Постанова 4824 № 522/12840/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М. № 22-ц/824/4116/2025 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 522/12840/24 17 лютого 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Ратнікової В.М. суддів - Борисової О.В. - Левенця Б.Б. при секретарі - Уляницькій М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2024 року, постановлену під головуванням судді Букіна О.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої неправомірними діями,- в с т а н о в и в: У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України в якому, посилаючись на неправомірні дії відповідача Міністерства оборони Українита положення ст.ст. 16-2, 17-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-ХП (зі змінами і доповненнями від 18 травня 2024 року), просив суд стягнути із відповідача на його користь матеріальну шкоду у розмірі 2 800 000 гривень, а також моральну шкоду у розмірі 1 000 000 гривень, зважаючи на ступінь і тривалість моральних страждань, яких він зазнав і продовжує зазнавати як знецінений відповідачем учасник бойових дій. Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 07 серпня 2024 року матеріали справи за позовною заявою ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої неправомірними діями, передано на розгляд за підсудністю до Солом`янського районного суду м. Києва. Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої неправомірними діями. Позивачу роз`яснено право звернутися до відповідного адміністративного суду з зазначеними позовними вимогами. Не погоджуючись з постановленою ухвалою суду першої інстанції від 01 жовтня 2024 року, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2024 року, як таку, що перешкоджає подальшому розгляду і вирішенню справи, та направити справу № 522/12840/24 для розгляду по суті.Позивач зазначив, що попередній розрахунок судових витрат, які він поніс і очікує понести у зв`язку із розглядом справи, становить 200 000 гривень. В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції єнезаконною та необгрунтованою. Постановлена з порушенням норм процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що він, позивач у справі, заперечує ініціювання ним публічно-правового спору про стягнення матеріальної і моральної шкоди, завданої йому Міністерством оборони України, посилаючись на те, що основним критерієм віднесення спорів до публічно правових є публічний, а не приватний інтерес. Однак в даному випадку позивач захищає не публічний інтерес, а своє право власності на майно - грошове забезпечення, яке має індивідуально-правовий характер. Позивач наголошує на тому, що жодних публічних актів відносно нього відповідач не приймав, рішень дій і бездіяльності як суб`єкт владних повноважень адресно відносно позивача не ініціював. Отже, публічно правового спору ним не заявлено.Натомість, заявлено про порушення невідчужуваного матеріального права позивача на забезпечення, внаслідок втрати ним працездатності, через непублічні активні дії відповідача прямо протилежні публічним і декларованим. Отже, на переконання позивача, заявлений ним спір підлягає вирішенню в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Позивач також зауважує на тому, що за статтею 32 ЦПК України, спори між судами про підсудність не допускаються. Справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана. Зазначає, що до Солом`янського районного суду м. Києва, як суду загальної юрисдикції, справу направив Приморський районний суд м.Одеси. Отже, на думку позивача,Соломянський райсуд м. Києва не повноважний відмовляти в прийнятті до провадження справу № 522/12840/24 як таку, що передана йому на розгляд іншим судом. Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. В судове засідання, призначене судом апеляційної інстанції, учасники справи не з`явились. Про день та час слухання справи судом апеляційної інстанції учасники справи повідомлялись у встановленому законом порядку. Відповідно до вимог статті 128, 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у відсутності учасників справи. Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 звернувся до суду у порядку цивільного судочинства з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої неправомірними діями. Позовні вимоги обгрунтовував тим, що 03 листопада 2022 року він був призваний ІНФОРМАЦІЯ_1 до лав BMC ЗСУ. 03 листопада 2022 року у статусі капітан-лейтенанта, заступника командира електромеханічної бойової частини військової частини НОМЕР_1 , приступив до виконання своїх обов`язків військовослужбовця, у тому числі, і виконання наказів і розпоряджень згідно наказу Міністерства України від 03 листопада 2022 року. Із моменту призначення розпочав перебувати в зоні активних бойових дій на лінії зіткнення та зоні враження ворожих військ. 20 грудня 2022 року, за наказом командувача угруповування різнорідних сил Військово- Морських Сил Збройних Сил України, прибув у розпорядження військової частини НОМЕР_1 до складу сил і засобів угруповання різнорідних сил ІНФОРМАЦІЯ_2 для здійснення заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, з метою виконання службових (бойових) завдань. Даний факт підтверджується витягом із наказу командувача угруповування різнорідних сил Військово-Морських Сил Збройних Сил України від 29 січня 2023 року №9. Грошове забезпечення під час служби у військовій частині НОМЕР_2 -В здійснювалось через військову частину НОМЕР_3 . З 01 січня 2023 року бойова частина НОМЕР_2 -В була переформована в військову частину НОМЕР_4 , яка набула усіх прав та обов`язків правонаступника. У складі військової частини НОМЕР_4 з 20 грудня 2022 року із 00.01 год на бойовому кораблі він продовжив виконувати бойові накази, що підтверджується витягом із журналу бойових дій. Бойові накази він виконував по 23 лютого 2023 року, згідно з якими брав активну участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України. 23 лютого 2023 року він із ЗСУ звільнився узапас. Позивач зазначав, що він добросовісно здійснював військову службу, що є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. При цьому, внаслідок служби повністю втратив здоров`я і став непрацездатним. Дані обставини підтверджуються медичною документацією. Однак, Міністерство оборони України заходи, спрямовані на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій позивача, членів його сім`ї, як особи, звільненої у запас, не здійснило. Грошове забезпечення для такої категорії осіб, до яких належить і він, не передбачило. Відповідний порядок грошового забезпечення не опрацювало та не реалізувало. Також, з вини відповідача не відбулось його направлення на ВЛК і МСЕК і, відповідно, не встановлено придатність до військової служби та відсоток втрати працездатності. Тим самим відповідач не здійснив таку діяльність від імені держави, що була б спрямована на встановлення системи реальних правових і соціальних гарантій, які дозволяють реалізацію конституційних прав і свобод військовослужбовця BMC України, задоволення матеріальних і духовних потреб позивача відповідно до особливого виду його службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. За таких обставин, категорія військовослужбовців BMC ЗМУ, до якої належить позивач, виявилась сам на сам із проблемами своєї життєдіяльності, безповоротно втративши здоров`я, а він, потрапивши в складі життєві умови та втративши здоров`я, залишився без засобів для існування, та, будучи військослужбовцем у запасі, вимушений себе захищати як цивільна особа. Посилаючись на неправомірні дії відповідача Міністерства оборони Українита положення ст.ст. 16-2, 17-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-ХП (зі змінами і доповненнями від 18 травня 2024 року), позивач ОСОБА_1 вважав, що наявні підстави для стягнення із відповідача на його користь матеріальної шкоди у розмірі 2 800 000 гривень, а також моральної шкоди, зважаючи на ступінь і тривалість моральних страждань, яких він зазнав і продовжує зазнавати як знецінений відповідачем учасник бойових дій, у розмірі 1 000 000 гривень. Постановлюючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої неправомірними діями, суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки стосується захисту прав, свобод і інтересів позивача у зв`язку з проходженням військової (публічної) служби. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (абзац перший частини першої статті 19 ЦПК України). Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів в будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, такий суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення процесуальні закони не віднесли до юрисдикції інших судів. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: у спорах фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; у спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункти 1 і 2 частини першої статті 19 КАС України у чинній редакції). Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі, на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України). Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Отже, до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. З огляду на вказане, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 640/22013/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (пункт 72)). Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тоді як приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами. Для визначення юрисдикції суду у спорі з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження чи звільнення суд має встановити, чи проходила особа публічну службу, а також, у зв`язку з чим - прийняттям, проходженням або звільненням - виник спір (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 47)). Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України у чинній редакції). За змістом пункту 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, військова служба теж була віднесена до служби публічної. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби (частина перша статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»). Отже, військова служба є різновидом служби публічної. Тому спори з приводу проходження військової служби, зокрема, з приводу соціального захисту військовослужбовців, належать до юрисдикції адміністративних судів. Соціальна гарантія, якої, як вважав позивач, його протиправно позбавили, передбачена для осіб, які проходять військову, тобто публічну службу. Інакше кажучи, право, яке позивач вважає порушеним, він набув саме у зв`язку з проходженням військової служби. Тому спір військовослужбовця щодо реалізації цього права слід розглядати за правилами тієї юрисдикції, яка вирішує спори з приводу проходження публічної служби (аналогічно, як і спори, пов`язані з реалізацією інших соціальних гарантій (пільг), визначених для військовослужбовців). Суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів апеляційного суду, правильно виходив із того, що спір, який виник між сторонами, стосується проходження позивачем військової служби у зв`язку з останньою держава передбачила відповідні соціальні гарантії, а також порядок їх реалізації, а тому дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, оскільки така справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Зазначені висновки також узгоджуються із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах: від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18), від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 (провадження № 14-162цс19), а також правовими висновками Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 686/6775/18 (провадження № 61-42631сво18). Наведені позивачем в апеляційній скарзі доводи про те, що він захищає не публічний інтерес, а своє право власності на майно - грошове забезпечення, яке має індивідуально-правовий характер, не спростовують правильність висновку суду першої інстанції про те, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір у справі виник після звільнення позивача з військової служби, яка вважається публічною службою, та пов`язаний з вирішенням питань, які стосуються перебування на публічній службі, а тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, незважаючи на те, що спірні правовідносини фактично виникли після припинення публічної служби. Посилання позивача на те, що Соломянський райсуд м. Києва не повноважний відмовляти в прийнятті до провадження справи № 522/12840/24, як таку, що передана йому на розгляд іншим судом, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки Солом?янський районий суд м. Києва, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі № 522/12840/24переданої з Приморського раойнного суду м.Одеса, на виконання вимог цивільного процесуального законодавства перевірив належність справи до його юрисдикції, тобто виду судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Установивши, що справа за поданим позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої неправомірними діями не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, суд першої інстанції, керуючись пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України, дійшов обгрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі, з роз`ясненням позивачу до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Отже, доводи апеляційної скаргипозивача, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм процесуального права. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що ухвала Солом`янського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2024 року є законною та обґрунтованою, постановлена з дотриманням норм процесуального права, підстав для її скасування немає, а тому апеляційну скаргу позивача позивача ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Головуючий Судді: