Рішення КАС ВС № 990/54/24

РІШЕННЯ Іменем України 07 квітня 2025 року м. Київ справа №990/54/24 адміністративне провадження № П/990/54/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Соколова В.М., суддів: Уханенка С.А., Загороднюка А.Г., Мацедонської В.Е., Білак М.В., за участю: секретаря судового засідання Кандиби Є.С., позивача ОСОБА_1 (режимі відеоконференції), представника відповідача Предоляк Н.Ю., третьої особи ОСОБА_2 (в режимі відеоконференції), розглянув у відкритому судовому засідання за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_2 , про визнання протиправними та скасування рішень в частині та ВСТАНОВИВ: І. Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія, відповідач), у якому просить: 1) визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 19 жовтня 2023 року №119/зп-23 щодо затвердження Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у новій редакції, у частині: - включення до пунктів 58.17, 122, 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 125, 126, 128 словосполучення «відповідності судді займаній посаді», - абзацу другого пункту 124 та пункту 129 Регламенту повністю; 2) визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 30 листопада 2023 року №150/зп-23 у частині внесення змін до абзацу першого пункту 129 Регламенту ВККС. ІІ. Стислий виклад позиції учасників справи В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), який діяв на час його оцінювання колегією Комісії 15 листопада 2023 року, передбачалося, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом. Зміни до пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII були внесені із прийняттям Закону України від 09 грудня 2023 року № 3511-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» (далі - Закон № 3511-IX), який набрав чинності 30 грудня 2023 року. Таким чином, ухвалюючи рішення від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23 «Про внесення змін до Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 (зі змінами), шляхом викладення його в новій редакції» (далі - Рішення № 119/зп-23; Регламент) у частині включення до підпункту 58.17 пункту 58, пунктів 122, 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 125, 126, 128 словосполучення «відповідність судді займаній посаді», а також рішення від 30 листопада 2023 року № 150/зп-23 «Про внесення змін до Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 (в редакції рішення ВККС від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23) (далі - Рішення №150/зп-23) у частині внесення змін до пункту 129 Регламенту, відповідач діяв незаконно, наділивши себе непередбаченими Законом № 1402-VIII повноваженнями, позаяк чинна на момент затвердження відповідачем оскаржуваних норм Регламенту норма пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII містила імперативну норму про проведення оцінювання відповідності судді займаній посаді виключно колегіями Комісії. Позивач уважає, що оспорювані пункти Регламенту направлені на поширення процедури подолання негативних висновків Громадської ради доброчесності в процедурі оцінювання відповідності діючих суддів на підставі пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. В обґрунтування протиправності абзацу другого пункту 124 Регламенту позивач вказує, що жодна норма чинного законодавства не надає ВККС права визначати порядок чинності судових актів, порядок зміни ними прав та обов`язків Комісії. Наведена норма, як уважає позивач, по суті є намаганням Комісії власним рішенням врегулювати, що судові рішення (у спорах в яких Комісія програла) вона не буде виконувати (під виконанням розуміється не тільки примусове виконання, а й вплив на правовідносини учасників спору, який породжує остаточний судовий акт). У даному випадку норма пункту 124 Регламенту є проявом свавілля, адже всупереч конституційній нормі щодо обов`язковості виконання судового акту та забезпечення його виконання державою, Комісія бажає діяти на власний розсуд, незважаючи на волю й думку суду, навіть у випадках, коли суд своїм остаточним рішенням вказав Комісії на помилковість її дій. У відзиві на позовну заяву представник ВККС заперечує проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та просить відмовити у їх задоволенні. Вважає, що Комісія, ухвалюючи рішення від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23 та від 30 листопада 2023 року №150/зп-23, діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначений законодавством України. Так, представник відповідача посилається на те, що положеннями підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України визначено повноваження ВККС щодо проведення оцінювання судді на відповідність займаній посаді. Порядок проведення вказаного оцінювання визначено Законом № 1402-VIII, яким також унормовано порядок підтримання пленарним складом ВККС рішення у складі колегії про відповідність судді займаній посаді за наявності висновку Громадської ради доброчесності про те, що суддя не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності. Тому відсутні правові підстави вважати, що до оцінювання відповідності судді займаній посаді не застосовуються положення статей 83- 88 Закону № 1402-VIII, а сама процедура кваліфікаційного оцінювання відповідно до цих статей є неправомірною. Представник відповідача звертає увагу, що Законом № 3511-IX уточнено і конкретизовано норми щодо порядку ухвалення рішення Комісії про відповідність або невідповідність судді займаній посаді, а 11 січня 2024 року Комісією прийнято рішення № 4/зп-24, яким внесено зміни до Регламенту, зокрема, до оскаржуваних пунктів. На додаток представник відповідача посилається на те, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є неефективним, адже задоволення вимог про скасування оскаржуваних пунктів Регламенту не зможе призвести до захисту або відновлення порушених його прав (у разі наявності), зокрема зміни рішення Комісії від 12 лютого 2024 року № 50/ко-24, яким ОСОБА_1 визнано таким, що не відповідає займаній посаді. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ) у письмових поясненнях зазначає, що процедура оцінювання відповідності діючих суддів у порядку пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, який діяв на час оцінювання позивача ОСОБА_1 (15 листопада 2023 року) та його оцінювання (18 грудня 2023 року), здійснюється Комісією виключно у складі колегії. Участь Комісії у пленарному складі не передбачена. Дія пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII у редакції Закону № 3511-ІХ могла бути застосована лише з моменту набрання цими змінами чинності та до суддів, щодо яких оцінювання розпочалося 30 грудня 2023 року. Відтак, колегія ВККС не мала правових підстав застосовувати норми вищевказаного Закону № 3511-ІХ, оскільки станом на 15 листопада 2023 року (дата прийняття рішення щодо позивача ОСОБА_1 ) та станом на 18 грудня 2023 року (дата прийняття рішення щодо ОСОБА_2 ) вказані норми не набрали законної сили. На основі наведеного ОСОБА_2 просить задовольнити позовну заяву ОСОБА_1 в повному обсязі. У судовому засіданні позивач позов підтримав і просив його задовольнити. Представник відповідача проти позову заперечив та просив відмовити у його задоволенні. Третя особа просив позовні вимоги задовольнити. ІІІ. Рух справи у Верховному Суді Протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 27 лютого 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Соколов В.М., судді: Губська О.А., Мацедонська В.Е., Білак М.В., Загороднюк А.Г. Ухвалою Верховного Суду від 29 лютого 2024 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу десятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для подання до суду документа про сплату судового збору у розмірі, визначеному законом. 1 березня 2024 року позивач подав заяву про усунення недоліків позовної заяви. Ухвалою Верховного Суду від 6 березня 2024 року відкрито провадження в адміністративній справі № 990/54/24 та призначено її до розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін за правилами спрощеного позовного провадження колегією суддів у складі п`яти суддів. 13 березня 2024 року надійшла заява ОСОБА_2 про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача. 25 березня 2024 року надійшов відзив відповідача на позовну заяву. 27 березня 2024 року надійшла відповідь позивача на відзив Комісії. 1 квітня 2024 року розгляд справи відкладено за клопотанням позивача від 27 березня 2024 року. Ухвалою від 29 квітня 2024 року Верховний Суд задовольнив клопотання ОСОБА_1 про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. 13 травня 2024 року розгляд справи не відбувся у зв`язку з відпусткою головуючого судді Соколова В.М. 17 червня 2024 року розгляд справи не відбувся у зв`язку з відпусткою члена судової колегії - судді Загороднюка А.Г. 8 липня 2024 року розгляд справи не відбувся у зв`язку з відпусткою головуючого судді Соколова В.М. У судовому засіданні 5 серпня 2024 року Верховний Суд постановив ухвалу про розгляд справи № 990/54/24 за правилами загального позовного провадження. Зобов`язав ВККС опублікувати оголошення про оскарження її рішень від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23 та від 30 листопада 2023 року №150/зп-23 у відповідних частинах і надати до суду в строк до 4 вересня 2024 року письмові докази на підтвердження опублікування вказаного оголошення. 22 серпня 2024 року відповідач подав докази опублікування оголошення (у паперовому вигляді надійшли до суду 9 вересня 2024 року). 23 вересня 2024 року розгляд справи не відбувся у зв`язку з відсутністю складу суду. У судовому засіданні 14 жовтня 2024 року Верховний Суд своєю ухвалою залучив ОСОБА_2 до участі у справі № 990/54/24 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача; закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті. 28 жовтня 2024 року надійшли пояснення третьої особи ОСОБА_2 щодо позовної заяви. 11 листопада 2024 року від третьої особи надійшла заява про проведення судового засідання без його участі. У судовому засіданні 11 листопада 2024 року судом оголошено перерву. 4 грудня 2024 року від третьої особи надійшла заява про участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції. Ухвалою від 9 грудня 2024 року Верховний Суд задовольнив заяву ОСОБА_2 про участь у судових засіданнях у справі № 990/54/24 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. У зв`язку з обранням члена судової колегії - судді Губської О. А. до Великої Палати Верховного Суду, протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 грудня 2024 року визначено новий склад колегії суддів: Соколов В.М. - головуючий суддя, судді: Уханенко С.А., Загороднюк А.Г., Мацедонська В.Е., Білак М.В. У судовому засіданні 16 грудня 2024 року оголошено перерву. У судому засіданні 30 січня 2025 року оголошено перерву для підготовки та надання до суду учасниками справи ретроспективного аналізу оспорюваних пунктів рішень ВККС (у табличному вигляді). 6 лютого 2025 року позивач подав додаткові пояснення і порівняльну таблицю редакцій Регламенту. 27 лютого 2025 року відповідач подав додаткові пояснення і хронологічну таблицю змін, внесених до Регламенту. 27 лютого 2025 року позивач подав додаткові пояснення. У судовому засіданні 3 березня 2025 року оголошено перерву. 17 березня 2025 року позивач подав додаткові пояснення. 31 березня 2025 року розгляд справи не відбувся у зв`язку з відсутністю складу суду. 1 квітня 2025 року від позивача надійшла заява про недопущення порушення принципу верховенства права. 7 квітня 2025 року представник відповідача подала додаткові пояснення. ІV. Установлені у справі обставини та зміст спірних правовідносин 19 жовтня 2023 року рішенням ВККС № 119/зп-23 внесено зміни до Регламенту шляхом викладення його в новій редакції. Зокрема, підпунктом 58.17 пункту 58 параграфу 7 розділу І Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23) передбачено, що Комісія у пленарному складі ухвалює рішення про підтримку рішення Колегії про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідність судді займаній посаді), якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності. Пунктом 122 параграфу 9 розділу II Регламенту визначено, що за результатами співбесіди Комісія у складі Колегії ухвалює рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді). Відповідно до пункту 123 параграфу 9 розділу II Регламенту у разі ухвалення рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) за наявності висновку Громадської ради доброчесності на розгляд Комісії у пленарному складі виноситься питання щодо підтримки зазначеного рішення відповідно до вимог абзацу другого частини першої статті 88 Закону. Ухвалене щодо висновку судове рішення (за наявності) долучається до досьє судді (кандидата на посаду судді) та досліджується Комісією у пленарному складі разом з іншими документами (матеріалами) досьє. Пунктом 124 параграфу 9 розділу II Регламенту передбачено, що рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) за наявності висновку Громадської ради доброчесності набирає чинності з дня його ухвалення у разі, якщо воно буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону, або у разі надходження до Комісії рішення Громадської ради доброчесності про скасування відповідного висновку до моменту його розгляду Комісією у пленарному складі. У разі надання Комісії Громадською радою доброчесності рішення про скасування висновку до моменту його розгляду Комісією у пленарному складі питання щодо набрання чинності рішенням про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) розглядається Комісією відповідно до абзацу першого пункту 101 цього Регламенту. Судове рішення, ухвалене щодо рішення Комісії у складі Колегії про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) не змінює встановлений законом порядок його підтримання, набрання ним чинності та процедуру підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді). Пунктом 125 параграфу 9 розділу II Регламенту визначено, що рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) набирає чинності з дня його ухвалення. Відповідно до пункту 126 параграфу 9 розділу II Регламенту у засіданні Комісії у пленарному складі з підстави, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону, розгляду підлягають рішення Комісії, ухвалені у складі Колегії, про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді); висновок (інформація) Громадської ради доброчесності, пояснення судді (кандидата на посаду судді) інші обставини, документи та матеріали. Пунктом 128 параграфу 9 розділу II Регламенту передбачено, що за результатами засідання у пленарному складі з підстави, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону, Комісія ухвалює одне з таких рішень: - про підтримку рішення Комісії у складі Колегії про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді); - про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді). Пунктом 129 параграфу 9 розділу II Регламенту визначено, що у разі ухвалення Комісією у пленарному складі рішення про підтримку рішення Комісії, ухваленого у складі Колегії, про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідність судді займаній посаді) згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону обставини, викладені у висновку, не підлягають повторному розгляду під час наступних процедур кваліфікаційного оцінювання відповідного судді (кандидата на посаду судді). У разі ухвалення Комісією у пленарному складі рішення про невідповідність судді займаній посаді справа передається до Колегії, яка ухвалила рішення, для внесення Вищій раді правосуддя подання про звільнення такого судді із займаної посади. 30 листопада 2023 року ВККС прийняла рішення № 150/зп-23 про внесення змін до Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23), зокрема до пунктів 124, 129 параграфу 9 розділу II. Вказаним рішенням абзац перший пункту 124 параграфу 9 розділу II Регламенту викладено в такій редакції: «124. Рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді) за наявності висновку Громадської ради доброчесності набирає чинності з дня його ухвалення у разі, якщо воно буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону.». Абзац перший пункту 129 параграфу 9 розділу II Регламенту викладено в такій редакції: «

129. У разі ухвалення Комісією у пленарному складі рішення про невідповідність судді займаній посаді, справа передається до Колегії, членом якої є доповідач, для внесення Вищій раді правосуддя подання про звільнення такого судді із займаної посади.». Рішенням від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 ВККС внесла зміни до Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23), зокрема до підпункту 58.17 пункту 58 параграфу 7 розділу І, абзацу першого пункту 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 126, 129 параграфу 9 розділу II. Так, відповідно до підпункту 58.17 пункту 58 параграфу 7 розділу І Регламенту Комісія у пленарному складі ухвалює рішення про підтвердження (непідтвердження) здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідність (невідповідність) судді займаній посаді), якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності. Згідно з абзацом першим пункту 123 параграфу 9 розділу II Регламенту якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, Колегія проводить оцінювання судді (кандидата на посаду судді) на відповідність критеріям, визначеним законом, та ухвалює рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (невідповідність судді займаній посаді) та внесення подання до Вищої ради правосуддя про звільнення судді з посади або вносить на розгляд Комісії у пленарному складі питання про підтвердження (непідтвердження) здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідність або невідповідність судді займаній посаді). Абзацом першим пункту 124 параграфу 9 розділу II Регламенту визначено, що рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідність судді займаній посаді), за наявності висновку Громадської ради доброчесності, приймається Комісією у пленарному складі згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону. Пунктом 126 параграфу 9 розділу II Регламенту передбачено, що у засіданні Комісії у пленарному складі з підстави, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону, розгляду підлягають рішення Комісії, ухвалені у складі Колегії, про оцінювання судді (кандидата на посаду судді) на відповідність критеріям, визначеним законом; висновок Громадської ради доброчесності, пояснення судді (кандидата на посаду судді), інші обставини, документи та матеріали. За результатами засідання у пленарному складі з підстави, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону, Комісія ухвалює одне з таких рішень: - про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (відповідності судді займаній посаді). - про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (невідповідність судді займаній посаді та внесення подання до Вищої ради правосуддя про звільнення судді з посади) (пункт 128 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту). Відповідно до пункту 129 параграфу 9 розділу II Регламенту відмовою від проходження оцінювання судді на відповідність займаній посаді вважається систематична (тричі) неявка судді на будь-який з етапів такого оцінювання за відсутності для цього поважних причин або за відсутності інформації про причини неявки. Факт відмови судді від проходження оцінювання на відповідність займаній посаді встановлюється рішенням Комісії у пленарному складі. Під час ухвалення такого рішення у засіданні Комісії може брати участь представник Громадської ради доброчесності. У разі систематичної (тричі) неявки судді на будь-який з етапів оцінювання на відповідність займаній посаді Комісія може розглянути питання щодо відповідності такого судді займаній посаді за його відсутності. Вважаючи, що Рішення відповідача № 119/зп-23 у частині включення до пунктів 58.17, 122, 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 125, 126, 128 Регламенту словосполучення «відповідності судді займаній посаді», абзацу другого пункту 124 та пункту 129 повністю, а також Рішення №150/зп-23 у частині внесення змін до абзацу першого пункту 129 Регламенту є протиправними та суперечать нормам Закону № 1402-VIII, позивач звернувся з цим позовом до суду про їх скасування. V. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування.

Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон № 1402-VIII (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття Комісією оспорюваних рішень). За змістом статті 92 Закону № 1402-VIII Вища кваліфікаційна комісія суддів України є державним колегіальним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України. Вища кваліфікаційна комісія суддів України складається з шістнадцяти членів, вісім з яких призначаються з числа суддів або суддів у відставці. Вища кваліфікаційна комісія суддів України вважається повноважною за умови призначення до її складу не менше одинадцяти членів, щонайменше шість із яких призначені з числа суддів або суддів у відставці. Порядок роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визначається цим Законом. Згідно з пунктом 6-1 статті 93 Закону № 1402-VIII Вища кваліфікаційна комісія суддів України затверджує більшістю голосів від її складу, визначеного цим Законом, регламент, що визначає порядок роботи Комісії в межах, встановлених цим Законом. Організаційними формами діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України є засідання у пленарному складі Комісії, у складі її палат та колегій залежно від питань, визначених цим Законом та Регламентом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (частина перша статті 98 Закону № 1402-VIII). Частинами першою і п`ятою статті 101 Закону № 1402-VIII визначено, що рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у пленарному складі ухвалюється більшістю від установленого цим Законом складу Комісії. Голосування проводиться за відсутності особи, щодо якої вирішується питання, та інших осіб, які не є членами Комісії. Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, палат та колегій Комісії викладаються у письмовій формі. Рішенням від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 Комісія затвердила Регламент. Відповідно до пунктів 7.1- 7.3 Регламенту (у редакції рішення ВККС від 10 серпня 2023 року № 53/зп-23, яка була чинна до прийняття Рішення № 119/зп-23) зміни чи доповнення до цього Регламенту можуть бути ініційовані членом (членами) Комісії. Питання про внесення змін чи доповнень до Регламенту виноситься на розгляд Комісії Головою Комісії та вирішуються на організаційному засіданні. Зміни чи доповнення до Регламенту затверджуються чи відхиляються відповідним рішенням Комісії. Аналіз наведених норм Закону № 1402-VIII і Регламенту свідчить, що прийняття рішення про затвердження регламенту ВККС, внесення до нього змін чи доповнень належить до виключних повноважень Комісії. Такого роду рішення ВККС ухвалює більшістю голосів від її складу. У площині даного публічно-правового спору предметом судового контролю є прийняті відповідачем Рішення № 119/зп-23 та № 150/зп-23, якими внесено зміни до Регламенту. Дослідивши правову природу Регламенту, колегія суддів дійшла висновку, що він має усі притаманні нормативно-правовому акту ознаки. Так, за наведеним у пункті 18 частини першої статті 4 КАС України визначенням, нормативно-правовим актом є акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування. За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних. Нормативно-правовий акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для їх суб`єктів. Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права); вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин; нормативно-правовий акт діє упродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування. Із положень Регламенту вбачається, що він установлює загальні правила регулювання однотипних відносин, має неперсоніфікований характер і розрахований на довгострокове та неодноразове застосування, тобто має ознаки нормативно-правового акта локального характеру, а відтак, не може стосуватися приватних інтересів однієї особи чи групи осіб. З уваги на це, рішення ВККС про внесення змін до Регламенту є нормативно-правовими актами у розумінні пункту 18 частини першої статті 4 КАС України. Як обумовлено частиною третьою статті 266 КАС України, у разі відкриття провадження в адміністративних справах, визначених частиною другою цієї статті, щодо оскарження нормативно-правових актів Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, ВККС, застосовуються правила, визначені статтями 264 та 265 цього Кодексу, з особливостями, визначеними цією статтею. За частинами першою - третьою статті 264 цього Кодексу особа має право оскаржити нормативно-правові акти органів виконавчої влади, та інших суб`єктів владних повноважень. Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, , місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб`єктів владних повноважень. Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності. Згідно з Рекомендацією № R(87)16 Комітету міністрів Ради Європи щодо адміністративних процедур, які зачіпають велику кількість осіб (прийнято Комітетом міністрів 17 вересня 1987 року) адміністративний акт, що має вплив на велику кількість осіб, повинен обов`язково підлягати судовому контролю, який здійснюється з належним урахуванням прав та інтересів зацікавлених осіб, зокрема, шляхом забезпечення участі представників таких осіб у судовому розгляді справи, її апеляційному перегляді, та повідомленням про розгляд справи шляхом публічного оголошення. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55 Конституції України). Згідно з частиною другою статті 55 Основного Закону кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Ураховуючи згадані юридичні позиції Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2023 року у справі № 9901/41/21 сформулювала висновок, згідно з яким позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права та інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване в законах України право на належний судовий захист прав та інтересів особи передбачає можливість звернення до суду лише у разі існування спірних правовідносин, тобто у разі установлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин. Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. З огляду на зазначене Верховний Суд приходить до висновку, що позивач, як особа до якої було застосовано положення Регламенту у редакціях оспорюваних Рішень, має право на його оскарження у судовому порядку. Вирішуючи цей спір, Суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Як згадано вище, позивач оскаржує Рішення відповідача № 119/зп-23 у частині включення до пунктів 58.17, 122, 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 125, 126, 128 Регламенту словосполучення «відповідності судді займаній посаді», абзацу другого пункту 124 та пункту 129 повністю, а також Рішення №150/зп-23 у частині внесення змін до абзацу першого пункту 129 Регламенту. За доводами позивача, вказані пункти Регламенту в редакції оспорюваних рішень ВККС є протиправними, оскільки суперечать нормам Закону № 1402-VIII. Позивач зазначає, що положення вказаного Закону на час внесення змін до Регламенту не містили приписів, які б закріплювали, що у разі наявності негативного висновку Громадської ради доброчесності під час кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді рішення ВККС у складі колегії про відповідність такого судді займаній посаді має бути підтримане рішенням Комісії у пленарному складі. Порушення своїх прав та законних інтересів указаними пунктами оспорюваних рішень ОСОБА_1 вбачає у тому, що внаслідок їх застосування відповідачем рішення ВККС у складі колегії від 15 листопада 2023 року № 10/ко-23 про визнання його таким, що відповідає займаній посаді судді, було передано для підтримки пленарному складу Комісії. Однак, ВККС у пленарному складі ухвалила рішення від 12 лютого 2024 року № 50/ко-24 про визнання судді Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді. У світлі доводів позивача зауважимо, що Указом Президента України від 25 липня 2013 року № 391/2013 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Межівського районного суду Дніпропетровської області строком на п`ять років. Наказом голови цього суду від 7 серпня 2013 року № 1 позивача зараховано до штату суду. Рішенням Комісії від 1 лютого 2018 року № 8/зп-18 призначено кваліфікаційне оцінювання окремих суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема судді Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 . Рішенням Комісії від 12 грудня 2018 року № 313/зп-18 призначено проведення тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, зокрема, ОСОБА_1 . За підсумками тестувань складено висновок. Рішенням Комісії від 14 червня 2018 року № 141/зп-18 затверджено декодовані результати першого етапу «Іспит» кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді, зокрема ОСОБА_1 . Комісія вирішила допустити ОСОБА_1 до другого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді - «Дослідження досьє та проведення співбесіди». Законом України від 16 жовтня 2019 року № 193-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» повноваження членів ВККС припинено і кваліфікаційне оцінювання судді ОСОБА_1 не завершено. 1 червня 2023 року сформовано повноважний склад ВККС. З метою вирішення питання щодо продовження процедур оцінювання, передбачених Законом № 1402-VIII, рішенням Комісії від 20 липня 2023 року №34/зп-23 здійснено повторний автоматизований розподіл справ між членами ВККС, процедуру кваліфікаційного оцінювання стосовно судді ОСОБА_1 продовжено з етапу «Дослідження досьє та проведення співбесіди». 15 листопада 2023 року Комісією у складі колегії в межах кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді проведено співбесіду з суддею Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 , за результатами якої ухвалено рішення від 15 листопада 2023 року № 10/ко-23 про те, що суддя Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 набрав 672 бали та відповідає займаній посаді. Передано пленарному складу ВККС для підтримання рішення колегії щодо відповідності судді Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 займаній посаді. У вказаному рішенні Комісії зазначено, що воно набирає чинності відповідно до абзацу першого пункту 124 параграфа 9 розділу IІ Регламенту. За результатами засідання 12 лютого 2024 року Комісія у пленарному складі дійшла висновку, що рішення Комісії у складі колегії від 15 листопада 2023 року №10/ко-23 про відповідність судді Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 займаній посаді є необґрунтованим, а тому не підтримується. Таким чином 12 лютого 2024 року ВККС у пленарному складі ухвалила рішення №50/ко-24, яким суддю Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 визнано таким, що не відповідає займаній посаді. Із наведеного висновується, що на час ухвалення Комісією у складі колегії рішення від 15 листопада 2023 року № 10/ко-23 Регламент діяв у редакції Рішення №119/зп-23, пункти якого оскаржує позивач. У подальшому, 30 листопада 2023 року ВККС прийняла рішення № 150/зп-23 про внесення змін до Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23), зокрема до пунктів 124, 129 параграфу 9 розділу II, які на думку позивача, є також протиправними. Так, 30 вересня 2016 року набрали чинності Закон України від 2 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII) та Закон № 1402-VIII. Законом № 1401-VIII розділ XV «Перехідні положення» Конституції України доповнено пунктом 16-1, підпункт 4 якого визначає, що з дня набрання чинності цим Законом відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок і вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом. Своєю чергою, пункт 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII у редакції, чинній на час прийняття рішення Комісії у складі колегії про відповідність позивача займаній посаді, визначав, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, оцінюється колегіями ВККС в порядку, визначеному цим Законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії ВККС. Отже, пункт 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII відтворював положення підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та наділяв виключно колегії ВККС повноваженнями оцінювати суддів, про яких йдеться у цьому підпункті, на відповідність займаній посаді. Регламентація процедури кваліфікаційного оцінювання суддів наведена у главі 1 Розділу V «Кваліфікаційний рівень судді» Закону № 1402-VIII. Аналіз положень статей 83- 88 Закону № 1402-VIII (у редакції на час прийняття рішення колегією ВККС щодо позивача) свідчить, що оцінювання судді на відповідність займаній посаді, як і кваліфікаційне оцінювання судді (кандидата на посаду судді) для підтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді, проводяться ВККС за одними і тими ж критеріями, а саме компетентності, професійної етики і доброчесності. Враховуючи, що метою утворення Громадської ради доброчесності є сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, то цей орган уповноважений, зокрема, надавати ВККС за наявності відповідних підстав висновок про невідповідність зазначеним критеріям як суддів, щодо яких проводиться оцінювання на відповідність займаній посаді, так і суддів, щодо яких проводиться кваліфікаційне оцінювання для підтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді. Водночас, якщо Громадська рада доброчесності надала ВККС висновок про невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності судді, щодо якого проводиться оцінювання на відповідність займаній посаді, оцінку обставинам, викладеним у такому висновку, надає колегія ВККС, яка ухвалює остаточне рішення про відповідність чи невідповідність такого судді займаній посаді. Розгляд зазначеного питання у пленарному складі ВККС ні положення Закону № 1402-VIII, ні норми Регламенту не передбачали. Зауважимо, питання правомірності дій ВККС щодо передання на розгляд її пленарного складу рішень Комісії у складі колегії, якими суддів, призначених на посаду строком на п`ять років або обрано безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, визнано такими, що відповідають займаній посаді, було предметом дослідження Великою Палатою Верховного Суду, яка у постанові від 13 червня 2024 року у справі №9901/198/20 (провадження № 11-5заі24) сформулювала наступну правову позицію: «

97. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що 19 жовтня 2023 року, тобто після ухвалення рішення колегії ВККС щодо відповідності судді Усатого В.О. займаній посаді, рішенням Комісії № 119/зп-23 було внесено зміни до Регламенту та викладено його в новій редакції, яка суттєво відрізняється від попередньої, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, зокрема, в частині, що стосується оцінювання судді на відповідність займаній посаді.

98. Так, згідно з підпунктом 58.17 пункту 58 зазначеної редакції Регламенту Комісія у пленарному складі ухвалює рішення про підтримку рішення колегії, зокрема, про відповідність судді займаній посаді, якщо ГРД у своєму висновку встановила, що такий суддя не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності. Підпунктом 60.3 пункту 60 передбачено ухвалення Комісією у складі колегії рішення про відповідність судді займаній посаді, крім випадків, коли інший порядок ухвалення (прийняття) рішення визначено Законом, Регламентом або окремим рішенням Комісії.

99. Варто наголосити і на тому, що законодавче регулювання на час внесення Комісією зазначених змін до Регламенту в частині оцінювання суддів на відповідність займаній посаді змінено не було.». Також у згаданій постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що лише через сім років після внесення змін до Конституції України в частині правосуддя Законом України від 9 грудня 2023 року № 3511-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» (далі - Закон № 3511-ІХ), який набрав чинності 30 грудня 2023 року, було змінено процедуру оцінювання судді на відповідність займаній посаді, передбачену пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (пункт 104 постанови). Після набрання чинності Законом № 3511-ІХ рішенням ВККС від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 у новій редакції були викладені і підпункт 58.17 пункту 58 та підпункт 60.3 пункту 60 Регламенту (пункт 106 постанови). Так, відповідно до підпункту 58.17 Регламенту в зазначеній редакції Комісія у пленарному складі ухвалює, зокрема, рішення про відповідність судді займаній посаді, якщо ГРД у своєму висновку встановила, що такий суддя не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності. Підпункт 60.3 пункту 60 Регламенту доповнено реченням такого змісту: «У разі ухвалення Колегією рішення про невідповідність судді займаній посаді одночасно ухвалюється рішення щодо внесення подання Вищій раді правосуддя про звільнення судді з посади» (пункт 107 постанови). У підсумку Велика Палата Верховного Суду сформувала позицію, за якою до набрання чинності Законом № 3511-ІХ оцінювання судді на відповідність займаній посаді та ухвалення остаточного рішення із цього питання належало до виключних повноважень колегії ВККС. Вирішення зазначеного питання ВККС у пленарному складі суперечить пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, приписи якого мають імперативний характер і не підлягають розширеному тлумаченню. Водночас, якщо після 30 грудня 2023 року (дня, коли набрали чинності зміни до пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, внесені Законом № 3511-ІХ) колегія ВККС ухвалила рішення про відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, то за наявності щодо такого судді негативного висновку ГРД саме пленарний склад Комісії за правилами, передбаченими статтею 88 Закону №1402-VIII, ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді (пункти 108, 109 постанови). На тлі таких висновків Велика Палата Верховного Суду змінила раніше застосований підхід до вирішення справ щодо оскарження рішень ВККС за наслідками оцінювання судді на відповідність займаній посаді, ухвалених до набрання чинності змінами до пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, внесеними Законом № 3511-ІХ (пункт 110 постанови). У додаткових поясненнях позивач і третя особа ОСОБА_2 просили під час розгляду цієї справи врахувати правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у згаданій постанові, стосовно наявності виключної компетенції колегій ВККС щодо оцінки судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VІІІ, на відповідність займаній посаді. Також сформована Великою Палатою Верховного Суду правова позиція була застосована Верховним Судом у рішеннях від 15 січня 2025 року у справі №9901/529/19 та від 3 лютого 2025 року у справі № 990/35/24. Верховний Суд уважає, що висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20 (провадження № 11-5заі24) можуть бути застосовані й до спірних правовідносин. У контексті вищенаведеного Суд звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб`єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат. Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки. Принцип правової визначеності вимагає від законодавця чіткості, зрозумілості, однозначності правових норм, їх передбачуваності (прогнозованості) для забезпечення стабільного правового становища людини. За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці, неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини). Конституційний Суд України виходить із того, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості в особи передбачати дії цих органів. Тобто принцип правової визначеності як елемент принципу верховенства права вимагає законодавчого запобігання свавільного втручання органів публічної влади в межах вільного розсуду у права, свободи і законні інтереси особи. Із цією метою держава повинна впроваджувати та дотримуватися правових (справедливих) процедур, які забезпечують справедливе ставлення до особи. Проаналізувавши сутність змін, які були внесені до Регламенту оспорюваними позивачем Рішеннями № 119/зп-23 та №150/зп-23, а також застосовуючи до спірних правовідносин наведені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів констатує, що положення Регламенту в тій частині, що оскаржується позивачем, не відповідали нормам Закону № 1402-VIII. Втім, як уже зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20 (провадження № 11-5заі24), після набрання чинності Законом № 3511-ІХ рішенням ВККС від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 Регламент у редакції Рішення № 119/зп-23 (зі змінами внесеними Рішенням №150/зп-23), зокрема, у частині підпунктів 58.17 пункту 58 параграфу 7 розділу І, абзацу першого пункту 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 126, 129 параграфу 9 розділу II було приведено у відповідність до Закону № 1402-VIII у редакції Закону № 3511-ІХ. Таким чином станом на день звернення ОСОБА_1 до Верховного Суду з цим позовом спірні пункти Регламенту діяли у редакції рішення Комісії від 11 січня 2024 року № 4/зп-24, а отже, відповідали Закону № 1402-VIII. В указаному контексті принагідно нагадати, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент звернення до суду. Це висновується із того, що ухвалення судового рішення в публічно-правовому спорі про задоволення позову спрямоване на те, щоб відновити права, свободи чи інтереси особи - позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Тим часом, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, та є самостійною та достатньою підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. На підставі аналізу обставин цієї справи Суд звертає увагу, що спірні правовідносини, вирішення яких ініціював позивач у лютому 2024 року, охоплюються періодом чинності оспорюваних пунктів Регламенту в редакції рішень ВККС № 119/зп-23 та №150/зп-23, тобто до внесення змін у Регламент рішенням від 11 січня 2024 року № 4/зп-24. Відтак, на час ініціювання позивачем судового провадження, дія спірних пунктів Регламенту в редакції Рішень № 119/зп-23 та №150/зп-23 припинилася. Межі дії нормативних актів (законів) чи окремих норм визначаються такими критеріями (параметрами): - видом регульованих суспільних відносин (тобто предметом регулювання); - обставинами, настання яких зумовлює необхідність застосування регулятивної функції цих актів; - часовими вимірами; - просторовими вимірами (або територією в широкому розумінні слова); - колом осіб, на яких поширюються норми акта. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Наприклад, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Єдиний виняток із цього правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Конституційний Суд України (Рішення від 13 травня 1997 року № 1-зп) висловив позицію, за якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами роз`яснив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній». З уваги на наведене можна дійти висновку, що з ухваленням ВККС рішення від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 Регламент, який був викладений у редакції Рішень №119/зп-23 та №150/зп-23, втратив чинність. Відзначимо, що Регламент є цілісним нормативно-правовим актом локального характеру, який затверджений на виконання вимог спеціального закону - № 1402-VIII. Нормам Регламенту, як і будь-якого іншого нормативно-правового акту, властиво змінюватися упродовж часу своєї дії у залежності від зміни нормативного регулювання тих суспільних відносин, у сфері яких він прийнятий, а також багатьох інших аспектів. Рішення № 119/зп-23 та №150/зп-23 є складовими елементами нормативно-правового акту - Регламенту. Оскільки дія цього нормативно-правового акту в часі триває й надалі, то скасування Рішень № 119/зп-23 та №150/зп-23 у частині спірних пунктів, призведе до втрати його цілісності та істотного дисбалансу (невизначеності, неузгодженості) у сфері суспільних відносин, які він урегульовує та які існують на даний час. Окрім того Верховний Суд наголошує, що обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів. Втім, обраний позивачем спосіб захисту не призведе до відновлення його прав та інтересів, які він уважає порушеними спірними актами ВККС. Як уже вказувалось, порушення своїх прав позивач вбачає у тому, що прийняття Комісією оскаржуваних змін до Регламенту призвело до того, що 12 лютого 2024 року ВККС у пленарному складі ухвалила рішення № 50/ко-24 про визнання судді Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді. Це слідує як і з позовної заяви та письмових пояснень ОСОБА_1 , так і з його відповідей на запитання колегії суддів у судових засіданнях, які неодноразово уточнювали в нього те, у чому полягає його порушене право та чи відновить його правове становище судове рішення про задоволення вимог у визначений ним спосіб. У судових засіданнях ОСОБА_1 неодноразово наголошував, що вважає необхідним визнання протиправності та скасування Рішень № 119/зп-23 та №150/зп-23 у частині спірних пунктів, оскільки їх застосування відповідачем під час процедури його кваліфікаційного оцінювання призвело до визнання його таким, що не відповідає займаній посаді судді. При цьому позивач не заперечував того, що задоволення його позовних вимог у цій справі та у такий спосіб не призведе до відновлення його законних прав та інтересів. На тлі цього слушно зауважити, що право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Суд повинен встановити, що на час звернення до суду особа дійсно має порушене право, свободу та інтерес, які підлягають судовому захисту. Тому дійсно, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було реальним й існувало на момент звернення до суду. Беручи до уваги встановлені Судом обставини справи, суть спірних правовідносин та їх правове регулювання, Верховний Суд уважає, що відсутнє порушене право чи інтерес позивача, що можуть бути захищені шляхом задоволення його позову. Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Верховний Суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову. VІ. Судові витрати Ураховуючи результат розгляду справи та вимоги статті 139 КАС України, понесені позивачем витрати у вигляді судового збору за подання цього позову, відшкодуванню не підлягають. Керуючись статтями 241- 243, 246, 250, 255, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ВИРІШИВ: У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити. Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Рішення складене та підписане 11 квітня 2025 року. ........................... ........................... ........................... ........................... ........................... В.М. Соколов, С.А. Уханенко, А.Г. Загороднюк, В.Е. Мацедонська, М.В. Білак, Судді Верховного Суду