Постанова Київський апеляційний суд № 592/7154/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 квітня 2025 року м. Київ Унікальний номер справи № 592/7154/24 Апеляційне провадження № 22-ц/824/3414/2025 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б., суддів - Ратнікової В.М., Шкоріної О.І., за участю секретаря судового засідання - Дячук І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 вересня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Савицького О.А., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, - в с т а н о в и в : У травні 2024 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, на обґрунтування якого зазначив, що 21.03.2018 р. між ним та відповідачем ОСОБА_1 було укладено договір позики, відповідно до якого позивач передав відповідачу грошові кошти у сумі 2 000,00 доларів США, а відповідач зобов`язався повернути їх позивачу до 21.06.2018 року. Позика є безвідсотковою, оскільки сторонами договору обумовлено, що відсотки встановлюються за домовленістю, проте, в договорі ці відсотки не встановлені, однак, згідно з п. 7 договору, у разі якщо позичальник не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця всю суму позики з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 24 % річних від простроченої суми. Вказував, що у визначений договором позики строк грошові кошти відповідачем у добровільному порядку позивачу повернуті не були. Відтак, враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики від 21.06.2018 року в сумі 204 333,47 грн., з яких: 79 069,00 грн. сума позики, 13 918,27 грн. 3 % річних, 111 346,20 грн. 24 % річних за прострочення зобов`язання; стягнути судові витрати (а.с. 1-5). 09.08. 2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від ОСОБА_1 , в якому останній просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю, провадження у справі закрити (а.с. 27-30). На обґрунтування відзиву зазначав, що у позовній заяві недодержані вимоги передбачені п.п. 2,6,10 ч. 3 ст. 175 ЦПК України, оскільки відсутні відомості про наявність чи відсутність електронного кабінету; відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору; підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову до цього ж відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав. Тому, вважав, що позовна заява підлягає поверненню. Вказував, що позивач не було надано жодних доказів на підтвердження того, що кошти за договором позики були дійсно передані відповідачу. Також, позивач не довів найденими та допустимими доказами наявність кредитної заборгованості відповідача, її розмір та період, за яких слід розраховувати розмір заборгованості. Відтак, суд позбавлений можливості перевірити наявність підстав для стягнення заборгованості з ОСОБА_1 за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_2 . При цьому, у суду відсутній обов`язок вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку стверджує позивач, оскільки відповідно до ч.ч. 1,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Таким чином, вважав, що позовні вимоги є необґрунтованими. Звертав увагу, що у договорі позики від 21.04.2018 року визначено, що ОСОБА_1 є і позикодавцем і позичальником, а також повного імені ані позикодавця, ані позичальника договір позики не містить, тобто, ідентифікувати сторін договору неможливо (а.с. 27-30). 28.08 2024 року до суду надійшла відповідь на відзив від ОСОБА_2 , в якій останній підтримував позовні вимоги в повному обсязі (а.с. 36-38). 06.09.2024 року до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив від ОСОБА_1 , в яких останній просив відмовити в задоволенні позовних вимог (а.с. 45-48). Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 192319 грн. 35 коп., з яких: 79069 грн. 00 коп. - борг за договором позики; 111346 грн. 20 коп. - двадцять чотири проценти річних згідно з пунктом 7 договору позики; 1904 грн. 15 коп. - витрати по сплаті судового збору. В решті вимог позов залишено без задоволення (а.с. 54-56). Не погодившись із рішенням суду, 15 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі (а.с. 58-61). В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначав, що судом першої інстанції недосконало досліджені обставини справи та оскаржуване рішення є необґрунтованим. Посилався на те, що судом не було з`ясовано обставини, що стосуються наявності відносин між позивачем та відповідачем щодо зобов`язань позичальника перед позикодавцем та чи виконано це зобов`язання. Судом було проігноровано доводи щодо відсутності обов`язкових реквізитів договору позики, зокрема зазначення прізвищ, імен та по-батькові обох сторін. Використання ініціалів відповідача та зазначення лише частини реквізитів позичальника одночасно як і позикодавця унеможливлює доведення наявність домовленості сторін. Крім того, суд, посилаючись на окремі пункти договору позики не провів належної перевірки, чи є цей доказ допустимим та належним для підтвердження відповідних обставин. Така поведінка суду є прямим порушенням норм цивільного процесуального законодавства. Більше того, договір позики, на який посилався суд у своїх мотивах, на думку апелянта, не є достатнім доказом для того, щоб «поза розумним сумнівом» встановити факт наявності невиконаних зобов`язань між сторонами, це стосується як зобов`язання позикодавця передати кошти, так і зобов`язання позичальника повернути ці кошти (а.с. 58-61). У судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 , його представник - адвокат Вожакіна Т.В. підтримали скаргу і просили її задовольнити. Інші особи,які берутьучасть усправі досуду неприбули, прочас тамісце розгляду справи були сповіщені належним чином, про що у справі є докази. Позивач ОСОБА_2 подав письмову заяву з проханням розглянути справу за його відсутності, заперечував проти задоволення скарги (а.с. 95-103). Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою. Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06). Зважаючи на вимоги ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За змістом ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до ч. 1 ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч. 2 ст. 1047 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у встановлений договором строк Згідно з ч. 1 ст. 545 ЦК України прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає (ч. 2 ст. 545 ЦК України). Частиною 1 ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначеним змістом зобов`язання (неналежне виконання). Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 21.03.2018 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики (а.с. 7). Відповідно до п. 1 вказаного договору позикодавець передає, а позичальник приймає у важність 2 000 доларів США. Відповідно до п. 2 договору позики, підписуючи договір позичальник підтверджує той факт, що під час укладення цього договору він в повному обсязі отримав від позикодавця суму позики, зазначену у п.1 цього договору. Позика за цим договором є безпроцентною за договором сторін (п. 3 договору). Згідно з п. 5 договору позики, позичальник зобов`язаний повернути всю позику до 21.06.2018 року. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві всієї суми позики або зарахування грошової суми, що позичалась на його банківський рахунок. Позичальник має право в будь-який час повністю або частково достроково повернути позику, при цьому позикодавець зобов`язаний прийняти дострокове виконання та надати розписку про одержання відповідної суми (п. 6 договору). Відповідно до п. 7 договору позики, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця всю суму позики з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 24 % процентів річних від простроченої суми. Згідно з п. 10 договору, цей договір вступає в силу з моменту його підписання (а.с. 7). Вказаний договір містить підписи позикодавця - ОСОБА_2 та позичальника - ОСОБА_1 . Відповідач ОСОБА_1 не заперечував факту укладення цього договору позики, а в матеріалах справи відсутні відомості звернення відповідача з позовом про визнання договору позики від 21.03.2018 року недійсним, а відтак договір позики від 21.08.2018 року є чинним. Таким чином, між сторонами існують договірні правовідносини з позики, що підтверджується наявним в матеріалах справи договором позики від 21.03.2018 року. При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідач не заперечував факту підписання ним вказаного договору позики та не заявляв про призначення судової почеркознавчої експертизи. Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на те, що в договорі позики відсутні обов`язкові реквізити договору позики, зокрема зазначення прізвищ, імен та по-батькові обох сторін, а зазначено лише прізвище та ініціали відповідача, оскільки в договорі позики від 21.03.2018 року вказана ідентифікуюча ознака особи, а саме паспортні дані ОСОБА_3 - НОМЕР_1 , які також були зазначені ОСОБА_3 у відзиві на позовну заяву. Крім того, колегія суддів критично оцінює доводи відповідача, що в договорі позики ОСОБА_1 зазначений як позичальник та позикодавець, оскільки договір підписаний від імені ОСОБА_2 як позикодавця та від імені ОСОБА_4 як позичальника. Також, договір позики від 21.03.2018 року підтверджує факт отримання відповідачем ОСОБА_1 від позивача ОСОБА_2 обумовленої у договорі грошової суми у розмірі 2 000 доларів США, оскільки згідно з п. 2 вказаного договору позики, підписуючи договір позичальник підтверджує той факт, що під час укладення цього договору він в повному обсязі отримав від позикодавця суму позики, зазначену у п.1 цього договору (а.с. 7). Відтак, колегія суддів відхиляє твердження апелянта, що договір позики не є достатнім доказом щодо встановлення факту передачі позикодавцем грошових коштів. При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідачем ОСОБА_1 не надано до суду будь-яких об`єктивних доказів на підтвердження виконання зобов`язань (оригінал боргової розписки або розписка про повернення позики кредитору, тощо) в повному обсязі або частково за вказаним договором позики. Цих обставин відповідач ОСОБА_1 не заперечував і в суді апеляційної інстанції про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання (а.с. 109). Пояснення відповідача ОСОБА_1 про повернення позики кредитору будь-якими доказами по справі не підтверджені. Відповідач ОСОБА_1 брав участь в розгляді справи в суді першої інстанції, проте про застосування наслідків спливу позовної давності, як підставу відмови в позові до суду не заявляв (а.с. 27-35, 45-52). З цих підстав суд апеляційної інстанції відхилив відповідні доводи представника апелянта адвоката Вожакіної Т.В. Згідно умов договору позики від 21.03.2018 року ОСОБА_1 взяв у борг у ОСОБА_2 грошову суму у розмірі 2 000 доларів США, яку зобов`язався повернути до 21.06.2018 року (а.с. 7). Позивач, звертаючись до суду з вказаним позовом просив стягнути з відповідача 79 069 грн. суми позики за договором позики від 21.03.2018 року Станом на 03.05.2024 року (день звернення з позовною заявою) за офіційним курсом НБУ 2000 доларів США еквівалентно 79 069,00 грн. Враховуючи, що кошти, отримані у позику, не повернуті відповідачем, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 79 069,00 грн. суми позики за договором від 21.03.2021 року. Крім того, позивач просив стягнути на його користь з відповідача 24 % річних від суми позики за період з 22.06.2018 року по 03.05.2024 року, що становить 111 346,20 грн., навівши в позовній заяві відповідний розрахунок (а.с. 4). Так, за пунктом 7 договору позики, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця всю суму позики з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 24 % процентів річних від простроченої суми (а.с. 7). Таким чином, укладеним Договором позики (п. 7 Договору) сторони погодили зобов`язання позичальника у випадку не повернення суми позики у строк передбачений Договором, сплатити на вимогу позикодавця всю суму позики з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також інший розмір процентів річних на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України. Позивач ОСОБА_2 не оскаржував рішення суду першої інстанції, подана відповідачем ОСОБА_1 апеляційна скарга не містить доводів незаконності рішення районного суду в частині відмови в задоволенні позову. Оскільки судом встановлено, що сторонами договору позики було погоджено розмір процентів за прострочення відповідачем виконання грошового зобов`язання у вигляді двадцяти чотирьох процентів річних від простроченої суми (п. 7 договору), суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з позивача на користь відповідача 24 % річних за прострочення виконання зобов`язання за спірним договором позики у розмірі 111 346,20 грн. Інші доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, а відтак, відхилені судом як необґрунтовані. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 вересня 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення - 11 квітня 2025 року. Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець В.М. Ратнікова О.І. Шкоріна