Постанова 4805 № 278/2476/24

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №278/2476/24 Головуючий у 1-й інст. Мокрецький В. І. Категорія 39 Доповідач Павицька Т. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2025 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого Павицької Т.М., суддів Борисюка Р.М., Шевчук А.М. за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №278/2476/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за продане майно, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 07 березня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Мокрецького В.І. в м. Житомирі, в с т а н о в и в : У травні 2024 року ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 690 100,32 грн., що складає 1/2 вартості проданого спільного майна подружжя. В обґрунтування позову зазначала, що 08.08.2009 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб, який рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 26 грудня 2017 року розірвано, справа №278/2857/17. Вказувала, що сторонами в період шлюбу було набуто земельну ділянку, кадастровий номер 1822082000:02:001:1124 відповідно до договору, посвідченого 11.06.2010 приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Доброльожею В.В. за реєстровим номером 1823 та збудовано житловий будинок, право власності на який зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08.08.2017 за номером 21852652 (реєстраційний номер об`єкта 1325840618220). Зазначає, що після розірвання шлюбу між сторонами була домовленість про те, що житловий будинок та земельна ділянка можуть бути продані виключно за умови придбання за виручені кошти квартири їх спільному малолітньому сину. Вказує, що на виконання згаданої вище домовленості ОСОБА_1 було здійснено пошук квартири в м. Житомирі та отримано дозвіл на придбання у власність малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 квартири з правом підпису відповідних документів від імені малолітнього сина. Стверджує, що на виконання згаданої вище домовленості ОСОБА_1 також було надано відповідачу письмову згоду на продаж спільної сумісної власності (житлового будинку та земельної ділянки). Проте, після продажу спільної сумісної власності відповідач відмовився за отримані грошові кошти купляти квартиру синові, при цьому відповідач також не дав ОСОБА_1 частку її грошових коштів від продажу спільної сумісної власності. Стверджує, що 04.01.2024 ОСОБА_1 була направлена відповідачу заява з вимогою перерахувати на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 50% від вартості проданого спільного майна, проте вказана вимога залишена без реагування. Враховуючи вищевикладене просила позов задовольнити в повному обсязі. Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 07 березня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено повністю. Стягнуто на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 690 100,32 грн. Стягнуто на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 6901 грн. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що позивачем не доведено того факту, що набуті у шлюбі будинок та земельна ділянка були спільною сумісною власністю, а також у позові не поставлено питання про визнання реалізованого майна спільною власністю подружжя. Звертає увагу на те, що надання дозволу на продаж майна, що придбано у шлюбі не означає, що дане майно є спільною власністю подружжя. Вказує, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що на наступний день після продажу будинку ОСОБА_5 була придбана квартира, дозвіл на придбання якої було надано органом опіки та піклування, проте право власності було зареєстроване за батьком відповідача. Звертає увагу на те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що відповідач не передав їй грошові кошти за проданий будинок. Вважає, що позивачем не доведено порушення її прав, а докази на підтвердження її доводів в матеріалах справи відсутні. Стверджує, що будь-яких доказів існування домовленості про поділ коштів від продажу будинку позивачем не надано. Звертає увагу на те, що твердження позивача про відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя, а саме введення в оману спростовується доказами, які містяться в матеріалах справи. Враховуючи вищевикладене просить скасувати рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 07 березня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. 18 квітня 2025 року на адресу суду від представника ОСОБА_1 ОСОБА_6 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначає, що необхідність доказування віднесення майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є неправильним і суперечить нормам матеріального права, оскільки діє презумпція спільності майна набутого під час шлюбу. Відтак, відсутня потреба ставити перед судом питання про визнання реалізованого майна спільною власністю. Вказує, що позивач не заявляла вимогу про припинення її частки в праві власності у спільному майні, а предметом позову є стягнення грошових коштів у розмірі вартості 1/2 частки позивача у спільному майні як грошового еквівалента відчужених за договором купівлі-продажу будинку та земельної ділянки. Щодо долучених до апеляційної скарги договорів зазначає, що відповідачем не виконані вимоги ч. 3 ст. 367 ЦПК України, зокрема відповідач не повідомляв про існування договорів, долучених до апеляційної скарги, які датовані 2023 роками, не посилався на них як на підставу своїх заперечень щодо позову та не долучав зазначені докази до матеріалів справи, а тому вони не можуть бути прийняті апеляційним судом. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 08.08.2009, який було розірвано рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 26 грудня 2017 року, справа №278/2857/17. Від шлюбу сторони мають спільного сина - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розірвання шлюбу перебуває на вихованні ОСОБА_1 . В період шлюбу сторонами було набуто земельну ділянку, кадастровий номер 1822082000:02:001:1124 відповідно до договору, посвідченого 11.06.2010 приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Доброльожею В.В. за реєстровим номером 1823 та збудовано житловий будинок, право власності на який зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08.08.2017 за номером 21852652 (реєстраційний номер об`єкта 1325840618220). Вказане не заперечується сторонами. Рішенням виконавчого комітету Глибочицької сільської ради Житомирського району №3 від 01 грудня 2023 року надано дозвіл ОСОБА_1 на придбання у власність її малолітнього сина ОСОБА_5 , квартири АДРЕСА_1 . Також даним рішенням надано дозвіл ОСОБА_1 на підписання відповідних документів від імені її малолітнього сина, пов`язаних з придбанням у його власність вказаної квартири. 01 грудня 2023 року приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л. посвідчено та зареєстровано у реєстрі під №6922 письмову заяву ОСОБА_1 про надання колишньому чоловіку ОСОБА_2 згоди на укладання та підписання договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1266 га, яка розташована у с. Глибочиця, Житомирського району та розташованого на ній житлового будинку АДРЕСА_2 , які набуті ними під час шлюбу та є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною, у строки та інших умовах, які будуть визначатися ним самостійно на його розсуд. Відповідно до договору купівлі-продажу від 01.12.2023, який посвідчено приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л. та зареєстрований у реєстрі під №6923, ОСОБА_7 , який діє від імені ОСОБА_2 , за письмової згоди колишньої дружини ОСОБА_1 , продав спірні житловий будинок за 1 025 273,14 грн та земельну ділянку за 354 927,51 грн., які покупець сплатив продавцю (представнику) до моменту підписання цього договору. 04 січня 2024 року ОСОБА_1 направила відповідачу вимогу перерахувати на її рахунок 50% від вартості проданого спільного майна. До апеляційної скарги представником ОСОБА_2 ОСОБА_3 долучено попередній договір купівлі-продажу від 29.11.2023, з якого слідує, що між ОСОБА_7 (батьком відповідача), як покупцем та ОСОБА_8 , як продавцем укладено договір про те, що продавець зобов`язується продати покупцеві, а покупець зобов`язується купити у продавця до 01 грудня 2023 року нерухоме майно, а саме квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 . Сторони також домовилися, що ціна продажу нерухомого майна складає 40 500 дол США. Також, до апеляційної скарги долучено договір купівлі-продажу квартири від 02.12.2023, відповідно до якого ОСОБА_8 продала та передала у власність, а ОСОБА_7 (батько відповідача) купив та прийняв у власність квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . Продаж квартири, за домовленістю сторін, вчинено на суму 1 041 436,00 грн. З долучено до апеляційної скарги витягу з Державного реєстру речових прав №356800215 від 02.12.2023 слідує, що за ОСОБА_7 (батьком відповідача) зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_4 . Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не спростовано презумпцію спільної сумісної власності сторін на спірні земельну ділянку та житловий будинок. З моменту переходу права власності на нерухоме майно до іншої особи, колишні власники проданого майна набувають права власності на одержані грошові кошти. Надання дозволу позивачкою на продаж спільної сумісної власності подружжя іншому відповідачу не свідчить про те, що останній отримує право власності на грошові кошти отримані в результаті договору купівлі-продажу цього майна. Оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 1822082000:02:001:1124, яка знаходиться у АДРЕСА_2 , який розташований на ній є спільною власністю подружжя та були відчужені відповідачем, з останнього слід стягнути на користь позивачки половину вартості відчуженого майна у розмірі 690 100,32 грн. Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частинами першою, другою статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Згідно зі частинами першою та другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи; вирішуючи спори між подружжям, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб; у випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Презумпція спільності майна подружжя може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18). Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. Частиною третьою статті 61 СК України визначено, що, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частин другої, третьої статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Відповідно до положень статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному із подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному із подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Аналіз змісту положень статті 71 СК України дає підстави для висновку, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Стаття 3 ЦПК України передбачає, що основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін, диспозитивність. Відповідно до положень статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 14 вересня 2021 року у справі №910/14452/20). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19). Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру. У справі, що переглядається встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 08.08.2009, який було розірвано рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 26 грудня 2017 року. Від шлюбу сторони мають спільного сина - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В період шлюбу сторонами було набуто земельну ділянку, кадастровий номер 1822082000:02:001:1124 та збудовано житловий будинок, право власності на який зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08.08.2017. З матеріалів справи слідує та не заперечується сторонами, що між ними існувала домовленість про продаж спільного майна з метою купівлі спільному сину ОСОБА_9 у власність квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . Про вказану вище обставину свідчить рішення виконавчого комітету Глибочицької сільської ради Житомирського району №3 від 01 грудня 2023 року, яким було надано дозвіл ОСОБА_1 на придбання у власність її малолітнього сина ОСОБА_5 , квартири АДРЕСА_1 . Також даним рішенням було надано дозвіл ОСОБА_1 на підписання відповідних документів від імені її малолітнього сина, пов`язаних з придбанням у його власність вказаної квартири. 01 грудня 2023 року приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л. посвідчено та зареєстровано у реєстрі під №6922 письмову заяву ОСОБА_1 про надання колишньому чоловіку ОСОБА_2 згоди на укладання та підписання договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1266 га, яка розташована у с. Глибочиця, Житомирського району та розташованого на ній житлового будинку АДРЕСА_2 , які набуті ними під час шлюбу та є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною, у строки та інших умовах, які будуть визначатися ним самостійно на його розсуд. Відповідно до договору купівлі-продажу від 01.12.2023, який посвідчено приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л. та зареєстрований у реєстрі під № 6923, ОСОБА_7 , який діє від імені ОСОБА_2 , за письмової згоди колишньої дружини ОСОБА_1 , продав спірні житловий будинок за 1 025 273,14 грн та земельну ділянку за 354 927,51 грн., які покупець сплатив продавцю (представнику) до моменту підписання цього договору. Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 02.12.2023, долученого до апеляційної скарги, слідує, що ОСОБА_8 продала та передала у власність, а ОСОБА_7 (батько відповідача) купив та прийняв у власність квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . Продаж квартири, за домовленістю сторін, вчинено на суму 1 041 436,00 грн. Право власності ОСОБА_7 (батька відповідача) на квартиру АДРЕСА_4 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав - 02.12.2023. Враховуючи ту обставину, що сторони за спільні кошти та за взаємною згодою придбали земельну ділянку та збудували на ній будинок, то позивач в порядку поділу майна подружжя, має право на частину коштів, одержаних від продажу нерухомого майна за спільною згодою колишнього подружжя. Посилання апелянта на те, що позивачем не доведено того факту, що земельна ділянка та будинок є спільною сумісною власністю є безпідставними, оскільки майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. У свою чергу ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільної сумісної власності подружжя. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 виконав домовленості щодо придбання квартири АДРЕСА_4 є необґрунтованими, оскільки з долучених до апеляційної скарги доказів вбачається, що вказана вище квартира куплена ОСОБА_7 (батьком відповідача) та право власності на яку також зареєстроване за ОСОБА_7 . Жодних доказів того, що квартира АДРЕСА_4 придбана у власність малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 матеріали справи не містять та ОСОБА_2 не доведено. Відтак, колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки судом першої інстанції повно з`ясовані фактичні обставини справи, які мають істотне значення для справи в межах наданих сторонами доказів, правильно визначені правовідносини, що склалися між сторонами, їх об`єктивний склад, права та обов`язки сторін, вірно застосовані норми матеріального права та не порушені норми процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають достатніх підстав для скасування рішення суду. Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені в оскаржуваному судовому рішенні, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судом. Натомість, згідно статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ніщо не вказує на те, що судом першої інстанції не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Водночас, заявником не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб сторони надали пояснення та докази щодо обставин, на які вони посилалися як на підставу своїх вимог. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене та керуючись ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, у х в а л и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 07 березня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Дата складення повного судового рішення 12 травня 2025 року. Головуючий Судді