Постанова Львівський апеляційний суд № 441/1146/24

Справа № 441/1146/24 Головуючий у 1 інстанції: Малахова-Онуфер А. М. Провадження № 22-ц/811/194/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2025 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Ніткевича А.В. суддів: Бойко С.М., Копняк С.М. секретаря Гаврилюк Я.Ю. з участю представника позивача Качмара І.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Качмара Івана Остаповича на рішення Городоцького районного суду Львівської області від 12 грудня 2024 року в складі судді Малахової-Онуфер А.М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, - встановив: У квітні 2024 року позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Качмар І.О., звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 22.07.1988 позивач уклав шлюб з відповідачкою, про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу 1988 року липня місяця 22 числа зроблено запис за №629 та видано свідоцтво про укладення шлюбу НОМЕР_1 . У сторін спільних дітей за час перебування у шлюбі немає. Протягом останніх років сімейні відносини між позивачем та відповідачкою погіршились через постійні суперечки, відсутність взаєморозуміння, розходження поглядів на сімейні відносини та обов`язки, а також через повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України. Вже понад два роки сторони припинили відносини між собою, спільно не проживають та спільного господарства не ведуть. Сім`я розпалась остаточно, а будь які заходи, спрямовані на відновлення шлюбу, є марними та не приведуть до збереження сім`ї. Примирення між сторонами є неможливим та недоцільним. Будь які спори майнового характеру відсутні. Просив розірвати шлюб укладений 22 липня 1988 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу 1998 року липня місяця 22 числа зроблено запис за №629 та видано свідоцтво про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 . Оскаржуваним рішенням Городоцького районного суду Львівської області від 12 грудня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу відмовлено. Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , апеляційну скаргу в інтересах якого подав адвокат Качмар І.О. Вважає рішення незаконним та необґрунтованим. Зазначає, що при ухваленні рішення суд першої інстанції помилково не взяв до уваги копію свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 з перекладом з російської мови на українську мову, який завірений нотаріально. Наголошує, що у позивача та відповідачки спільних дітей немає, будь які відносини між ними відсутні. Окрім того, після повномасштабного вторгнення рф на територію України відповідачка виїхала до держави-агресора. Вважає, що шлюб існує лише формально, докази про можливість збереження сім`ї сторін відсутні, подальше перебування у шлюбі буде суперечити інтересам сторін, а тому такий шлюб необхідно розірвати. Просить скасувати рішення Городоцького районного суду Львівської області від 12 грудня 2024 року та розірвати шлюб укладений 22 липня 1988 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу 1988 року липня місяця 22 числа зроблено запис за №629 та видано свідоцтво про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 . Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судовому засіданні представник позивача Качмар І.О. апеляційну скаргу підтримав, в обґрунтування надав пояснення, аналогічні доводам скарги. Відповідачка ОСОБА_3 в судове засідання не прибула, повідомлення про виклик в судове засідання направлено за останнім відомим місцем проживання відповідачки - АДРЕСА_1 , а також шляхом розміщення повідомлення про розгляд справи на сайті Львівського апеляційного суду, однак в судове засідання не прибула, не повідомила суд про причину неявки. На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду заяви по суті, а тому вважає за можливе відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_4 на підтримку доводів скарги, перевіривши матеріали справи, межі та доводи скарги, колегія суддів вважає, що скаргу необхідно задовольнити виходячи із такого. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК). Частинами 1 та 3 статті 13 ЦПК встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. В свою чергу, у частинах першій, другій статті 3 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано оригіналу свідоцтва про укладення шлюбу, а його копія викликає у суду сумніви через нечитабельність, а тому суд такий доказ до уваги не приймає. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з такого. Як вбачається з матеріалів справи, при зверненні до суду з позовом про розірвання шлюбу позивач ОСОБА_1 покликався на те, що шлюб між ним та відповідачкою зареєстровано 22 липня 1988 року, про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу 1988 року липня місяця 22 числа зроблено запис за №629 та видано свідоцтво про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 . Відповідно до ст. 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Відповідно до статей 21, 24 Сімейного кодексу України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. За твердженням позивача сторони протягом останніх років сімейних відносин не підтримують, спільних дітей немає, будь-які спори майнового характеру відсутні. Після повномасштабного вторгнення рф на територію України відповідачка виїхала до держави-агресора. Частинами 3, 4 статті 56 Сімейного кодексу України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. Згідно із ст. 105 Сімейного кодексу України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду. Відповідно до ч. 3 ст. 109 Сімейного кодексу України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Згідно із ч. 1 ст. 110 Сімейного кодексу України, позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Відповідно до роз`яснень, викладених у п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 року № 11(із змінами та доповненнями), проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Статтею 83 ЦПК України передбачено, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. За правилами ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Відповідно до статті 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Згідно п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", до позовної заяви про розірвання шлюбу додаються: оригінал свідоцтва про реєстрацію шлюбу, копії свідоцтв про народження дітей, довідки щодо розміру заробітку та інших доходів, а також усі необхідні документи відповідно до заявлених вимог. Тобто, звертаючись до суду із позовом про розірвання шлюбу, ОСОБА_1 повинен був додати до нього оригінал свідоцтва про реєстрацію шлюбу. Разом з тим, до позовної заяви позивач долучив копію свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 та належно завірений переклад з російської мови на українську мову, виконаний перекладачем Мінєєвою О.М., справжність підпису якого засвідчена Волинською Л.В., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу. У перекладі на українську мову вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрував шлюб з ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу 1988 року липня місяця 22 числа зроблено запис за №629. Після укладення шлюбу присвоєні прізвища: чоловікові: ОСОБА_6 ; дружині ОСОБА_6 . В графі місце реєстрації, штамп зазначено /нерозбірливий штамп/ цивільного стану міста Лієпая. Дата видачі 22 липня 1988 року. Кругла гербова печатка: Виконавчий комітет Лієпайської міської Ради народних депутатів Відділ реєстрації актів цивільного стану. В свою чергу, колегія суддів звертає увагу, що статтею 178 Кодексу про шлюб та сім`ю України, чинного на момент укладення шлюбу, визначено, що у паспортах осіб, які уклали шлюб, або в інших документах, що посвідчують їх особу, робиться запис про реєстрацію шлюбу із зазначенням прізвища, імені, по батькові і року народження другого з подружжя та місця і часу реєстрації шлюбу. При цьому, до позовної заяви позивач ОСОБА_1 долучив копію свого паспорта серії НОМЕР_2 , виданого Городоцьким РВ УМВС України у Львівській області 05 червня 2002 року, на аркуші 10 якого наявний запис про реєстрацію шлюбу Відділом РАГСУ м. Лиєпая Латвія з ОСОБА_5 22 липня 1988 року. Тобто, матеріалів справи достатньо для висновку, що шлюб між сторонами був укладений 22 липня 1988 року Відділом РАГСУ м. Лиєпая. Згідно із довідкою №359 від 03.05.1996 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 набула громадянство російської федерації на підставі Закону «Про громадянство російської федерації» від 06 лютого 1992 року. На переконання апеляційного суду, відсутність у матеріалах справи оригіналу свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позову, з огляду на те, що оригінал такого свідоцтва відсутній у позивача, а факт укладання між ним та відповідачкою шлюбу, не заперечується. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Kutic v. Croatia», заява №48778/99). Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. Рішеннями Європейського суду з прав людини визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі Bellet v. France від 4 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»). Також Європейським судом з прав людини зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», №47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», № 35787/03, п. 29). При цьому Європейський суд з прав людини провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний же формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя. Отже, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своєму рішенні від 5 грудня 2018 року (справа №11-989заі18) згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише і фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист. На переконання апеляційного суду, обмеження права особи на прийняття рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя, зокрема, права на розірвання шлюбу, з підстави неможливості надання особою оригіналу документа, при належно завіреній копії та перекладу на українську мову, є надмірним формалізмом у трактуванні процесуального законодавства, не відповідатиме загальним засадам цивільного провадження та буде неправомірним обмеженням права особи на справедливий суд, яке передбачено ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Як встановлено судом, факт укладення між сторонами шлюбу підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію шлюбу НОМЕР_1 , виданим 22 липня 1988 року відділом запису актів громадянського стану міста Лієпая Латвія, актовий запис №629, а також відповідною відміткою у паспорті позивача. Зазначене свідоцтво видано на підставі вимог чинного законодавства іноземної держави, на території якої було укладено шлюб, містить необхідні реквізити, тож в силу вимог постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав" від 04 лютого 2023 року №107, не потребує засвідчення апостилем та подальшої легалізації, та вважається дійсним на території України. Відповідно до ст. 112 СК України, суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що має істотне значення. Шлюб - це сімейний добровільний та рівноправний союз жінки та чоловіка, їх спільність, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану та спрямований на створення сім`ї. Добровільність шлюбу одна з основних його засад. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії реєстрації шлюбу. Добровільність шлюбу, тобто наявність вільної згоди, - це його довічна риса. Саме добровільністю шлюбу зумовлена можливість його розірвання. За ст. 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Як вбачається з пояснень позивача, зазначеної вільної згоди між сторонами по справі не має. Чинне законодавство України забороняє примушування до шлюбу. Примушування значить добиватися певної поведінки від особи за допомогою фізичного або психічного насильства. Оскільки шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, розірвання шлюбу може відбутися за їхньою спільною заявою або за заявою когось з них. У ході розгляду справи, судом перевірені обставини щодо наявності відповідних підстав для розірвання шлюбу. За позицією позивача, спільне життя з відповідачкою не склалося через відсутність взаєморозуміння, розходження поглядів на сімейні відносини. Спільних дітей немає, спільне господарство не ведеться. Поновити шлюбно-сімейні стосунки наміру не мають, подальше сумісне проживання сторін і збереження шлюбу є неможливим та суперечить їх інтересам, шлюб існує лише формально. Відповідно до ч. 2 ст. 114 Сімейного кодексу України - у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу. Згідно із частиною 2 статті 115 Сімейного кодексу України, документом який засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили. На підставі наведеного, оскільки сторони однією сім`єю не проживають, подальше сумісне проживання сторін і збереження шлюбу є неможливим та суперечить їх інтересам, апеляційний суд, зважаючи на позицію позивача стосовно небажання перебувати у шлюбі, виходячи із засад добровільності, як укладення так і перебування у шлюбі, приходить переконання, що подальше збереження шлюбу суперечить моральним засадам суспільства, інтересам сторін та порушує права і свободи подружжя, гарантовані ч.1ст.51 Конституції України. Установивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, збереження шлюбу суперечить інтересам позивача, апеляційний суд, враховуючи конституційне право особи на шлюб за вільною згодою, дійшов висновку про наявність підстав для розірвання шлюбу. За правилами п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, з огляду на те, що при ухваленні рішення районним судом було порушено норми матеріального права, доводи скарги спростовують висновки суду першої інстанції, колегія суддів на підставі п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України задовольняє апеляційну скаргу, скасовує оскаржуване рішення з ухваленням нового рішення про задоволення вимог. Статтею 382 ЦПК України, передбачено, що постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З матеріалів справи встановлено, що при поданні позову ОСОБА_1 сплатив 1211 грн. 20 коп. судового збору та 1816 грн. 80 коп. сплатив за подання апеляційної скарги. Апеляційним судом задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 , тому з ОСОБА_2 підлягає до стягнення на користь ОСОБА_1 3028 грн. судових витрат. Керуючись ст. ст. 259, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, ст.ст. 381-384, 389-392 ЦПК України, апеляційний суд, - ухвалив: Апеляційну скаргупредставника ОСОБА_1 адвоката Качмар Івана Остаповича задовольнити. Рішення Городоцького районного суду Львівської області від 12 грудня 2024 року скасувати, ухвалити у справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити. Розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНКОПП НОМЕР_3 ) та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований 22 липня 1988 року відділом реєстрації актів цивільного стану міста Лієпая Латвія, актовий запис

629. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3028 (три тисячі двадцять вісім) гривень 00 копійок сплаченого судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 30 квітня 2025 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк