Постанова Київський апеляційний суд № 939/241/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Унікальний номер справи 939/241/22 Апеляційне провадження № 22-ц/824/4702/2025Головуючий у суді першої інстанції - Міланіч А.М. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 лютого 2025 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі: суддя-доповідач Оніщук М.І., судді Шебуєва В.А., Кафідова О.В., секретар Кравченко А.С., за участю: представника позивача ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_1 Ткачука В.В. , розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану від його імені та в його інтересах адвокатом Ткачуком Віталієм Валерійовичем, на рішення Бородянського районного суду Київської області від 07 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про визнання договорів дарування удаваними правочинами, визнання права власності на частку у спільній сумісній власності подружжя, В С Т А Н О В И В: У січні 2022 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про визнання договорів дарування удаваними правочинами, визнання права власності на частку в спільній сумісній власності подружжя. Позовна заява мотивована тим, що 25 липня 2009 року між нею та ОСОБА_3 було укладено шлюб. За час шлюбу, а саме 22 січня 2011 року ОСОБА_3 за спільні кошти подружжя придбав у ОСОБА_5 земельну ділянку (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009) та 1/2 частину житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач зазначала, що у жовтні 2020 року шлюб між нею та ОСОБА_3 фактично припинено та припинено спільне проживання, внаслідок чого ОСОБА_3 подано до суду позов про розірвання шлюбу (справа № 760/22521/21). У процесі спроб мирно врегулювати спір про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_3 запропоновано підписати договір поділу майна подружжя, з якого їй стало відомо, що 22 січня 2011 року за наслідком придбання земельної ділянки та частини житлового будинку укладено не договори купівлі-продажу, а договори дарування. Одночасно ОСОБА_3 було заявлено про неможливість поділу вказаного нерухомого майна, з огляду на набуття права власності на таке майно в порядку дарування. У подальшому, при перевірці документів, які залишив ОСОБА_3 після припинення спільного проживання, нею виявлено копії договорів дарування та оригінал розписки ОСОБА_5 , відповідно до якої остання отримала від ОСОБА_3 повний розрахунок за придбання частини вказаного будинку та яка зобов`язалася компенсувати матеріальний збиток у розмірі 40 000 доларів США. Посилалася на те, що відповідачі не є родичами та не були знайомі до моменту укладення спірних договорів. Вважала оспорювані договори дарування удаваними правочинами, що приховують інші правочини, а саме: договори купівлі-продажу. При цьому вона не була стороною договору дарування, згоди на оформлення даних договорів не надавала, в процедуру оформлення купівлі нерухомості не вникала. У шлюбі між подружжям існували довірливі стосунки, тому у неї були відсутні підстави вважати, що ОСОБА_3 здійснить дії, спрямовані на порушення її прав. Про факт укладення оспорюваних договорів дарування та відповідно порушення її прав відповідачем, їй стало відомо лише після ініціювання у 2021 році ОСОБА_3 розірвання шлюбу. Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 просила суд: - визнати договори дарування земельної ділянки (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009) та 1/2 частки житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 та посвідчені 22 січня 2011 року приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р. А. за реєстровими № 92, 93 удаваними правочинами; - в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного нерухомого майна. Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2022 року позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано договір дарування земельної ділянки (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений 22 січня 2011 року приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р. А. за реєстровими № 93, договором купівлі-продажу. Визнано договір дарування 1/2 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений 22 січня 2011 року приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р. А. за реєстровими № 92, договором купівлі-продажу. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221055500:02:029:0009, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 . Додатковим рішенням Бородянського районного суду Київської області від 10 січня 2023 року стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави судовий збір у розмірі 1 987,32 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 10 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2022 року та додаткове рішення Бородянського районного суду Київської області від 10 січня 2023 року - без змін. Постановою Верховного Суду від 24.04.2024 касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка подана його представником - адвокатом Ткачуком Віталієм Валерійовичем, задоволено частково. Рішення Бородянського районного суду Київської області від 22 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 травня 2023 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 07.10.2024 позов задоволено. Визнано договір дарування земельної ділянки загальною площею 0,1252 га, кадастровий номер 3221055500:02:029:0009, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений 22 січня 2011 року приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р.А. за реєстровим № 93, договором купівлі-продажу. Визнано договір дарування частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений 22 січня 2011 року приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р.А. за реєстровим № 92, договором купівлі-продажу. Визнано за ОСОБА_4 , право власності на частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221055500:02:029:0009, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_4 , право власності на 1/4 частку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_3 , посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В обгрунтування апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції, керуючись виключно нічим не підтвердженою заявою представника позивачки, повторно, ігноруючи вказівки, надані у постанові Верховного Суду по цій справі, фактично звільнив позивачку від обов`язку доведення будь-якими доказами факту того, що остання, проживаючи та ведучи спільне господарство з ОСОБА_3 протягом 10 років не мала можливості дізнатися про порушення її майнових прав. Зазначає, що суд першої інстанції не дослідив можливість позивачки ознайомитися з оскаржуваними договорами і дізнатися про порушення її прав після їх складання. Натомість, з матеріалів справи вбачається, що права позивачки на спільну власність подружжя були порушені укладеними між відповідачами договорами дарування саме в момент їх укладання. При цьому, суд не врахував, що обидва відповідачі у своїх поясненнях вказували, що позивачка була присутня при укладанні спірних договорів і знала їх природу (т. 3, а.с. 111-116). У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити. Представник позивачки у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість. Відповідачка ОСОБА_5 у судове засідання не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про причини своєї неявки суд не сповістила. Враховуючи положення ч. 2 ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності відповідачки, яка не з`явилася у судове засідання, оскільки її неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення учасників судового розгляду, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, з 25 липня 2009 року до 11 серпня 2022 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 11 серпня 2022 року, ухваленим у справі № 760/22521/21. Відповідно до копій договорів, 22 січня 2011 року (під час шлюбу) ОСОБА_3 та ОСОБА_5 уклали договори дарування земельної ділянки (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009) та частки житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчені приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р.А., зареєстровані в реєстрі за № 92,

93. Згідно умов вказаних договорів відповідачка ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_3 прийняв в дар зазначене вище нерухоме майно і набув право власності на відповідні об`єкти нерухомості. Також, судом було встановлено (сторонами не заперечується), що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 не перебувають у родинних, близьких чи дружніх стосунках. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_4 зазначала, що вказані договори дарування є удаваними правочинами, що приховують договори купівлі - продажу, оскільки згідно з письмовою розпискою, складеною 22.01.2011 ОСОБА_5 про те, що остання отримала від ОСОБА_3 повний розрахунок за укладений правочин щодо частки будинку АДРЕСА_1 та зобов`язалась компенсувати моральну та матеріальну шкоду у сумі 40 000 доларів США у випадку, якщо правочин буде мати зворотній хід. Так, згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі ст.ст. 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України). Відповідно до положень ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику. Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат. Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою. Разом з тим, загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (ст. 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Тобто, установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. При цьому, змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (ст.ст. 12, 81 ЦПК України). За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Отже, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином. Такі висновки застосування норм матеріального права викладено у постановах Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 742/1913/15-ц, від 21.08.2019 у справі №303/292/17, від 30.03.2020 у справі № 524/3188/17. Крім того, у п. 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 року у справі № 522/14890/16 зазначено, що: установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, правочин який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним». Також, згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 18.11.2020 у справі 357/3132/15-ц, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників. Як вже зазначалося вище, відповідно до договорів від 22.01.2011 ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 земельну ділянку та частки житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Водночас, згідно з наданою позивачкою розпискою, складеною 22.01.20211 ОСОБА_5 , остання зазначила, що вона отримала від ОСОБА_3 повний розрахунок за укладений правочин щодо частки будинку АДРЕСА_1 . Також, у вказаній розписці ОСОБА_5 зобов`язалась компенсувати моральну та матеріальну шкоду у сумі 40 000 доларів США у випадку, якщо правочин буде мати зворотній хід. За вказаних обставин, можна дійти висновку, що укладаючи 22.01.2011 спірні договори дарування, сторони усвідомлювали, що укладають інші договори, а саме договори купівлі - продажу, приховуючи при цьому оплатність здійснених правочинів, оскільки дійсна спрямованість волі сторін була направлена на укладення договорів купівлі-продажу, а не договорів дарування. Отже, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що оспорювані договори є удаваними правочинами, оскільки ОСОБА_5 не передавала безоплатно (не дарувала) ОСОБА_3 належне їй нерухоме майно, а здійснила його відчуження за 40 000 доларів США, про що склала відповідну розписку на ім`я ОСОБА_3 . Крім того, у розписці сторони передбачили наслідки повернення ОСОБА_5 грошових коштів ОСОБА_3 у разі повороту умов укладених між ними правочинів. При цьому, судом першої інстанції вірно враховано, що позивачка довела чим саме порушуються її права внаслідок укладення спірних договорів дарування від 22.01.2011, адже їх предметом є набуття відповідачем права власності на нерухоме майно: земельну ділянку та частки житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , яке внаслідок укладення договору купівлі-продажу є спільним сумісним майном подружжя, на що позивач посилалася у позові. Твердження ОСОБА_3 про недоведеність існування у подружжя грошових коштів у розмірір 40 000 доларів США для придбання нерухомого майна колегія суддів вважає безпідставними, адже, як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідачем не спростовано зазначеного у розписці ОСОБА_5 про отримання нею повного розрахунку по угоді та не надано суду доказів відсутності у подружжя таких коштів. Відтак, нерухоме майно: земельна ділянка (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009) та частки житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , були придбані ОСОБА_3 під час шлюбу за договорами купівлі - продажу, укладеними між ним та ОСОБА_5 22.01.2011. У свою чергу, положення статті 60 СК України визначають, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №372/504/17 зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує». Водночас, згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції, презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя ОСОБА_3 не спростовано, ним не доведено суду належними та допустимими доказами факту придбання цього нерухомого майна за його особисті кошти. Таким чином, установивши, що спірне нерухоме майно - земельна ділянка (кадастровий номер 3221055500:02:029:0009) та частка житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , набуті подружжям у власність у період перебування у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти, то таке майно, в силу статті 60 СК України, належить ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як чоловікові та дружині на праві спільної сумісної власності, а відтак є спільним сумісним майном подружжя та підлягає розподілу між ними в рівних частках. Посилання апелянта на необхідність застосування наслідків пропуску строків позовної давності до даних правовідносин колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на наступне. Так, відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За приписами статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому, відповідно до частин першої, п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Разом із тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Частиною п`ятою статті 267 ЦК України визначено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18. Так, звертаючись до суду із позовом ОСОБА_4 пов`язувала порушення її прав із невизнанням ОСОБА_3 вищевказаного нерухомого майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, про що останнім повідомлено позивачку після ініціювання у 2021 році розірвання шлюбу під час спроб мирно врегулювати питання поділу майна. При цьому, як вірно встановлено судом першої інстанції, жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивачка про порушення свого права могла довідатися раніше, відповідачами суду надано не було. Посилання апелянта на те, що права позивачки на спільну власність подружжя були порушені укладеними між відповідачами договорами дарування саме в момент їх укладання, оскільки вона була присутня при укладенні спірних договорів і знала їх природу, колегія суддів відхиляє, адже остання, не будуючи стороною оспорюваних правочинів, могла бути присутньою в приміщенні нотаріальної контори 22.01.2011, але не під час самого укладення між відповідачами цих договорів. Тобто, відповідачка не могла бути обізнаною зі змістом оспорюваних договорів, примірники яких було вручено нотаріусом лише сторонам правочину. Відповідачем не надано суду жодних доказів, які б підтверджували ознайомлення позивачки зі змістом та умовами укладених договорів. При цьому, суд зважає на пояснення позивачки щодо того, що допоки між подружжям були нормальні стосунки, у неї не виникало жодних сумнівів щодо укладених її чоловіком договорів, які після їх укладення зберігалися з особистими речами її чоловіка. Отже, з урахуванням встановлених обставин та оцінки доказів, доведеним є те, що у цій справі позивачка звернулася до суду у межах позовної давності, з часу, коли їй стало відомо про порушення її прав. З вищенаведеного вбачається, що доводи відповідача щодо незаконності оскаржуваного рішення не грунтуються на вимогах закону, суперечать наявним у справі доказам та фактичним обставин справи, а отже не спростовують та не впливають на законність, обгрунтованість і справедливість ухваленого судом рішення. Крім цього, наведені в апеляційній скарзі доводи, які на думку скаржника, є підставою для скасування рішення суду, є тотожними із його поясненнями на обгрунтування своїх заперечень щодо пред`явленого позову, ці доводи були предметом судового розгляду в суді першої інстанції, яким суд надав грунтовну оцінку, яка узгоджується з вимогами закону і з якою у суду апеляційної інстанції відсутні підстави не погодитися. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Разом з тим, суд апеляційної інстанції, враховуючи норму ч. 4 ст. 376 ЦПК України, вбачає за необхідне змінити рішення суду шляхом доповнення його резолютивної частини положеннями про визнання за відповідачем ОСОБА_3 , у порядку поділу спільного майна подружжя, права власності на 1/2 частку земельної ділянки та на 1/4 частку житлового будинку, право власності на які, після поділу, не було визначено оскаржуваним судовим рішенням. Так, визнавши майно спільною сумісною власністю подружжя та здійснивши його поділ, суд визнав за позивачкою право власності на 1/2 частку земельної ділянки та на 1/4 частку житлового будинку, при цьому не визначив володільця іншої частки майна, яке поділено, а відтак рішення суду є неповним і вносить правову невизначеність іншого з подружжя щодо належної йому частки майна. З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення та, водночас, зміну судового рішення виключно шляхом доповнення резолютивної частини. Також слід зазначити, що у зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення понесені відповідачем ОСОБА_3 судові витрати (судовий збір за подання апеляційної скарги) відшкодуванню не підлягають. Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану від його імені та в його інтересах адвокатом Ткачуком Віталієм Валерійовичем - залишити без задоволення. Рішення Бородянського районного суду Київської області від 07 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про визнання договорів дарування удаваними правочинами, визнання права власності на частку у спільній сумісній власності подружжя- змінити, шляхом доповнення резолютивної частини наступним: Визнати за ОСОБА_3 право власності на частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221055500:02:029:0009, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/4 частку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині рішення суду Київської області від 07 жовтня 2024 року - залишити без змін. Відомості про учасників справи: Позивачка: ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 . Відповідач: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 . Відповідачка: ОСОБА_5 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 . Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту, може бути оскаржена до Верховного Суду. Повний текст постанови складений 28 лютого 2025 року. Суддя-доповідач М.І. Оніщук Судді В.А. Шебуєва О.В. Кафідова