Постанова Чернівецький апеляційний суд № 727/1934/24

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 квітня 2025 року місто Чернівці справа №727/1934/24 провадження №22-ц/822/94/25 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Височанської Н.К., суддів: Лисака І.Н., Литвинюк І.М. секретар Бугай В.М. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Пономаренко Павло Іванович на рішення Шевченківського районного суду м.Чернівців від 25 вересня 2024 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, головуючий в суді першої інстанції суддя Слободян Г.М., В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Посилалася на те, що вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 у період з 20 липня 1991 року по 16 липня 2020 року. В період шлюбу за спільні кошти сім`ї, відповідачем ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 14 жовтня 1999 року, зареєстрованого в реєстрі за №1701, який оформлений на ім`я відповідача, була придбана квартира АДРЕСА_1 загальною площею 104,20 кв.м, в тому числі житловою - 66,10 кв.м. В подальшому, рішенням виконавчого комітету Шевченківської районної ради м.Чернівці відповідачу було надано дозвіл на узаконення самовільного перепланування вказаної квартири. Згодом, також за рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 18 січня 2005 року №7/1 відповідачу у власність передано допоміжні приміщення у будинку АДРЕСА_2 , а саме: підвальне приміщення XII загальною площею 19,80 кв.м, підвальне приміщення XIII загальною площею 2,40 кв.м, підвальне приміщення XIV загальною площею 5,20 кв.м, підвальне приміщення XV загальною площею 1,80 кв.м, підвальне приміщення XVI загальною площею 21,40 кв.м. Посилається на те, що на підставі вказаних рішень та висновку Чернівецького міського комунального бюро технічної інвентаризації відповідачу було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 18 серпня 2008 року, а саме: на трикімнатну квартиру загальною площею 118,30 кв.м, в тому числі житловою - 66,70 кв.м з допоміжними приміщеннями (підвалами). Вказує на те, що зазначена квартира з допоміжними приміщеннями є спільною сумісною власністю подружжя, однак з відповідачем не досягнуто згоди щодо їх поділу, у зв`язку з чим вона змушена звернутися до суду, оскільки на її думку, та як вбачається з технічного паспорта, квартира не може бути реально поділена в натурі. Вважає, що оскільки квартира набута сторонами за час шлюбу за спільні грошові кошти, то вона є об`єктом спільної сумісної власності подружжя сторін, у зв`язку з чим на думку позивача, її та допоміжні приміщення слід поділити між позивачем та відповідачем, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, виділивши у власність за позивачем та відповідачем по 1/2 частині квартири з допоміжними приміщеннями. Просить ухвалити рішення, яким поділити майно, що є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 загальною площею 118,30 кв.м, в тому числі житловою - 66,70 кв.м (три житлові кімнати) з допоміжними приміщеннями, а саме підвальне приміщення XII загальною площею 19,80 кв.м, підвальне приміщення XIII загальною площею 2,40 кв.м, підвальне приміщення XIV загальною площею 5,20 кв.м, підвальне приміщення XV загальною площею 1,80 кв.м, підвальне приміщення XVI загальною площею 21,40 кв.м, за кожним з подружжя. Здійснити розподіл судових витрат. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівців від 25 вересня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено. Майно, що перебуває у спільній сумісній власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 поділено та визнано за ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) по 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 загальною площею 118,30 кв.м, в тому числі житловою - 66,70 кв.м (три житлові кімнати) з допоміжними приміщеннями, а саме підвальне приміщення XII загальною площею 19,80 кв.м, підвальне приміщення XIII загальною площею 2,40 кв.м, підвальне приміщення XIV загальною площею 5,20 кв.м, підвальне приміщення XV загальною площею 1,80 кв.м, підвальне приміщення XVI загальною площею 21,40 кв.м. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 9174,84 гривень. Заходи забезпечення позову за ухвалою від 20 березня 2024 року скасовано. Повний текст рішення складено 04 жовтня 2024 року. Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги та позиції інших учасників Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Пономаренко П.І. подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити повністю. Вказав, що представником позивача допущено зловживання процесуальними правами та обов`язками, а саме було подано не одну, а чотири позовні заяви виключно з метою маніпулювання системою автоматичного розподілу справ між суддями, та в свою чергу, надало змогу позивачу самостійно вирішити, який суддя має розглядати його позовну заяву. Таким чином, представник позивача вчинив дії, що призвели до порушення порядку визначення судді для розгляду справи (зокрема визначення складу суду не за принципом випадковості, а на власний розсуд) Відповідачем разом з відзивом на позовну заяву долучено до матеріалів справи Рішення Суду Вищої Юрисдикції провінції Онтаріо, Канада у справі № БЭ-18-94004-00 від 24 січня 2020 року у формі наказу (безспірний судовий розгляд), яким задоволено заяву ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_2 . Цей наказ стосується неповнолітньої доньки подружжя ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Наказом вирішено питання батьківства, остаточної спільної опіки, доступу відповідача до дитини, сплати відповідачем аліментів та додаткових витрат на утримання дитини, а також вирішено питання щодо нерухомого майна, зокрема зобов`язано відповідача передати спільним дітям подружжя ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 . Також вищевказаним судовим рішенням розподілено витрати та зобов`язано заявника розпочати розлучення на незаперечній основі. Це рішення є остаточним, тобто набрало законної сили 24 січня 2020 року, про що свідчить відмітка в тексті рішення. Враховуючи те, що вказаним судовим рішенням вирішено питання щодо права власності на спірну квартиру, відповідач вважає, що у даній справі відсутній предмет спору, і провадження у справі підлягає закриттю. Слід також зазначити, що 25 вересня 2024 року відповідач звернувся до суду з клопотанням про зупинення провадження у справі до вирішення справи №727/9668/24 про визнання в Україні рішення іноземного суду, а саме Рішення Суду Вищої Юрисдикції провінції Онтаріо, Канада у справі № РБ-18-94004-00 від 24 січня 2020 року. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 вересня 2024 року в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі відмовлено. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи Відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило. Мотивувальна частина Межі розгляду справи Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Позиція апеляційного суду Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судом встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 20 липня 1991 року по 16 липня 2020 року, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу від 20 липня 1991 року серії НОМЕР_3 та рішенням Вищого суду правосуддя м.Онтарі від 16 липня 2020 року у справі №FS-18-94004-00 про розірвання шлюбу (а.с.14-18). На підставі Договору купівлі-продажу від 14 жовтня 1999 року, зареєстрованого в реєстрі за №1701, який оформлений на ім`я відповідача ОСОБА_2 , у період шлюбу була придбана квартира АДРЕСА_1 загальною площею 104,20 кв.м, в тому числі житловою - 66,10 кв.м. (а.с.19). Рішенням виконавчого комітету Шевченківської районної ради м.Чернівців від 23 червня 2004 року №80/6 відповідачу ОСОБА_2 надано дозвіл на узаконення самовільного перепланування вказаної квартири (а.с.20). За рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 18 січня 2005 року №7/1 у власність відповідачу ОСОБА_2 передано допоміжні приміщення у будинку АДРЕСА_2 , а саме: підвальне приміщення XII загальною площею 19,80 кв.м, підвальне приміщення XIII загальною площею 2,40 кв.м, підвальне приміщення XIV загальною площею 5,20 кв.м, підвальне приміщення XV загальною площею1,80 кв.м, підвальне приміщення XVI загальною площею 21,40 кв.м.(а.с.21-22). На підставі вказаних рішень та висновку Чернівецького міського комунального бюро технічної інвентаризації від 06 серпня 2008 року за №1180, виконавчим комітетом Чернівецької міської ради відповідачу ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 18 серпня 2008 року, а саме: на трикімнатну квартиру загальною площею 118,30 кв.м, в тому числі житловою - 66,70 кв.м з допоміжними приміщеннями (підвалами) (а.с.23-27, 28-29). З довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 06 лютого 2024 року вбачається, що оціночна вартість нерухомого об`єкта, а саме квартири АДРЕСА_1 становить 3 186 815,23 грн. (а.с.30-31). 24 січня 2020 року Судом Вищої Юрисдикції м. Онтаріо було винесено рішення, яке набрало законної сили, та яким вирішено, що ОСОБА_6 має надати ОСОБА_7 ключі від нерухомості, муніципально відомої як АДРЕСА_3 , а також ОСОБА_6 зобов`язаний негайно передати право власності на українську нерухомість на ім`я ОСОБА_8 та ОСОБА_3 . (а.с.87-102). Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду першої інстанції вказаним вимогам відповідає. Задовольняючи позов, районний суд прийшов до висновку, що спірне майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому наявні правові підстави для його поділу. Також, суд першої інстанції вказав, що оскільки Канада не є державою-учасницею Гаазької конвенції, то видані компетентними органами Канади офіційні документи для їх використання в Україні мають бути визнані та/чи легалізовані в установленому порядку. Відтак, суд прийшов до висновку, що посилання на рішення Суду Вищої юрисдикції м.Онтаріо від 24 січня 2020 року та використання його як письмового доказу в розумінні процесуального законодавства є безпідставним. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з огляду на таке. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке саме положення містить і стаття 368 ЦК України. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18. Відповідно до частини першої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до статті 65 CК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої і третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд першої інстанції, встановивши, що квартира АДРЕСА_1 загальною площею 118,30 кв.м, була придбана ОСОБА_2 у період шлюбу ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , презумпція спільної сумісної власності на спірну квартиру не спростована, відповідач не заперечував та не заперечує, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поділ такого майна в рівних частках. Щодо доводів апеляційної скарги, що питання з приводу поділу спірної квартири вже вирішено рішенням Суду Вищої Юрисдикції провінції Онтаріо, Канада у справі №БЭ-18-94004-00 від 24 січня 2020 року у формі наказу, то апеляційний суд вказує про наступне. Пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що іноземний елемент це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема: - хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; - об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, а саме: 1) визначення застосовуваного права; 2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; 3) підсудність судам України справ з іноземним елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів. Право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України (стаття 4 наведеного Закону). Згідно із частинами першою, другою статті 38 Закону України «Про міжнародне приватне право» право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться. Право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано (частина перша статті 40 наведеного Закону). Частиною другою статті 42 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться. Згідно зі статтею 82 Закону України «Про міжнародне приватне право» визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України. Частиною першою статті 462 ЦПК України передбачено, що рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності. Рішення іноземного суду може бути пред`явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред`явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки (стаття 463 ЦПК України). Відповідно до ст. 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Міжнародні договори України, які регулюють питання правових відносин і міжнародної правової допомоги у цивільних справах, містять положення про те, що документи, складені або засвідчені компетентним органом однієї договірної сторони та підтверджені підписом уповноваженої особи й офіційною печаткою, є дійсними на території іншої договірної сторони без подальшого засвідчення. Відповідно до статті 2 Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 05 жовтня 1961 року, до якої Україна приєдналася 10 січня 2002 року, кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Для цілей цієї Конвенції під легалізацією розуміється тільки формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ. Статтею 3 Конвенції визначено, що єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення передбаченого статтею 4 апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений. Однак дотримання згаданої в попередній частині формальної процедури не може вимагатися, якщо закони, правила або практика, що діють в державі, в якій документ представлений, або угода між двома чи декількома договірними державами відміняють чи спрощують дану формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації. Оскільки Канада не приєдналася до вищевказаної Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, документи, видані компетентними органами Канади для подальшого їх використання на території України мають бути легалізовані. Відповідні роз`яснення містяться і на офіційному веб-сайті Посольства України в Канаді (https://canada.mfa.gov.ua/konsulski-pitannya/zasvidchennya-dokumentiv). Як вбачається з матеріалів справи, 24 січня 2020 року Судом Вищої Юрисдикції м. Онтаріо було винесено рішення, яке набрало законної сили, та яким вирішено, що ОСОБА_6 має надати ОСОБА_7 ключі від нерухомості, муніципально відомої як вулиця Поповича, 5 квартира АДРЕСА_4 , а також ОСОБА_6 зобов`язаний негайно передати права власності на українську нерухомість на ім`я ОСОБА_8 та ОСОБА_3 (а.с.87-102). Ухвалою Шевченківського районного суду м.Чернівців від 13 листопада 2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Пономаренко Павло Іванович, заінтересовані особи: Відділ з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно юридичного управління Чернівецької міської ради; ОСОБА_1 , про визнання в Україні рішення іноземного суду, яке не потребує примусового виконання, а саме наказ Суду Вищої Юрисдикції провінції Онтаріо, Канада, у справі № FS-18-94004-00 від 24 січня 2020 року - відмовлено. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 25 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Пономаренко Павло Іванович, задоволено частково. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 листопада 2024 року змінено в мотивувальній частині, виклавши в редакції цієї постанови. В решті залишено без змін. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком районного суду, що наказ суду Вищої Юрисдикції м. Онтаріо від 24 січня 2020 року, який долучений до матеріалів справи, не легалізований у відповідності до вимог міжнародного приватного права, а тому не може бути визнаний судом належним і допустимим письмовим доказом у цій справі. Отож, оскільки рішення Суду Вищої Юрисдикції м. Онтаріо від 24 січня 2020 року не легалізоване в Україні та не пред`явлено до виконання, доводи апеляційної скарги про те, що спір між тими ж сторонами та про той же предмет вже вирішений, а тому слід закрити провадження у справі є безпідставними. Щодо доводів апелянта про визнання дій позивача зловживанням процесуальними правами, колегія суддів вказує про наступне. Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України та статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людини при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи відповідному органі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов`язків. Таким чином передбачено «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто, право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору. Наведені норми свідчать про те, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Між тим, необхідно враховувати, що будь-яке суб`єктивне право має межі, оскільки існує міра свободи, міра можливої поведінки правомочної особи в правовідносинах. Цивільне процесуальне законодавство містить застереження щодо заборони учасникам судового процесу зловживати наданими їм процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами - це особливий вид юридично значущої поведінки, яка полягає у діях (бездіяльності) учасника процесу, що суперечать завданням цивільного судочинства. Відповідно до пункту 10 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав. Частини першої статті 44 ЦПК України встановлено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Зловживання процесуальними правами як особливий різновид цивільного процесуального правопорушення полягає у тому, при зловживанні процесуальними правами відбувається порушення умов реалізації суб`єктивних цивільних процесуальних прав. Це положення відповідає загальнотеоретичним розробкам конструкції зловживання правом, в яких воно нерідко визначається як поведінка, що перевищує (або порушує) межі здійснення суб`єктивних прав. Суб`єкт цивільного судочинства свої цивільні процесуальні права має здійснювати відповідно до їх призначення, яке або прямо визначено змістом того чи іншого суб`єктивного права, або вочевидь випливає з логіки існування того чи іншого суб`єктивного процесуального права. Зловживання процесуальними правами може мати форму штучного ускладнення цивільного процесу, ускладнення розгляду справи в результаті поведінки, що перешкоджає винесенню рішення у справі або вчиненню інших процесуальних дій. Згідно з пунктом 2 частини другої статті 44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема: подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями. Вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання віднесене на розсуд суду, що розглядає справу. Маніпуляція автоматизованим розподілом справ полягає у тому, що кожен з поданих численних позовів розподіляється на певного суддю (в межах юрисдикції одного суду) і позивач отримує право вибору головуючого судді у справі, тим самим невілюючи основоположні принципи цивільного судочинства. Питання щодо наявності чи відсутності зловживання правом на подання заяви вирішується судом у кожному конкретному випадку окремо. Проте, за загальним правилом, яке міститься у справі «Миролюбов та інші проти Латвії» (рішення від 15.09.2009), про зловживання правом у розумінні п. 3 ст. 35 Конвенції мова йде у тих випадках, коли поведінка заявника, яка явно не відповідає призначенню гарантованого Конвенцією права на звернення до суду, порушує встановлений порядок роботи суду або ускладнює належний перебіг розглядів справ. При цьому суд наголошує, що визнання заяви неприйнятною з мотивів зловживання правом на подання заяви є винятковим процедурним заходом (пункти 62, 65). У справі, що переглядається встановлено, що ухвалою Шевченківського районного суду м.Чернівців (суддя Бойко М.Є.) від 14 лютого 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сарафінчан Ілона Филимонівна, до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя разом з додатками до неї повернуто позивачці у зв`язку з відкликанням представником позивача позовної заяви (справа №727/1599/24). Ухвалою Шевченківського районного суду м.Чернівців (суддя Одовічен Я.В.) від 15 лютого 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Сарафінчан Ілона Филимонівна до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя повернуто позивачу у зв`язку з відкликанням представником позивача позовної заяви (справа №727/1642/24). Ухвалою Шевченківського районного суду м.Чернівців (суддя Смотрицький В.Г.) від 20 лютого 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя повернуто у зв`язку з заявою представника позивача (справа №727/1759/24). Позовну заяву у даній справі подано до суду 22 лютого 2024 року. Таким чином, на час подання даного позову у провадженні Шевченківського районного суду м.Чернівці не перебувало аналогічної справи. Ухвалою Шевченківського районного суду м.Чернівці від 30 квітня 2024 року в задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_2 , адвоката Пономаренко П.І., про визнання дій представника позивача ОСОБА_1 , адвоката Сарафінчан І.Ф. зловживанням процесуальними правами у даній цивільній справі відмовлено. Вирішуючи дане клопотання, суд виходив з того, що представником відповідача не надано жодних доказів на підтвердження того факту, що на день подання позову в провадженні Шевченківського районного суду м.Чернівців перебував аналогічний позов з тим же предметом та з тими ж підставами, до того ж відповідача, що могло б стати підставою для висновку про мету позивача маніпулювати автоматизованим розподілом справ між суддями. Суд звернув увагу, що позови було подано в різний період часу та за жодним з ним не було відкрито провадження. Згідно ч.7 ст.185 ЦПК України повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви. Суд першої інстанції прийшов до висновку, що твердження представника відповідача щодо зловживання представником позивача процесуальними правами по даній цивільній справі не підтверджено належними та допустимими доказами, та грунтується виключно на його припущеннях. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки як свідчать матеріали справи, на час звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом, у провадженні Шевченківського районного суду м.Чернівці не перебувало жодної справи за її позовом. Крім того, положеннями частини третьої статті 44 ЦПК України визначено такі можливі наслідки визнання судом подання скарги, клопотання чи заяви зловживання процесуальними правами, - це залишення без розгляду або повернення поданої скарги, заяви чи клопотання, а не позову. Натомість, вичерпний перелік підстав для залишення без розгляду позову визначено у статті 257 ЦПК України. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у справі № 757/64933/17-ц (постанова від 11 вересня 2019 року). Також колегія суддів враховує норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ правосуддя. Висновок про штучний характер позову не повинен ґрунтуватися на припущеннях суду і може свідчити про порушення прав позивача на судовий захист. В матеріалах справи відсутні докази про вчинення позивачем дій, направлених на штучне ускладнення цивільного процесу, ускладнення розгляду справи поведінкою, що перешкоджає винесенню рішення у справі або вчиненню інших процесуальних дій. Отже, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм процесуального права, не знайшли своє підтвердження. Інші доводи апеляційної скарги були предметом розгляду в суді першої інстанції, та не спростовують зазначених висновків. Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дотримуючись принципу змагальності, на підставі наданих сторонами доказів, та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення. Порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення або призвели до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено. Отже, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не встановлено. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив це рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м.Чернівців від 25 вересня 2024 року, слід залишити без змін. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Пономаренко Павло Іванович залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м.Чернівців від 25 вересня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 25 квітня 2025 року. Головуючий: Н.К. Височанська Судді: І.Н. Лисак І.М. Литвинюк