Постанова 4805 № 296/1348/15-ц

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №296/1348/15-ц Головуючий у 1-й інст. Драч Ю. І. Категорія 60 Доповідач Коломієць О. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 березня 2025 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого судді Коломієць О.С. суддів Талько О.Б., Шевчук А.М. з участю секретаря судового засідання Драч Т.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №296/1348/15 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Горкуша О.Л. про визнання заповіту недійсним, про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя і визнання права власності на її частку та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту належності квартири на праві власності за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Ляхов Олександр Валерійович на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 30 вересня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Драча Ю.І. встановив: У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту від 29.04.2013 року, складеного від імені ОСОБА_3 на ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за №

450. Позов обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , з яким вона прожила спільно як дружина та чоловік однією сім`єю, загалом 42 роки. Після його смерті відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1 , яка була придбана ними під час проживання однією сім`єю у 2008 році, за спільні кошти. Вказувала, що для оформлення своїх спадкових прав вона звернулася до нотаріуса та з`ясувалось, що приватним нотаріусом Гаркушею О.Л. заведена спадкова справа за заявою племінниці чоловіка - ОСОБА_2 , яка нібито є спадкоємцем за заповітом від імені чоловіка на квартиру. Зазначала, що вона проживала із чоловіком до часу його смерті та доглядала його до смерті, була з ним у лікарнях, так як чоловік хворів, він не згадував про наявність заповіту. Тому дані обставини викликають у неї обґрунтовані сумніви у дійсності заповіту, а саме відносно того, чи підписував заповіт померлий ОСОБА_3 та у наявності у нього наміру заповідати квартиру відповідачу. 05 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 та визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя і визнання права власності на її частку. В обґрунтування позову зазначала, що 09.09.1972 року був укладений шлюб між нею та ОСОБА_3 , який 13.06.1980 року він був розірваний. Проте останні продовжували весь час проживати однією сім`єю, як чоловік та дружина. ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік помер. На час його смерті вона проживала разом з ним в квартирі АДРЕСА_2 . Чоловік хворів і під час його перебування у лікарнях, вона здійснювала за ним догляд, відвідувала його, зверталася до лікарів із питань його лікування, купувала ліки тощо. Також вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство, про їх спільне проживання знали родичі і сусіди. Звертала увагу, що вони працювали на одному підприємстві, про їх спільне проживання знали колеги. Вона має численні документи ОСОБА_3 , його особисті речі, їх спільні фотографії у різні періоди життя із їх родичами. Вказувала, що 28.02.2008 року нею та ОСОБА_3 було придбано однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка була оформлена на її чоловіка та після його смерті позивач позбавлена можливості оформити свої спадкові права, оскільки шлюб більше не реєстрували, а іншим чином довести даний факт не можливо. Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 15 жовтня 2015 року об`єднано в одне провадження цивільну справу № 296/1348/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним з цивільною справою № 296/1349/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя і визнання права власності на її частину. 03 березня 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту належності квартири АДРЕСА_1 на праві особистої власності. Позов обґрунтовувала тим, що її сину ОСОБА_3 на праві власності належала однокімнатна квартира АДРЕСА_3 . Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 28.12.2007 року ОСОБА_3 продав належну йому квартиру за 13 457 грн. та поклав кошти у банківську установу. 28.02.2008 року ОСОБА_3 придбав на своє ім`я квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно до договору квартира була придбана за 11 928 грн. та за кошти, які були зняті з його особистого банківського рахунку. За час життя останнім був складений заповіт племінниці ОСОБА_2 на спірну квартиру, яка після смерті дядька звернулась до нотаріуса з метою оформлення спадкових прав. Зазначала, що квартира АДРЕСА_3 була придбана ОСОБА_3 в 1994 році шляхом приватизації, а тому є його особистою приватною власністю, грошові кошти, отримані від продажу даної квартири є особистою приватною власністю ОСОБА_3 та за дані кошти було придбано спірну квартиру, тому вважає, що немає підстав для визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя. Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 24.07.2017 року прийнято до спільного розгляду з об`єднаними в одне провадження позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя і визнання права власності на її частину та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_2 , про встановлення факту належності квартири на праві власності. Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 30 вересня 2024 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя і визнання права власності на її частку відмовлено. Також відмовлено і у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту належності квартири на праві особистої власності. Не погоджуючись частково із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, прийняття без належної оцінки доказів по справі, просить рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимогах ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким встановити факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як чоловіка та жінки без укладення шлюбу із 14 червня 1980 року і по день його смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 і визнати за позивачем право власності на цієї кватири. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що 09.09.1972 року між нею та ОСОБА_3 було укладено шлюб. Згодом, з метою отримання чоловіком у власність квартири, подружжям було прийнято рішення про розлучення, внаслідок чого 13 червня 1980 року шлюб між ними розірвано. Однак, весь час до смерті її чоловіка, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 вони проживали разом, як чоловік та дружина та між ними існували відносини, притаманні подружжю. Вказує, що на обґрунтування позовних вимог щодо наявності між нею та померлим відносин, притаманних подружжю та підтвердження їх спільного проживання, були надані наступні докази. Відповідно до відомостей УДМС України до моменту смерті ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , однак відповідно до довідки КП «ВЖРЕП №9» Житомирської міської ради від 25.02.2014, яка видана на підставі заяв сусідів, позивач та ОСОБА_3 проживали разом за однією адресою: АДРЕСА_5 . Вказує, що вона працює на заводі ПрАТ «Ліктрави з 1976 року, а ОСОБА_3 був прийнятий на роботу в березні 2005. Відповідно до належним чином завіреної колективної заяви 47 працівників заводу ПрАТ «Ліктрави», яка міститься в матеріалах справи слідує, що працівники підтвердили ті обставнини, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були відомі серед колективу як подружжя. Працівники зазначили, що вона разом з чоловіком приходили на роботу та разом йшли додому. Також їм відомо, що вони проживають за однією адресою, та серед колективу називають себе чоловіком та дружиною. Вважає, що суд першої інстанції до уваги даний доказ не взяв, хоча твердження колективу підтверджує її проживання з чоловіком однією сім`єю. Також у суду першої інстанції викликали сумнів її фотографії разом з чоловіком. Так, в рішенні першої інстанції суд зазначив: «однак фотографії не містять відомостей про день, час та місце зйомки, окрім власноручного зазначення року позивачем та самі по собі не підтверджують факт проживання однією сім`єю, наявність спільного бюджету у спірний період». З даним твердженням суду вона не погоджується, оскільки долучені фото зроблені не сучасною фототехнікою, де автоматично проставлена дата та час зйомки, а на плівковий старий фотоапарат, технічними характеристиками якого не передбачена така можливість. Але, разом з тим подані фотографії зроблені в рідному колі в різні періоди життя подружжя: більш молодий період та період, коли подружжя перебували у старшому віці, що свідчить про те, що подружжя тривалий період свого життя перебувало разом. Також вказує, що суд безпідставно не взяв до уваги свідчення односельців, з якими апелянт разом з чоловіком підтримували відносини як подружжя. Зазначає, що до останнього дня життя вона виконувала свій подружній обов`язок щодо піклування над своїм чоловіком. Так, коли стан чоловіка погіршився і він перебував на лікуванні в Житомирській обласній лікарні в тяжкому стані, саме вона здійснювала за ним догляд та зверталася до лікарів з приводу лікування. На підтвердження надано довідку медичного закладу від 17.07.2014 року, а оскільки догляд за хворим чоловіком потребував часу, то на цей період вона перебувала у відпустці за сімейними обставинами. Звертає увагу, що в матеріалах справи наявна довідка Черняхівської районної лікарні про те, що ОСОБА_3 перебував на лікуванні з 26.01.2014 року по 01.02.2014 року. Хворий був доставлений каретою швидкої допомоги в її супроводі, яка постійно відвідувала, залишалася на ніч, купувала ліки, що також є підтвердженням виконання свого подружнього обов`язку по піклуванню за чоловіком. Вважає, що вона надала належні та допустимі докази на підтвердження факту спільного проживання з померлим ОСОБА_3 , а відтак, суд незаконно відмовив у задоволенні позовних вимог в цій частині. Вказує, що 28.12.2007 року ОСОБА_3 уклав договір купівлі-продажу, відповідно до якого продав квартиру АДРЕСА_3 . Згодом подружжя 28.02.2008 року придбало квартиру АДРЕСА_1 . Придбана квартира розташована на першому поверсі тому ж будинку, де мешкало подружжя. За спільним рішенням квартира придбана на перспективу, аби мати додатковий прибуток до старості, оскільки в подальшому здана в оренду. Квартиру АДРЕСА_3 було реалізовано за 40 000,00 дол. США, що підтвердив свідок ОСОБА_5 (покупець), однак з метою зменшення вартості оподаткування ціна продажу вказана як 13 457,00 грн. (балансова вартість квартири). Але, будь-яких доказів на підтвердження начебто придбання квартири за 40 000 дол. США надано не було. Свідок ОСОБА_5 підтвердив, що купівля відбувалась за її присутності. Зазначає, що квартиру АДРЕСА_1 придбано за 47 000 дол. США, що підтверджується показами свідка ОСОБА_6 (продавця) та відповідною розпискою, що підтверджує дійсну вартість квартири. Різницю у вартості квартири сплатила позивач, так як у 2005 році вона взяла позику на підприємстві, аби при нагоді докласти до купівлі нової квартири. У померлого в період 2007-2008 років коштів на рахунку не було. Таким чином, враховуючи зазначені обставини, придбання квартири АДРЕСА_1 було здійснено в період спільного проживання подружжя, а отже, на її думку, є спільною сумісною власністю подружжя та належить їм на праві спільної сумісної власності. Сторона відповідача правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористалася. У судовому засіданні позивач та її представник - адвокат Ляхов О.В. просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Представник відповідача - адвокат Янчук М.О. проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідач та третя особа в судове засідання не з`явилися, хоча про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Від приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Гаркуші О.Л. надійшла заява про розгляд справи без її участі. За приписами ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися в судове засідання. Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с.2 т.2). 09.09.1972 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено шлюб (а.с.3 т.2), який розірваний відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу 13.06.1980 року (а.с.4 т.2). Відповідно до договору купівлі-продажу ОСОБА_3 придбав у ОСОБА_6 квартиру за адресою: АДРЕСА_6 , вартістю 11 927,35 грн. (а.с.6 т.2). За час життя ОСОБА_3 складено заповіт, відповідно до якого ОСОБА_3 на випадок смерті зробив таке розпорядження: належну йому квартиру АДРЕСА_6 заповідає ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4. Заповіт посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гаркушею О.Л. та зареєстрований в реєстрі за №

450. У заповіті також зазначено, що заповіт прочитаний до підписання ОСОБА_3 , відповідає його намірам і особисто підписаний о 14 год. 40 хв. (а.с.184 т.3). 02.04.2014 року ОСОБА_2 звернулась до приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Гаркуші О.Л. із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 . У даній заяві також вказано, що крім заявника спадкоємцями на обов`язкову долю є мати померлого - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.28 т.1). 03.04.2014 року ОСОБА_4 подала приватному нотаріусу Житомирського міського нотаріального округу Гаркуші О.Л. заяву про відмову від спадщини в тому числі належну їй обов`язкову долю на користь ОСОБА_2 (а.с.39 т.1). 12.08.2014 року ОСОБА_4 подала приватному нотаріусу Житомирського міського нотаріального округу Гаркуші О.Л. заяву про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_3 . Раніше складену та посвідчену приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гаркушею О.Л. заяву за № 15 від 03.04.2014 відкликає (а.с.60 т.1). Згідно довідки виконкому Дівочківської сільської ради від 02 квітня 2014 року, ОСОБА_3 проживав один місяць без реєстрації в будинку матері АДРЕСА_7 і помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та був похований в с. Дівочки Черняхіського району. За хворим ОСОБА_3 останній місяць здійснювала догляд його сестра ОСОБА_8 , яка і провела його поховання (а.с.196 т.2). Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із того, позивач під час розгляду справи не довела належними та допустимими доказами факт спільного проживання з ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу. При цьому, ОСОБА_3 28.02.2008 року, під час придбання спірної квартири, не перебував у зареєстрованому шлюбі, тому судом відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю із ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу та визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя і визнання права власності на її частку. Враховуючи, що законодавством передбачені підстави для набуття права власності, зокрема особистої, а також враховуючи, що ОСОБА_3 придбав спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, суд не вбачав підстав для задоволення позову шляхом встановлення факту належності квартири АДРЕСА_6 ОСОБА_3 . Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції, виходячи із наступного. У статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. За змістом з ч. 2 ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Згідно положення ч. 4 ст. 3 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі №695/1732/16-ц (провадження №61-38901св18) вказав, що обов`язковою умовою для визначення чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, є наявність спільного бюджету, спільної участі у придбанні майна для спільного користування, у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно зі ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом першої інстанції встановлено, з чим погоджується колегія апеляційного суду, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 09.09.1972 року, що підтверджується копією свідоцтва про одруження (а.с.3 т.2), який відповідно до копії свідоцтва про розірвання шлюбу, було розірвано 13.06.1980 року (а.с.4 т.2). ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с.2 т.2). Відповідно до договору купівлі-продажу ОСОБА_3 придбав у ОСОБА_6 квартиру за адресою: АДРЕСА_6 , вартістю 11 927,35 грн. (а.с.6 т.2). Колегія апеляційного суду відхиляє доводи апеляційної скарги, що позивачем надано достатньо доказів, що між нею та померлим ОСОБА_3 існували відносини, які притаманні подружжю, що підтверджує їх спільне проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 14.06.1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зокрема, долучені до позову відомості УДМС України, відповідно до яких до моменту смерті ОСОБА_3 хоча і був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , однак відповідно до довідки КП «ВЖРЕП №9» Житомирської міської ради від 25.02.2014 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали разом за однією адресою: АДРЕСА_5 , не підтверджують вказані обставини. Так вказана довідка видана на підставі заяв сусідів, які в судовому засіданні допитані не були, тому з вказаного доказу неможливо встановити, коли ці особи відновили сімейні стосунки та чи проживали вони разом на час придбання спірного нерухомого майна. Скаржник в апеляційній скарзі посилається на те, що в матеріалах справи міститься належним чином завірена копія заяви колективу працівників заводу ПрАТ «Ліктрави», де вони працювали, відповідно якої 47 працівників заводу належним чином завіреними підписами підтвердили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були відомі серед колективу як подружжя. Працівники зазначили, що вона разом з чоловіком приходили на роботу та разом йшли додому. Також їм відомо, що вони проживають за однією адресою, та серед колективу називають себе чоловіком та дружиною. Однак, у матеріалах справи відсутня вищезазначена заява. Долучені позивачем копії фотографій не містять відомостей про день, час та місце зйомки, окрім власноручного зазначення року позивачем та правильно були оцінені судом першої інстанції як такі, що в сукупності з іншими доказами не підтверджують факт наявності між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спільного побуту, ведення спільного господарства, спільного бюджету у період придбання спірної квартири. Вказані фотознімки свідчать лише про існування між сторонами у певний період часу близьких, романтичних стосунків як між чоловіком та жінкою, які не можна ототожнювати із подружніми/шлюбними відносинами, та які не дають можливість встановити факту спільного проживання та спільного ведення домашнього господарства. Колегія суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що не можуть бути взяті судом до уваги подані заяви громадян ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , які посвідчені секретарем Дівочківської сільської ради Черняхівського району Житомирської області Вербич В.В. та заяву ОСОБА_12 , відповідно до змісту вказаних заяв вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі та проживали однією сім`єю у м. Житомир, постійно приїздили разом до с. Дівочки, називали один одного чоловік та дружина. Суд вірно зазначив, що вказані особи не були допитані в судовому засіданні в якості свідків та у заявах відсутні відомості протягом якого часу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_5 пояснив, що придбав у ОСОБА_3 28.12.2007 квартиру за адресою: АДРЕСА_3 за 40 000,00 доларів США. ОСОБА_3 не хотів брати кошти на руки та вирішив покласти їх у АТ «УкрСиббанк», де відкрив рахунок, касир перерахувала кошти. Також зазначив, що ОСОБА_3 пояснював продаж квартири тим, що хоче придбати нову квартиру ближче до співмешканки, при оформлені квартири був з жінкою з якою проживав. Отже, судом першої інстанції проаналізовано та надано оцінку показанням усіх свідків та наведено у рішенні основні відомості, вказані кожним із них. Скаржник в апеляційній скарзі посилається як на доказ щодо виконання нею свого подружнього обов`язку по піклуванню за чоловіком на довідку Обласної клінічної лікарні імені О.Ф. Гербачевського від 17.07.2014 року № 1398, з якої вбачається, що хворий ОСОБА_3 знаходився на лікуванні в кардіологічному центрі з 15.01. по 21.01.2014 в тяжкому стані. ОСОБА_1 щоденно відвідувала хворого і допомагала в догляді за ним. Зверталась до лікарів центру з питань лікування хворого ОСОБА_3 (а.с.3 т.2). Разом з цим, в матеріалах справи наявна довідка Поліклінічного відділення Черняхівського територіального медичного об`єднання від 18.11.2014 з якої вбачається, що ОСОБА_3 дійсно перебував на лікуванні у відділенні з 26.01 по 2.02.2014. Хворого супроводжувала ОСОБА_8 , яка сиділа біля нього, доглядала, купувала ліки (а.с.194, 195 т.2). Відповідно до довідки виданої виконкомом Дівочківської сільської ради від 02.04.2014 року № 122 ОСОБА_3 проживав один місяць без реєстрації в будинку матері с. Дівочки і помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та був похований с. Дівочки Черняхівського району. За хворим ОСОБА_3 останній місяць проводила догляд його сестра ОСОБА_8 , яка і провела поховання (а.с.196,197 т.2). З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимог в частині встановлення факту проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 14 червня 1980 року і по день смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Щодо доводів апеляційної скарги в частині набутого майна у власність та визнання його спільною сумісною власністю, колегія зазначає наступне. Встановлено, що ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 25.04.1994 року належала квартира АДРЕСА_3 (а.с.216 т.1). Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 28.12.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Катюхою О.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 8905, ОСОБА_3 продав належну йому квартиру в АДРЕСА_3 ОСОБА_5 (а.с.215 т.1). Згідно договору купівлі-продажу ОСОБА_3 придбав у ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_6 (а.с.6 т.2). Відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною, визначеною законом підставою для виникнення у них прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно. Таким чином, при застосуванні ст. 74 СК України необхідно виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 531/295/19, провадження № 61-3071св21). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зазначила, що, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання. Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15. Як зазначив Верховний Суд у постанові від 20 березня 2023 року у справі № 372/3321/19 (провадження № 61-10538св22) належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства. Відтак, судом встановлено, що спірне майно було придбане ОСОБА_3 не будучи у шлюбі із ОСОБА_1 . Крім того, скаржник не надала жодних допустимих доказів придбання спірного майна внаслідок спільної праці та проживання однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було зароблено гроші та придбано спірну квартиру. Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги, що купівля спірного нерухомого майна здійснювалась у присутності апелянта. Колегія суддів звертає увагу, що у договорі купівлі-продажу квартири від 28 лютого 2008 року не зазначено, що на момент придбання спірної квартири ОСОБА_3 перебував у шлюбі або у фактичних шлюбних відносинах і ця квартира є спільною сумісною власністю. Суд відхиляє доводи скаржника, що нею в 2005 році взято позику на підприємстві, аби при нагоді докласти до купівлі нової квартири, оскільки дана обставина не свідчить її фінансової участі у придбанні спірного нерухомого майна. З огляду на це, не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю спірної квартири, оскільки закон передбачає таку можливість лише у разі встановлення факту проживання однією сім`єю. Відповідно до правої позиції, викладеної у Постанові Верховного Суду у справі №645/1601/16-ц від 24.06.2020 року проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Судом досліджені зібрані у справі докази щодо джерела та часу набуття спірного майна. При вирішенні даного спору судом першої інстанції вірно враховано, що самі по собі показання свідків, надані у ході розгляду даної справи, хоч і свідчать про факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у певний (не визначений) період, але не можуть підтвердити факт проживання однією сім`єю із 14.06.1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 , зокрема, ведення спільного господарства позивачем і померлим, наявності у них спільного бюджету, купівлі майна для спільного користування, витрат, у тому числі на утримання житла на час придбання спірного майна, його ремонту, піклування і підтримки один одного. Оцінивши зібрані у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надавши оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який міститься у справі, суд дійшов висновку, що позивач не довела перед судом обґрунтованості своїх позовних вимог, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. Інші доводи апеляційної скарги були предметом розгляду суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновком суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судів першої інстанції та не дають підстав вважати, що суд порушив норми матеріального та процесуального права. За наведених обставин, апеляційний суд приходить до переконання про те, що оскаржуване рішення ухвалено судом першої інстанції з дотриманням норм матеріального та процесуального права, судом першої інстанції в повній мірі з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд у х в а л и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Ляхов Олександр Валерійович, залишити без задоволення, а рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 30 вересня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя і визнання права власності на її частку - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 08 квітня 2025 року. Головуючий Судді