Постанова Чернігівський апеляційний суд № 742/2768/24

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 04 квітня 2025 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 742/2768/24 Головуючий у першій інстанції Фетісова Н.В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/785/25 ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД у складі: головуючого-судді: Онищенко О.І. суддів: Мамонової О.Є., Шитченко Н.В. секретар: Шкарупа Ю.В. Позивач: ОСОБА_1 Відповідач: ОСОБА_2 Особа, яка подала апеляційну скаргу: ОСОБА_1 Розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 4 лютого 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним (суддя Фетісова Н.В.), ухвалене у м. Прилуки о 17 годині 24 хвилини, повний текст рішення виготовлено 11 лютого 2025 року, В С Т А Н О В И В: У травні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним. Свої позовні вимоги мотивує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3 , який за життя 27 вересня 2023 року склав заповіт на користь відповідача ОСОБА_2 . Позивач вважає, що приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Чернігівської області Бондарем М.К. при посвідченні заповіту не було дотримано правил складання заповіту і при складанні заповіту волевиявлення заповідача ОСОБА_3 не було вільним і не відповідало його волі. Позивач є спадкоємцем першої черги майна ОСОБА_3 і наявність зазначеного заповіту перешкоджає позивачу успадкувати вказане майно після померлого батька, та змушує його звернулась до суду з даним позовом про визнання заповіту недійсним. Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 4 лютого 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що посвідчення заповіту не в межах свого нотаріального округу не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до ч.1 ст.1257 ЦК України. Вимогами чинного закону не встановлена нікчемність заповіту виключно з тих підстав, що його посвідчено нотаріусом поза межами свого ноторіального округу. Суд першої інстанції також вважав безпідставними доводи позивача про недотримання нотаріусом порядку посвідчення заповіту, що на думку позивача тягне його недійсність , оскільки чинним законодавством не передбачено обов`язку заподіювача здійснити, крім особистого підпису, ще й власноручний запис у тексті заповіту про те, що ним цей заповіт прочитаний в голос та підписаний власноручно. Посилання позивача на те, що при складанні заповіту волевиявлення заповідача ОСОБА_3 не було вільним і не відповідало його волі не підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, в тому числі і свідченнями свідків. Судом також враховано, що 5 жовтня 2023 року, вже після складання заповіту, ОСОБА_3 видав довіреність на ім`я позивача ОСОБА_1 , яку посвідчив приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Бондарь М.К., але свою позицію з приводу розпорядження на випадок своєї смерті, ОСОБА_3 не змінив. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати зазначене рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що його батько ОСОБА_3 хворів та перебував деякий час на лікуванні у Київській клінічній лікарні № 1, після виписки з якої, 22 вересня 2023 року повернувся до дому в с. Заїзд, Прилуцького району, Чернігівської області та враховуючи хвороби на які хворів, а також вік не міг самостійно забезпечити умови свого проживання, самостійно не пересувався, потребував щоденних медичних маніпуляцій : ін`єкцій та перев`язок. При цьому, 23 вересня 2023 року, коли позивач виїхав у м. Бровари, Київської області у справах, до помешкання заповідувача в с. Заїзд, Прилуцького району, Чернігівської області по вулиці Залізнична 2 прибув приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Бондарь М.К, який привіз заповідувачу роздрукований текст для підписання і посвідчення оспорюваного правочину. Зазначене вказує на посвідчення заповіту нотаріусом за межами його нотаріального округу. Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову в тому числі і з тих підстав, що Наказ Міністерства юстиції України від 03.03.2004 №20/5 « Про затвердження інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» втратив чинність на момент посвідчення заповіту, не звернув увагу на чинність норми 13-1 Закону України « Про нотаріат», що свідчить про неповноту та однобічність судового розгляду даної справи. Існування прямої заборони на здійснення нотаріусом своєї діяльності поза межами свого нотаріального округу також підтверджено листом Міністерства юстиції України № 94С4В/П-20393/37 від 30.06.2024 року та узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховного суду України від 20.02.2013 року у справі № 6-2цс13. Крім того, враховуючи вік заповідувача та стан його здоров`я нотаріус керуючись вимогами ч.1 ст.49 Закону України « Про нотаріат» міг відмовити у вчиненні нотаріальної дії. За позицією позивача у заповідувача волевиявлення не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, оскільки батько постійно повідомляв позивача про те, що магазин та земельна ділянка на якій він розташований буде належати позивачу, оскільки це майно було побудоване за рахунок особистих коштів позивача та ОСОБА_3 і управління магазином здійснювалось заповідувачем та позивачем задля отримання прибутку. У зв`язку з цим, позивач вважає, що оспорюваний заповіт був підписаний під тиском та всупереч волі заповідувача, що є підствою для визнання його недійсним. Під час допиту свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у суді першої інстанції, останні повідомляли, що ОСОБА_3 жалів про те, що заповів вказане у заповіті майно відповідачу. Також свідки повідомляли, що ОСОБА_3 повідомляв їм про присутність під час вчинення заповіту дружини ОСОБА_2 ОСОБА_6 , яка постійно підказувала, що саме треба писати і у зв`язку з цим ОСОБА_3 хотів змінити заповіт. Зазначені покази не були спростовані належними доказами відповідачем. Також не було надано судом першої інстанції належної оцінки показам свідка ОСОБА_6 , яка повідомляла суд про відсутність у приватного нотаріуса під час посвідчення заповіту комп`ютера, що свідчить у свою чергу про заздалегідь підготований зміст заповіту. Також свідок зазначала, що заповіт був наданий відповідачу, коли той приїхав до заповідувача та посвідчення заповіту відбувалось у присутності зазначеного свідка, про що не зазначено в тексті заповіту. Судом же першої інстанції питання про момент приїзду відповідача до заповідача та отримання ним заповіту не було з`ясовано, хоча зазначене має вирішальне значення для вирішення питання про відсутнітність чи наявність примусу зі сторони відповідача. Крім того, ОСОБА_1 звертає увагу на те, що текст заповіту не містить особистого запису заповідувача про те, що текст вказаного правочину ним прочитано в голос і підписано власноручно. Крім того, судом першої інстанції не було звернуто увагу на часовий проміжок між підписанням заповіту та внесенням його до відповідних реєстрів, чим порушено строки реєстрації вчинення нотаріальної дії. Відзив на апеляційну скаргі не подано. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справ. Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 1 ст.368 ЦПК України встановлено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. За нормами ст. 268 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону частково відповідає судове рішення суду першої інстанції. По справі встановлено, що ОСОБА_3 був власником нежитлової будівлі магазин-бару та земельної ділянки площею 0,2635га з кадастровим номером 7424183101:01:002:0107 з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . ( а.с.13) Згідно виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого №18544, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебував на стаціонарному лікуванні у КНП КМКЛ №1 з 18.09.2023 по 22.09.2023, мав ряд хронічних захворювань. (а.с.78, зворот). 27 вересня 2023 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на випадок своєї смерті зробив розпорядження на належне йому на праві власності нерухоме майно у вигляді: нежитлової будівлі (магазин-бар), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,2635га, з кадастровим номером 7424183101:01:002:0107, з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, місце розташування за адресою: АДРЕСА_1 , яким заповів сину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Заповіт посвідчено приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Бондарем М.К.. Заповіт ОСОБА_3 , перед його підписанням прочитаний вголос і власноручно підписаний. На прохання заповідувача заповіт записано нотаріусом зі слів заповідувача за допомогою загальноприйнятого технічного засобу з дотриманням вимог ст.1248 ЦК України. Заповіт підписано власноручно ОСОБА_3 ( а.с. 14) 05 жовтня 2023 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Бондарем М.К було посвідчено довіреність зареєстровану в реєстрі за №634 на право представляти інтереси ОСОБА_3 ОСОБА_1 як фізичної особи так і фізичної особи підприємця. ( а.с. 153-154) ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_3 помер. ( а.с. 10) З заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 звернулись: ОСОБА_2 ( заява від 29.12.2023 року) та ОСОБА_1 ( заява від 23 лютого 2024 року). Від ОСОБА_6 29 грудня 2023 року нотаріусу подана заява про відмову від прийняття спадщини та від обов`язкової частки у спадщині. ( а.с.64,65,72) Нотаріусом 29 грудня 2023 року заведено спадкову справу №71807205 після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.62). Відповідно до Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) №77124090 від 28.05.2024, у спадковому реєстрі наявний чинний заповіт №71306020 складений ОСОБА_3 на конкретно визначене майно, який посвідчений та зареєстрований 29.09.2023 приватним нотаріусом Бондар М.К. (а.с.63). Згідно листа приватного нотаріуса Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Радченко С.В. від 28 травня 2024 року за №154/01-16 вбачається, що останньою 29 грудня 2023 року заведена спадкова справа №62/2023 після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , за заявою про прийняття спадщини за заповітом та за законом сина померлого ОСОБА_2 , місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 . 29 грудня 2023 року було подано заяву про відмову від прийняття спадщини за законом та від обов`язкової частки у спадщині дружини померлого ОСОБА_6 , місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 . 23 лютого 2024 року було подано заяву про прийняття спадщини за законом сином померлого ОСОБА_1 , місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 . Свідоцтва про право на спадщину ще не видано (а.с.60). Згідно копії довідки до акта огляду МСЕК серії 12ААГ №446012 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , встановлено третю групу інвалідності загального захворювання, безтерміново, з 02 березня 2023 року (а.с.73). Відповідно до копії довідки Управління обслуговування громадян №6 (сервісний центр) від 29 березня 2023 року за №202, станом на 29 березня 2023 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , перебуває на обліку в відділі обслуговування громадян №6 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Київської області і одержує довічне грошове утримання суддів з 29.09.2016р., та має інвалідність ІІІ-ї групи, загальне захворювання з 02.03.2023р. Пенсійне посвідчення для пенсіонерів пенсія яких призначена згідно з Законом України «Про судоустрій і статус суддів» №14020-VІІІ від 02.06.2016р. не передбачено (а.с.74). Заявою ОСОБА_1 від 30.04.2024 повідомив приватного нотаріуса Прилуцького нотаріального округу Чернігівської області Радченко С.В., що він бажає отримати спадщину після смерті батька ОСОБА_3 , оскільки він є інвалідом 3 групи, а отже має обов`язкову долю в спадковому майні на яке ним зроблено розпорядження. Крім цього, просить не видавати ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом до вирішення вказаного питання в суді, оскільки він звернувся до Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області з позовною заявою про визнання заповіту недійсним (а.с.75). Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Відповідно до статей 1247, 1248 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу). Згідно з частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Згідно зі статтею 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах. Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складення заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складення заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складення тощо). Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі. У постанові Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 397/1396/19 (провадження № 61-14040св20) вказано, що технічні помилки (описки) у заповіті не впливають на його дійсність, не свідчать про порушення його форми та порядку посвідчення. Отже, технічні помилки не є тими порушеннями, які впливають на форму та посвідчення заповіту, що було б підставою для визнання заповіту недійсним. Таким чином, позиція представника позивача щодо наявності підстав для визнання заповіту недійсним, оскільки в ньому не вірно зазначено місце вчинення ноторіальної дії не може бути підставою для визнання його недійсним. Також колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимогами чинного закону не встановлена нікчемність заповіту виключно з тих підстав, що його посвідчено нотаріусом поза межами свого ноторіального округу. Нотаріальне посвідчення нотаріусом заповіту поза межами свого нотаріального округу й недотримання статті 13-1 Закону України «Про нотаріат» не зумовлює недійсність (нікчемність чи оспорюваність) такого правочину, як вчинення заповіту. Про це, зокрема, йдеться і у рішенні ЄСПЛ у справі "Сьорінг проти Сполученого Королівства", де зазначається, що "в основі всієї Конвенції лежить пошук справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і вимогами щодо захисту основних прав індивіда". І, зокрема, в контексті дієвості концептуальних засад мирного володіння майном. Це означає, що ті негативні наслідки, які мають слідувати з порушення закону, не повинні таким чином впливати на майновий стан особи, щоб це явно і очевидно перевищувало значущість правопорушення. Якраз саме це спостерігається при ухваленні судом рішення про нікчемність заповіту як наслідку порушень нотаріального законодавства про посвідчення нотаріусом правочину поза межами його округу. У частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253. Отже, законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальни посвідченням. Проте законодавством передбачені і інші способи посвідчення заповіту. Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що такі способи розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту. Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій-шостій статті 1252 ЦК України. З вищенаведеного Велика Палата Верховного суду у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 зробила висновок, що немає жодних підстав вважати, що посвідчення нотаріусом правочину поза межами свого нотаріального округу тягне нікчемність заповіту. Відтак, якщо нотаріус посвідчив заповіт особи не в межах свого нотаріального округу, це не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України. Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним, оскільки наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. Недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України). Порушення норм про необхідність додержуватися нотаріусом свого нотаріального округу може тягти відповідальність нотаріуса, передбачену законом, але не тягне нікчемність заповіту, посвідченого з таким порушенням. Таким чином, положеннями ЦК України не передбачено такої підстави для нікчемності заповіту, коли нотаріус посвідчив заповіт особи не в межах свого нотаріального округу, чим порушив законодавство, яке регулює діяльність нотаріусів. Указане не впливає на форму правочину, волевиявлення заповідача і на ті вимоги про порядок його посвідчення, які закріплені в ЦК України. У зв`язку із зазначеним та з урахуванням наведеної в цій постанові позиції Великої Палати Верховного Суду для вирішення подібної категорії спорів колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України у справі № 6-2цс13 від 20 лютого 2013 року. Отже, не підлягає застосуванню у даній справі правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-2цс13 від 20 лютого 2013 року на яку посилається в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , оскільки застосовується для врегулювання спірних правовідносин той правовий висновок Верховного суду який зроблений пізніше. Відтак, якщо нотаріус посвідчив заповіт особи не в межах свого нотаріального округу, це не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України. Доводи апеляційної скарги про часовий проміжок вчинення заповіту, а також відсутність технічних засобів при складанні заповіту, як і присутність при його складанні дружини заповідача з посиланням на свідчення свідка ОСОБА_6 не можуть бути підставою для визнання заповіту недійсним, оскільки ОСОБА_6 є матір`ю позивача та відповідача, а тому її покази в силу родинних відносин не можуть бути об`єктивними та не є тими беззаперечними доказами, які можуть спростувати запис в Спадковому реєстрі. Несвоєчасне здійснення державної реєстрації посвідченого заповіту в Спадковому реєстрі не зумовлює його нікчемність та не є підставою для оспорюваності заповіту. Вказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 755/8776/18. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що воля заповідувача при складанні заповіту була вільною та відповідала його волі. Судом вірно враховано, що 5 жовтня 2023 року, вже після складання заповіту, ОСОБА_3 видав довіреність на ім`я позивача ОСОБА_1 , яку посвідчив приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Бондарь М.К., але свою позицію з приводу розпорядження на випадок своєї смерті, ОСОБА_3 не змінив. При цьому свідчення свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не є вирішальними у даному випадку, оскільки вони не були очевидцями посвідчення заповіту. Доводи апеляційної скарги про те, що текст заповіту не містить особистого запису заповідувача про те, що текст вказаного правочину ним прочитано в голос і підписано власноручно також не можуть бути підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та задоволення позовних вимог позивача, оскільки встановлено, що спадкодавець/заповідач ОСОБА_3 не був визнаний недієздатним чи обмежено дієздатним, мав право на складання заповіту, заповіт має письмову форму та посвідчений нотаріусом, його зміст був прочитаний уголос та власноручно підписаний заповідачем у присутності нотаріуса, а доказів того, що заповіт не відповідав волі заповідача позивачем не надано. У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого судом першої інстанції рішення та фактично зводиться до спонукання апеляційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів апеляційного суду виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, §. Суд забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, рішення суду першої інстанції відповідає нормам матеріального та процесуального права. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального чи процесуального права, що може бути підставою для скасування судового рішення. Керуючись ст.ст. 258, 263, 374, 375, 382, 384, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд, - У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 4 лютого 2025 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови виготовлено 7 квітня 2025 року. Головуючий: Судді: