Постанова 4855 № 640/2534/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/2534/21 Суддя (судді) першої інстанції: Марич Є.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2025 року м. Київ Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Кузьменка В.В., суддів: Ганечко О.М., Сорочка Є.О., за участю секретаря Барміної Г.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльність, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, зобов`язання вчинити дії, за апеляційною скаргою Апарату Верховної Ради України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року, В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Апарату Верховної Ради України, в якому просив (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог): - визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019; - стягнути з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку в сумі 596979,42 грн; - зобов`язати Апарат Верховної Ради України виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 01.03.2001 по день фактичного розрахунку, з 14.05.2002 по день фактичного розрахунку, з 25.05.2006 по день фактичного розрахунку, з 23.11.2007 по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 по день фактичного розрахунку. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.07.2022, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.12.2022, позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 559 календарних днів щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2023 скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.07.2022 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.12.2022 в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання Апарату Верховної Ради України виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 01.03.2001 по день фактичного розрахунку, з 14.05.2002 по день фактичного розрахунку, з 25.05.2006 по день фактичного розрахунку, з 23.11.2007 по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 по день фактичного розрахунку та справу № 640/2534/21 у цій частині направлено на новий судовий розгляд до Київського окружного адміністративного суду. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року позов задоволено. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 01.03.2001 по день фактичного розрахунку, з 14.05.2002 по день фактичного розрахунку, з 25.05.2006 по день фактичного розрахунку, з 23.11.2007 по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 по день фактичного розрахунку. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким скасувати рішення та відмовити в задоволенні позовних вимог. Доводи апелянта мотивовані тим, що підстави для задоволення позовних вимог - відсутні, а дії відповідача в межах спірних правовідносин вчинено з дотриманням вимог законодавства. Вказано, що незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду, яке має бути здійснено у достатньо стислі строки. Натомість з відповідним запитом позивач звернулась лише в грудні 2020 року. Представник відповідача в судовому засіданні підтримала вимоги апеляційної скарги, просила скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову. Позивач, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з`явилася. Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення питання, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов`язкова, колегія суддів, з урахуванням положень п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України, визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності позивача. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, згідно з довідкою Апарату Верховної Ради України від 30.12.2020 №20-26/1698 позивач працювала на посаді помічника-консультанта народних депутатів України з наступною кількістю календарних днів невикористаної щорічної основної та додаткової відпусток: - ІІІ скликання ОСОБА_2 з 04 травня 2000 року до 01 березня 2001 року - 25 календарних днів; - ІІІ скликання ОСОБА_3 з 20 березня 2001 року до 14 травня 2002 року - 34,5 календарних днів; - IV скликання ОСОБА_4 з 15 травня 2002 року до 25 травня 2006 року - 81 календарних днів; - V скликання ОСОБА_5 з 01 червня 2006 року до 23 листопада 2007 року - 44 календарних днів; - VI скликання ОСОБА_5 з 26 листопада 2007 року до 12 грудня 2012 року - 151,5 календарних днів щорічної основної відпустки та 5 календарних днів додаткової відпустки (всього 156,5 календарних днів); - VII скликання ОСОБА_6 з 13 грудня 2012 року до 27 листопада 2014 року - 59 календарних днів щорічної основної відпустки та 16 календарних днів додаткової відпустки (всього 75 календарних днів); - VIII скликання ОСОБА_6 з 28 листопада 2014 року до 13 січня 2015 року - 4 календарних днів; - VIII скликання ОСОБА_7 з 14 січня 2015 року до 29 червня 2016 року, з 30 червня 2016 року до 29 серпня 2019 року (патронатна служба) - 139 календарних днів. Відтак, позивач звернулася до відповідача з заявою від 17.12.2020 про виплату їй компенсації за невикористану відпустку, втім листом від 25.01.2021 №15/26-2021/17474 позивачу відмовлено у задоволенні її заяви в частині виплати зазначених коштів у зв`язку з відсутністю коштів. Не погоджуючись із такими доводами та позицією відповідача, позивач звернулася з даним позовом до суду. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що в межах даної адміністративної справи спосіб захисту порушеного права позивача визначено у формі зобов`язання Апарату ВРУ вчинити певні дії (рішення суду набрало законної сили), з огляду на що підстави для самостійного розрахунку судом середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації по день фактичного розрахунку з позивачем відсутні. Даючи правову оцінку фактичним обставинам справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з положеннями ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Так, спірні правовідносини виникли з приводу стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку відповідно до статей 116, 117 КЗпП України у зв`язку з невиплатою позивачу у день звільнення компенсації за невикористану відпустку як помічнику-консультанту народного депутата України. Імперативними приписами статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі належні йому суми. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Згаданими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Настання відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, пов`язане із наявністю таких юридично значимих обставин, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку, наслідком чого є сплата роботодавцем середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Відтак, у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника є саме стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Поряд із цим, при вирішенні питання стягнення з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні обов`язковим є визначення судом його розміру. Так, Верховний Суд надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП неодноразово наголошував на обов`язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки органом, який виносить рішення по суті спору, зокрема у постановах від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 у справі № 120/313/20-а. У постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 Верховний Суд констатував, що статтею 117 КЗпП України покладено обов`язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, встановивши порушення законодавства про оплату праці (зокрема, невиплата працівнику при звільненні компенсації за невикористану відпустку), що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка включається за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, до належної працівнику заробітної плати, що складається із усіх виплат згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При визначенні розміру суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідне застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, підходи щодо визначення яких викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17. У постановах від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду виходила, з-поміж іншого, з того, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи. Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їхнього розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. У постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на висновки, викладені нею у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, констатувала, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Разом з тим, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.07.2022, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.12.2022 у даній справі, позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані 559 календарних днів щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Відмовляючи у задоволенні вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за статтею 117 КЗпП України, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, а тому виснував, що ця позовна вимога є передчасною, оскільки станом на час звернення позивачки до суду з цим позовом, остаточного розрахунку із позивачем ще не проведено. Разом з тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2023 по справі №640/2534/21 зазначено, що сталою та послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, що встановлено статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (несвоєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні. Також суд звернув увагу на те, що Верховний Суд наголошував у постанові від 21.03.2023 у справі № 640/11699/21, правовідносини у якій є подібними, на помилковості висновків судів попередніх інстанцій про передчасність позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за статтею 117 КЗпП України, у випадку коли вона заявлена одночасно з вимогою про стягнення з Апарату ВРУ на користь особи грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки (сум, які належали позивачці при звільненні). На підставі викладеного, Верховний Суд дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою той факт, що у цій справі позовна вимога про зобов`язання Апарату ВРУ виплатити позивачці середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки з дня звільнення позивачки по день фактичного розрахунку заявлена одночасно з вимогою про стягнення з Апарату ВРУ на користь позивачки грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки (сум, які належали позивачці при звільненні). Поряд з цим, обираючи спосіб захисту порушеного права позивача у справі № 640/2534/21 суд виходив з того, що визначення конкретної суми грошової компенсації за невикористані 559 календарних днів щорічних відпусток, яка підлягає нарахуванню та виплаті є дискреційними повноваженнями відповідача та належить виключно до повноважень останнього, а тому суд не може зобов`язати виплачувати конкретну суму такої грошової компенсації. Натомість має зобов`язати саме здійснити нарахування та виплату цієї компенсації. У зв`язку з цим, належним способом захисту прав позивача вважали зобов`язання Апарату ВРУ нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані 559 календарних днів щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019. Так, Верховний Суд не перевіряв застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права під час ухвалення ними судових рішень у цій частині задоволених позовних вимог. Отже, в межах спірних правовідносин спосіб захисту порушеного права позивача визначено у формі зобов`язання відповідача вчинити певні дії, та рішення суду набрало законної сили, а тому суд першої інстанції цілком аргументовано вказав, що підстави для самостійного розрахунку судом середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації по день фактичного розрахунку з позивачем - відсутні. Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження проведення відповідачем фактичного розрахунку грошової компенсації за невикористані 559 календарні дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019 на виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.07.2022. В контексті викладеного, колегія суддів погоджується з тим, що зобов`язання відповідача виплатити позивачці середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 01.03.2001 по день фактичного розрахунку, з 14.05.200. по день фактичного розрахунку, з 25.05.2006 по день фактичного розрахунку, з 23.11.2007 по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 по день фактичного розрахунку є належним способом захисту порушеного права в межах спірних правовідносин. В частині доводів апелянта стосовно змісту спірних правовідносин, то колегія суддів зазначає, що такі доводи не стосуються меж перегляду частини позовних вимог, які були направлено на новий судовий розгляд судом касаційної інстанції, а відтак не приймаються судом апеляційної інстанції як підстава для скасування оскаржуваного рішення. Стосовно тверджень апелянта про те, що незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду, яке має бути здійснено у достатньо стислі строки, то редакція ст. 233 КЗпП станом на момент звернення до суду з вказаним позовом передбачала, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Відтак, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріального та процесуального права. Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновки суду першої інстанції. Належних обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права апеляційна скарга відповідача не містить. Згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльність, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, зобов`язання вчинити дії - залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач В. В. Кузьменко Судді: О.М. Ганечко Є.О. Сорочко Повний текст постанови складено 13.03.2025.