Постанова Київський апеляційний суд № 754/16432/17

справа № 754/16432/17 головуючий у суді І інстанції Жук М.В. провадження № 22-ц/824/5204/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді - Березовенко Р.В., суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І., з участю секретаря Щавлінського С.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Гошкою Віктором Івановичем на заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Доценко Інна Петрівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Есталіна Анатоліївна, про визнання договорів недійсними та скасування реєстрації, та за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , треті особи ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , про визнання договору недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію,- В С Т А Н О В И В: У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Деснянського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Доценко І. П., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Е. А., про визнання договору купівлі-продажу недійсним та припинення договору іпотеки, у якому просив суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , зареєстрований в реєстрі за №1827, та договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , зареєстрований в реєстрі за №2056, що посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Доценко І. П. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 33249718000); визнати недійсним договір іпотеки, укладений 29 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Доценко І. П., реєстраційний номер 2061; зобов`язати реєстраційну службу внести відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування запису про право власності №18411315 та запису про іпотеку № 18414956. Позов мотивовано тим, що з 03 серпня 2011 року він перебуває в шлюбі в ОСОБА_5 . Під час перебування в шлюбі ним на прилюдних торгах з продажу арештованого майна було придбано трикімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується свідоцтвом, виданим 07 квітня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Апатенко М. А. відповідно до статті 66 Закону України «Про виконавче провадження» та на підставі Акту державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, затвердженого відділом державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у місті Києві 03 квітня 2014 року, дублікат якого, замість втраченого, 14 червня 2014 року було видано приватним нотаріусом Апатенко М. А. 21 грудня 2016 року з Реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 08 грудня 2016 року право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_3 . В подальшому ОСОБА_2 стало відомо, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 29 грудня 2016 року право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 29 грудня 2016 року державним реєстратором Доценко І. П. також зареєстровано іпотеку на підставі договору іпотеки, укладеному між ОСОБА_1 (іпотекодавець) та ОСОБА_4 (іпотекодержатель). Предметом іпотеки за цим договором є квартира АДРЕСА_1 . У зв`язку з заволодінням шахрайським шляхом квартирою АДРЕСА_1 , 16 грудня 2016 року відповідні відомості внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12016100050012639. Ухвалою слідчого судді Оболонського районного суду міста Києва від 03 лютого 2017 року (справа №756/1783/17) задоволено клопотання старшого слідчого СВ Оболонського УП ГУ НП в м. Києві. Накладено арешт, із забороною використання та розпорядження будь-яким чином, на квартиру АДРЕСА_1 , та правовстановлюючі документи на вказану квартиру. В провадженні СВ Деснянського УП ГУ НП в м. Києві також перебувають матеріали кримінального провадження, внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42017101030000024 від 14 березня 2017 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого в частині четвертій статті 190 КК України. Договір купівлі-продажу від 08 грудня 2016 року він не укладав, згоди на його укладення ні він, ні його дружина не надавали, отже належна йому на праві власності квартира вибула з його власності поза його волею. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 27 травня 2019 року позов задоволено. Постановою Київського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року рішення Деснянського районного суду міста Києва від 27 травня 2019 року скасовано, справу направлено до Оболонського районного суду міста Києва за встановленою виключною підсудністю. У квітні 2018 року ОСОБА_5 звернулася до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Доценко І. П., ОСОБА_2 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним, у якому просила суд: визнати договір купівлі-продажу квартири від 08 грудня 2016 року за №1827, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , виданий приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Доценко І. П. недійсним; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Доценко І. П. від 08 грудня 2016 року, індексний номер запису: 32809947, про реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 та повернути в попередній стан. Позов мотивовано тим, що з 03 серпня 2011 року ОСОБА_5 перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . В 2014 році її чоловік, ОСОБА_2 , набув у власність квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . 15 грудня 2016 року чоловік позивачки повідомив їй про вибуття вказаної квартири з його володіння на підставі шахрайських дій невідомих осіб. Зробивши витяг із Реєстру речових прав на нерухоме майно стало відомо, що невстановлені особи на підставі сфальсифікованих документів переоформили право власності на квартиру на невідомого їм ОСОБА_3 . Невідомий її чоловіку ОСОБА_6 , вдаючи, що діє від імені та в його інтересах, на підставі довіреності від 24 листопада 2016 року, яку її чоловік не видавав, незаконно уклав договір купівлі-продажу вказаної квартири. На момент, коли була видана та зареєстрована довіреність, у її чоловіка було викрадено паспорт, про що свідчить заява про втрату паспорта від 16 березня 2016 року. Оскільки для оформлення купівлі-продажу нерухомості продавцю необхідно мати оригінали правовстановлюючих документів, які після укладення договору вилучає нотаріус, що посвідчує угоду, а оригінали таких документів знаходяться у її чоловіка, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 договір купівлі-продажу квартири є незаконним. Відповідно до статті 65 СК України вона не надавала жодної згоди на укладення будь-яких цивільно-правових угод стосовно спірної квартири. Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 11 червня 2020 року позови ОСОБА_2 та ОСОБА_5 об`єднано в одне провадження. Заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 31 липня 2023 року позови ОСОБА_2 та ОСОБА_5 задоволено частково. Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 08 грудня 2016 року між ОСОБА_8 , від іменні та в інтересах якого діяв ОСОБА_6 на підставі довіреності посвідченої 24 листопада 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коновалою Е. А. за реєстровим №1311, та ОСОБА_3 визнано недійсним. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Доценко І. П. від 08 грудня 2016 року, індексний №32809947 про реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 скасовано. В іншій частині вимог позовів ОСОБА_2 та ОСОБА_5 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. 13 листопада 2023 року представник третьої особи ОСОБА_1 - адвокат Гошко Віктор Іванович засобами поштового зв`язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 липня 2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовів у повному обсязі. Посилається на ті підстави, що ухвалене по справі рішення прийнято на підставі недоведених обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими. Свої доводи мотивує тим, що висновок суду першої інстанції про те, що довіреність, за якою ОСОБА_6 08 грудня 2016 року уклав від імені ОСОБА_2 договір купівлі-продажу спірної квартири, ним не підписувалась, ґрунтується на неналежному та недопустимому доказі - висновку судово-почеркознавчої експертизи від 27 квітня 2018 року №8-4/926, виконаної в рамках кримінального провадження №42017101030000024. Також вважає хибним висновок суду першої інстанції про те, що вчинення правочину щодо спірної квартири, яка була придбана ОСОБА_2 під час шлюбу, потребувало згоди його дружини, яка отримана не була. Зазначив, що в матеріалах справи відсутня будь-яка інформація про те, що спірна квартира купувалася за кошти сім`ї та в інтересах сім`ї, оскільки згоди дружини на її придбання отримано не було. Постановою Київського апеляційного суду від 11 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 липня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено; у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_9 , задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 08 грудня 2016 року скасовано та передано справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 08 грудня 2016 року та про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 08 грудня 2016 року залишено без змін. Передаючи справу в частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зауважив, що апеляційний суд не звернув уваги, що у справі за позовом сторони, від імені якої договір вчиняв представник, про визнання недійсним договору належним відповідачем є інша сторона оспорюваного договору, а не представник. Належним відповідачем за позовною вимогою ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , зареєстрований в реєстрі за №1827, є ОСОБА_3 , як наслідок апеляційний суд по суті рішення суду першої інстанції в цій частині не переглянув, а тому зробив передчасний висновок про його скасування. Також Верховний Суд констатував, що ОСОБА_5 не скористалась своїм правом подання касаційної скарги чи приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка свідчить про повну її згоду з оскарженим судовим рішення в частині відмови в задоволенні її позовних вимог. Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_2 , не навів переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 , порушують його права та інтереси тому оскаржену постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 залишено без змін. Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 січня 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи. У судовому засіданні представник апелянта ОСОБА_1 - адвокат Гошко Віктор Іванович доводи апеляційної скарги, в частині яка передана на новий розгляд апеляційного суду, підтримав та просив її задовольнити. У судовому зсіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Чорний Максим Володимирович заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції в частині, що переглядається законним та обґрунтованим. У судове засідання інші учасники справи, у тому числі апелянт, не з`явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині, що переглядається в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_5 з 03 серпня 2011 року перебувають в зареєстрованому шлюбі. Під час перебування в шлюбі, ОСОБА_2 придбано трикімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , за 722 000 грн на підставі акту державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, затвердженого 03 квітня 2014 року ВДВС Оболонського РУЮ у м. Києві, що підтверджується свідоцтвом, виданим 07 квітня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Апатенко М. А., дублікат якого, замість втраченого, було видано 14 червня 2014 року. 08 грудня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Доценко І. П. посвідчено договір купівлі-продажу квартири, за яким ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє Ковтун В. М. на підставі довіреності, посвідченої у місті Києві 24 листопада 2016 року Коноваловою Е. А., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим номером № 1311 (продавець) передав у власність ОСОБА_3 (покупець), а покупець прийняв у власність (купив) квартиру АДРЕСА_1 , та сплатив за неї обумовлену цим договором грошову суму. Право власності ОСОБА_3 на вказану квартиру зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08 грудня 2016 року. За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Державного реєстру іпотек станом на 15 вересня 2017 року власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 2016 року, а також вказана квартира перебуває в іпотеці на підставі договору іпотеки від 29 грудня 2016 року, іпотекодержатель - ОСОБА_4 . Відповідно до висновку експерта від 27 квітня 2018 року №8-4/926 за результатами почеркознавчої експертизи, проведеної у кримінальному провадженні №42017101030000024 від 14 березня 2017 року, підпис в графі «підпис» в довіреності, яка зареєстрована в реєстрі за №1311 та посвідчена 24 листопада 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е. А., виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою. Ухвалюючи рішення в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_6 на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 24 листопада 2016 року, та ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з доведеності тієї обставини, що довіреність, за якою ОСОБА_6 08 грудня 2016 року уклав договір купівлі-продажу спірної квартири, ОСОБА_2 не підписувалась, згода його дружини на вчинення цього правочину щодо майна, придбаного її чоловіком під час шлюбу, не надавалась. На думку апеляційного суду, висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. При цьому, доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального при ухваленні рішення, виходячи з наступного. Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті. Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Підстави набуття права власності визначені у статті 328 ЦК України, згідно з якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України). Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Згідно з абзацом першим частини першої, частин другої та третьої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу. За положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України). Згідно з абзацом першим частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Статтею 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Частина перша статті 237 ЦК України визначає, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (ч. 3 ст. 237 ЦК України). Відповідно до статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Відповідно до абзацу першого статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Тлумачення вищенаведених норм ЦК України свідчить, що обов`язковим елементом двостороннього правочину (в даному випадку купівлі-продажу) є дії його сторін щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто правочин не може бути визнаний таким, що відбувся, без цілеспрямованих дій його сторін, які є вираженням їх волевиявлення. Отже, основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину. Коли ж відсутній факт вираження волевиявлення стороною двостороннього правочину, можна говорити про відсутність обов`язкового суб`єкта цивільних правовідносин та, як наслідок, констатувати відсутність фактичної підстави для виникнення договірних правовідносин. Тобто, на відміну від укладених правочинів, у цьому випадку не виникає самої можливості піддати юридичній оцінці об`єктивно відсутній юридичний факт (цілеспрямовану дію), існування якого було б зумовлено юридично значимим волевиявленням учасника цивільних правовідносин. Натомість у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об`єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб`єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин. Таким чином, на відміну від неукладеного правочину, оспорюваний та нікчемний правочин є такими, що відбулися, а його сторони виразили своє волевиявлення на зміну цивільних правовідносин. Конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину обов`язковим і безумовним елементом, додержання якого є необхідним для чинності правочину. При цьому таке волевиявлення має бути: 1) вільним; 2) відповідати внутрішній волі учасника правочину. В пунктах 7.5-7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц зазначено, що порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю на вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Отже, тлумачення частини третьої статті 203 ЦК України дає підстави стверджувати, що вона застосовується лише тоді, коли існує хоча б якесь волевиявлення учасника правочину. Якщо процес формування його волі відбувся під впливом (тиском) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують, за приписами частини першої статті 215 ЦК України це є підставою для визнання правочину недійсним. Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін (див. постанову Верховного Суду України від 07 червня 2017 року у справі № 6-872цс17). Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для цього виду договорів не вимагалася (абзац перший частини другої статті 639 ЦК України). Підпис на правочині, для якого визначено обов`язкову письмову форму, виконує функцію підтвердження волевиявлення сторони, зафіксованого у тексті цього правочину. При цьому підпис є обов`язковим атрибутом письмової форми правочину. З огляду на зміст частини четвертої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 218 ЦК України закон не пов`язує недійсність правочину з недотриманням установленої для нього обов`язкової письмової форми, частиною якої є підпис сторін. Водночас укладеність договору пов`язується з досягненням сторонами згоди з усіх істотних його умов (див. частину першу статті 638 ЦК України). Належним підтвердженням досягнення сторонами згоди щодо визначених у договорі умов є, зокрема, їх підписи. Абзац другий частини першої статті 218 ЦК України визначає право заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину та встановлює, що такий факт може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, окрім показань свідків. Відповідно до частини другої статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Тобто ЦК України передбачає можливість вважати дійсним договір, укладений з дефектами його письмової форми, зокрема й підпису, за таких умов: 1) узгодження сторонами його істотних умов, що також включає в себе волевиявлення сторін на укладення відповідного договору; 2) виконання чи часткове виконання сторонами умов договору. Розглядаючи подібні спори, суди повинні з`ясовувати, чи існує підтвердження укладення і виконання такого договору. Якщо існує, то є підстави вважати такий договір дійсним і обов`язковим для сторін, якщо ні - то договір є неукладеним. Наведене узгоджується з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від установлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у cправі №204/8017/17 зазначено, що засоби, визначені абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України, можуть бути використані також для доведення факту вчинення правочину, що сприятиме захисту права іншої сторони правочину, який фактично відбувся, від зловживань у вигляді оспорювання факту вчинення цього правочину лише з огляду на відсутність підпису. Неукладеність договору у зв`язку з недотриманням установленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину волевиявлення на його укладення, про що може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). Отже, відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Отже, відсутність (підроблення) підпису сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення, свідчить про неукладеність такого правочину. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Відповідно до ч. 1 ст. 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. У постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі №686/23256/16-ц, від 25 березня 2021 року у справі №752/21411/17 зроблено висновки, що отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є письмовим доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку. У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2022 року у справі №125/1501/20-ц вказано на допустимість висновку експерта складеного в межах кримінального провадження, як письмового доказу у цивільній справі, оскільки експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений. Отже, висновок експерта, підготовлений в межах кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, може бути визнаний доказом у цивільній справі, якщо експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільній справі, навіть незважаючи на те, що на момент розгляду цієї справи вирок у кримінальному провадженні не ухвалено, що спростовує доводи апеляційної скарги. Апеляційний суд також враховує, що клопотань про призначення експертизи у цій справі апелянт не заявляв ні у суді першої інстанції, ні у суді апеляційної інстанції. З урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, місцевий суд обґрунтовано вважав, що наявні у матеріалах справи докази у своїй сукупності дають підстави для обґрунтованого висновку про те, що позивач ОСОБА_2 не мав волевиявлення на відчуження за договором купівлі-продажу від 08 грудня 2016 року квартири АДРЕСА_1 , оскільки не уповноважував 24 листопада 2016 року ОСОБА_6 діяти від його імені та в його інтересах. Отже, за встановлених обставин, місцевий суд зробив обґрунтований висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 08 грудня 2016 року. Інші доводи апеляційної скарги в цій частині також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, а зводяться лише до незгоди з оскаржуваним судовим рішенням. Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Переглядаючи справу в частині позовних вимог про ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 08 грудня 2016 року колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення в цій частині по суті позовних вимог. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині, що переглядається є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду в цій частині, відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Керуючись ст. ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Гошкою Віктором Івановичем на заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Доценко Інна Петрівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Есталіна Анатоліївна, в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 08 грудня 2016 року - залишити без задоволення. Заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Доценко Інна Петрівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Есталіна Анатоліївна, в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 08 грудня 2016 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено 13 березня 2025 року. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська Г.І. Мостова