Постанова Північний апеляційний господарський суд № 910/3720/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "15" травня 2025 р. Справа № 910/3720/24 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Сибіги О.М. суддів: Кравчука Г.А. Тищенко О.В. секретар судового засідання: Михайленко С.О. за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 15.05.2025 Розглянувши матеріали апеляційної скарги Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» на рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 повний текст рішення складено 29.07.2024 у справі № 910/3720/24 (суддя Капцова Т.П.) за позовом Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» до:

1. Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва»

2. Приватного акціонерного товариства «Київстар» про визнання договору недійсним, - ВСТАНОВИВ: Короткий зміст первісних позовних вимог Комунальне підприємство «Київжитлоспецексплуатація» (позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» (відповідач-1) та Приватного акціонерного товариства «Київстар» (відповідач-2) про визнання недійсним договору про встановлення сервітуту від 01.08.2018 № КІЕ018. Позовні вимоги мотивовано тим, що оскаржуваний правочин за своїм змістом суперечить вимогам ст. 203, 215, 227 Цивільного кодексу України, у зв`язку з чим позивач вказує на наявність правових підстав для визнання його недійсним. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.04.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.04.2024 ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.06.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 у справі № 910/3720/24 у задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства "Київстар" про закриття провадження у справі відмовлено. В позові відмовлено повністю. В обґрунтування прийнятого рішення судом першої інстанції зазначено, що оскаржуваний правочин не порушує прав та законних інтересів позивача. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 у справі № 910/3720/24, 16.08.2024 Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою б/н від 16.08.2024, в якій просить рішення Господарського суду м. Києва від 29.07.2024 у справі № 910/3720/24 скасувати. Ухвалити нове рішення у справі № 910/3720/24, яким позовні вимоги КП "Київжитлоспецексплуатація" задовольнити повністю. Вимоги апеляційної скарги мотивовано тим, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи; не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими; порушено норми матеріального та процесуального права. Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.08.2024 матеріали апеляційної скарги Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" у судовій справі № 910/3720/24 передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя: Вовк І.В., судді: Сибіга О.М., Гончаров С.А. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.08.2024 витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали господарської справи № 910/3720/24. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.10.2024 повторно витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали господарської справи № 910/3720/24. 14.10.2024 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 910/3720/24. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.10.2024 у зв`язку з перебуванням судді Сибіги О.М., який входить до складу колегії суддів і не є головуючим суддею, у відпустці, для вирішення процесуальних питань в межах судової справи № 910/3720/24 визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя: Вовк І.В., судді: Станік С.Р., Гончаров С.А. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2024 відкрито апеляційне провадження у справі № 910/3720/24 за апеляційною скаргою Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" б/н від 16.08.2024 на рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 та призначено розгляд справи на 27.11.2024. 29.10.2024 до Північного апеляційного господарського суду від представника Приватного акціонерного товариства «Київстар» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому проти доводів апеляційної скарги заперечує та наводить власні на їх спростування, просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити у повному обсязі. Розпорядженням Керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2024 призначено повторний автоматизований розподіл справи у зв`язку з відставкою головуючого судді Вовка І.В. Згідно Витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.11.2024 справу № 910/3720/24 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді (судді-доповідача): Сибіги О.М., суддів: Станіка С.Р. Тарасенко К.В. 25.11.2024 ухвалою Північного апеляційного господарського суду новоутвореною колегією суддів прийнято до провадження справу № 910/3720/24 за апеляційною скаргою Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 та призначено розгляд справи на 11.12.2024. В судовому засіданні 11.12.2024 оголошувалася перерва до 30.01.2025. 30.01.2025 судове засідання не відбулось у зв`язку з перебуванням судді Станіка С.Р. з 29.01.2025 на лікарняному. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.02.2025 розгляд справи призначено на 20.02.2025. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.02.2025 розгляд справи відкладено на 27.03.2025. 27.03.2025 судове засідання не відбулось у зв`язку з перебуванням головуючого судді Сибіги О.М. з 27.03.2025 на лікарняному. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.04.2025 розгляд справи призначено на 17.04.2025. 17.04.2025 судове засідання не відбулось у зв`язку з перебуванням судді Тарасенко К.В. у відпустці. Розпорядженням Керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2025 № 09.1-08/1011/25 у зв`язку з перебуванням у відпустці судді Тарасенко К.В., призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 910/3720/24. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.04.2025 для розгляду справи № 910/3720/24 визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду, у складі: головуючий суддя: Сибіга О.М., судді: Станік С.Р., Кравчук Г.А. 28.04.2025 ухвалою Північного апеляційного господарського суду новоутвореною колегією суддів прийнято до провадження справу № 910/3720/24 за апеляційною скаргою Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 та призначено розгляд справи на 15.05.2025. Розпорядженням Керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 14.05.2025 № 09.1-08/1230/25 у зв`язку з перебуванням судді Станіка С.Р. у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 910/3720/24. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.05.2025 для розгляду справи № 910/3720/24 визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду, у складі: головуючий суддя: Сибіга О.М., судді: Тищенко О.В., Кравчук Г.А. 14.05.2025 ухвалою Північного апеляційного господарського суду новоутвореною колегією суддів прийнято до провадження справу № 910/3720/24 за апеляційною скаргою Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 та призначено розгляд справи на 15.05.2025. Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" слід залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 у справі № 910/3720/24 без змін, з наступних підстав. Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції Як вірно було встановлено Господарським судом міста Києва та перевірено судом апеляційної інстанції, 01.08.2018 між Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» (надалі - відповідач-1, підприємство) та Приватним акціонерним товариством «Київстар» (надалі - відповідач-2, сервітуарій) укладено договір про встановлення сервітуту № КІЕ 018, предметом якого є обмежене право користування сервітуарієм частиною даху та частиною технічного приміщення даху будівель комунальної власності, що знаходяться за адресами: м. Київ, просп. В.Маяковського, 93-е, просп. В.Маяковського, 72, вул. Сабурова, 20, вул. Радунська, 18, вул. Курчатова, 3-б, вул. Курчатова, 21-а, вул. Каштанова, 1/9. З боку КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» договір підписано першим заступником директора - Мнацаканян Л.А., з боку ПрАТ «Київстар» - Чайковим С.Р. За доводами позивача (1) у відповідача-1 відсутні повноваження, цивільна дієздатність та законні підстави для укладення договору, оскільки права на укладення таких договорів належать лише співвласникам багатоквартирних будинків; (2) договір не є «договором з доступу» у розумінні Закону України «Про доступ до об`єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж», укладений у порушення вимог цього закону та за відсутності правових підстав для його укладення; (3) внаслідок укладення договору відповідач-2 припинив сплачувати на користь позивача плату за користування об`єктами розміщення відповідно до укладених між ними договорів про встановлення сервітуту № UA 0848 від 01.11.2013 та № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015. Позивач вважаючи, що оскаржуваний договір підпадає під ознаки недійсності договорів, звернувся до суду з позовом про визнання договору про встановлення сервітуту від 01.08.2018 № КІЕ018 недійсним. Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 4, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно, цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц. Для виконання вимог ст. 86 Господарського процесуального кодексу України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. 17.10.2019 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу та змінено назву ст. 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів". Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". Аналогічний підхід до стандарту доказування "вірогідність доказів" висловлено Верховним Судом у постановах від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 31.03.2021 у справі № 923/875/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18. Суд апеляційної інстанції зазначає, що розгляд даної справи здійснюється в порядку, передбаченому нормами Господарського процесуального кодексу України, відповідно, і оцінка доказів у ній здійснюватиметься через призму такого стандарту доказування, як "баланс вірогідностей" . Відповідно до ч. 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 202 Цивільний кодекс України). Згідно зі ст. 627 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У статті 203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За змістом частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний) правочин. Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Визнання правочину недійсним визначено як один із способів захисту цивільних прав та інтересів (п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України). Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, необхідно встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17). Так, звертаючись до суду з позовом позивач посилається, зокрема, на порушення вимог законодавства при укладені оскаржуваного договору, а також введення відповідачем-1 в оману відповідача-2 щодо права на укладення такого договору. При цьому, суд зазначає, що позивач не є стороною оскаржуваного правочину. За доводами позивача, внаслідок укладення договору відповідач-2 припинив сплачувати на користь позивача плату за користування об`єктами розміщення відповідно до укладених між ними договорів про встановлення сервітуту № UA 0848 від 01.11.2013 та № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015, які є чинними, враховуючи наявність у відповідача-2 невиконаних зобов`язань за ними. В пункті 9.2. договору № UA 0848 від 01.11.2013 (в редакції додаткової угоди № 4 від 01.09.2016) визначено, що у разі якщо одна із сторін не повідомить іншу про припинення або зміну умов договору за один календарний місяць до закінчення терміну дії договору, договір вважається пролонгованим на кожний наступний календарний рік на тих же самих умовах, але не більше ніж до 30.11.2017. Пунктом 9.2. договору № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015 (в редакції додаткової угоди № 1 від 01.09.2016) визначено, що у разі якщо одна із сторін не повідомить іншу про припинення або зміну умов договору за один календарний місяць до закінчення терміну дії договору, договір вважається пролонгованим на кожний наступний календарний рік на тих же самих умовах, але не більше ніш до 31.07.2018. Враховуючи вищевикладене, підставним є висновок, що договір № UA 0848 від 01.11.2013 є припиненим з 30.11.2017, а договір № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015 - з 31.07.2018. Позаяк, наявність у відповідача-2 невиконаних зобов`язань з демонтажу обладнання не свідчить про продовження цих договорів. В даному випадку колегія суддів звертається до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суд від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, відповідно до якої поняття «строк договору», «строк виконання зобов`язання» та «термін виконання зобов`язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. Відповідно до ч. першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов`язків під час дії договору. Поняття «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов`язання. Таким чином, поняття «строк виконання зобов`язання» та «термін виконання зобов`язання» за своїм юридичним змістом не є тотожними поняттями, однак в залежності від умов договору можуть як співпадати між собою, так і бути відмінними один від одного. Верховний Суд у постанові від 19.05.2020 у справі № 910/9167/19 виснував, що чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов`язання, що лишилось невиконаним, як закінчення строку дії договору. Однак припинення зобов`язання слід відрізняти від закінчення строку дії договору. Закінчення строку дії договору означає, що між його сторонами у майбутньому не будуть виникати взаємні права та обов`язки, що випливали із цього договору. Але ті зобов`язання, які вже існують на момент закінчення строку дії договору, будуть існувати і після його закінчення доти, доки вони не будуть припинені на підставах, встановлених договором або законом (постанова Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 908/288/20). Отже, твердження позивача, що внаслідок укладення договору його було позбавлено плати за користування об`єктами розміщення відповідно до договорів № UA 0848 від 01.11.2013 та № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015 не знайшли свого підтвердження за встановлених судом вище обставин, оскільки ці договори припинили термін дії внаслідок закінчення строків, на які їх було укладено, тоді як оскаржуваний договір було укладено після їх припинення. За таких обставин, доводи позивача, що порушення його прав полягає у неотриманні від відповідача-2 плати за користування об`єктами розміщення відповідно до договорів № UA 0848 від 01.11.2013 та № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015 є юридично не спроможними. 07.02.2017 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про доступ до об`єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж», який набрав чинності 04.06.2017. У відповідності до преамбули названого Закону він визначає правові, економічні та організаційні засади забезпечення доступу до інфраструктури об`єктів будівництва, транспорту, електроенергетики, кабельної каналізації електрозв`язку, будинкової розподільної мережі для розташування технічних засобів електронних комунікацій з метою забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні, встановлює повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування, визначає права та обов`язки осіб, які беруть участь у таких господарських відносинах. За змістом ч. 1 ст. 1 Закону України «Про доступ до об`єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж» власник (володілець) інфраструктури об`єкта доступу (далі - власник інфраструктури об`єкта доступу) - фізична або юридична особа, у власності (володінні) якої перебуває інфраструктура об`єкта доступу або окремі її елементи; договір з доступу - договір, укладений згідно з законодавством між власником інфраструктури об`єкта доступу і замовником про доступ до інфраструктури об`єкта доступу з метою користування нею або її елементами для забезпечення можливості надання електронних комунікаційних послуг замовником і отримання таких послуг їх споживачами, з урахуванням умов, визначених цим Законом; доступ до інфраструктури об`єкта доступу - право замовника на користування елементами інфраструктури об`єкта доступу для розміщення, модернізації, експлуатаційного та технічного обслуговування технічних засобів електронних комунікацій відповідно до законодавства та на підставі договору з доступу; замовник доступу до інфраструктури об`єкта доступу (далі - замовник) - суб`єкт господарювання (оператор, провайдер телекомунікацій або уповноважена ним особа), який звернувся чи має намір звернутися до власника інфраструктури об`єкта доступу із запитом про надання доступу до конкретного елемента інфраструктури об`єкта доступу або який уклав договір з доступу; об`єкт доступу - об`єкти будівництва, транспорту, електроенергетики, кабельна каналізація електрозв`язку, будинкова розподільна мережа. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про доступ до об`єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж» його дія поширюється на відносини між власниками інфраструктури об`єкта доступу всіх форм власності та замовниками, що виникають при доступі до інфраструктури відповідного об`єкта доступу. Судом встановлено, що позивач не є власником (володільцем) інфраструктури об`єктів доступу (об`єктів сервітуту за оскаржуваним правочином), тому позбавлений права на укладення з відповідачем-2 договору з доступу. Таким чином, посилання позивача на рішення Київської міської ради від 14.07.2011 № 378/5765, яким його було уповноважено укладати договори на розміщення телекомунікаційних мереж, судом не приймаються до уваги з огляду на їх безпідставність та необґрунтованість. Позаяк, з системного аналізу положень Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» слідує, що правом на укладення договору наділені співвласники багатоквартирних будинків за адресами: м. Київ, просп. В.Маяковського, 93-е, просп. В.Маяковського, 72, вул. Сабурова, 20, вул. Радунська, 18, вул. Курчатова, 3-б, вул. Курчатова, 21-а, вул. Каштанова, 1/9 . Тоді як, доказів уповноваження співвласниками зазначених будинків позивача на укладення відповідного договору та оспорення укладеного між відповідачами договору матеріали справи не містять, зворотного судом не встановлено. За таких обставин, при зверненні до суду з позовом позивачем не доведено наявності у нього порушеного права чи законного інтересу внаслідок укладення оскаржуваного договору. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 виснував, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльності, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у статтях 3, 627 Цивільного кодексу України. Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації. Тобто, крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18. Поряд з цим, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові. У разі з`ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства. Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (постанови Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18 та від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19). З огляду на встановлені вище обставини, оцінивши наявні у матеріалах справи докази, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність позивачем наявності у нього порушеного права чи законного інтересу внаслідок укладення оскаржуваного договору. Враховуючи недоведеність порушення прав та законних інтересів позивача оскаржуваним правочином, суд апеляційної інстанції не вбачає за доцільне вдаватися до перевірки ефективності обраного позивачем способу захисту, встановлення обставин наявності/відсутності підстав для визнання договору недійсним, адже відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові. Встановивши обставини даної справи та надавши відповідну правову оцінку зібраним у справі доказам, виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, колегія суддів дійшла висновку, що скаржником не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилаються в апеляційній скарзі. Суд апеляційної інстанції вважає інші посилання скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин. На переконання колегії суддів апеляційного господарського суду, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов`язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах. З приводу решти доводів сторін, колегія суддів звертає увагу, що такі аргументи враховані апеляційним судом, при цьому оскаржуване рішення є вмотивованим, місцевим судом зазначено з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтуються його висновки, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Хаджинастасиу проти Греції", "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації"). Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги Однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. У відповідності з пунктом 3 частини 2 статті 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Частиною 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Отже, в задоволенні апеляційної скарги Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" слід відмовити, а рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 залишити без змін. Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» на рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 у справі №910/3720/24 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2024 у справі №910/3720/24 - залишити без змін.

3. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги розподіляється відповідно до ст.ст. 129 та 282 Господарського процесуального кодексу України.

4. Матеріали справи №910/3720/24 повернути до Господарського суду міста Києва. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено та підписано 19.05.2025. Головуючий суддя О.М. Сибіга Судді Г.А. Кравчук О.В. Тищенко