Постанова Київський апеляційний суд № 758/4266/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2025 року місто Київ. Справа № 758/4266/24 Апеляційне провадження № 22-ц/824/2580/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ судді-доповідача Желепи О.В., суддів Мазурик О.Ф., Шкоріної О.І. за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справуза апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києвавід 29 серпня 2024 року (ухвалено у складі судді Петрова Д.В., інформація щодо повного тексту відсутня) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання осіб, такими, що втратили право користування житловим приміщенням, ВСТАНОВИВ У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Подільського районного суду м. Києва з вищевказаною позовною заявою. В обґрунтування заявлених вимог позивачка зазначає, що вона є користувачем квартири АДРЕСА_1 з 1972 року як у гуртожитку, а в 1979 році отримала Ордер на вселення як у житлову квартиру. На позивачку відкритий особовий рахунок на дану житлову квартиру та остання сплачує всі комунальні послуги. З 1989 року за даною адресою зареєстровані відповідачі: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Однак, з 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 фактично не проживають в даній квартирі. Відтак позивач вважає, що відповідачі втратили право на користування даним житловим приміщенням. Дана обставина підтверджується Актом обстеження від 19.02.2024року. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 29 серпня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 6 вересня 2024 року, згідно поштової відмітки, подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов. Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим, частково постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що відповідачі фактично не проживають в даній квартирі з 2016 року, їхні особисті речі у квартирі відсутні, витрат на утримання квартири відповідачі не несуть. Перешкод в користуванні житлом відповідачам та встановлених законом випадків збереження за ними права користування квартирою не має. Ухвалою Київського апеляційного судувід 10 жовтня 2024 року відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою. У судовому засіданні 26.11.2024 року третя особа ОСОБА_4 доводи апеляційної скарги підтримала. Інші учасники справи до суду не з`явились. В подальшому в жодне судове засідання ОСОБА_4 , позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_5 , а також відповідачі не з`являлись. Про розгляд справи повідомлялись належним чином. Від відповідача ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_6 21 лютого 2025 року надійшла заява про розгляд справи без їх участі. У судове засідання 25 березня 2025 року сторони та їх представники повторно не з`явились, про дату час та місце судового засідання повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили. Представник позивача ОСОБА_1 про дату судового засідання повідомлений через електронний суд. За змістом частин першої-другої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, встановив, що позивач, як на підставу своїх позовних вимог посилався на те, що відповідачі відсутні у спірній квартирі та фактично не проживають у ній з 2016 року без поважних причин. На підтвердження даного факту позивач долучила до позовної заяви Акт № 30 від 19.02.2024, а згодом і акт від 20.06.2024. Проте, як встановлено судом першої інстанції, період, який обидва акти охоплюють, загалом не складає необхідних 6 місяців, на відсутність в які позивачка посилалася як на підставу для задоволення її позовних вимог. Тобто, суд вважав недоведеним факт не проживання відповідачів у спірній квартирі більше шести місяців без поважних причин. Суд першої інстанції також виходив з того, що суду не були надані докази про наявність іншого житла, яке належить відповідачам на праві власності, чи іншому речовому праві, а втрата житла є крайньою формою втручання у право на житло, що також стало підставою для відмови в задоволенні позову. Колегія суддів погоджується з зазначеними висновками, з огляду на наступне. Відповідно до частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За змістом ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). «Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЖК України, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 71 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до ст. 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Дослідивши надані суду докази, колегія суддів встановила, що суд першої інстанції вірно встановив, що позивачем не було доведено, що відповідачі не проживають у спірній квартирі більше шести місяців без поважних причин. Висновки суду відповідають встановленим обставинам та вимогам Закону. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно зі ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України). Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У ч. 1 ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до статей 76, 80, 229 ЦПК України, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення, або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Заперечуючи проти позову , відповідач ОСОБА_3 вказувала, що спірна квартира є єдиним її житлом, а надані позивачем акти не доводять, що вона не проживала в спірній квартирі більше шести місяців. Суд надав вірну оцінку, наданим доказам, та дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність заявлених позовних вимог. Позивачем до позову було додано лише копію акту № 30 в якому зазначено, що станом на 19 лютого 2024 року відповідачі в спірній квартирі не проживають. З позовом позивач звернулась в квітні 2024 року. У матеріалах справи відсутні докази, які б містили фактичні дані, сукупність яких є підставою для припинення права користування житлом членами сім`ї (відповідачами), зокрема, не доведено не проживання більше шести місяців до подачі позову, не надано доказів причин залишення відповідачами спірного житла, доказів відсутності у відповідачів зацікавленості у спірній житловій площі. Позивач не довів належними та допустимими доказами відсутність відповідачів більше шести місяців у спірній квартирі без поважних причин, а тому підстави для визнання їх такими, що втратили право користування ним, відсутні. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі не несуть відповідних витрат на утримання житла, колегія суддів відхиляє так як такі посилання не є достатньою підставою для позбавлення права на житло, так як особа яка сплачує комунальні послуги має право подати позов до всіх зареєстрованих та проживаючих в спірній квартирі осіб, та стягнути з них в судовому порядку витрати на їх проживання. Позивач також не навела інших конкретних доводів, яким чином реєстрація відповідачів у спірній квартирі порушує її права. Суд вірно встановив недоведеність порушеного права позивача. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Розглядаючи спір, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому апеляційний суд відмовляє в задоволенні апеляційної скарги. Так, як апеляційна скарга залишається без задоволення, суд не змінює розподіл судових витрат, та не компенсує позивачу понесені нею витрати. Іншими учасниками не заявлялось про відшкодування будь-яких витрат. Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 381-384, ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду м. Києвавід 29 серпня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення. Повна постанова складена 02 квітня 2025 року. Головуючий О.В. Желепа Судді О.Ф. Мазурик О.І. Шкоріна