Постанова Київський апеляційний суд № 755/589/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 755/589/24 № апеляційного провадження: 22-ц/824/3090/2025 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20лютого 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді - доповідача Слюсар Т.А., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання Гладкої І.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами адвоката Незвіського Дмитра Ярославовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року та на додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року у складі судді Савлук Т.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку у спільному майні,- В С Т А Н О В И В : У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася у суд із позовом до ОСОБА_2 , в якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову просила: припинити право власності ОСОБА_2 на частину квартири АДРЕСА_1 ; виключити (вилучити) з прохальної частини первісного позову (первісної позовної заяви) питання виплати ОСОБА_2 грошової компенсації. Позов обґрунтовано тим, що з 18 серпня 2012 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі й під час перебування у шлюбі на ім`я відповідача, на підставі договору купівлі-продажу від 06 липня 2021 року, була придбана квартира АДРЕСА_1 . 10 січня 2023 року через органи РАЦС шлюб між сторонами розірвано, з метою врегулювання майнових відносин позивач звернулась до суду з позовом до відповідача про поділ майна подружжя. 23 травня 2023 року Дніпровським районним судом міста Києва ухвалено рішення в межах розгляду цивільної справи №755/5710/23, яким задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя. Судом визнано спільним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 58,6 кв.м, житловою площею - 28,2 кв.м, та визначено частки подружжя у спільному майні - по частки квартири кожному. Колишнє подружжя мають спільно користуватись квартирою, яка за своїми технічними характеристиками не підлягає поділу, однак через неприязні стосунки між ними позивачка вимушена винаймати окреме житло та не може в повній мірі володіти та розпоряджатись спірною квартирою, в той же час відповідач відмовляється продавати належну йому частку квартири позивачці та не бажає викупити частку позивачки в цій квартирі. Позивачкою внесені на депозитний рахунок суду, як компенсацію вартості частки квартири, при цьому реальна ринкова вартість квартири складає 3 162 400 грн, що підтверджено висновком про вартість майна, який складено приватним підприємцем - оцінювачем ОСОБА_3 , виготовлений на замовлення позивачки до звернення з цим позовом до суду. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Повернуто ОСОБА_1 грошові кошти внесені на депозитний рахунок суду в сумі 1 581 200 грн, які внесені ОСОБА_1 на підставі платіжної інструкції від 04 травня 2024 року №1579155065211 за наступними банківськими реквізитами: код отримувача: 26268059, банк отримувача: ДКСУ м. Київ, код банку отримувача (МФО) 820172, рахунок отримувача: UA128201720355259002001012089, призначення платежу: «попереднє внесення позивачем на депозитний рахунок суду вартості частки у спільному майні, яка припиняється, у розмірі 1 581 200 грн у цивільній справі №755/589/24». Додатковим рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу у розмірі 20 000 грн. В апеляційній скарзі адвокат Незвіський Д.Я. в інтересах ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року, просить скасувати його та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин ст. 364 ЦК України, яка не підлягає застосуванню. Зазначено, що судом першої інстанції не застосовано практику Верховного Суду, а саме постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20; постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 вересня 2024 року у справі №971/1543/21. Посилається на те, що позивачка в порівнянні з відповідачем позбавлена можливості ефективно користуватись спільним майном (квартирою), а саме безперешкодно та вільно проживати в ній. Вказує, що позивачка запропонувала відповідачу найдорожчу ціну за половину вартості спільної квартири (вартість частки), вона добросовісно розрахувала на своє право висувати вимогу про припинення права власності на таку частку іншого із співвласників з відповідною грошовою компенсацією. Звертає увагу, що висновки суду першої інстанції про неактуальність висновку про оцінку вартості спірної квартири та про недоведеність неподільності спірної квартири не відповідають обставинам справи. Крім того зазначає, що спільне проживання сторін у спільній квартирі неможливе, між сторонами існують стійкі неприязні відносини. Скаржник посилається на те, що співвласник ОСОБА_2 не погоджується (не дозволяє) іншому із співвласників - ОСОБА_1 укладати будь-які договори оренди однієї із кімнат у квартирі. В апеляційній скарзі адвокат Незвіський Д.Я. в інтересах ОСОБА_1 на додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року, просить скасувати його та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про стягнення судових витрат на правничу допомогу. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що висновки суду про те, що ОСОБА_2 була надана саме професійна правнича допомога адвокатом Мохоньком О.А. є помилковими та не відповідають дійсності. Зазначено, що можливо відповідачу надавалась юридична послуга, але точно не професійна правнича допомога. Посилається на те, що Мохонько О.А. не є адвокатом в розумінні норм та приписів Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Вказує, що витрати на юридичні послуги надані стороні у справі іншою, ніж адвокат особою не належать до витрат на професійну правничу допомогу та не можуть бути відшкодовані. Крім того, заявником ОСОБА_2 не було подано суду детального опису робіт, виконаних адвокатом та здійснених ним витрат. У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Мохонько О.А. в інтересах ОСОБА_2 , просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року залишити без змін. Стягнути з позивачки 10 000 грн на правничу допомогу. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та її представника адвоката Незвіського Д.Я., які просили апеляційні скарги задовольнити, адвоката Мохонько О.А. в інтересах ОСОБА_2 , перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступного висновку. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону рішення суду відповідає. Як убачається зі справи, що з 18 серпня 2012 року по 10 січня 2023 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 10 січня 2023 року (а.с. 9 т.1). Під час перебування у шлюбі, 06 липня 2021 року на підставі Договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_2 , на ім`я останнього придбано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 58,6 кв. м, житловою площею - 28,2 кв. м Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 травня 2023 року у справі № 755/5710/23 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя задоволено повністю. Визнано спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 58,6 кв. м, житловою площею - 28,2 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею - 58,6 кв. м, житловою площею - 28,2 кв. м. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 58,6 кв. м, житловою площею - 28,2 кв.м. Зобов`язано Управління державного казначейства Дніпровського району м. Києва повернути ОСОБА_2 сплачений нею судовий збір у розмірі 4 052 грн відповідно до квитанції № 32528798800006791667 від 26 квітня 2023 року. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 4 052 грн (а.с. 10-13 т.1). Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав, 10 липня 2023 року за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 58,6 кв. м, житловою площею - 28,2 кв. м, підстава - рішення суду, серія та номер: 755/5710/23, виданий 23 травня 2023 року, видавник: Дніпровський районний суд міста Києва (а.с. 14 т.1). Відмовляючи у задоволенні позову районний суд виходив з того, що припинення права власності відповідача на частку у спільному майні, як про це заявлено згідно із підстав та предмету позову, завдасть істотної шкоди його інтересам. Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне. Відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо захисту власності, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У постанові від 07 квітня 2020 у справі № 521/2993/13-ц Велика Палата Верховного Суду констатувала, що критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі (втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними); 2) чи переслідувало втручання легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті (якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів); 3) чи є відповідний захід пропорційним конкретній легітимній меті втручання у право (втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно). Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. У ст. 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. У ч. 1 ст. 316 ЦК України встановлено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України). За правилами частин першої другої статті 355ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України). У ст. 358 ЦК України встановлено порядок здійснення права спільної часткової власності. Так, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно. У ст. 360 ЦК України визначено порядок утримання майна, що є у спільній частковій власності. Так, співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном. Відповідно до ст. 361 ЦК України, співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 у справі № 908/1754/17 (провадження № 12-180гс18) зроблено висновок, що "відсутність конструкції ("за наявності одночасно") в статті 365ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1-3). Водночас необхідно зважати, що правова норма, закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України, не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2019 у справі № 750/11178/17 (провадження № 61-42000св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 4 частини першої статті 365ЦК України та вказано, що "припинення права на частку має відбуватися, якщо таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Тобто можливе порушення інтересів як самого співвласника, так і членів його сім`ї виступатиме перешкодою для задоволення позову про припинення права на частку. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, робиться в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном. Ця умова спрямована на запобігання порушення інтересів співвласника та членів його сім`ї. Оскільки мається на увазі недопущення, то суд при розгляді справи повинен перевіряти, чи не будуть порушені інтереси й заподіяна шкода (майнова або немайнова) внаслідок припинення права на частку". Засади захисту права власності визначені зокрема у ст. 386 ЦК України. Так, Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Відповідно до приписів ч. 1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Частиною 4 вищенаведеної статті констатовано, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Припинення права власності власника на відповідну частку майна допускається лише за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам, тобто завдана внаслідок припинення права шкода не буде істотною (постанова Верховного Суду від 12 вересня 2019 року по справі № 756/10260/16-ц). У статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Колегія суддів зауважує, що співвласники вказаної квартири мають рівні частки у спільній власності, спільне володіння і користування майном є можливим. Матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження того, що відповідач перешкоджає позивачці у користуванні спірною квартирою. Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Не доведено позивачкою неподільності належної на праві спільної часткової власності їм з відповідачем квартири та неможливість в ній проживання. З огляду на викладене та зазначені правові висновки Верховного Суду, апеляційний суд погоджується з висновками районного суду про те, що припинення права власності на частку відповідача завдасть істотної шкоди інтересам співвласника. Посилання апеляційної скарги на те, що судом першої інстанції не застосовано практику Верховного Суду, зокрема постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, колегія суддів відхиляє, оскільки предметом спору у наведеній справі предметом поділу є транспортний засіб, тобто рухоме майно, а тому з урахуванням предмету спору у справі, яка переглядається практика наведена позивачкою є не релевантною. Інші доводи апеляційної скарги позивачки не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивачки з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивачка у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Суд також враховує, що у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради Європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого, звертається увага на те, що виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту. Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Європейської Конвенції "Про захист прав людини і основоположних свобод" (далі - Конвенція), зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.). Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (№o.2) (Гору проти Греції № 2) [ВП], §

41. Враховуючи, що внаслідок припинення права на частку у спільній квартирі відповідач буде позбавлений житла, колегія суддів приходить до висновку, що таке припинення його права може завдати істотної шкоди його інтересам, і ця обставина є визначальною при вирішенні даного спору. Зважаючи на викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що суд першої інстанції, розглядаючи спір, повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а його рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року - без змін. Відповідно ст. 141 ЦПК України суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду без змін, не змінює розподіл судових витрат. Щодо апеляційної скарги на додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року. Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо того, що адвокат Мохонько О.А. не є адвокатом в розумінні норм та приписів Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та про нього відсутні відомості в Єдиному реєстрі адвокатів України, оскільки до матеріалів справи останнім долучено копію довіреності від 20 лютого 2024 року та свідоцтво на право на заняття адвокатською діяльністю Серія КВ № 6160 від 09 серпня 2018 року (а.с. 78-79 т.1). Частиною 4 статті 62 ЦПК України визначено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність". Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. Доказів того, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю видане на ім`я Мохонька О.А. визнане у передбаченому законом порядку недійсним або є скасованим, матеріали справи не містять. Також відсутні докази щодо припинення права адвоката Мохонька О.А. на заняття адвокатською діяльністю у порядку передбаченому законом, у тому числі і шляхом анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Отже, Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" не передбачає того, що відомості в Єдиному реєстрі адвокатів України підтверджують статус особи адвоката зокрема, такі відомості лише засвідчують внесення адвоката у такий реєстр. В свою чергу, особа адвоката підтверджується посвідченням адвоката України та свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю. Відсутність в Єдиному реєстрі адвокатів України даних про адвоката не позбавляє останнього права представляти інтереси клієнта у цивільному судочинстві. Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2019 року (справа № 757/213848/19-ц). Разом з тим, з висновками районного суду про наявність підстав до задоволення заяви про стягнення витрат на правничу допомогу погодитися неможливо. Так, 03 липня 2024 року через засоби поштового ОСОБА_2 подано заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій він просить стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 20 000 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції. Разом з тим, відповідно до частини 1 статті 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог У випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі; у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21). Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду № 346/2744/21 від 22 квітня 2024 року. Отже, процесуальні норми визначають, що у разі наявності намірів у сторони отримати відшкодування понесених нею судових витрат, така сторона зобов`язана подати такі докази до закінчення судових дебатів у справі. Якщо своєчасній подачі зазначених доказів перешкоджають поважні причини, сторона повинна повідомити суд про такі причини, обґрунтувати їх поважність та неможливість подати докази у визначений процесуальний строк, а також, до закінчення судових дебатів, зробити заяву про зобов`язання подати докази про понесення судових витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду. Убачається, що у відзиві на позовну заяву відповідачем було заявлено про те, що останній очікує понести у зв`язку розглядом справи в суді першої інстанції 20 000 грн. Районний суд задовольнив заяву відповідача та стягнув правничу допомогу у визначеному розмірі. Між тим не врахував висновків викладених Верховним Судом у постановах від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21 та від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21, про те що доказів понесення судових витрат до закінчення судових дебатів відповідач не подав. Також, всупереч положенням статті 246 ЦПК України, ОСОБА_2 у своїй заяві не навів суду жодних поважних причин щодо неможливості подання доказів, що підтверджують розмір судових витрат, до закінчення судових дебатів. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 83 ЦПК України, сторони та інші учасники подають докази у справі безпосередньо до суду, у строк, визначений законом або судом. Отже, усі докази, які підтверджують заявлені вимоги, мають бути подані стороною у визначені процесуальними нормами строки, а неможливість подання доказів у такі строки повинна бути письмово доведена до суду та належним чином обґрунтована. З аналізу наведених норм процесуального закону видно, що витрати на професійну правничу допомогу належать до судових витрат, що, однак, не зумовлює висновку про їх обов`язкову наявність у кожній справі. За загальним правилом, питання про стягнення таких витрат має вирішуватися судом одночасно із вирішенням спору у відповідному судовому рішенні. Разом з тим, суд може розглянути це питання і після вирішення справи, але лише за наявності визначених законом передумов: неможливості своєчасно подати докази розміру понесених витрат внаслідок поважних причин; подачі відповідної заяви про це до закінчення судових дебатів; наявності належного обґрунтування поважності причин, що перешкоджають подачі доказів до закінчення судових дебатів. Таким чином, апеляційний суд доходить висновку про часткове задоволення апеляційної скарги адвоката Незвіського Д.Я. в інтересах ОСОБА_1 та скасування додаткового рішення з ухваленням новогопро залишення без розгляду заяви ОСОБА_2 про стягнення витрат на правову допомогу, оскільки вона не містить обґрунтування поважних причин неподання відповідачем доказів, що підтверджують розмір судових витрат, до закінчення судових дебатів у справі. Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин подана по справі апеляційна скарга на додаткове рішення підлягає частковому задоволенню. Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу адвоката Незвіського Дмитра Ярославовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року залишити без змін. Апеляційну скаргу адвоката Незвіського Дмитра Ярославовича в інтересах ОСОБА_1 на додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року задовольнити частково. Додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року скасувати. Ухвалити по справі нове судове рішення, яким заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення залишити без розгляду. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення. Суддя-доповідач: Судді: