Постанова Вінницький апеляційний суд № 930/1706/24

Справа № 930/1706/24 Провадження № 22-ц/801/460/2025 Категорія: 39 Головуючий у суді 1-ї інстанції Науменко С. М. Доповідач:Ковальчук О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2025 рокуСправа № 930/1706/24м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Ковальчука О. В., суддів: Берегового О. Ю., Шемети Т. М., за участю секретаря судового засідання Луцишина О.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Немирівського районного суду Вінницької області, ухвалене у цій справі 20 листопада 2024 року у м. Немирів суддею цього суду Науменком С.М., повний текст якого складений 29 листопада 2024 року, В С Т А Н О В И В: У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, мотивуючи такий позов тим, що 04.05.2023 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір позики. За умовами договору позики ОСОБА_1 04.05.2023 року надала ОСОБА_2 позику грошей у сумі 200 000 грн на строк до 31.05.2023 року із сплатою процентів у розмірі 10% на суму позики щомісячно. У випадку несвоєчасного повернення позики позичальник зобов`язується сплати пеню у розмірі 2% за день користування коштами від суми несвоєчасно повернутих коштів. 04.05.2023 року позикодавець передав, а позичальник отримав 200 000 грн, про що свідчить підпис позичальника. В день настання строку виконання зобов`язання - 31.05.2023 року позичальник зобов`язання щодо повернення позики та сплати процентів за користування позикою не виконав. В зв`язку із зазначеним, позивач просила, стягнути з відповідача на її користь, заборгованість за договором позики від 04.05.2023 року у сумі 590 000 грн з яких 200 000 грн тіло позики, 260 000 - проценти за користування позикою, 130 000 грн пеня. 20.11.2024 року рішенням Немирівського районного суду Вінницької області позов задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 04.05.2023 року у сумі 460 000 грн, з яких 200 000 грн - тіло позики та 260 000 грн - проценти за користування позикою. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про залишення позовних вимог без задоволення, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що позивачем не доведено та не надано суду достатніх доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 був знайомий із ОСОБА_1 , перебуваючи у м. Дніпрі, виконав власноруч підпис на розписці від 04.05.2023 року та взагалі отримав якісь кошти від ОСОБА_1 , а судом не надано належну правову оцінку доказам. Крім того, скаржник вказує, що він звільнений від обов`язку сплачувати відсотки за користування кредитом, штрафні санкції та пеню за невиконання зобов`язань за кредитом, оскільки він, як військовослужбовець, в особливий період має сплачувати лише основну суму боргу за кредитом. Також скаржник переконаний, що боргова розписка сама по собі не є договором позики. Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив. Апеляційний суд, згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду без змін з огляду на таке. Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам. З матеріалів справи встановлено, що на підтвердження своїх позовних вимог позивачем було надано копію розписки від 04.05.2023 року (а.с. 9), відповідно до якої ОСОБА_2 отримав у борг для особистих потреб від ОСОБА_1 200 000 грн в термін до 31.05.2023 року. Відсоток за користування коштам становить 10 % від позиченої суми за один місяць, які він зобов`язується повернути ОСОБА_1 при поверненні всієї суми коштів. У випадку прострочення повернення коштів до 31.05.2023 року ОСОБА_2 зобов`язується сплатити пеню у розмірі 2 % за день користування коштами від суми несвоєчасно повернутих коштів. На розписці міститься підпис ОСОБА_2 . Також в матеріалах справи міститься оригінал вищевказаної розписки від 04.05.2023 року, яка була надана суду першої інстанції на виконання ухвали від 11.10.2024 року, якою задоволено клопотання представника ОСОБА_2 адвоката Нечепуренка Г.І. про витребування оригіналів письмових доказів, а саме оригіналу розписки від 04.05.2023 року. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що суду не надано належних та допустимих доказів на спростування вимог позивача, відтак заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з урахуванням наявних у справі письмових доказів, тому необхідно стягнути з відповідача суму боргу в розмірі 460 000 грн, з яких тіло позики 200000 грн та 260000 грн (200 000х10%х13місяців=260 000 грн) проценти за користування позикою. При цьому, посилаючись на ч. 3 ст. 551 ЦК України, якою визначено, що розмір неустойки (пені) може бути зменшеним за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, враховуючи, що розмір нарахованої пені значно перевищує суму боргу, відповідач проходить військову службу в Збройних Силах України, суд дійшов висновку не стягувати з відповідача суму пені в розмірі 2 % за кожен день користування коштами. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи спірні правовідносини, які виникли між сторонами, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити таке. Відповідно до положень ст. 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до положень ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України). За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Таким чином, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування ст. 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12.01.2022 року у справі № 206/6401/18 (провадження № 61-9197св21) зазначено, що: «на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки. Зазначене також узгоджується з висновками викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18)». У постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 року у справі № 6-1967цс15 викладено правовий висновок, що на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, ч. 1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Отже, розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Досліджуючи боргову розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. На підтвердження укладення договору позики з ОСОБА_2 позивач надала оригінал розписки від 04.05.2023 року. З аналізу змісту вказаної розписки встановлено, що ОСОБА_2 отримав у борг для особистих потреб від ОСОБА_1 200 000 грн в термін до 31.05.2023 року. Відсоток за користування коштам становить 10 % від позиченої суми за один місяць, які він зобов`язується повернути ОСОБА_1 при поверненні всієї суми коштів. У випадку прострочення повернення коштів до 31.05.2023 року ОСОБА_2 зобов`язується сплатити пеню у розмірі 2 % за день користування коштами від суми несвоєчасно повернутих коштів. На розписці міститься підпис ОСОБА_2 . Водночас, ОСОБА_2 наголошує, що від ОСОБА_1 він не приймав будь-яких коштів, договору позики з позивачем не укладав, розписки не писав. При цьому, відповідно до положень ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 1, 2 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях(ст. 81 ЦПК України). Разом з тим, відповідач не скористався своїм правом на подання до суду першої інстанції клопотання про призначення судової експертизи чи надання суду висновку експерта за замовленням учасника справи, або інших доказів для заперечення вказаних вище обставин, а тому, в силу вимог ст. 12, 76, 81 ЦПК України, вони не спростовані відповідачем шляхом надання належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів, які б підтвердили його доводи про те, що від ОСОБА_1 він не приймав будь-яких коштів, договору позики з позивачем не укладав, розписки не писав. З огляду на викладене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 було отримано кошти у борг від ОСОБА_1 , а зміст розписки підтверджує умови та факт укладення договору позики. Відтак, апеляційний суд вважає доведеним факт існування між сторонами договірних правовідносин. При цьому, доказів належного виконання зобов`язань відповідачем ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції не надано, а також не доведено підтвердження обставин, на які він посилається, в апеляційній скарзі. Доводи скаржника про те, що він звільнений від обов`язку сплачувати відсотки за користування кредитом, штрафні санкції та пеню за невиконання зобов`язань за кредитом, оскільки він, як військовослужбовець, в особливий період має сплачувати лише основну суму боргу за кредитом, колегія суддів вважає безпідставними з огляду на таке. Пунктом 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що сфера дії цього закону поширюється на: військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов`язок за межами України, та членів їх сімей. Відповідно до Указу Президента України від 14.04.2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 13.04.2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози та збереження територіальної цілісності України» на території Луганської та Донецької областей розпочато антитерористичну операцію. Рішенням Ради національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01.03.2014 року, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02.03.2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи. Згідно з п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (в редакції чинній до 27.07.2022 року) військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, на весь час їх призову, а військовослужбовцям під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, які перебували або перебувають безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, - штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються. У подальшому Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо врегулювання простроченої заборгованості у період дії воєнного стану в Україні» від 27.07.2022 року до вищевказаної норми Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» було внесено зміни, і він набув такої редакції: «Військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, на весь час їх призову, а військовослужбовцям під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, які перебували або перебувають безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, - штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються, крім кредитних договорів щодо придбання майна, яке віднесено чи буде віднесено до об`єктів житлового фонду (житлового будинку, квартири, майбутнього об`єкта нерухомості, об`єкта незавершеного житлового будівництва, майнових прав на них), та/або автомобіля». Пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, одночасно із внесеними змінами було закріплено, що Зміни, передбачені пунктами 1 і 3 розділу I цього Закону, застосовуються до кредитних договорів, укладених після набрання чинності цим Законом (з 19 серпня 2022 року). За положеннями ст. 1 Закону України «Про оборону України», особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. За приписами Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Вперше часткову мобілізацію оголошено на підставі Указу Президента України від 17.03.2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», затвердженого Законом України № 1126-VII. Разом з тим, ОСОБА_1 доказів проходження ним військової служби в особливий період під час розгляду даної справи в суді першої інстанції не подавав. Одночасно із цим, на підтвердження наявності пільг передбачених п. 15 ст.14 Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», відповідач лише разом із апеляційною скаргою надав посвідчення серіїї НОМЕР_1 , відповідно до якого ОСОБА_2 перебуває на військовій службі (а.с. 51), та копію довідки від 18.10.2024 року № 6/4-755, виданої ОСОБА_2 про те, що він дійсно являється курсантом Національної академії Національної гвардії України, навчається на другому курсі денної форми навчання за державним замовленням (а.с. 52). Однак, надані відповідачем документи не підтверджують наявність у нього статусу військовослужбовця, призваного (мобілізованого) на військову службу, а тому не надають йому пільг передбачених п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», оскільки він лише навчається у вищому навчальному закладі. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 04.09.2024 року у справі № 426/4264/19. Крім того, такі докази на порушення вимог ст. 83 ЦПК України не надавалися у встановленому порядку до суду першої інстанції, про те, що вони не могли бути подані у встановлений законом строк з об`єктивних причин, ні відповідач, ні його представник, письмово суд не повідомляли, хоча повинні були це зробити, а тому такі докази за вказаних обставин в силу приписів ч.3 ст. 367 ЦПК України не приймаються судом апеляційної інстанції. Враховуючи, що позичальник своїх зобов`язань із повернення суми позики не виконав, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача суми боргу за договором позики в розмірі 460 000 грн, з яких 200 000 грн - тіло позики та 260 000 грн - проценти за користування позикою. Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного рішення, тому відповідно до положень ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до п. п. «в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, ст. 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції необхідно віднести за рахунок особи, яка подала апеляційну скаргу. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 374, 375, 382 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 20 листопада 2024 року без змін. Понесені скаржником у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції судові витрати залишити за ним. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Головуючий О. В. Ковальчук Судді: О. Ю. Береговий Т. М. Шемета