Постанова 4803 № 175/4402/16-ц

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2258/25 Справа № 175/4402/16-ц Суддя у 1-й інстанції - Ребров С. О. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 квітня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого - судді Халаджи О. В. суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В., секретар Піменова М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до територіальної громади Слобожанської (Ювілейної) селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області, ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку (суддя першої інстанції Ребров С.О.), В С Т А Н О В И В: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернулась до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області з позовом до територіальної громади Слобожанської (Ювілейної) селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області, ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, в якому з урахуванням його уточнення просила недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії І-ДП №091207 від 28.12.2002 року виданий на ім`я ОСОБА_4 . Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2020 року залишеним постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року без змін, позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га, що розташована по АДРЕСА_1 , серії І-ДП №091207, виданий 28 грудня 2002 року на ім`я ОСОБА_4 . Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 551,21 грн. На вказане рішення суду ОСОБА_6 та ОСОБА_7 подали апеляційні скарги, за результатом розгляду яких, постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2020 року було залишено без змін. Згідно ч.1 ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. У листопаді 2024 року ОСОБА_1 , який не був залучений до участі у справі, через свого представника ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом було порушено норми матеріального та процесуального права,оскільки його не було долучено до участі у справі, однак дане рішення впливає на його майнові права. Мотивує скаргу тим, що його житловий будинок перебуває на земельній ділянці, стосовно якої було визнано недійсним державний акт. Зазначає, що ОСОБА_6 продала земельну ділянку ОСОБА_7 та ОСОБА_1 , які купували її як подружжя, однак документи були оформлені на ОСОБА_7 . Подружжям був збудований житловий будинок на спірній ділянці та оформлений у встановленому порядку. Вказує, що судовим рішенням не було досліджено в повній мірі та перевірено доказами підстави набуття права власності ОСОБА_8 ОСОБА_2 просила рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Від представника ОСОБА_3 ОСОБА_9 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив оскаржуване рішення залишити без змін. Представник ОСОБА_10 ОСОБА_2 у судовому засіданні підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити у повному обсязі. Представник ОСОБА_3 ОСОБА_9 у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення суду залишити без змін. Інші учасники справи у судове засідання не з`явились, про час, дату, та місце розгляду справи були повідомленні належним чином. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Судом першої інстанції встановлено, що 31.10.2006 року ОСОБА_3 , та ОСОБА_8 , було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки за реєстром №2812 розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Чаладзе Г.О., за реєстром № 2812 та зареєстрований у Державному реєстрі правочинів за номером 1680050. На підставі рішення виконавчого комітету Ювілейної селищної Ради народних депутатів за №48 від 04.04.1996 року ОСОБА_8 , було безкоштовно передано в приватну власність земельну ділянку площею 0,1200 га з цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . В подальшому зазначеній земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер 1221455800-02-017-0598. Відповідно до договору ОСОБА_8 , володів зазначеною земельною ділянку на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ДП Дн № 005887, виданого Ювілейною селищною радою Дніпропетровського району Дніпропетровської області 17.05.1996 року. В акті зазначено, що він видавався на підставі рішення виконкому Ювілейної селищної ради № 48 від 04.04.1996 року, а також був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №6187. В 2013 році позивач звернулась до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Чаладзе Г.О., де вони з попереднім власником, ОСОБА_8 , уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, та отримала усну інформацію, що спірна земельна ділянка належить іншим власникам, про що свідчить інформація в реєстрі речових прав на нерухоме майно. Відповідач ОСОБА_4 , користуючись державним актом на право приватної власності на землю серії І-ДП № 091207, від 28.12.2002 року, який був виданий йому Ювілейною селищною радою, Дніпропетровського району Дніпропетровської області та був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 5994. У цьому акті містились відомості про договір купівлі-продажу, котрий ніколи не укладався та був посвідчений нотаріусом: ОСОБА_11 , приватна нотаріальна діяльність якої не реєструвалась, що підтверджується відповіддю-листом Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області від 18.08.2015 року № 38341/06-57/3854. Судом також встановлено, що відповідач ОСОБА_4 , підставі недійсного державного акта уклав 18.05.2010 року з третьою особою ОСОБА_5 , договір купівлі-продажу земельної ділянки. ОСОБА_5 , 12.05.2011 року продала спірну земельну ділянку ОСОБА_6 . ОСОБА_4 , земельну ділянку було продано ОСОБА_5 , про що 18.05.2010 року було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петренко К.В., за реєстровим номером

671. У свою чергу, ОСОБА_5 , продала цю земельну ділянку ОСОБА_12 , на підставі договору купівлі-продажу від 12.05.2011р., посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Перфіловою О.А., за реєстровим номером 1267, та яка почала самочинне будівництво та збудувала житловий будинок на спірній земельній ділянці. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, про визнання незаконним факт вибуття земельної ділянки з власності позивачки та визнав державний акт на право власності на земельну ділянку виданий на ім`я ОСОБА_13 недійсним, оскільки такий ніколи не видавався. Апеляційний суд не погоджується з даним висновком суду першої інстанції. Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Відповідно до положень ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України). Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України). Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. У розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом. У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). ЦК України передбачені засади захисту права власності. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно із частинами першою-четвертою статті 203 ЦК Україні в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Державний акт на право власності на земельну ділянку не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, а є лише документом, що видається державою в особі уповноважених органів на посвідчення та підтвердження права особи на земельну ділянку, а тому не може бути визнаний недійсним на підставі статей 203, 229 ЦК України. Предметом спору в цій справі є неправомірність вибуття земельної ділянки поза волею її власника. Згідно із частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України (далі ЗК України) тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав та у випадках набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом. Згідно зі статтею 19 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-ІV Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у редакції, яка була чинною на час укладення договорів купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (частина друга статті 126 ЗК України). Зазначені норми встановлювали нерозривний зв`язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов`язковим одержанням її власником державного акту, який посвідчував його право власності. Оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності, у спорах, пов`язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним способом поновлення порушених прав у судовому порядку (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15). Такий правовий висновок наведений Верховним Судом у постанові від 24 червня 2020 року у справі № 372/1441/16-ц. Частиною четвертою статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Звертаючись із даним позовом до суду, ОСОБА_3 вказувала на те, що 31 жовтня 2006 року між нею та ОСОБА_8 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Чаладзе Г.О., за реєстровим номером 2812 та зареєстрований у Державному реєстрі правочинів за номером 1680050. На підставі рішення виконавчого комітету Ювілейної селищної ради народних депутатів за № 48 від 04 квітня 1996 року ОСОБА_8 було безкоштовно передано в приватну власність земельну ділянку площею 0,1200 га з цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . В подальшому зазначеній земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер 1221455800-02-017-0598. Відповідно до договору, ОСОБА_8 володів зазначеною земельною ділянку на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ДП Дн № 005887, виданого Ювілейною селищною радою Дніпропетровського району Дніпропетровської області 17 травня 1996 року. В акті зазначено, що він видавався на підставі рішення виконкому Ювілейної селищної ради № 48 від 04 квітня 1996 року, а також був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 6187. В 2013 році вона звернулась до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Чаладзе Г.О., де вони з попереднім власником, ОСОБА_8 , уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, та отримала усну інформацію, що спірна земельна ділянка належить іншим власникам, про що свідчить інформація в реєстрі речових прав на нерухоме майно. Зазначала, що відповідач ОСОБА_4 , користуючись державним актом на право приватної власності на землю серії І-ДП № 091207 від 28 грудня 2002 року, який був виданий йому Ювілейною селищною радою Дніпропетровського району Дніпропетровської області та був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 5994. У цьому акті містились відомості про договір купівлі-продажу, котрий ніколи не укладався та був посвідчений нотаріусом: Лозою Валентиною Леонідівною, приватна нотаріальна діяльність якої не реєструвалась, що підтверджується відповіддю-листом Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області від 18 серпня 2015 року № 38341/06-57/3854. Позивач зазначала, що державний акт на право власності на земельну ділянку серії ДП Дн № 005887, виданий на ім`я ОСОБА_8 , є дійсним, а державний акт на приватну власність на земельну ділянку серії І-ДП № 091207, виданий 28 грудня 2002 року на ім`я ОСОБА_4 , є підробленим. Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 , звертаючись із даною апеляційною скаргою на рішення суду від21 жовтня 2020 року наголошував на тому, що спірна земельна ділянка та житловий будинок, який на ній розташований є спільною власністю подружжя апелянта та відповідачки у даній справі ОСОБА_7 . Факт перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_14 підтверджується копією свідоцтва про одруження НОМЕР_1 від 14 березня 1998 року. Крім того, апеляційним судом встановлено, що апелянт ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_7 придбали разом спірну земельну ділянку у ОСОБА_6 на підставі Договору купівлі продажу земельної ділянки від 17.12.2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Корсун А.Є., зареєстрованого в реєстрі за №1288. Відповідно до абз.2 п.8 Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17.12.2014 року на укладення цього договору надана згода чоловіка покупця ОСОБА_1 , підпис якого на заяві про згоду, засвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Корсун А.Є., зареєстрованого в реєстрі за №1217. На вказаній земельній ділянці зведений будинок та введений в експлуатацію, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 42234212 від 13.08.2015 року. Вказані обставини справи учасниками справи не спростовано та не заперечувались. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України). Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша статті 60 СК України). Відповідно до ст. 63 Сімейного кодексу України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно ст.68 СК Українирозірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Колегія суддів наголошує, що позивачка, визначаючи у позові коло відповідачів, з урахуванням уточнень позову, не взяла до уваги, що саме спірна земельна ділянка з 2014 року є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , на яке претендує позивачка, шляхом подання даного позову, однак ОСОБА_1 , який має рівні права на спірну земельну ділянку разом із відповідачкою у справі, ОСОБА_7 до участі у справі співвідповідачем залучений не був. Стаття 51 ЦПК України передбачає, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. Пленум Верховного Суду України у п.8 постанови «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року №2 роз`яснив, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному законом. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного право уповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Колегія суддів позбавлена можливості залучити до участі у справі належних відповідачів, оскільки немає передбачених законом повноважень змінювати склад осіб, які беруть участь у справі. Розгляд справи з неналежним відповідачем або за відсутності всіх належних відповідачів позбавляє суд можливості зробити висновок щодо обґрунтованості або необґрунтованості позовних вимог по суті. Так, враховуючи що позовні вимоги про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку безпосередньо стосуються майнових прав співвласника спірної земельної ділянки на якій збудовано на даний час житловий будинок, тому належить пред`являти позовні вимоги і до ОСОБА_1 як до співвідповідача у справі. Однак, позов до останнього, позивачкою не пред`явлено, та, виходячи з того, що позивачкою не заявлялось клопотань про залучення співвідповідачами, зокрема, ОСОБА_1 , що безпосередньо стосується предмету цього позову, колегія суддів дійшла висновку про ухвалення рішення судом першої інстанції з порушенням норм процесуальних та матеріальних норм, з неправомірним задоволенням позову, який пред`явлений не до тієї особи. Доводи апеляційної скарги стосовно пропущення позивачкою строку позовної давності, апеляційний суд вважає безпідставними, оскільки, як встановлено матеріалами даної справи, постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року було надано належну оцінку обставині пропуску строку, дана постанова не скасована, а отже в силу ст. 82 ЦПК не підлягає доказуванню, що строк для звернення із даним позовом не пропущено. Згідно ст. 16 ЦК України та ст. 13 ЦПК України кожна особа самостійно вибирає спосіб захисту в суді своїх прав і розпоряджається предметом спору на власний розсуд; суд розглядає цивільні справи за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Суд першої інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не роз`яснив особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, не попередив про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, зокрема про необхідність залучення до участі у справі співвідповідача допустивши таким чином порушення норм процесуального права, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до ч.1-2 ст. 370 ЦПК України Якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави. За результатами розгляду апеляційної скарги суд приймає постанову відповідно до статті 382 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції. Оскільки, у даній справі наявна постанова апеляційного суду від 09 грудня 2021 року. якою оскаржуване рішення суду від 21 жовтня 2020 року було залишено без змін, однак за результатами перегляду апеляційної скарги ОСОБА_1 , колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції від 21 жовтня 2020 року, то апеляційний суд вважає, що постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року також необхідно скасувати. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З урахування того, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню, апеляційний суд вважає, що на користь апелянта ОСОБА_1 з позивачки ОСОБА_3 , необхідно стягнути судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 826,80 грн. Керуючись статтями, 141,374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_3 до територіальної громади Слобожанської (Ювілейної) селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області, ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 826 грн.80 коп. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: О.В. Халаджи О.В. Агєєв Т.В. Космачевська Повний текст судового рішення складено 30 квітня 2025 року. Головуючий-суддя О.В. Халаджи