Постанова 4824 № 759/20185/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №759/20185/24 Головуючий у І інстанції - Петренко Н.О. апеляційне провадження №22-ц/824/6689/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Миголь А.А., розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Управління (Центр) надання адміністративних послуг Святошинської РДА у м. Києві про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,- установив: У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Управління (Центр) надання адміністративних послуг Святошинської РДА у м. Києві про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. В обґрунтування вимог позову зазначав, що він є наймачем квартири АДРЕСА_1 , згідно ордеру на жиле приміщення на право зайняття квартири, виданого Виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів на підставі рішення №218 від 14 лютого 1972 року. На даний час у квартирі зареєстровано місце проживання 5 осіб, в тому числі відповідача по справі. Вказував, що з 2022 року і по сьогоднішній день ОСОБА_2 у квартирі не проживає, місце перебування його невідоме. Між ним та відповідачем немає домовленості про збереження за відповідачем права користування квартирою на час його відсутності; вибір іншого місця проживання відповідачем здійснено добровільно за власним вибором. Ніяких перешкод у проживанні відповідача ним не чинилося, його речей у квартирі також не має. Зазначав, що відповідач добровільно не знявся з реєстраційного обліку з квартири та не зареєстрував своє нове місце перебування. Його реєстрація у спірній квартирі носить виключно формальний характер . Наголошував, що він своїми силами утримує квартиру, проводить поточний ремонт. Відповідач не цікавиться житлом , не оплачує комунальні послуги та витрати на утримання будинку та прибудинкової території, не отримує кореспонденцію за даною адресою. Згідно відомостей рахунку - повідомлення, за адресою: АДРЕСА_2 обліковуються три особові рахунки: НОМЕР_1 (25,81 кв.м.), 18331 (16,96 кв.м.) та 21023 (15,12 кв.м.). За особовим рахунком № НОМЕР_1 (кімната житловою площею 25,81 кв.м., яку займає відповідач), станом на 01 вересня 2024 року нараховується борг за житлово-комунальні послуги в розмірі 67410,82 грн., які ОСОБА_2 не сплачує. Тобто, усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення відповідачем не виконуються. Вказував, що офіційна реєстрація відповідача в квартирі створює йому певні перешкоди в користуванні житловою площею, а саме: плату за комунальні послуги з урахуванням реєстрації відповідача, неможливість скористатися субсидією по оплаті комунальних послуг. Крім того, у зв`язку з реєстрацію ОСОБА_2 у спірній квартирі, існують перешкоди в оформленні її приватизації. Відсутність відповідача за адресою реєстрації підтверджується Актом житлово-експлуатаційної дільниці №2 комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» від 21 квітня 2024 року, складеним і затвердженим Директором в присутності свідків, згідно якого встановлено, що відповідач у квартирі не проживає декілька років. Просив суд, визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням (квартирою), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 09 грудня 2024 року відмовлено у задоволенні зазначеного вище позову. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що в актах від 22 квітня 2024 року та від 24 вересня 2024 року про не проживання відповідача у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , які суд першої інстанції не взяв до уваги, оскільки вони не є достатніми та беззаперечними доказами для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, значено дату їх складення, сусідами підтверджено факт не проживання відповідача понад 6 місяців, при цьому підписи осіб, зазначені в акті, завірені посадовою особою, зазначено їх паспортні дані та адресу проживання, що свідчить про правдивість зазначеної інформації і є належним та допустимим доказом, яким зокрема, але не виключно, встановлюється факт не проживання відповідача понад 6 місяців за адресою реєстрації. Вказував, що матеріалами справи підтверджується, що відповідач протягом тривалого часу не проживає у спірній квартирі, квартирою не цікавиться, не несе жодних витрат на її утримання. Отже, на його думку, ним доведено належними доказами факт не проживання відповідача за адресою місця реєстрації понад 6 місяців без поважних причин. Просив суд, скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 грудня 2024 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити. Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 є наймачем квартири АДРЕСА_3 , згідно ордеру на жиле приміщення на право зайняття квартири, виданого Виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів на підставі рішення №218 від 14 лютого 1972 року. Відповідно до акту житлово-експлуатаційної дільниці №2 від 22 квітня 2024 року встановлено, що ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 з 2022 року фактично не проживає. Відповідно до акту №374 житлово-експлуатаційної дільниці №2 від 24 вересня 2024 року встановлено, що ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 фактично не проживає З інформації про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи - ОСОБА_2 зареєстрований: АДРЕСА_2 . Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на підтвердження факту не проживання відповідача у квартирі позивачем надано лише копії актів про не проживання особи за місцем реєстрації від 22 квітня 2024 року та від 24 вересня 2024 року, однак такі акти не є достатніми та беззаперечними доказами для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що допустимих доказів того, що відповідач з 2022 року не проживає в спірній квартирі, а також доказів того що він втратив інтерес до житла позивач не надав, а тому підстави для задоволення позову відсутні. З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Відповідно до частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За змістом ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). «Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЖК України, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до ст. 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Встановлено, що ОСОБА_1 є наймачем квартири АДРЕСА_1 , згідно ордеру на жиле приміщення на право зайняття квартири, виданого Виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів на підставі рішення № 218 від 14 лютого 1972 року. Позивач наголошував на тому, що відповідач з 2022 року не проживає у вказаній квартирі, не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі немає і станом квартири не цікавиться. На підтвердження зазначеного надав акти житлово-експлуатаційної дільниці №2 від 22 квітня 2024 року та від 24 вересня 2024 року, які посвідчені сусідами позивача, та з яких вбачається, що ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 з 2022 року фактично не проживає. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно зі ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України). Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У ч. 1 ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до статей 76, 80, 229 ЦПК України, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення, або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що надані позивачем акти від 22 квітня 2024 року та 24 вересня 2024 року не є достатніми та беззаперечними доказами для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки громадяни, які підписали відповідні акти не були допитані судом в якості свідків, та не попереджалися про кримінальну відповідальність за ст.ст.384, 385 КК України. Позивачем не було заявлено суду жодних клопотання про виклик і допит в судовому засіданні свідків, а тому ці акти не можуть бути прийняті судом у якості належного та допустимого доказу. Інших доказів, які б свідчили про не проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 з 2022 року без поважних причин, позивачем суду не надано. З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку відмовляючи у задоволенні позовних вимог, оскільки у матеріалах справи відсутні докази, які б містили фактичні дані, сукупність яких є підставою для припинення права користування житлом членом сім`ї (відповідачем), зокрема, причини залишення відповідачем спірного житла та не проживання у ньому понад встановлені законом терміни, відсутність у відповідача зацікавленості спірною житловою площею. Судом апеляційної інстанції встановлено, що перед судом не заявлялось клопотання про допит свідків, осіб які зареєстровані у спірному житлі та сусідів. Позивач не довів належними та допустимими доказами відсутність відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі з 2022 року без поважних причин, а тому підстави для визнання його таким, що втратив право користування ним, відсутні. Позивачем не надано достатніх доказів, які б свідчили про не проживання відповідача у спірній квартирі. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не несе відповідних витрат на утримання, та тому його інтереси, як особи, яка зареєстрована у спірній квартирі, у межах цих правовідносин не мають перевагу, так як не призведе до втрати ним житла, адже фактично він проживає за іншою адресою, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження того, що відповідач не проживає за місцем своєї реєстрації, крім того, відсутні докази того, що відповідач має інше житлове майно для проживання. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. На підставі наведеного та враховуючи, що апеляційна скарга не містять доводів, щодо неправильності рішення суду, які б були підставою для його скасування, колегія суддів приходить до висновку, що підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що житлове право позивача не було порушено відповідачем. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Таким чином, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 грудня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 17 березня 2025 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді Т.О. Писана С.О. Журба