Постанова 4824 № 371/1277/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 371/1277/22 Головуючий у суді І інстанції Поліщук А.С. Провадження № 22-ц/824/3067/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 березня 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Миронівського районного суду Київської області від 16 травня 2024 року у справі за позовом акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в: У листопаді 2022 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Позов обґрунтувало тим, що 20 грудня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № К2М1GA00260039, відповідно до якого відповідачка отримала кредит в сумі 10 430,38 доларів США на термін до 15 грудня 2010 року. Відповідачка не надала своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами відповідно до умов договору, чим порушила взяті на себе зобов`язання та має прострочену заборгованість у розмірі 5 055,41 доларів США. Позивач вважає, що відповідачка має нести відповідальність у вигляді сплатикредитору сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, а саме 3 % річних від простроченої суми заборгованості за період з 01 березня 2020 року по 21 вересня 2022 року, розмір яких складає 388,16 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 14 191,13 грн. Заочним рішенням Миронівського районного суду Київської області від 16 травня 2024 року позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 20 грудня 2006 року № К2М1GA00260039 у розмірі 14 191,13 грн та судовий збір у розмірі 2 481,00 грн. Ухвалою Миронівського районного суду Київської області від 21 серпня 2024 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення. Не погоджуючись з вказаним заочним рішенням, відповідачка звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що ухвалою судді Миронівського районного суду Київської області Поліщука А.С. від 27 лютого 2023 року провадження в даній справі було закрито. Постановою Київського апеляційного суду від 29 червня 2023 року зазначену ухвалу скасовано і справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Отже, після скасування ухвали про закриття провадження у справі суддя Поліщук А.С. мав заявити собі самовідвід, оскільки підлягав відводу згідно частини першої статті 37 ЦПК України. При цьому суд не врахував, що 10 червня 2015 року Миронівським районним судом Київської області у цивільній справі № 371/834/15-ц за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 20 грудня 2006 року № K2M1GA00260039 було ухвалено рішення, яким у задоволенні позову відмовлено у зв`язку із пропуском банком строку позовної давності. Це судове рішення набрало законної сили 10 вересня 2015 року. Таким чином є рішення суду, яке набрало законної сили, постановлене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відповідно до частини першої статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Крім того, судом першої інстанції безпідставно не враховано наявність рішення Миронівського районного суду Київської області від 22 серпня 2022 року у справі № 371/1133/20 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк», треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватний нотаріус Миронівського районного нотаріального округу Товмач О.М., про визнання припиненим договору іпотеки, зняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення запису про його обтяження іпотекою. Іпотечний договір виник з того ж самого кредитного договору від 20 грудня 2006 року № K2M1GA00260039. Даним судовим рішенням, яке не було оскаржене сторонами та набрало законної сили, констатовано відсутність майнових претензій з боку АК КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , а тому подальші претензії банку до позичальника за вказаним вище кредитним договором є нікчемними. Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. У зв`язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що 20 грудня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № К2М1GA00260039, на виконання умов якого банк надав відповідачці кредит у розмірі 10 430,00 доларів США на термін до 15 грудня 2010 року. В порушення взятих на себе зобов`язань за кредитним договором відповідачка допустила прострочення погашення кредиту, у зв`язку із чим в неї виникла заборгованість по сплаті тіла кредиту у розмірі 5 055,41 доларів США, що підтверджується наданим позивачем розрахунком заборгованості. Задовольняючи позовні вимоги про стягнення 3 % річних, суд першої інстанції виходив з того, що у зв`язку із простроченням сплати тіла кредиту у відповідності до норми частини другої статті 625 ЦК України відповідачка має обов`язок сплатити банку за період із 01 березня 2020 року по 21 вересня 2022 року три проценти річних, які становлять 388,16 доларів США, які за курсом валют НБУ станом на 21 вересня 2022 року складає 14 191,13 грн. Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У справі «Бускаріні проти Сан-Марино» (Buscarini v. San Marino) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 18 лютого 1999 року зазначив, що словосполучення «встановлений законом» відноситься не тільки до правової основи самого існування суду, але і до складу суду у кожній справі. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ безсторонність (неупередженість) суду в сенсі пункту першого статті 6 Конвенції має визначатися згідно з суб`єктивним критерієм, враховуючи особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об`єктивним у цій справі, та об`єктивним критерієм, іншими словами, шляхом установлення того, чи забезпечував сам суд (його склад) достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (рішення у справах «Фей проти Австрії» (Fey v. Austria), «Веттштайн проти Швейцарії» (Wettstein v. Switzerland)). Проте між суб`єктивною та об`єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об`єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об`єктивний критерій), а також може бути пов`язана з питанням його або її особистих переконань (суб`єктивний критерій) (рішення від 15 грудня 2005 року у справі «Кіпріану проти Кіпру» (Kyprianou v. Cyprus)). У окремих випадках, коли докази для спростування презумпції суб`єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об`єктивної безсторонності (рішення від 10 червня 1996 року у справі «Пуллар проти Сполученого Королівства» (Pullar v. the United Kingdom). У цьому сенсі навіть вигляд має певну важливість, тобто «має не лише здійснюватися правосуддя, але й ще має бути видно, що воно здійснюється», адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (рішення від 26 жовтня 1984 року у справі «Де Куббер проти Бельгії» (De Cubber v. Belgium)). Присутність у складі суду хоча б одного упередженого судді може призвести до порушення вимоги щодо неупередженості всього складу суду, навіть у разі безсторонності інших суддів чи їх більшості. З метою дотримання принципу неупередженості суду існує інститут відводу, самовідводу, а також недопустимості повторної участі судді в розгляді справи. Зазначений інститут має важливе значення для реалізації основних засад (принципів) цивільного судочинства, сприяє ефективному розгляду справи. Гарантування та забезпечення в національному законодавстві принципу неупередженості суду є важливою умовою дотримання права на справедливий суд, закріпленого в статті 6 Конвенції. Згідно з частиною другою статті 36 ЦПК України суддя підлягає відводу (самовідводу) за наявності обставин, встановлених статтею 37 цього Кодексу. У статті 37 ЦПК України закріплено принцип недопустимості повторної участі судді в розгляді справи. Відповідно до частини першої названої статті суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, а так само у новому розгляді справи судом першої інстанції після скасування рішення суду або ухвали про закриття провадження у справі. Згідно з частиною першою статті 39 ЦПК України з підстав, зазначених у статтях 36, 37 і 38 цього Кодексу, суддя зобов`язаний заявити самовідвід. Така підстава для відводу (самовідводу) судді як недопустимість повторної участі судді у розгляді справи спрямована на запобігання можливій необ`єктивності та упередженості судді та має процесуально-правовий характер. Недопустимість повторної участі судді у відповідній справі відповідає принципам побудови системи судового контролю. Заборона повторної участі судді в розгляді тієї самої справи забезпечує неможливість розгляду справи між тими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав тим самим судом двічі. Самовідвід - це обов`язок суду. Належне виконання цього обов`язку гарантує неупередженість та об`єктивність правосуддя, попереджає можливість скасування судового рішення з підстави його ухвалення незаконним складом суду. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто неповноважним складом суду. Неповноважним потрібно вважати склад суду у таких випадках: справу розглянуто і вирішено суддею або за участі судді, строк повноважень якого закінчився; справу розглянуто і вирішено особою, яка не є суддею цього суду; справу передано на розгляд судді з порушенням встановленого порядку розподілу судових справ або з порушенням принципу незмінності складу суду; справу розглянуто і вирішено суддею або за участі судді, який брав участь у її вирішенні; справу, яку належить розглядати колегіально, розглянуто і вирішено суддею одноособово. Склад суду, який розглядає справу, є повноважним лише в тому випадку, коли його створення відповідає вимогам закону, а також коли відсутні обставини, що унеможливлюють участь судді у справі (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 705/4763/22 (провадження № 61-8973 сво 24)). У справі, що переглядається, ухвала Миронівського районного суду Київської області від 27 лютого 2023 року про закриття провадження у справі постановлена судом у складі судді Поліщука А.С. (а.с. 51, 52). Постановою Київського апеляційного суду від 29 червня 2023 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено, ухвалу Миронівського районного суду Київської області від 27 лютого 2023 року про закриття провадження у справі скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції (а.с. 107, 108). Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 16 травня 2024 року у складі судді Поліщука А.С. вирішено справу по суті позовних вимого АТ КБ «ПриватБанк» (а.с .154-156). Отже, суддя Поліщук А.С. брав участь у вирішенні справи, в якій було постановлено ухвалу про закриття провадження у справі та після її скасування в апеляційному порядку повторно брав участь при ухваленні рішення суду по суті спору. Суддя Поліщук А.С. на виконання вимог частини першої статті 39 ЦПК України не заявив про власний самовідвід, хоча не міг брати повторної участі у справі згідно з приписами частини першої статті 37 ЦПК України. Лише після подання ОСОБА_1 заяви про перегляд заочного рішення суддя Поліщук А.С. завив самовідвід, який був задоволений ухвалою Миронівського районного суду Київської області від 31 липня 2024 року (а.с. 164-166). За таких обставин склад районного суду не відповідав вимогам «незалежного та неупередженого суду, встановленого законом» та, відповідно, не міг вирішувати жодне питання, зокрема й щодо вирішення справи по суті спору, оскільки є неповноважним складом суду. Отже, апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги відповідачки про порушення принципу недопустимості повторної участі судді в розгляді справи та, як наслідок, ухвалення оскаржуваного заочного рішення суду першої інстанції неповноважним складом суду, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення. Вирішуючи по суті спір між сторонами про стягнення 3 % річних, колегія виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно частини першої статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором. Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що: (1) натуральним є зобов`язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном; (2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; (3) кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права нараховувати три проценти річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18). Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим зобов`язанням є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності. Законодавець в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізм обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору в межах пред`явленої позовної вимоги кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред`явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 285/3536/20 (провадження № 61-261св22). Аналогічний правовий висновок, викладено у постанові Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20, провадження № 61-13760сво21. Схожий правовий висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/6892/17 зроблено правовий висновок про те, що: «Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3% річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги. Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку». В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Як вбачається з матеріалів справи, 10 червня 2015 року Миронівським районним судом Київської області у справі № 371/834/15-ц за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 20 грудня 2006 року № K2M1GA00260039 було ухвалено рішення, яким у задоволенні позову відмовлено у зв`язку із пропуском банком строку позовної давності (а.с. 40, 41). Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 вересня 2015 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Рішення Миронівського районного суду Київської області від 10 червня 2015 року залишено без змін (а.с. 42, 43). Отже, висновки суду першої інстанцій про те, що відповідачка має невиконане грошове зобов`язання перед позивачем, тому в останнього виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, є необґрунтованими, так як вимога про стягнення 3 % річних не могла бути задоволена, оскільки нараховані до вимоги, яка існує в натуральному зобов`язанні, так як рішенням Миронівського районного суду Київської області від 10 червня 2015 року у справі № 371/834/15-ц, яке набрало законної сили, АТ КБ «ПриватБанк» вже відмовлено у стягненні основної суми заборгованості за кредитним договором від 20 грудня 2006 року № K2M1GA00260039 через пропуск позовної давності. Суд першої інстанцій, задовольняючи позовні вимоги банку, на вказане увагу не звернув, вищезазначену практику Верховного Суду не врахувавта зробив помилкові висновки про наявність підстав для стягнення із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» 3 % річних від простроченої суми боргу за кредитом. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин заочне рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та з неправильним застосуванням норм матеріального й порушенням норм процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. За змістом підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України). Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Отже, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат. На підставі викладеного з позивача стягуються документально підтвердженні судові витрати, понесені відповідачкою у межах даної справи, а саме 3 721,50 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги та 605,60 грн - за подання заяви про перегляд заочного рішення, а всього - 4 327,10 грн. З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Миронівського районного суду Київської області від 16 травня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити. Стягнути з акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 4 327,10 грн сплаченого судового збору. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Судді: С.А. Голуб Т.А. Слюсар Д.О. Таргоній