Постанова 4857 № 462/9739/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 квітня 2025 рокуЛьвівСправа № 462/9739/24 пров. № А/857/6176/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді: Глушка І.В. суддів: Затолочного В.С., Судової-Хомюк Н.М., розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 22 січня 2025 року, ухвалене суддею Бородавков Д.О. у м. Львові о 14:25 у справі № 462/9739/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення, ВСТАНОВИВ: 26 грудня 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому просив скасувати постанову № 398 виконуючого обов`язки начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковника ОСОБА_2 від 13 грудня 2024 року, якою його притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17000 гривень. В обґрунтування позовних вимог заперечує факт отримання повістки від відповідача. Позовна заява також містить доводи про те, що на час розгляду справи йому не було роз`яснені його права та не було забезпечено право на захист. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 22 січня 2025 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити. Відповідач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч. 4 ст. 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав. Так, судом першої інстанції достовірно встановлено та підтверджується матеріалами адміністративної справи, що 13 грудня 2024 року офіцером мобілізаційного відділення ІНФОРМАЦІЯ_1 старшим лейтенантом ОСОБА_3 відносно ОСОБА_1 було складено протокол № 398 про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП (а.с.9). У вказаному протоколі зазначено, що ОСОБА_1 допустив порушення вимог ч. 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», суть якого полягає в тому, що останній був оповіщений про виклик для уточнення даних на 21 жовтня 2024 року, проте до цього часу не прибув у ІНФОРМАЦІЯ_2 , про причини неявки не повідомив. Того ж дня, 13 грудня 2024 року виконуючий обов`язки начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковник ОСОБА_2 виніс постанову № 398, позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17000 гривень (а.с.8) Зміст адресованої ОСОБА_1 повістки № 486446 від 08 жовтня 2024 року вказує на те, що ОСОБА_1 повинен з`явитись 21 жовтня 2024 року о 11:00 год. за адресою: АДРЕСА_1 для уточнення даних при ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.30). Із поштового рекомендованого повідомлення встановлено, що вказана повістка повернулась до ІНФОРМАЦІЯ_2 без вручення із відміткою поштового зв`язку «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с.31). Із відомостей, що містяться у додатку «Резерв +» встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку, оновив дані 08 липня 2024 року через Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів, а також, з 06 березня 2008 року він постановою ВЛК він визнаний обмежено придатним у воєнний час (а.с.10). ОСОБА_1 , вважаючи постанову№ 398 від13.12.2024, винесену виконуючим обов`язки начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковником ОСОБА_2 , протиправною, звернувся до суду з вимогою про її скасування. Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Відповідно до ст.235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України). Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Приписами п.1, п.2, абз.6, 8 п.3 ст.1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», передбачено, що Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Статтею 17 Закону України «Про оборону України» передбачені права та обов`язки громадян України у сфері оборони. Зокрема, ч.2, 3 цієї статті передбачено, що громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я та віком, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Такий обов`язок включає виконання військового обов`язку в запасі та дотримання правил військового обліку. Відповідно до п. 79 Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2022 р. № 1487 (далі - Порядок №1487), районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, зокрема: організовують оповіщення та у разі потреби можуть здійснювати безпосередньо через військових посадових осіб, військовослужбовців, державних службовців, працівників, визначених рішенням керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, оповіщення призовників, військовозобов`язаних та резервістів за місцем їх проживання (роботи, навчання тощо) шляхом вручення повісток під їх особистий підпис (додаток 11) та/або рекомендованим поштовим відправленням з описом вкладення та повідомленням про вручення про їх виклик до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для оформлення військово-облікових документів, взяття на військовий облік, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов`язаних та резервістів і забезпечують здійснення контролю за їх прибуттям. Згідно підпункту 2 пункту 1 Правил військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, який є додатком до Порядку №1487, призовники, військовозобов`язані та резервісти повинні: прибувати за викликом районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках, розпорядженнях) районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік та визначення призначення на особливий період, оформлення військово-облікових документів, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на навчальні (перевірочні) та спеціальні збори військовозобов`язаних та резервістів. Відповідно до ч.3 ст.210-1 КУпАП порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Згідно з ст. 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. В своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції) неодноразово наголошував, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів: п.45 Рішення ЄСПЛ у справі «Бочаров проти України» від 17.06.2011; п.75 Рішення ЄСПЛ у справі «Огороднік проти України» від 05.05.2015; п.52 Рішення ЄСПЛ у справі «Єрохін проти України» від 15.02.2013). При цьому в процесі доказування вини, доцільно керуватись принципом «поза розумним сумнівом», зміст якого сформульований у п.43 рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 14 лютого 2008 року у справі «Кобець проти України» (з відсиланням на первісне визначення цього принципу у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar vs. Turkey), п. 282). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. У розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі також Конвенція) притягнення особи до адміністративної відповідальності розцінюється як «кримінальне обвинувачення», оскільки адміністративні правопорушення мають ознаки, притаманні «кримінальному обвинуваченню» у значенні статті 6 Конвенції Згідно частини другої статті 6 Конвенції кожен обвинувачений у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Стаття 6 Конвенції встановлює загальні гарантії щодо справедливого судового розгляду при вирішені спору, пов`язаного з правами та обов`язками цивільного характеру, а також при визначенні обґрунтованості будь-якого висунутого особі кримінального обвинувачення, частина друга та третя статті 6 закріплюють гарантії особам при обвинувачені при вчиненні кримінального правопорушення. Разом з тим, Європейський суд з прав людини (далі - також ЄСПЛ) у своїх рішеннях наголошує, що хоч і за національним законом особа притягується до адміністративної відповідальності, їй фактично пред`явлено «кримінальне обвинувачення» в його автономному розумінні ЄСПЛ, яке повинно тлумачитися в світлі трьох критеріїв, а саме з урахуванням кваліфікації розгляду з точки зору внутрішньодержавного законодавства, його сутності і характеру, суворості потенційного покарання (зокрема, пункт 51 рішення у справі «Михайлова проти російської федерації»). Відповідно до положень статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Конституційний Суд України в Рішенні від 8 червня 2022 року у справі № 3-20(ІІ)/2022 зазначив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio pro reo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов`язок доведення вини особи покладається на державу. Застосовуючи практику Верховного Суду (зокрема, постанова від 4 липня 2018 року у справі №688/788/15-к) апеляційний суд наголошує, що стандарт доведення «поза розумним сумнівом» означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і вчинене саме особою стосовно якої складено протокол про правопорушення. Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій. В свою чергу, за п.1 ст.247 КУпАП обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів. Зазначена норма встановлює обов`язок суб`єкта владних повноважень щодо доказування правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності. Оскільки позивач проти вчинення правопорушення заперечує, відповідач зобов`язаний подати докази на спростування таких заперечень. В силу ст.7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. В розумінні ст.251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 72 КАС України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 73 КАС України). Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом (частина перша статті 74 КАС України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 75 КАС України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 76 КАС України). Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. За нормами статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Оскільки визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі, а тому суд під час розгляду справи повинен створювати необхідні умови для всебічного, повного й об`єктивного дослідження справи, однак не зобов`язаний підміняти собою учасників процесу, шукаючи докази виключно за власною ініціативою. Адміністративний суд має активно підтримувати перебіг провадження, досліджувати фактичні обставини справи в найбільш повному обсязі. На обов`язок та важливість доведення саме відповідачем як суб`єктом владних повноважень правомірності винесення рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, правомірності та законності прийнятої постанови вказує Верховний Суд у постановах від 24 квітня 2019 року (справа №537/4012/16-а), від 17.07.2019 (справа №295/3099/17). Так, за обставинами розглядуваної справи, позивач викликався до ІНФОРМАЦІЯ_2 для уточнення даних на 21 жовтня 2024 року шляхом направлення повістки № 486446 від 08 жовтня 2024 року, яка повернулася до відповідача з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». У визначену дату та час (21 жовтня 2024 року) позивач не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 , а з`явився лише 13 грудня 2024 року, коли і була складена оскаржувана постанова. Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що доказів підтвердження наявності поважних причин нез`явлення до ТЦК, що передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 28.07.2010 № 673, матеріали справи не містять. З цього приводу, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що зміст обов`язку належного оповіщення позивача про необхідність з`явитись до ІНФОРМАЦІЯ_2 для уточнення даних не вичерпується надсиланням відповідачем тексту відповідного повідомлення (повістки), оскільки саме лише надсилання, без отримання, не свідчить про поінформованість особи-позивача про наявність у нього обов`язку прибути у зазначені у повістці місце і час. Закріплюючи процесуальні гарантії прав особи, що притягається до адміністративної відповідальності, положення КУпАП містять й певні застереження, націлені на забезпечення належної реалізації компетентними органами (особами) наданих їм повноважень. У свою чергу, відповідно до п. 15-1 Порядку затвердженого Постановою КМ України № 1487 в редакції станом на дату складення адміністративного протоколу відносно позивача та оскаржуваної постанови, до запровадження електронної інформаційної взаємодії між Єдиним державним реєстром призовників, військовозобов`язаних та резервістів та інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами, базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи, відповідно до Закону України "Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів" призовники, військовозобов`язані та резервісти (за наявності у них дійсних військово-облікових документів) можуть надавати інформацію про зміну своїх облікових даних шляхом подання заяв та відповідних підтвердних документів через центри надання адміністративних послуг, на підставі яких районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, орган СБУ, відповідні підрозділи розвідувальних органів вносять зміни до відповідних облікових документів та Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів. Військовий облік ведеться на підставі даних паспорта громадянина України та військово-облікових документів (п. 20). Взяття на військовий облік, зняття та виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, органах СБУ, відповідних підрозділах розвідувальних органів здійснюється відповідно до Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (п. 22). Згідно п. 23 Порядку Призовники, військовозобов`язані та резервісти в разі зміни адреси їх місця проживання або інших персональних даних зобов`язані особисто в семиденний строк повідомити про такі зміни відповідним органам, де вони перебувають на військовому обліку, зокрема у випадках, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2022 р. N 265 "Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад", через центри надання адміністративних послуг та інформаційно-комунікаційні системи. Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 28.07.2010 № 673 «Про затвердження переліку поважних причин неприбуття чи несвоєчасного прибуття військовозобов`язаного до військового комісаріату для призову на збори» поважними причинами неприбуття чи несвоєчасного прибуття військовозобов`язаного до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для призову на збори у строк, установлений територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, які підтверджені відповідними документами (довідками) визнаються: смерть близького родича (батьків, дружини, дитини, рідних брата, сестри, діда, баби) або близького родича дружини (чоловіка), яка сталася пізніше ніж за сім діб до дати початку зборів; хвороба або необхідність догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які проживають разом із військовозобов`язаним, у разі неможливості догляду за хворим іншим близьким родичем; здійснення стосовно військовозобов`язаного кримінального провадження, а також застосування до нього адміністративного стягнення або кримінального покарання, яке робить неможливим його прибуття; потрапляння під вплив надзвичайної ситуації, яка виникла під час призову на збори і стала перешкодою своєчасному прибуттю; складання державних іспитів у вищих навчальних закладах. Відповідно до абзацу 3 підпункту 2 пункту 41 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 560 від 16.05.2024, належним підтвердженням оповіщення резервіста або військовозобов`язаного про виклик до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу чи відповідного підрозділу розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ, у разі надсилання повістки засобами поштового зв`язку вважається день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати поштове відправлення чи день проставлення відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання особи, повідомленою цією особою територіальному центру комплектування та соціальної підтримки під час уточнення своїх облікових даних. Відтак, за обставинами розглядуваного спору скеруванням повістки за облікованою за позивачем адресою у разі повернення такого поштового відправлення з причин відсутності адресата за вказаною поштовою адресою відповідачем вжито дії щодо належного оповіщення позивача про необхідність прибуття до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції поліляє висновки суду першої інстанції, що в силу вищевказаних норм позивач повинен був прибути до ІНФОРМАЦІЯ_2 за повісткою № 486446 від 08 жовтня 2024 року (оскільки він вважається належним чином повідомленим про його виклик, а також відсутні поважні причин його неприбуття), чого ним зроблено небуло, що призвело до допущення позивачем порушення частини 3 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Що стосується дотримання відповідачем вимог процесуального законодавства під час провадження у справі про адміністративне правопорушення, дослідивши в сукупності всі надані у справі докази, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідач при прийнятті рішення про притягнення позивача до адміністративної відповідальності діяв у відповідності до вимог чинного законодавства, належним чином оцінив обставини справи, розглянув справу про адміністративне правопорушення у порядку, що визначений КУпАП, прийняв рішення, яке відповідає вимогам Закону, а тому суд вважає прийняте рішення законним та обґрунтованим. Так, частиною 1 статті 268 КУпАП передбачено, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Згідно доводів позивача, відповідачем порушено його право при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката. Слід зазначити, що порушення права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на захист може слугувати самостійною підставою для скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення. Як слушно зазначено судом першої інстанції спеціальних строків розгляду справ про правопорушення, передбачені статтею 210-1 КУпАП, законодавцем не встановлено. Статтею 277 КУпАП визначено, що справа про адміністративне правопорушення розглядається у п`ятнадцятиденний строк з дня одержання органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи. У протоколі про адміністративне правопорушення № 398 від 13 грудня 2024 року зазначено, що особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, роз`яснено положення статтею 63 Конституції України, його права та обов`язки, передбачені статтею 268 КУпАП, та повідомлено, що розгляд справи про адміністративне правопорушення відбудеться о 15.20 год. 13 грудня 2024 року за адресою ОРТЦК, про що ОСОБА_1 власноручно розписався у протоколі без будь-яких зауважень. Крім того, позивачу було надано можливість написати власноручно пояснення, чим останній скористався, написавши лише, що: «Пояснення надасть пізніше, з протоколом не згідний». Тобто, ніяких заяв чи клопотань, зокрема про отримання правової допомоги, позивачем заявлено не було. Наведене свідчить на користь висновку, що позивач був обізнаний з його правами та про дату, час і місце розгляду справи, клопотань про перенесення розгляду справи та/або залучення захисника не заявляв, у зв`язку з чим в уповноваженої особи відповідача не було перешкод розглянути справу 13 грудня 2024 року та за наявності підстав винести постанову у справі про адміністративне правопорушення за частиною 3 статті 210-1 КУпАП. Слід зазначити, позивач особисто був присутній під час розгляду справи та не надав будь-яких доказів, які б спростовували його винуватість у вчиненні інкримінованого йому правопорушення. За встановленого та наведеного правового регулювання спірних правовідносин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем доведено факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого ч.3 ст.210-1 КУпАП. Оскаржувана у цій справі постанова складена повноважною особою, постанова за своїм змістом повністю відповідає вимогам вищезазначених нормативно-правових актів, містить необхідну інформацію та усі істотні ознаки складу адміністративного правопорушення, згідно яких уповноваженою посадовою особою відповідача було встановлено подію, склад адміністративного правопорушення та правомірно притягнуто позивача до адміністративної відповідальності за ч.3 ст.210-1 КУпАП; розмір штрафу відповідає санкції статті. Посадова особа відповідача під час винесення оскаржуваної постанови діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Доказів упередженості відповідача щодо позивача перед судом не доведено. Підстав для сумніву щодо об`єктивності відповідача щодо позивача не вказано. Аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. Слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні. Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог скаржника та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було. Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає. Судові витрати розподілу не підлягають з огляду на результат вирішення апеляційної скарги та виходячи з вимог ст. 139 КАС України. Враховуючи положення статей 286 та 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів. Керуючись статтями 139, 242, 272, 286, 308, 311, 315, 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Залізничного районного суду м. Львова від 22 січня 2025 року у справі №462/9739/24 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий суддя І. В. Глушко судді В. С. Затолочний Н. М. Судова-Хомюк