Постанова 4803 № 202/167/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1920/25 Справа № 202/167/24 Суддя у 1-й інстанції - Слюсар Л. П. Суддя у 2-й інстанції - Новікова Г. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2025 року Дніпровський апеляційний суд в складі колегії: головуючого судді: Новікової Г.В. суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П., за участю секретаря Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпріапеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Бурдік В. І. на рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 10 липня 2024 року (повний текст складено 16.07.2024 року у м. Дніпро) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И В: В січні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, яку з урахуванням уточнень, обґрунтовував тим, що 15.12.2021 року ОСОБА_3 отримала в борг від нього грошові кошти у сумі 479 000 грн. Свої зобов`язання відповідач належним чином не виконує та борг не повертає (на даний час було повернено лише 23350,88 грн., в вересні 2023 року 400 євро (по курсу 15695,24 грн.); в жовтні 2023 року 200 євро (по курсу 7655,64 грн.). Кінцевий строк повернення позики 15.12.2023 року.Однак зазначений обов`язок відповідачем не було виконано. На час взяття позики ОСОБА_3 перебувала у шлюбі з ОСОБА_1 . Просив стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на його користь заборгованість за тілом позики: 455 649,12 грн., 3% річних - 749,01 грн., а всього 456 398,10 грн.; стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на його користь судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 4563,98 грн. та витрати на правничу допомогу. Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 10 липня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь позивача заборгованість за тілом позики в розмірі 455 649 грн. 12 коп. та 3% річних в розмірі 749 грн. 01 коп., а всього 456 398 гривень 10 коп. Також стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь позивача витрати по сплаті судового збору по 2 281 грн. 99 коп. з кожного. Додатковим рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 10 липня 2024 року 26 липня 2024 року стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі по 7 550 грн з кожного. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції як незаконне та необґрунтоване та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 частково та стягнути на його користь із ОСОБА_3 заборгованість за позикою у розмірі 456 398,10 грн. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 533,98 грн. В обґрунтування посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також невідповідність висновків суду обставинам справи. Зазначає, що він не перебував у будь-яких боргових зобов`язаннях з позивачем ОСОБА_2 , не брав у нього гроші в борг і не звертався до нього з проханням про надання грошової позики у грудні 2021 року. Натомість з боргової розписки вбачається, що 15.12.2021 року його колишня дружина (співвідповідач у справі) взяла у позивача в борг 479 000 грн. Не зважаючи на те, що зазначені кошти були взяті у борг ще за перебування відповідачів у зареєстрованому шлюбі, який рішення суду від 10 березня 2023 було розірвано, ОСОБА_3 витратила грошові кошти виключно на власні потреби, а не на потреби родини, про що свідчить відсутність придбань нерухомого майна чи вкладень грошових коштів в сімейний бізнес у цей період, а також зміст самої розписки не містить відомостей, на які потреби були отримані такі кошти. Тому вважав, що у відповідачів за цих обставин не виникало солідарного обов`язку зі сплати заборгованості за договором позики. Представником ОСОБА_2 надано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення залишити без змін, як законні та обґрунтовані. Зазначає, що відповідачем, на якого покладено обов`язок доказування щодо спростування презумпції спільності права власності подружжя, не довів належними та допустимими доказами того, що отримані його колишньою дружиною грошові кошти за розпискою від 15.12.2021 року були використані не в інтересах сім`ї. Крім того, зазначає, що подружжя відповідачів не одноразово вже брало у нього в борг грошові кошти на розвиток їхнього бізнесу. Крім того, представник ОСОБА_2 просив стягнути з відповідачів понесені позивачем судові витрати у вигляд правової допомоги в суді апеляційної інстанції у розмірі 3 000 грн.(підготовка та подача відзиву на апеляційну скаргу) ОСОБА_3 не скористалась своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , що відповідно до ч.3 ст. 360 ЦПК України не є перешкодою для перегляду рішення суду першої інстанції. В судове засідання з`явилися ОСОБА_2 та його представник адвокат Черкавський Ю.С.. Інші сторони про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про що свідчать конверт із відмітками АТ «Укрпошти» про причини не вручення судової повістки на ім`я ОСОБА_1 «адресат відсутній за вказаною адресою». Також їх представники отримали судові повістки в системі «Електронний суд», а ОСОБА_3 у вигляді СМС. Згідно із ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку; день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Відповідно ч.5 ст. 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі. Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. До апеляційної скарги представником ОСОБА_1 додано клопотання про долучення до матеріалів справи документів з посиланням на те, що сторона апелянта не була присутня у судовому засіданні під час винесення оскаржуваного рішення. Проте, як доказ документи надані апелянтом не можуть бути прийняті, оскільки відповідач приймав участь у розгляді справи та зобов`язаний був подати їх разом із відзивом на позовну заяву, а також ним не доведено неможливості подання таких документів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України за наявними в ній доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 15.12.2021 року відповідач ОСОБА_3 надала розписку про те, що вона взяла в борг у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 479 000 грн., які зобов`язується повернути до 15 грудня 2023 року. Написано власноручно та підписано 15 грудня 2021 року, що підтверджується оригіналом розписки. Як вбачається з розрахунку, наведеного позивачем у позовній заяві, заборгованість з урахуванням часткового погашення за договором позики від 15.12.2021 року станом на 03.01.2024 року склала 456 398,10 грн., та складається з наступного: сума основного боргу відповідача за розпискою у розмірі 455 649 грн. 09 коп.; 3% у розмірі 749 грн. 01 коп. На час укладання договору позики ОСОБА_3 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , шлюб між якими зареєстровано 23.07.2011 року та розірвано рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 10 березня 2023 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що, в порушення норм закону та умов укладеного договору позики, ОСОБА_3 зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконала та не повернула отримані в інтересах сім`ї грошові кошти у повній сумі, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з неї та її чоловіка в солідарному порядку. Такий висновок відповідає встановленим обставинам та нормам матеріального і процесуального права. За змістом статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України). Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Судом першої інстанції встановлено та не заперечується сторонами у справі ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_2 15.12.2021 року у борг грошові кошти, які у встановлений у договорі строк не повернула, в результаті чого станом на 03.01.2024 року утворилась заборгованість у 456 398,10 грн. (сума основного боргу відповідача - 455 649 грн. 09 коп.; 3% - 749 грн. 01 коп.) Звертаючись з апеляційною скаргою ОСОБА_1 зазначає, що отримані його колишньою дружиною грошові кошти не мають статусу спільної сумісної власності, оскільки отримувались для задоволення її власних потреб, про що свідчить відсутність в цей період великогабаритних покупок в інтересах сім`ї, ведення бізнесів кожним з подружжя окремо та фактичне припинення шлюбних відносин у січні 2022 року. Згідно ст. 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. Відповідно до ч. 1 ст. 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, положення ст. 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено ст. 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма ч. 3 ст. 61 СК України кореспондує ч. 4 ст. 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (ч. 3 ст. 65 СК України). Тлумачення ч. 4 ст. 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї з набуттям майна у спільну сумісну власність, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї (п. 61). Велика Палата Верховного Суду погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами. Як вбачається зі матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції відповідачі на час укладення договору позики 15.12.2021 року перебували у зареєстрованому шлюбу, який рішенням суду від 10 березня 2023 року було розірвано. Апелянт зазначає, що фактичне припинення шлюбних відносин відбулося у січні 2022 року, однак зазначена обставина нічим не підтверджується. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано тільки у березні 2023 року, тобто до цього часу діяла презумпція спільності майна подружжя. Борг за договором позики є спільним боргом подружжя, тому стягненню підлягає з обох відповідачів. Таку правову позицію висловив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 641/9402/13-ц. Відповідачем при оскарженні рішення в апеляційному порядку не надано доказів того, що кошти, отримані за договором позики, були використані не в інтересах сім`ї, а на особисті потреби ОСОБА_3 . Тобто апелянтом не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя, оскільки тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Щодо відсутності у розписці ОСОБА_1 згоди зі сторони апелянта, як колишнього чоловіка на укладення із ОСОБА_2 договору позики, слід зазначити, що договір позики від 15.12.2021 року можна віднести до дрібного побутового правочину обов`язкова згода на який зі сторони другого з подружжя законодавством не передбачено. Крім того, як зазначалось вище та підтвердилось позивачем під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції кошти були отримані подружжям ОСОБА_4 для ведення сімейного бізнесу. За таких обставин суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про стягнення заборгованості за договором позики від 15.12.2021 року з обох членів колишнього подружжя ОСОБА_4 . Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Апеляційним судом не встановлено порушення або неправильне застосування судом першої інстанції при розгляді цієї справи норм матеріального чи процесуального права та невідповідності висновків суду обставинами справи, тому підстав для задоволення апеляційної скарги і скасування судового рішення з ухваленням нового немає. З огляду на те, що апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін, підстав для відшкодування, зміни або перерозподілу судових витрат у відповідності до ст.141 ЦПК України не має. Однак, слід звернути увагу, що у відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просив стягнути на користь ОСОБА_2 понесені ним витрати на правову допомогу у вигляді витрат по складанню та поданню відзиву на апеляційну скаргу. На підтвердження понесених витрат сторона позивача надала ордер на надання правової допомоги №1015531; додаткову угода до договору про надання правової допомоги від 16.12.2024 року; рахунок №001 про надання послуги з підготовку та подання відзиву , яка вартує 3 000 грн.; прибутковий касовий ордер №1 про сплату ОСОБА_2 3 000 грн. за послуги з надання правової допомоги. Відповідно до положень частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу (частини 1, 3 ст. 133 ЦПК України). Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Таким чином, стороною позивача належними та допустимими доказами доведено понесені ним витрати на правову допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 3 000 грн. Однак враховуючи зміст положень ст. 141 ЦПК України, яка не передбачає можливості солідарного стягнення судових витрат, то з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 підлягають стягненню на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі по 1 500 грн з кожного. Керуючись ст.ст. 367, 369, 369, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Бурдік Владислава Ігоровича залишити без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 10 липня 2024 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) витрати на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі по 1 500 грн з кожного. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 ст. 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 27 травня 2025 року. Судді: