Постанова Львівський апеляційний суд № 463/10252/23

Справа № 463/10252/23 Головуючий у 1 інстанції: Гирич С. В. Провадження № 22-ц/811/3396/23 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., секретаря Гаврилюк Я.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Хлопецького Олександра Олександровича на ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 16 листопада 2023 року в складі судді Гирича С.В. у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, Військова частина НОМЕР_1 про встановлення факту, що має юридичне значення,- встановив: У листопаді 2023 року представник заявника ОСОБА_1 - адвокат Хлопецький О.О. звернувся до суду із заявою, з участю заінтересованих осіб Орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, Військова частина НОМЕР_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, просить встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує свого сина - ОСОБА_2 , якому не виповнилося 18 років. Оскаржуваною ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 16 листопада 2023 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , зівнтересовані особи: Орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, Військова частина НОМЕР_1 про встановлення факту, що має юридичне значення. Ухвалу суду оскаржив представник ОСОБА_3 , вважає ухвалу такою, що постановлена з порушенням норм матеріального права, тому підлягає скасуванню. В апеляційній скарзі зазначає, що встановлення судом відповідного факту є необхідним для скористання правом на звільнення від військової служби за сімейними обставинами, а саме через самостійне виховання дитини віком до 18 років. Іншого порядку отримання документів, що підтверджують факт самостійного виховання дитини законодавством не передбачено, тому заявниця просила встановити такий на підставі поданих доказів. Звертає увагу, що вирішуючи питання про відкриття провадження у спарві суд першої інстанції безпідставно застосував положення ч. 4 ст. 315 ЦПК України, а саме побачив можливий спір у тій ситуації, де такий є відсутній. Покликається на те, що заявниця консультувалася із юристами військової частини, де проходить службу і останні порекомендували їй звернутися до суду для встановлення відповідного факту. Наведене, на думку апелянта, свідчить про відсутність можливого спору при подальшій реалізації законних прав заявницею. Покликається на судову практику, а також на те, що надмірний формалізм згідно рішень Європейського суду з прав людини заважає практичному та ефективному доступу до суду. Просить скасувати ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 16 листопада 2023 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 360 ЦПК України). Учасники справи будучи повідомленими про час та місце розгляду справи, в судове засідання 18 березня 2025 року не прибули, не повідомили суд про причину неявки. На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті, а тому вважає за можливе відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися. За відсутності всіх осіб, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу технічними засобами не здійснюється. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення враховуючи таке. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст. 76 ЦПК України). Згідно із ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Постановляючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції виходив з того, що встановлення обставин щодо ухилення одного з батьків від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є підставою для позбавлення його батьківських прав щодо цієї дитини, та встановлюється під час розгляду справи про позбавлення батьківських прав, що розглядається в порядку позовного провадження. Таким чином, встановлення факту самостійного виховання дитини матір`ю може бути пов`язане з наступним вирішення спору про право. Враховуючи наведене, а також положення ч. 4 ст. 315 ЦПК України за якими суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, суд постановив оскаржувану ухвалу, оскільки встановлення факту самостійного виховання дитини матір`ю може бути пов`язане з наступним вирішенням спору про право, тобто з заяви ОСОБА_1 вбачається спір про право. Перевіряючи законність оскаржуваної ухвали, колегія суддів виходить із такого. Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляді вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд. Згідно із пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Відповідно до частини першої статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 1 ст. 293 ЦПК України передбачено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом (ч. 3 ст. 294 ЦПК України). Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Перелік фактів, що мають юридичне значення та які встановлюються в судовому порядку передбачений у ч.ч. 1, 2 ст. 315 ЦПК України. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утримання; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі не збігаються з ім`ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України). Згідно із ст. 319 ЦПК України у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт. Як роз`яснено у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 року з наступними змінами «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення. У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 287/167/18-ц від 30 січня 2020 року викладено висновок, який зводиться до того, що вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, зокрема, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність, тобто суддя повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито, - закриває провадження у ній». Як вбачається із матеріалів справи, заявниця ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме просить встановити факт самостійного виховання нею ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , якому не виповнилося 18 років. Із змісту заяви, а також доводів представника заявниці в апеляційній скарзі слідує, що від встановлення такого юридичного факту залежить виникнення у ОСОБА_1 прав та обов`язків, визначених Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу». Згідно із довідкою № 12/3490 від 10.11.2023 старший сержант ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у в/ч НОМЕР_2 (а.с. 22). Так, стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», визначає підстави звільнення з військової служби. Зокрема, згідно абзацу 11 підпункту г пункту 3 частини 5 ст. 26 цього закону контракт під час проведення мобілізації та дії воєнного стану припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставі сімейних обставини або інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу). Військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану, зокрема, якщо мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (ч. 12 ст. 26 цього закону). Таким чином, метою встановлення юридичного факту у даній справі є отримання заявницею, як військовослужбовцем, права на на звільнення з військової служби під час дії воєнного стану. Колегія суддів виходить з того, що наведенеий у статті 315 ЦПК України перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, не є вичерпним, тому факт самостійного виховання та/або утримання дитини має бути встановлений судом якщо законодавством не передбачено іншого порядку його встановлення. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2024 року в справі №560/17953/21 вже викладала висновок, що факти, які мають юридичне значення, встановлюються у позасудовому та судовому порядку. Рішення суб`єктів владних повноважень стосовно встановлення фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належить встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України. Ключовим питанням при розгляді цієї справи є насамперед необхідність з`ясувати, у якому порядку (позасудовому чи судовому) підлягає вирішення питання про встановлення факту самостійного виховання дітей. Так, повноваження суб`єктів владних повноважень визначені Конституцією та законами України. При здійсненні своїх владних управлінських функцій відповідно до законодавства вони діють на підставі та в межах наданих їм повноважень, у тому числі й щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення. Такі повноваження щодо встановлення того чи іншого факту мають бути чітко визначені у відповідних нормативно-правових актах. Встановлення фактів, що мають юридичне значення, відповідним суб`єктом владних повноважень виключає повноваження суду щодо встановлення такого факту в судовому порядку. Велика Палата Верховного Суду в постановах від 08 листопада 2019 року у справі №161/853/19, від 18 грудня 2019 року у справі № 370/2598/16-ц виснувала, що не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому законом. Оскільки факт самостійного виховання та/або утримання дитини не може бути встановлений у позасудовому порядку, адже жодний орган влади (суб`єкт владних повноважень) не наділений повноваженнями встановлювати такий факт, то його встановлення можливе лише у судовому порядку в суді цивільної юрисдикції. Така правова позиція узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21. Таким чином, колегія суддів жодним чином не заперечує право ОСОБА_1 звернутися до суду за захистом свою права, однак така можливість залежить від ряду процесуальних обставин. Зокрема, що стосується можливості розгляду цієї категорії справ за правилами цивільного судочинства в порядку окремого провадження, колегія суддів зазначає таке. З метою вирішення правової проблеми, яка постала під час дії правового режиму воєнного стану в значній кількості поданих заяв, позовів на території України про встановлення факту самостійного виховання дитини (інших фактів, які пов`язані з реалізацією права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації) чи оскарження рішень, дій, бездіяльності суб`єктів владних повноважень, що перебували та перебувають на розгляді в судах та рішення у яких можуть бути винесені найближчим часом, Верховний Суд передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду, цивільну справу № 201/5972/22 з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, зокрема у зв`язку з тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. У цій справі, заявник просив встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги, пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину. Так, правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Зокрема, смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов`язку утримувати дитину. Іншими словами, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Таким чином, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. У підсумку у постанові від 11.09.2024 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що факт самостійного виховання дитини не підлягає з`ясуванню у порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право між батьками дитини, який за загальним правилом може вирішуватися у позовному провадженні. Окремо Велика Палата Верховного Суду зазначила, що інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Згідно із копією свідоцтва про народження Серія НОМЕР_3 батьками ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 записані ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , актовий запис №

965. Свідоцтво видане Іллічівським відділо РАЦС Маріупольського міського управління юстиції Донецької області (а.с. 21). Як вже зазначалося, у даній справі ОСОБА_1 просить про встановлення факту самостійного виховання сина, при цьому самостійно зазначає, що місце перебування його батька ОСОБА_4 , їй не відоме, будь який зв`язок із ним відсутній, з великою вірогідністю останній міг залишитися на окупованій території у м. Маріуполі. Дійсно, обов`язки батьків висвітлені в ст. 150 Сімейного кодексу України, згідно якої батьки зобов`язані: виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя та поважати дитину. За невиконання або неналежне виконання обов`язків щодо виховання дітей батьки можуть бути притягнені до різних видів юридичної відповідальності. Згідно із ч. 2 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Враховуючи наведені вимоги закону та встановлені судом обставини, колегія суддів приходить переконання, що встановлення факту самостійного виховання ОСОБА_1 сина ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 може мати негативні наслідки для батька дитини ОСОБА_4 . Більше того, СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо утримання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо утримання дитини. З врахуванням наведеного, на думку колегії суддів, висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 11.09.2024, справа № 201/5972/22 є релевантними для спірних правовідносин та такими, що підлягають застосуванню. Таким чином, колегія суддів погоджується із тим, що у справі, яка розглядається, наявний спір про право, зокрема, щодо участі в утриманні дітей, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (ч. ч. 4, 5 ст. 19 СК України). Враховуючи викладене, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що вимоги заявника про встановлення факту утримання дітей не є вимогами, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні положень ст.ст. 293, 315 ЦПК України. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 . Окремо колегія суддів звертає увагу на те, що чинне законодавство не містить конкретного переліку документів, які необхідно пред`явити матері, яка самостійно утримує дитину, при цьому відповідні вимоги повинні доводитися із дотриманням принципу змагальності у цивільному судочинстві та правил доказування. Доводів, які б спростували законність та обґрунтованість постановленої судом першої інстанції ухвали, апеляційна скарга не містить. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судом першої інстанції судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права і доводи апеляційної скарги заявника цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення судового рішення без змін, а скарги - без задоволення. Керуючись ст.ст. 259, 268, 315, 367, 374, 377, 382-384 ЦПК України, суд, - ухвалив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Хлопецького Олександра Олександровича - залишити без задоволення. Ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 16 листопада 2023 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 18 березня 2025 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк