Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/13059/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/13059/23 Суддя (судді) першої інстанції: Горобцова Я.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 травня 2025 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого: Бєлової Л.В., суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В., за участю секретаря судового засідання: Керімова К.Е., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КІТА МОТОРС» до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправною та скасування постанови, В С Т А Н О В И В: У квітні 2023 року Товариства з обмеженою відповідальністю «КІТА МОТОРС» звернулось до суду з позовом, в якому просило скасувати постанову Державної служби України з безпеки на транспорті Відділу державного нагляду (контролю) у місті Києві про застосування адміністративно-господарського штрафу № 345434 від 11.10.2022. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2025 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Відділу державного нагляду (контролю) у місті Києві Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно-господарського штрафу № 345434 від 11.10.2022. Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що для цілей застосування Закону «Про автомобільний транспорт» визначальним є факт здійснення вантажних перевезень, оскільки будь-яка особа, яка здійснює перевезення вантажів, є автомобільним перевізником. На думку апелянта, суд першої інстанції необґрунтовано зазначив про те, що відповідачем проігноровано право щодо подачі відзиву на позовну заяву та до матеріалів справи не долучена товарно-транспортна накладна №20 від 17.08.2022, оскільки суд не взяв до уваги, що на території України з 24 лютого 2022 року введено воєнний стан, який триває на теперішній час. Також апелянт наголошує, що при здійсненні перевірки дотримання режиму праці і відпочинку водія, посадовою особою Укртрансбезпеки виявлено, що на момент перевірки документи, визначені статтею 48 Закону № 2344-ІІІ, відсутні, а саме: транспортний засіб не обладнаний тахографом, відсутній протокол перевірки та адаптації тахографа до транспортного засобу. Крім того, апелянт стверджує, що позивач не надав суду розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг aбo витрат адвоката, необхідні для надання правничої допомоги, тобто не надав жодних підтвердних документів, тому суд першої інстанції необґрунтовано стягнув з відповідача витрати на правничу допомогу. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 лютого 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КІТА МОТОРС» до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправною та скасування постанови. Позивач відзив на апеляційну скаргу не подав. Після надходження матеріалів справи, ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2025 року справу призначено до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні на 30 квітня 2025 року. У призначений час судове засідання не відбулось у зв`язку з перебуванням головуючого судді у відпустці, про що свідчить довідка секретаря судового засідання. Наступне судове засідання призначено на 14 травня 2025 року. Представник позивача у судове засідання не з`явився, хоча про час, дату та місце судового засідання був повідомлений належним чином. Представник відповідача у судовому засіданні підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовити. У своїх поясненнях представник відповідача підтримала доводи викладені у апеляційній скарзі. Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 18.08.2022 старшим державним інспектором Відділу державного нагляду (контролю) в Одеській області Єгоровим С.О., під час перевірки в пункті контролю, що знаходиться на ділянці автодороги Київ-Одеса М05 (452 км + 811 м), згідно з направленням на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) від 15.08.2022 № 024/в, було здійснено перевірку транспортного засобу марки RENAULT з причепом Feber д/н НОМЕР_1 та НОМЕР_2 , що належать ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 та НОМЕР_4 (відповідно). Водієм транспортного засобу - ОСОБА_2 (посвідчення водія НОМЕР_5 , видане ТСЦ 7142, 08.11.2019). За результатами перевірки складено Акт проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом №339286 від 18.08.2022 та зафіксовано порушення вимог ч. 1 абз. 3 ст. 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», а саме: перевезення вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів визначених ст. 48 цього Закону - протоколу перевірки та адаптації тахографа. На підставі зазначеного Акту перевірки начальником Відділу державного нагляду (контролю) у місті Києві В. Кривобок винесено постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу №345434 від 11.10.2022, якою постановлено стягнути з позивача адміністративно-господарський штраф у сумі 17 000, 00 грн. Не погоджуючись з постановою про застосування адміністративно-господарського штрафу, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Суд першої інстанції адміністративний позов задовольнив та зазначив, що недоведеною є обставина зазначення у товарно-транспортної накладної №20 від 17.08.2022 позивача в якості перевізника, оскільки така накладна відповідачем не долучена до матеріалів справи. Також суд першої інстанції зазначив, що перевізником, який відповідно до вимог Закону № 2344 несе відповідальність за встановлене Актом перевірки порушення, на транспортному засобі є ОСОБА_1 , а не TOB «КІТА МОТОРС», тому позивач не може бути притягнутим до відповідальності за порушення законодавства в сфері автомобільного транспорту, а нарахування йому грошових зобов`язань є протиправним. Суд першої інстанції, стягуючи з відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн, дійшов висновку про те, що відповідач під час розгляду справи вказаний розмір витрат не ставив під сумнів, тому такі витрати підлягають відшкодуванню. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Згідно з частиною першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спірні правовідносини виникли у зв`язку з винесенням Укртрансбезпекою постанови про накладення на позивача адміністративно-господарського штрафу за порушення вимог статті 48 України від 05 квітня 2001 року № 2344-III «Про автомобільний транспорт» (далі - Закон № 2344-III). Ключовим у цій справі є питання, яке належить з`ясувати суду, чи є TOB «КІТА МОТОРС» автомобільним перевізником у розумінні положень Закону № 2344-III. Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 2344-III автомобільним перевізником, що здійснює перевезення вантажів на договірних умовах, є суб`єкт господарювання, який відповідно до законодавства надає послугу згідно з договором про перевезення вантажу транспортним засобом, що використовується на законних підставах. Тобто, законодавець пов`язує наявність статусу автомобільного перевізника, що здійснює перевезення вантажів саме із наявністю договору про перевезення вантажу транспортним засобом, що використовується на законних підставах. Законними підставами використання транспортного засобу є використання транспортних засобів, які належать перевізнику на праві власності або згідно права користування, яке опосередковується укладенням відповідних договорів. Отже, для підтвердження наявності статусу «автомобільного перевізника, що здійснює перевезення вантажу» у розумінні частини першої статті 33 Закону № 2344-III необхідно встановити дві ознаки: 1) наявність договору про перевезення вантажу транспортним засобом; 2) використання транспортного засобу на законних підставах. Одночасне встановлення двох із наведених умов є підставою стверджувати, що відповідний суб`єкт є автомобільним перевізником, що здійснює перевезення вантажу у розумінні частини першої статті 33 Закону № 2344-III. Аналогічний підхід щодо встановлення автомобільного перевізника сформовано Верховним Судом у постановах від 10 жовтня 2024 року у справі № 420/15732/22, від 13 березня 2025 року у справі № 120/10641/22. Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів, згідно з частиною другою статті 48 Закону № 2344-III, є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством. Отже, приписи статті 48 Закону № 2344-III не визначають вичерпного переліку документів для здійснення внутрішніх перевезень вантажів, що у свою чергу не виключає необхідність встановлення та перевірки інших документів, передбачених законодавством. Із обсягу обставин цієї справи слідує, що посадовими особами відповідача 18.08.2022 під час перевірки в пункті контролю, що знаходиться на ділянці автодороги Київ-Одеса М05 (452 км + 811 м), здійснено перевірку транспортного засобу марки RENAULT з причепом Feber д/н НОМЕР_1 та НОМЕР_2 , що належать ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 та НОМЕР_4 (відповідно). Водієм транспортного засобу - ОСОБА_2 (посвідчення водія НОМЕР_5 , видане ТСЦ 7142, 08.11.2019). За результатами перевірки складено Акт проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом №339286 від 18.08.2022 та зафіксовано порушення вимог ч. 1 абз. 3 ст. 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», а саме: перевезення вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів визначених ст. 48 цього Закону - протоколу перевірки та адаптації тахографа. На підставі зазначеного Акту перевірки винесено постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу №345434 від 11.10.2022, якою постановлено стягнути з позивача адміністративно-господарський штраф у сумі 17 000, 00 грн. Позивач, заперечуючи правильність визначення відповідачем автомобільного перевізника під час здійснення перевезення вантажу, посилається на відсутність його вини у спірних правовідносинах, оскільки транспортний засіб марки RENAULT з причепом Feber д/н НОМЕР_1 та НОМЕР_2 не належить йому на праві власності чи оренди та позивач не залучав власника вказаного транспортного засобу - ОСОБА_1 , або будь якого іншого належного користувача для здійснення вантажоперевезень. Також позивач зазначив, що ТОВ «ЛДК УКРАЇНА» (довіритель перевезень), яке разом із ТОВ «КІТА МОТОРС» (перевізник) зазначено у товарно-транспортній накладній № 20 від 17.08.2022 (далі - ТТН), надало інформацію про відсутність у ТОВ «ЛДК УКРАЇНА» вказаної ТТН, а також відомості про те, що 17-18 серпня 2022 року транспортний засіб марки RENAULT з причепом Feber д/н НОМЕР_1 та НОМЕР_2 до вантажних перевезень не залучався. Отже, позивач стверджує, що фактичним перевізником вантажу була ОСОБА_1 . У свою чергу, відповідач у апеляційній скарзі наполягає на тому, що перевізником транспортного засобу, який перевірявся, є саме ТОВ «КІТА МОТОРС», посилаючись на відомості зазначені в товарно-транспортній накладній. З матеріалів справи вбачається, що згідно з актом перевірки №339286 від 18.08.2022 власником транспортного засобу марки RENAULT з причепом Feber д/н НОМЕР_1 та НОМЕР_2 вказана ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 та НОМЕР_4 . Вказаний акт містить посилання на товарно-транспортну накладну №20 від 17.08.2022, в якій перевізником вказаний TOB «КІТА МОТОРС». Разом з тим, товарно-транспортна накладна №20 від 17.08.2022 не була долучена до матеріалів справи в суді першої інстанції. Така накладна долучена відповідачем до матеріалів справи під час подання апеляційної скарги. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач всупереч положень частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не долучив до матеріалів справи доказ, який став підставою для прийняття оскаржуваного рішення, а саме: товарно-транспортну накладну №20 від 17.08.2022. Отже, недоведеною є обставина зазначення у товарно-транспортної накладної №20 від 17.08.2022 позивача в якості перевізника. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач не довів той факт, що TOB «КІТА МОТОРС» є перевізником, який відповідно до вимог Закону України «Про автомобільний транспорт» несе відповідальність за встановлене актом перевірки порушення, тому позивач не може бути притягнутим до відповідальності за порушення законодавства в сфері автомобільного транспорту, а нарахування йому грошових зобов`язань є протиправним. Що стосується доводів апелянта про неможливість подання до суду першої інстанції відзиву на адміністративний позов разом із доказами, зокрема, товарно-транспортною накладною №20 від 17.08.2022, колегія суддів зазначає наступне. В обґрунтування неможливості подання до суду першої інстанції відзиву на адміністративний позов та вказаної ТТН апелянт зазначає, що введення на території України з 24 лютого 2022 року воєнного стану, який супроводжується масованими ракетними обстрілами, затяжними повітряними тривогами та відсутністю електроенергії, завадило у визначений строк подати до суду відзив позов разом із відповідними документами, у тому числі товарно-транспортну накладну №20 від 17.08.2022. На думку апелянта, суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи, які особа, з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. При цьому, апелянт посилається на положення ч. 4 ст. 308 КАС України, згідно з якими докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Колегія суддів, враховуючи наведені апелянтом причини неможливості подання до суду першої інстанції вказаної ТТН, вважає за необхідне прийняти таку ТТН в якості доказу, з приводу якої зазначає наступне. Згідно з товарно-транспортною накладною №20 від 17.08.2022 ТОВ «КІТА МОТОРС», як автомобільний перевізник, на транспортному засобі марки RENAULT з причепом Feber д/н НОМЕР_1 та НОМЕР_2 здійснював перевезення вантажу за дорученням ТОВ «ЛДК УКРАЇНА» (а.с.57). Колегія суддів зазначає, що Закон України «Про автомобільний транспорт» не визначає єдиного документа, яким у спірних правовідносинах має підтверджуватися статус перевізника. Зі змісту наведених у статті 1 і статті 33 Закону України «Про автомобільний транспорт» визначень понять «автомобільний перевізник», «послуга з перевезення пасажирів чи вантажів» випливає, що перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами відбувається на договірних умовах із замовником, а тому за загальним правилом наявність в особи відповідного статусу може визначатися на підставі договору, або інших документів, які підтверджують здійснення перевезення вантажів на договірних умовах. У статті 50 Закону України «Про автомобільний транспорт» визначено, що договір про перевезення вантажу автомобільним транспортом укладається відповідно до цивільного законодавства між замовником та виконавцем у письмовій формі (договір, накладна, квитанція тощо). Згідно з підпунктом 11.1 Правил 363 основним документом на перевезення вантажів є товарно-транспортна накладна, форму якої наведено в додатку 7 до цих Правил. Відповідно до статті 1 Закону України «Про автомобільний транспорт» товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу (крім фізичних осіб, які здійснюють перевезення вантажу за рахунок власних коштів та для власних потреб) документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, який складається у паперовій та/або електронній формі та містить обов`язкові реквізити, передбачені цим Законом та правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом. Отже, статус перевізника може підтверджуватися, зокрема, договором про перевезення вантажу, накладними (товарно-транспортними накладними), квитанціями тощо. У постановах від 22.02.2023 у справі № 240/22448/20, від 12.10.2023 у справі № 120/554/23, про неврахування яких вказує апелянт, Верховний Суд зауважив, що автомобільним перевізником є той, хто за умовами договору (із замовником) про перевезення вантажу надає відповідну послугу (статті 33, 50 Закону України «Про автомобільний транспорт»). Не без того, що надання послуги з перевезення вантажів може передбачати використання (на законних підставах) транспортного засобу, який належить іншій особі, але ця обставина не змінює правового статусу перевізника в цих правовідносинах, особливо коли йдеться про застосування відповідальності, передбаченої частиною першої статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт»). У постанові від 19.10.2023 у справі № 640/27759/21 Верховний Суд вказав, що в контексті належного установлення автомобільного перевізника, щодо якого проводиться перевірка, варто виходити із того, що у кожному такому випадку уповноважений контролюючий орган зобов`язаний встановити, а особа, транспортний засіб якої перевіряється, зобов`язана надати документи, які містять беззаперечну інформацію щодо предмета такої перевірки, зокрема, інформацію про автомобільного перевізника. Як вже зазначалось судом, для підтвердження наявності статусу «автомобільного перевізника, що здійснює перевезення вантажу» у розумінні частини першої статті 33 Закону № 2344-III необхідно встановити дві ознаки: 1) наявність договору про перевезення вантажу транспортним засобом; 2) використання транспортного засобу на законних підставах. Одночасне встановлення двох із наведених умов є підставою стверджувати, що відповідний суб`єкт є автомобільним перевізником, що здійснює перевезення вантажу у розумінні частини першої статті 33 Закону № 2344-III. Однак, у матеріалах справи відсутні будь-які докази про те, що ТОВ «КІТА МОТОРС» є власником або має право користуватися транспортним засобом, що був об`єктом перевірки (транспортний засіб марки марки RENAULT з причепом Feber д/н НОМЕР_1 та НОМЕР_2 ). Тобто, докази про використання позивачем транспортного засобу на законних підставах у матеріалах справи відсутні. Отже, з огляду на доводи позивача, які покладено в основу позовних вимог, та не надання відповідачем доказів про те, що саме позивач здійснював перевезення вантажу власним чи орендованим транспортним засобом на договірних умовах або іншим чином на законних підставах використовував транспортні засоби, на яких здійснювалося перевезення вантажу, колегія суддів вважає, що доводи апелянта про те, що позивач є автомобільним перевізником лише на підставі відомостей, зазначених в товарно-транспортній накладній №20 від 17.08.2022, є необґрунтованими. Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 13 березня 2025 року у справі № 120/3812/23. Що стосується доводів апелянта про безпідставне стягнення витрат на правничу допомогу, оскільки позивачем не надано належних доказів та аргументів щодо доцільності стягнення таких судових витрат з відповідача, то колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Частиною третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з положенням частини першої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Відповідно до положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно з частиною п`ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Частиною шостою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно з частиною сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. З аналізу наведених положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі № 810/4749/15. При цьому з імперативних положень частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Згідно з пунктом четвертим частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI (далі - Закон № 5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076). Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076). Статтею 19 Закону № 5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Відповідно до статті 30 Закону № 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження витрат правничої допомоги до адміністративного позову додано: Попередній розрахунок суми судових витрат; Копію договору про надання правничої допомоги № 66-ЮО від 09.08.2022; Копію додатку № 3 від 21.10.2022 до договору № 66-ЮО від 09.08.2022 Копію рахунку на оплату № 42 від21.10.2022; Копію платіжної інструкції № 710 від 21.10.2022; Копію Акту надання послуг № 14 від 07.03.2023; Копія виписки з банківського рахунку адвоката за 21.10.2022 про зарахування котів в сумі 5000,00 грн. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що визначена адвокатом сума (5000,00 грн) понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, за результатами розгляду цієї справи є співмірною із складністю справи. Крім того, відповідач клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу до суду не подав. Враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та складності виконаної адвокатом роботи, наявність численної усталеної судової практики з розгляду даної категорії справ, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень 5000,00 грн. Доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду. Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обгрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи викладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення заяви представника позивача про стягнення правничої допомоги. Доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи викладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до вимог статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно. Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Керуючись ст. ст. 243, 315, 317, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд П О С Т АН О В И В: Апеляційні скарги Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2025 року - залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повне судове рішення складено 16.05.2025. Головуючий суддя Л.В. Бєлова Судді В.О. Аліменко, Н.В. Безименна