суду першої інстанції документів встановлено, що згідно з довідкою ЖБК «Квазар-3», виданою ОСОБА_2 29 січня 2018 року, який є власником кооперативної квартири АДРЕСА_1 , сума пайового внеску за квартиру у розмірі 8 879,09 крб. сплачена 14 лютого 1992 року у повному обсязі, що складає суму паєнакопичення (с.с. 62). Згідно з довідкою ЖБК «Квазар-3» від 28 березня 2023 року № 04, виданою ОСОБА_1 , сума пайового внеску за квартиру АДРЕСА_4 сплачено в повному обсязі станом на 14 лютого 1992 року (с.с. 14). Таким чином, наявними у матеріалах справи доказами підтверджено, що сума пайового внеску у розмірі 8 879,09 крб. за спірну квартиру була сплачена членом ЖБК «Квазар-3» ОСОБА_2 у повному обсязі станом на 14 лютого 1992 року. Як зазначено вище, пай, внесений подружжям в житлово-будівельному кооперативі у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів та після повної сплати пайового внеску - квартира, є їхнім спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах. Наявними у матеріалах справи квитанціями підтверджено, що 10 лютого 1984 року ОСОБА_2 сплатив на рахунок ЖБК «Квазар-3» у Подільському відділенні Держбанку м. Києва пайовий внесок у розмірі 3500,00 крб. (квитанція від 10 лютого 1984 року № 292), 14 червня 1984 року - пайовий внесок у розмірі 100,00 крб. (квитанція від 14 червня 1984 року № 255). Враховуючи те, що сума пайового внеску у розмірі 3 600,00 крб. була внесена відповідачем у період перебування у шлюбі з позивачкою та відповідачем не спростовано, що такі кошти не були спільними коштами подружжя, тому наявні правові підстави вважати, що частка квартири, пропорційна сумі сплаченого пайового внеску у розмірі 3 600,00 крб., є спільною сумісною власністю сторін. Виходячи з вищевикладеного, помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що матеріали справи не містять жодних доказів, які б вказували на те, що сплата пайового внеску за спірну квартиру була здійснена під час перебування сторін у шлюбі та за рахунок спільних коштів сторін як подружжя. Водночас, у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження дати сплати іншої частини пайового внеску у розмірі 5 279,09 крб., у тому числі дати сплати останнього платежу та його розмір. Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Оскільки позивачкою не було надано доказів на підтвердження того, що пайовий внесок у розмірі 5 279,09 крб. був сплачений саме у період перебування сторін у шлюбі та за рахунок спільних коштів, то відсутні правові підстави вважати, що частка спірної квартири, пропорційна сумі сплаченого пайового внеску у розмірі 5 279,09 крб., є спільною сумісною власністю сторін. Враховуючи встановлені у справі обставини, а саме: внесення відповідачем пайового внеску у розмірі 3 600,00 крб. до ЖБК «Квазар-3» у період перебування сторін у шлюбі та за спільні кошти подружжя (відповідачем зворотного не спростовано), колегія суддів вважає, що 2/5 частки у спірній квартирі, що є пропорційно сумі сплаченого пайового внеску у розмірі 3 600,00 крб. (3600,00 крб. ? 100% / 8 879,00 крб.), є спільною сумісною власністю сторін. За таких обставин позивачка має право власності на 1/5 частку квартири. У відзиві на позовну заяву відповідач заявляв про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, посилаючись на те, що сторони розлучилися у 1990 році, позивачка порушила строк позовної давності та ніяким чином не аргументує причини пропуску строку понад 30 років. Колегія судді вважає, що такі доводи відповідача є необґрунтованими з таких підстав. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. У частині другій статті 72 СК України визначено та у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз`яснено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 зроблено висновок, що «згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила. Частиною третьою статі 29 КпШС передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності». При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 зазначено: «до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними». Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними. У позовній заяві позивачка зазначала, що у березні 2023 року її онучки, які були зареєстровані у спірній квартирі, повідомили їй про те, що відповідач ОСОБА_2 зняв їх з обліку з місця проживання, після чого вона звернулася за юридичною консультацією та їй роз`яснили, що право власності на спірну квартиру зареєстровано у цілій частці за ОСОБА_2 . Із наданого позивачкою витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (с.с. 18) вбачається, що такий витяг сформований 09 квітня 2023 року, а своє право власності на спірну квартиру ОСОБА_2 зареєстрував 30 січня 2018 року. Таким чином, колегія суддів вважає, що позивачка могла дізнатися про порушення свого права власності з 31 січня 2018 року, а відтак повинна була звернутися до суду до 31 січня 2021 року. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ VII "Прикінцеві положення" Сімейного кодексу України доповнено пунктом 2-1 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 72, 128, 129, 139 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023р. Оскільки останнім днем звернення до суду з даним позовом у межах строку позовної давності було 31 січня 2021 року, а Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX щодо продовження строків позовної давності на час дії карантину набрав чинності 02 квітня 2020 року, з огляду на встановлений Кабінетом Міністрів України карантин з 12 березня 2020 року, підстав для застосування позовної давності апеляційний суд не вбачає, так як з даним позовом позивачка звернулася до суду 28 квітня 2023 року, тобто до відміни карантину. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, не оцінив надані сторонами докази, неправильно застосував норми матеріального права, тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову та визнання за позивачкою права власності на 1/5 частину спірної квартири. Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд постановив: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бєрьозки Юрія Володимировича задовольнити частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким позов задовольнити частково. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/5 частину квартири АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 29 травня 2025 року. Суддя-доповідач І.М. Рейнарт Судді Г.М. Кирилюк Т.І. Ящук